Володимир Яценко – співзасновник київського рекламного продакшну Limelite, який у 2018 році випустив перший повнометражний фільм, «Дике поле» за романом Сергія Жадана «Ворошиловград». У межах Limelite продюсер створив ще два повнометражні фільми: претендент на «Оскар» від України «Додому» Нарімана Алієва та «Атлантида» Валентина Васяновича, яка вперше в історії українського кіно здобула перемогу на Венеційському кінофестивалі. Також Яценко спродюсував короткий метр режисерки Анни Соболевської «Вічність», а віднедавна є представником України у Європейському фонді підтримки кіно Eurimages.

«Якщо ми зробили чотири фільми, прем’єра кожного з яких відбулася на кінофестивалі класу А, то, певно, все-таки щось у цьому розуміємо», – каже Яценко. Разом із Соболевською як співзасновницею він запускає новий продакшн Forefilms, який працюватиме виключно з кіно. «Ми вирішили розділити напрямки, що відрізняються за сферою докладання зусиль: кіно і рекламу. Тож тепер Limelite продовжить займатися рекламним бізнесом, а всі нові кінопроєкти, які готуються до виробництва будуть створені під егідою нової компанії», – пояснюють у Forefilms. 

У процесі виробництва компанії вже перебувають нові фільми Антоніо Лукіча («Мої думки тихі»), Валентина Васяновича («Рівень чорного»), Ірини Цілик («Земля блакитна, ніби апельсин») та Нарімана Алієва.

The Village Україна запитує у співзасновників Forefilms Яценка та Соболевської, про що будуть нові фільми нового покоління українських режисерів, чому Україна є «унікальним виробником сенсів» і як це – отримувати нагороду на сцені, де щойно нагородили Хоакіна Фенікса.  

Підтримай The Village!

– Ми з вами спілкуємося за день після церемонії нагородження найкращих українських фільмів року «Золота дзиґа». Завдяки дебютним фільмам Антоніо Лукіча та Нарімана Алієва, які стали одними з рекордсменів церемонії, є відчуття, що це був рік відкриття нових облич в українському кіно. 

Володимир Яценко: По-перше, новим був формат проведення церемонії онлайн, мені він сподобався більше, тому що в ньому менше пафосу. Головне в подібних церемоніях – це увага. Це можливість показати людям кінотусовку. Адже за прекрасними фільмами, як і за поганими, стоять живі люди – громадяни цієї країни, у яких теж є свої почуття, інтереси, проблеми. І добре, коли глядачі можуть побачити, хто робить українські фільми. Також класно, що в нас починає з’являтися інститут зірок: Ірма Вітовська...

Анна Соболевська: Ахтем Сеітаблаєв…

Яценко: Так, це був тріумф нового покоління українських режисерів. Це добре, тому що навіть у Європі настільки молоді люди не часто отримують шанс зняти повний метр. Але в нас є і режисери старшого покоління, справжні ветерани, як-от Валентин Васянович, із яким ми працюємо.

Соболевська: Та класно, що в нас з’являється нова генерація.

Яценко: І це те, від чого можна відштовхуватися. Адже в 90-ті роки вся індустрія просто зупинилася. Відповідно, втратився зв’язок поколінь. Стара генерація зійшла зі сцени, їм не вдалося передати досвід новим людям. Тому фактично довелося починати заново. І дуже важливо, що нарешті ми почали створювати спадковість у межах індустрії. Що цікаво, наприклад, Антоніо [Лукіч] і Наріман [Алієв] відштовхуються від західного, а не радянського кіно. На відміну від тих же росіян, ми втратили цей зв’язок поколінь – що, певно, і добре. Тому наше кіно перестає бути містечковим.

Трейлер стрічки «Додому»

– Тому, приміром, Наріман Алієв у ретроспективі на «Київському тижні критики» обирає фільм Нурі Більґе Джейлана.

Яценко: Так, і класно, що наші режисери починають працювати у світовому контексті. Ми конкуруємо із закордонними фільмами й перемагаємо. Перемога «Атлантиди» Васяновича на Венеційському кінофестивалі – це ж дико круто. Чи той же Наріман у Каннах. Навіть якщо абстрагуватися від того, що це наші фільми. Класно, що Україна здобуває нагороди, що їх не дають нам просто тому, що ми такі бідосі.

Соболевська: Не просто тому що в нас війна.

Яценко: А просто тому, що це хороші фільми. У нашій компанії є традиція: ми щороку веземо наших режисерів у Канни, аби вони переглядали там фільми. Для нас це важливо, це наш внесок у те, щоб режисери мислили у світовому контексті, в якому вони й працюють. На кінематографічній мапі світу ми конкуруємо з найсильнішими – і це круто.


Дуже важливо, що нарешті ми почали створювати спадковість у межах індустрії


– Водночас чи немає у вас відчуття, що попередній рік і «Золота дзиґа», як її підсумок, – це якщо не пік, то принаймні закінчення певного етапу в новому українському кіно? Етапу, коли кіноіндустрія отримувала значне державне фінансування, коли в межах року вийшли «Додому» та «Мої думки тихі». Є через це відчуття занепокоєння?

Яценко: Ну звичайно, є. Не хотілося б казати, що це був пік, що більше так не буде. Але така тривога є. Ми розуміємо, що фільми випускаються з лагом у рік-два. Ще рік ми на старих резервах повеселимося, але потім будуть проблеми. Думаю, конкурс Держкіно цього року буде Джомолунгмою зради, апогеєм апофеозу. Я буду дико радий помилитися, але, боюсь, що ні. Тому треба звикати працювати в інших умовах. Тому вельми важлива участь в Eurimages, адже це гроші. Так, це суперконкуренція з усіма європейцями. Але підніміть жопу й представте свій проєкт. Ми ж усі ніби не пальцем роблені, ми ж усі ого-го! Тому важливі й такі недержавні джерела фінансування.

Соболевська: Можливим варіантом також є рекламні інтеграції. Наприклад, Film.ua успішно це практикують, знімають коштом рекламодавців, а не з власними бюджетами.


Наше кіно перестає бути містечковим


Яценко: Для локальних комедій це взагалі дуже важливо. Словом, якщо навіть 2020 рік буде складним, треба вже працювати на 2021-й. Ми вже розмовляємо з урядом, депутатами.

Соболевська: Розробляємо нові прозорі правила пітчингів...

Яценко: ...які, сподіваюся, будуть імплементовані принаймні з наступного пітчингу [Держкіно]. Насправді в межах індустрії ведеться велика робота. Тому хочеться вірити, що молоді люди в українській кіноіндустрії будуть іти тільки вгору, що їхній злет продовжиться. І що це буде в Україні. Інакше буде прикро.

Запуск Forefilms

– Як в умовах ідеального шторму з коронавірусу, глобальної кризи й непевної ситуації з фінансуванням культури з бюджету запускати власний продакшн, який працює з кіно?

Соболевська: Коронавірусу ми точно не чекали. Але ми тривалий час хотіли це зробити.

Яценко: Перші чотири фільми ми зняли в межах Limelite, основною діяльністю якого є реклама. Потім я зрозумів, що практично неможливо працювати з кіно на базі рекламного продакшну. Урешті-решт, більшість часу я однаково витрачав не на рекламу, а на кіно. Тому ухвалили рішення, що наступні фільми ми з Анною будемо готувати вже в межах окремої компанії Forefilms.

Наша головна мета – випускати високоякісний контент, здатний бути конкурентним на світовому рівні. Нам не дуже цікаво готувати локальний недорогий контент. Якщо ми зробили чотири фільми, прем’єра кожного з яких відбулася на кінофестивалі класу А, то, певно, ми все-таки щось у цьому розуміємо.

– Тобто це про орієнтацію й у плані якості, і в плані ринків?

Яценко: Так, це і про якість, і про амбіції. Ми будуємо компанію, яка могла б стати на один рівень з A24 [незалежна американська продюсерська компанія, яка здобула «Оскар» із фільмом «Місячне сяйво», а торік випустила «Сонцестояння» та «Маяк»] й іншими серйозними світовими продакшнами, з великими амбіціями й великими перемогами. Ми хочемо робити серйозні й, дай боже, великі фільми. Для цього потрібно мати відповідний mindset. Зрештою, у добі лише 24 години, не можна одночасно знімати дешевий треш і щось для вічності.

– І для «Вічності».

Соболевська: Так! [сміється]


Наша головна мета – випускати високоякісний контент, здатний бути конкурентним на світовому рівні


– Володимире, тобто в Limelite ви залишаєтеся тільки як співзасновник?

Яценко: Я залишаюся співзасновником і здійснюватиму загальний нагляд за продакшном. Звичайно, буду знімати [рекламу] дуже рідко, але залишаюся в бізнесі. До того ж частина команди Limelite буде працювати з проєктами Forefilms, це таке перехресне запилення. Зрештою, це моя команда: я її формував і вирощував. Ми знаємо цих людей, це чи не найкращі люди на ринку. Просто все, що пов’язано з кіно, ми будемо розвивати окремо.

– Чому обрали назву Forefilms?

Яценко: Ми хотіли обрати назву, яка відповідала б нашим глобальним цілям і цінностям. Ми вкладаємося в кіно на повну й в усіх сенсах. Ми не «розпилюємо» держфінансування, ми вкладаємо багато своїх грошей. І для нас важливо працювати з найкращими авторами й найкращими фільмами. Ми дуже перебірливі. У нас просто немає часу для прохідних історій.

Ми співпрацювали з чарівною командою Spiilka, це була крута колаборація. Вони здатні створювати не лише неймінг, а й те, який вигляд має бренд. Spiilka запропонували кілька варіантів назви, і врешті ми зупинилися на Forefilms. По-перше, частка «Fore-» – це як щось, що перебуває попереду. Ми ще не там, але знаємо, де хочемо бути.

Fore films from spiilka design büro on Vimeo.

Логотип Forefilms

– Термін «фронтир», який ви часто згадуєте, – це теж частина сенсу, вкладеного в назву?

Яценко: Так, і це не лише про війну, бо війна є в багатьох країнах. Але ми, як країна, стали досить унікальним виробником сенсів. Якщо згадати історію з Євромайданом, це був перший випадок, коли люди не з Європейського Союзу, буквально помирали за європейські цінності. І це дуже сильно. Бо є багато речей, які ми випробовуємо першими. Здебільшого через те, що в нас просто немає іншого вибору. Можливо, тому що перебуваємо, скажімо, на розломі між європейською культурою й дикою азійщиною з північного сходу. Але в нас є й те, і те. І це зіткнення традицій та історії дозволяє висікати іскру чогось нового: нових сенсів, нових прагнень, нових соціальних форм взаємодії. Тому для нас важливо знімати такі ж фільми. Не спекулювати на темі війни, а говорити про найбільш болісні важливі теми. Теми, які ми вже переживаємо, а для наших прекрасних ситих європейських колег ще не настали. Адже багато речей, які ми осмислюємо, у Європі чи на Заході загалом ще не відбулися. А ми вже там. І це теж forecast.

Соболевська: І ще в нас є внутрішній жарт, що до запуску Forefilms ми зробили чотири фільми, граємося зі словами «fore» і «four». [сміється]

Яценко: І ще один сенс: Forefilms як «for films». Ми для фільмів, а не фільми для нас. Кіно – це те, що ми любимо найбільше в житті, тому завжди на роботі. Ми постійно обговорюємо з Анею, які в нас є ідеї, які історії ми шукаємо та що варто змінити.


Частка «Fore-» – це як щось, що перебуває попереду. Ми ще не там, але знаємо, де хочемо бути


– Я правильно розумію, це відчуття відповідальності ви частково перенесли з собою з рекламної сфери, так? У рекламі менше творчості, зате є чіткі терміни й побажання клієнта.

Яценко: Так і є.

– Засновники рекламного продакшну Toy Pictures зняли «Мої думки тихі», перший фільм зняла співзасновниця Family Production Анастасія Буковська, Radioaktive Film також створюють підрозділ, який буде знімати кіно. Зрозуміло, що це нормальне явище й в інших країнах, але чому нове українське кіно часто знімають люди, які вийшли з реклами?

Яценко: Думаю, це про певну підготовку. У рекламі немає варіантів: ми завжди все доводимо до кінця. Гроші, терміни, комунікація – це все дуже важливо. Адже створення фільму – це передусім комунікація всередині групи. Якщо у вас слабкі комунікаційні навички, все буде погано. До того ж рекламісти зазвичай мають кращий рівень володіння англійською мовою, ми не боїмося йти на контакт із закордонними партнерами. Окрім того, ми відкриті до освіти: у рекламі все змінюється дуже швидко, потрібно постійно бути в потоці. У рекламному бізнесі також украй високий рівень конкуренції. Зі свого боку, у сфері кіно донедавна було багато випадкових людей: люди якось сюди потрапили, їм тут було сухо й комфортно. Зараз же конкуренція відчутно виросла.

– І ця конкуренція тільки виросте за умови зменшення державного фінансування й економічної кризи.

Яценко: Абсолютно. Та ми до цього готові. Ми обираємо найкращих авторів. Якщо їх не підтримають, я буду дуже здивований.

Нові фільми Антоніо Лукіча та Нарімана Алієва

– Ви можете підтвердити, що ваш продакшн розробляє новий проєкт Антоніо Лукіча?

Соболевська: Підтверджуємо.

– Є теза про те, що «Мої думки тихі» показав, що авторський фільм молодого українського режисера може знайти глядача в українських кінотеатрах. Це так?

Яценко: І так, і ні. За всієї поваги до Антоніо я не можу назвати цей фільм суперавторським кіно. Це не «Мрець» Джармуша. Це трагікомедія самоіронічна, з дуже хорошими діалогами, знята достатньо просто. Але чому ця історія так зіграла, у чому полягає геній Антоніо – це перший фільм, у якому український глядач нарешті зміг побачити себе. Він побачив себе не у фільмі «Свінгери-3» за всієї поваги до цього кіно. Він зміг побачити себе в зрозумілій життєвій ситуації: у нас у всіх є мами, у нас у всіх із ними своєрідні взаємини. І ця історія, пронизана любов’ю й самоіронією, яку формально можна назвати комедією, – вона для всіх глядачів. Не тільки для високолобих шанувальників артхаусу. Не всі можуть дивитися фільми Васяновича. Але всі можуть дивитися фільми Лукіча.

Трейлер стрічки «Мої думки тихі»

– Чому?

Яценко: Нашим глядачам бракувало фільмів, які б розповідали про них. У нас немає міських історій. А більшість громадян України живе в містах. У нас є драми, любовні історії – усе, що завгодно. Але немає історій про містян. «Стрімголов» вийшов кілька років тому.

«Герой мого часу» Тоні Ноябрьової?

Яценко: Не зовсім. Це історія «людини з народу», яка приїхала підкорювати велике місто. У нас досі немає жодного фільму про людей, які п’ють каву в «Каштані». А ці люди є, у них є певні мрії, цілі, страхи. Це ж цікаво, так? Є багато людей, молодих і не дуже, які живуть у містах. Але історій про них немає.

Трейлер стрічки «Герой мого часу»

– У першій лінійці фільмів Forefilms є фільми на цю тему?

Яценко: Можливо, на цю тему буде говорити наступний фільм Нарімана. Ми тільки почали обговорювати, у якому напрямі рухаємося з цим фільмом. Річ у тім, що ми досі працюємо в просторі експерименту. Ми навчилися якимось чином робити комедії про мешканців передмість. До того ж успішні: «Припутні», «Скажене весілля», «Дзідзьо». Це все історії про простих людей із маленьких містечок. Ми починаємо розуміти, як робити великі патріотичні історії: «Черкаси», «Кіборги» тощо.

Соболевська: Є жанрові експерименти на зразок «Пульсу», який, на жаль, не вийшов у прокат через карантин.

Яценко: Але це все тільки перші експерименти. Це не 47-а комедія й не 27-й горор. Звичайно, через це складно. Тому сценаристи й режисери тільки намацують шлях у темряві до серця нашого глядача. На це ще піде певний час. Коли ми обираємо проєкт, дивимося передусім не на тематику, а на історію. Якщо історія тебе зворушує, якщо ти готовий присвятити їй кілька років життя, тоді це твоя історія. Якщо ти обрав певну історію, визначив відправну точку шляху, яким вирушаєш з автором. І немає жодної гарантії, що ти кудись прийдеш, що проєкт не розвалиться, що не з’явиться якийсь коронавірус…


У нас досі немає жодного фільму про людей, які п’ють каву в «Каштані». А ці люди є, у них є певні мрії, цілі, страхи


– Якщо повернутися до співпраці з Лукічем. У попередніх інтерв’ю ви казали, що для спільної роботи треба і щоб ви хотіли прийти до нього, і щоб Антоніо хотів прийти до вас. Як ви все-таки зустрілися?

Яценко: Ми не бігаємо за авторами, вважаємо, що це має бути рух з обох боків. Ми знали Лукіча й раніше, це був такий тривалий шлях взаємного пізнання. Це ж як шлюб: якщо ви знімаєте фільм із людиною, то проживете з нею майбутні два-три роки. Тому важливо, щоб вам було комфортно разом, щоб цей шлях розвивав і вас, й іншу людину. Антоніо прийшов з ідеєю, вона нам сподобалася, він почав писати сценарій. Тоді прийшов з іншою історією, вона нам теж сподобалася, тому що це Лукіч. І ось ми рухаємося в такому дивному танці. Для мене це найбільш прекрасний процес виробництва кіно: коли ми всі лише з огляду на своє відчуття до чогось рухаємося.

[Яценка перериває дзвінок]

Якраз телефонує Антоніо Лукіч! [сміється] У нас є перший драфт історії, найближчим часом визначимося, як ми рухаємося до другого драфту, і, звісно, будемо подавати цю історію на пітчинг.

– Це комедія чи щось між жанрами?

Яценко: Це фільм Лукіча. Це буде й комедія, і драма. Що нам подобається в роботі з авторським кіно, це завжди особистість творця. Фільми Нарімана Алієва, Васяновича й Лукіча неможливо переплутати. Тому другий фільм теж буде фільмом Лукіча, бо його робить Лукіч. Наше завдання – допомогти якісно його втілити в життя.

У випадку з першим фільмом [«Мої думки тихі»] Антоніо прийшов з уже готовим сценарієм, продюсери практично не втручалися в історію. Цього разу ми робимо це все разом із нуля. Для нас це звична історія, для нього незвична. Тому це дуже цікаво і для нього, і для нас. Дуже багато дискусій, також ми долучили як редактора викладача [Лукіча] Володимира Громова. Це така спільна подорож, нам у ній дуже цікаво.

Кадр із фільму «Мої думки тихі»

– Я мушу запитати – чи буде в новому фільмі Лукіча футбол? [сміється]

Соболевська: Поки не можемо сказати. [сміється]

Яценко: З Лукічем можливо все до моменту закінчення монтажу. [сміється] Антоніо тільки зараз намацав нерв цієї історії. І тільки зараз стане зрозуміло, якими м’язами та плоттю цей нерв обросте.

– З того, що ви згадали про міську тематику, другий фільм Нарімана Алієва, схоже, буде суттєво відрізнятися від «Додому».

Яценко: Так. У Нарімана була дуже важлива й дуже особиста річ, яку він хотів сказати в першому фільмі. Це драма кримськотатарського народу.

– Повернення додому у всіх сенсах.

Яценко: Другий фільм – це історія осмислення людини, яка перебуває в кризі. Вона не буде стосуватися кримськотатарської нації напряму. Але, оскільки фільм робить Наріман, відбиток його авторського бачення буде.

– Цей проєкт на якому етапі?

Яценко: На етапі розробки ідеї. Ще поки рано писати сценарій. Але, думаю, скоро почнемо. Оскільки ми дуже задоволені попередньою співпрацею, для нас це дуже важливий проєкт, тож хочемо зробити його на найвищому рівні. Будемо готувати його на пітчинг наступного року. Один рік не гігантський термін, у нас є автори, які ведуть один фільм п’ять-шість років.

Кадр із фільму «Додому»

– Історія з термінами – це також про «Атлантиду» Васяновича. Фільм здобув перемогу у Венеції, але прем’єру ще навіть до коронавірусу запланували на осінь.

Яценко: Ми вирішили поставити фільм на осінь, тому що отримали запрошення в спеціальну серію показів «Золотого глобуса».

– У вас уже є досвід із сезоном нагород із «Додому».

Яценко: Та насправді ми тільки зараз починаємо розуміти, як це все працює. Це зовсім інший світ, зовсім інший рівень конкуренції й грошей. Звичайно, будемо боротися з «Атлантидою» й за номінацію на «Оскар». Подивимося, що вирішить оскарівський комітет, але я поки не бачу українських фільмів, які могли б із ним конкурувати. Оскарівська кампанія також буде восени, тому прем’єру ми запланували на листопад: щоб до того часу мати рішення комітету й досвід комерційного прокату.

Тизер стрічки «Атлантида»

– «Атлантида» – це також про фронтир? Це фільм, дія якого відбувається в Україні після закінчення війни на сході.

Яценко: Так, це перша спроба осмислення. Фронтир у цьому випадку як підхід до теми. Якою буде наша країна після війни? Що в ній буде відбуватися? Які будуть цінності? Що це буде за перемога? Якої перемоги ми взагалі хочемо? Якою ціною? Ми про це часто думаємо, але ні на законодавчому рівні, ні в суспільстві досі немає консенсусу. І цей фільм є спробою поставити ці запитання принаймні собі. Успіх, який здобула картина, уже відбиває важливість теми. До того ж не лише для України, а загалом для світу. Зрештою, ми не розуміємо, в якому світі будемо жити завтра.

– Як це взагалі відчувається: ти робиш один із перших фільмів як продюсер, і цей фільм нагороджують на сцені, де щойно вручили нагороду Хоакіну Феніксу?

Яценко: Це було несподівано, адже Україна ще не мала такого досвіду на Венеційському кінофестивалі. Ми надіслали «Атлантиду» напряму директору фестивалю, він переглянув фільм, він йому сподобався. Ми розуміли, що це сильний фільм. Але не очікували перемоги в цій категорії. Це вже lifetime achievement, ми вже ввійшли в історію кіно.

Напередодні [церемонії] зателефонував сейлз-менеджер і повідомив мене про перемогу заздалегідь, тому що вже було рішення журі. Звичайно, було бажання бігти вітати Валіка [Васяновича]. Але стримався. [сміється] Я радий цій перемозі особливо тому, що це абсолютно заслужена перемога Валіка. Через багато фільмів він ішов до власного кінематографічного стилю й знайшов себе. Усі фільми, які він робить, – це Валентин Васянович. І це велика рідкість.


Це вже lifetime achievement, ми вже ввійшли в історію кіно


– І ви також відповідаєте за новий фільм Васяновича «Відблиск».

Яценко: Фільм уже у виробництві, ми частково отримали державне фінансування й частково вклали власні кошти та кошти компанії Валіка. Фільм відібрали для участі в найбільш престижному копродакшн-ринку в Берліні, для України це перший досвід. Ми бачили, наскільки великим був інтерес до цього проєкту. Він зовсім інший – не так про країну, як про нас. Це історія про травму (і війни, і революції) і те, що вона з нами робить. Як вона впливає на наші стосунки в родині? Як вона впливає на наші стосунки в суспільстві? І це така спроба розмови про реальність. З нашого погляду, дуже цікава. Уже почали тестово знімати певні епізоди.

Васянович унікальний режисер: кожен фільм він знімає двічі. Валік єдиний у всіх обличчях, як бог Шива: і режисер, і оператор, і монтажер – все на світі. На першому етапі виробництва фільму він поєднує підходи ігрового й документального кіно. Спочатку із супермаленькою групою й акторами без професійної освіти знімає фільм, проживаючи кожну окрему сцену. Він дізнається про команду більше, проживає з ними частину життя. Відтак з усього відзнятого матеріалу обирає певну частину, тож виходить так, що фільм ніби сам себе знімає.

Соболевська: Обирає ті сцени, які працюють. І тоді вже знімає власне фільм.

Яценко: Викликає велику команду, знімає ще раз фільм «по-дорослому».


Ми бачили, наскільки великим був інтерес до цього проєкту. Він зовсім інший – не так про країну, як про нас


– Є це кліше, що кожен фільм роблять тричі: коли його пишуть, коли його знімають і коли його монтують. У Васяновича виходить інакше.

Яценко: Йому простіше, тому що знімає довгими статичними планами. На етапі монтажу вже немає проблем: виходить 20 монтажних склейок у порівнянні з 600–800 у звичайному фільмі.

– Тобто через коронавірус зйомки «Відблиску» відклали?

Яценко: Ми точно знімемо його цього року, що б не сталося.

– Ще два ваші фільми, які вже допустили до пітчингу – це роботи жінок-режисерок: дебют режисерки Ірини Цілик в ігровому кіно й короткометражний фільм Катерини Лесик. Це свідома ставка в умовах, коли недорепрезентованими жінки є в режисурі не лише українського, а й світового кіно?

Соболевська: Так збіглося, але, думаю, це підсвідомий вибір. Я запитувала Вову, чому він працює тільки з режисерами-чоловіками.

Яценко: Я взагалі за гендерну рівність!

Соболевська: Володя відповідав, що просто траплялося так, що вдалі сценарії, які йому приносили, були від чоловіків. Так вийшло, що ми вітали Ірину Цілик із перемогою на кінофестивалі «Санденс». Я давно вже хотіла з нею попрацювати, але це було непросто, тому що обоє режисерки. Коли я зрозуміла, що можу працювати як продюсер, то подумала, що ось вона, можливість. Ми поговорили з нею, і вона запропонувала екранізувати «Хто ти такий?» – біографічний роман про дорослішання її чоловіка [письменника Артема Чеха]. І це було дуже цікаво. Ми закохалися з першого драфту. З Володею сіли читати сценарій одне напроти одного, прочитали за годину і просто сказали: «Так!» Це не жіноча історія, це жіночий погляд на чоловіче дорослішання. Ця інтонація, ця атмосфера 90-х, із якою вона розповідає про цю історію, – це дуже круто. Це не «Жмурки» чи «Мама, не горюй», тут є відчуття надії, яке також визначало 90-ті. Ми вже подали проєкт на пітчинг.

– І другий проєкт – це короткий метр «Ботіночки».

Соболевська: Ми їздили з моїм фільмом на кінофестиваль у Бельгію й взяли із собою режисерку Катеринку Лесик. Там вона розповіла біографічну історію своїх батьків. Цікава картина, зокрема, через те, що розповідь відбувається у зворотному, нехронологічному порядку. Це схоже на «21 грам» Іньярріту. Ідея нам настільки сподобалася, що ми запропонували придбати її. Але Катя сама швидко написала сценарій. Це такий погляд молодої дівчини на буремний час, коли вбивали за пару взуття, про межу, яку ми для себе ставимо.

Повернення додому

– Більшість фільмів, про які ми зараз говоримо, об’єднує одна риса: вони говорять про повернення додому в багатьох сенсах. Той же Антоніо Лукіч розповідав, що, на його думку, режисер у першому фільмі повинен розповісти історію, яку вже пережив сам. Не вигадувати нові світи чи заглядати в майбутнє, а буквально повернутися назад, у Закарпаття. Чому це важливо?

Яценко: Це залежить від природи таланту режисера. Наприклад, «Дике поле» є екранізацією роману [«Ворошиловград»], який був далеким від реальності. Так само і з Васяновичем. Та думаю, це дійсно правильна порада: у першому фільмі говорити про те, що ти вже знаєш, що в тебе болить і чим ти хочеш поділитися. «Мої думки тихі» – дуже особиста історія про стосунки з мамою. Думаю, другий фільм також буде особистим. Ми зараз вирішуємо, наскільки близько зможемо підійти до особистого.

– Тобто це має бути щось уже пережите, відрефлексоване?

Яценко: Зазвичай, це засновано на травмах. Якщо ця травма вже пропрацьована, то ти можеш розповісти про неї цікаво. Якщо історія відрефлексована, ти можеш піднятися з рівня особистої історії на рівень метафори. Погана ідея – братися за щось абстрактне в перших фільмах, тому що ви ще не дізналися про себе як про режисера.

– І це ж можна сказати не лише на рівні окремих режисерів, а й на рівні нового українського кіно, яке досі перебуває на етапі становлення.

Яценко: Думаю, так. Так вийшло, що більшість українських режисерів зараз знімають перші фільми й говорять про те, що для них дійсно важливо. Коли вони будуть знімати п’яті фільми, це вже буде рух до чогось іншого.


Ми зараз вирішуємо, наскільки близько зможемо підійти до особистого


– Ви згадали про «Дике поле», не можу не запитати про екранізацію «Інтернату» Сергія Жадана. Я правильно розумію: майбутнє проєкту впирається в питання мови? Чи є прогрес у цьому проєкті?

Яценко: Ні, тому що ми з Ярославом [Лодигіним, режисером «Дикого поля»] не змогли знайти форму, яка б задовольнила й мене, і його. Він хотів би знімати цей фільм російською мовою. Та зараз, на жаль, це неможливо за багатьма причинами, включно із законодавчими. Тому ми придбали в Ярослава сценарій і права в німецького видання Suhrkamp. Але поки не знаємо, як діяти далі, поки не знайшли режисера, який міг би взятися за цю історію й зняти так, як ми її бачимо. Це надзвичайно складний фільм.

– Чому?

Яценко: Він має бути таким «чеховським». Режисер повинен тонко відчувати природу маленької людини, яка опинилася між двох величезних жорен. [Головний герой] звик нічого не вирішувати, як більшість наших співгромадян. Але ситуація змушує його обирати, на чий бік стати. І це дуже складно, тому що з одного боку в нього є російська культура й звичка, а з іншого – правда землі, де він живе, і мертвої в його уявленні мови, якій він учить школярів. Парадоксально, але ця правда в ньому звучить сильніше. І це дуже цікаво. Але поки ми не знайшли того, хто міг би це зробити.

– На певному етапі були чутки, що «Інтернатом» цікавиться Сергій Лозниця. Ви з ним не говорили про цей проєкт?

Яценко: Чутки були, але Сергій мені це ніколи не озвучував.

– Але права на екранізацію належать вам, тому він не може створювати свій проєкт паралельно?

Яценко: Ні.


Режисер повинен тонко відчувати природу маленької людини, яка опинилася між двох величезних жорен


– Ви також кілька разів згадували про можливу екранізацію тексту видання «Бабель» про адвоката Януковича. У цьому проєкті немає зрушень?

Яценко: Поки ні. Це також складна історія.

Соболевська: Тому що вона досі триває.

Яценко: Ми є країною з непередбачуваним минулим, сучасним і майбутнім, тому післязавтра [Януковича] можуть несподівано амністувати чи повернути в статусі президента України. Тому це може вийти серіал, як Голобородько, тільки інакше. [сміється] До цього матеріалу складно підступитися. Можливо, ми будемо розробляти цей проєкт, але потрібен сценарист, який уміє писати судові драми. А в нас немає цього жанру. Хоча в США це дуже розвинений жанр – від «Історії шлюбу» до історій битви із корпораціями на зразок «Ерин Брокович».

Соболевська: Що ми точно хочемо випустити, то це фільм Павла Острікова «Ти – космос».

Яценко: Ми давно з ним працюємо. Це неймовірна love story, з якою ми перемагали на багатьох пітчингах, зокрема в Монреалі. Є величезне бажання довести цю історію до кінця. Сподіваємося, що зможемо втілити її в життя.

Також до нас почали звертатися автори з-за кордону, щоб ми допомогли з певними речами в Україні. У певних випадках мова йде про сервіс, як з продюсуванням фільму від творців ізраїльського проєкту «Тель-Авів у вогні». Окремо є перемовини з великим, не побоюсь цього слова, автором.

– Це європейський чи американський режисер?

Яценко: І американський теж, так. [сміється] Насправді важливо те, що люди розуміють, що ми маємо спільні погляди на те, як робити кіно.


Для нас усе тільки починається


– Ви також нещодавно стали першим представником України в Європейському фонді підтримки спільного виробництва й розповсюдження кінематографічних й аудіовізуальних творів (Eurimages) разом із Сергієм Зленком. Чому це важливо?

Яценко: Для мене це велика честь – бути адвокатом усього українського кіно в Eurimages. Я відповідатиму за пітчинг і захист українських проєктів решті європейських делегацій, а також голосуватиму за інші проєкти. Ми не зможемо подавати наші проєкти на розгляд Eurimages, але зате я зможу познайомитися з найкращими європейськими продюсерами.

– Здається, у нас вийшло занадто оптимістичне інтерв’ю ще й з огляду на те, що ми починали з розмови про кризу й коронавірус.

Яценко: Ситуація загалом нестабільна, ніхто не знає, що буде далі. Кількість грошей в українській кіноіндустрії зменшиться, а кількість якісних продюсерів збільшиться. Тому конкуренція зросте кратно. Але нас це не лякає. Цей рік ми точно витратимо на девелопмент нових проєктів; це історія, яка триває постійно. Думаю, цей рік ми точно не втратимо.

Соболевська: Для нас усе тільки починається.

Портрети: онлайн-зйомка Сергія Сараханова