Інтерв'юХто така Стасік? Настя Шевченко про театр, війну та музику

Анастасія Шевченко (Стасік) – учасниця бойових дій, колишня акторка театру «Дах» і телеведуча «UA: Cуспільне». Перше музичне відео Насті – «Через хміль» – вийшло 2016 року. У 2019-му вона повернулася як Стасік і випустила треки «Ніж», «Бій» і «Колискова для ворога». «Стасік – це не проєкт. Це я, коли мені є що сказати. А в мене ще купа всього, що мені треба сказати», – розповідає Настя.

Ми поговорили з Настею про свободу в дитинстві, театральне життя в «Даху» і зрештою – війну.

Мене ніхто ніколи ні до чого не силував. Наприклад, мама забороняла бабусям змушувати мене доїдати. Вона пояснила, що дитина їсть стільки, скільки хоче, і тоді, коли хоче. І через усе це дитинство в мене було щасливим.

Сім’я – це моя свобода. Мама часто возила мене подорожувати. Коли мені було 15 років, ми разом стрибнули з парашутами. Я завжди мала кишенькові гроші, це навчило мене розпоряджатися ними. На 12-й день народження на подаровані кошти я купила скейт і пішла тусуватися на Майдан. Мені дозволяли гуляти до 21:00, потім до 22:00. Я тусувалася зі скейтерами, потім познайомилася з неформалами, почала їздити на Поділ. Усе це мені можна було робити у 12-13 років.

Звичайно, мама розповідала мені про обережність у поведінці. Я ніколи не пила й не палила. У нашій сім’ї не було табу на це, але мені ніколи не пропонували алкоголь. До того ж мама при мені кинула палити. На її довіру я відповідала власною відповідальністю.

«Я з дитинства хотіла бути акторкою. Саме в театрі, на живій сцені»

На фестивалі, куди я поїхала у 13 років, грав гурт «Трепанга». Пам’ятаю, вони виступали в гримі, це був такий театралізований образ, і перед своїми піснями розповідали історії. Це було моє перше знайомство з перформансом, хоча тоді я ще не знала, як це називається.

Десь у 13 років я дізналася, що таке флешмоб, і понеслося. Ми влаштовували реальні перформанси: це було художньо, з адреналіном, весело. Ми робили, що хотіли. Пізніше мої друзі познайомилися з одним хлопцем. Звали його Олегом, але кликали Мамонтом. Він був актором театру «Дах», який робив свій вуличний театр, і ми до нього долучилися. Це були перформанси не за сценарієм драматурга, а за внутрішнім сценарієм. Ми розповідали історію, яку не розуміли, але переживали. Згодом Олег порекомендував нам для підвищення кваліфікації піти в акторську школу театру «Дах».

Спочатку я навчалася в акторській школі, потім почала долучатися до їхніх перформансів. Мені було 15 років, коли мене взяли акторкою у виставу «Цар Едіп. Собача будка». А ще я виходила в дерев’яній масці смерті у виставі «Женитьба» – вона моя улюблена. Я ходила в театр на всі вистави, кожного дня.

Пізніше ми розійшлися з «Дахом», у мене з’явився досвід створення власних перформансів. У мене була трупа – люди, старші за мене, які казали: «Насть, придумай щось, а ми це зробимо». Наприклад, ми готували перформанс на вечірку до дня народження діджея Шамана. Він дав мені гроші на організацію – 5 000 гривень, тоді це були величезні кошти. Ми зробили перформанс як шаманський ритуал. Всі актори були в кринолінах, люмінесцентних колготах, нафарбовані, з пір’ями. Оце був двіж!

«У мене була величезна рожева лакована барна стійка, і всі клієнти були мої»

Ще коли я була в театрі «Дах», Троїцький (засновник театру – ред.) планував відкривати бар «Нос», це мала бути одна з локацій «Гогольфесту». Там мали б працювати люди мистецтва: актори, музиканти. Я дуже хотіла долучитися, тому вирішила вивчитися на бартендерку. Бар так і не відкрили, але я пройшла на роботу в клуб, який запустили на Хрещатику. Це був Andy Bar – розкішне травесті-кабаре. На кастинг я прийшла в «костюмі хом’ячка»: у мене були такі щітки й футболка, на якій зображений хом’ячок. Мені було 16 років, коли я почала там працювати. За баром стояли хлопці-красунчики і я. Пізніше до нас приєдналася ще одна дівчина, більш досвідчена бартендерка.

На жаль, я була єдина з бартендерів, хто наших гостей не називав п*дарами. Бо це все було свято, карнавал! Я мала напарника, він робив коктейль за коктейлем, а я «кружила» барну стійку. У мене була величезна рожева лакована барна стійка, і всі клієнти були мої! У нас на відкритті співала Людмила Гурченко, щодня виступав ансамбль чи шоу-балет. До мене приходили люди, розповідали свої історії, залишали космічні чайові. Після кожної зміни можна було писати книгу.

Пізніше я працювала в «Дивані», але коли навпроти нього відкрилася кав’ярня «Чашка», я зрозуміла, що хочу туди. Вийшла в квітні офіціанткою, а в червні вже була адміністраторкою. Я обожнювала цю роботу. Це була моя сцена. До мене ходили постійні клієнти, які знали, як я люблю це місце, роботу, усе меню. Це був пік моєї сценічної кар’єри в ресторанному бізнесі. Я пішла з «Чашки», бо ми думали разом з моїм тодішнім хлопцем відкрити кав’ярню. Але ми розійшлися. Почався Майдан.

«Я хотіла побачити, що таке війна. До цього я навіть фільмів про війну не бачила»

Пам’ятаю день, коли вперше прийшла на Майдан. Я взагалі в політиці не розбиралася. Добре, що хоча б пам’ятала, як звати президента. Мені було 20 років, і при всій своїй дорослості я була досить мала. Усі мої друзі ходили туди, тому я прийшла подивитися. Пішла з Майдану вночі, а за кілька годин після цього сталося побиття. І тут я вже різко роздуплилася. У якийсь момент – після зіткнень у грудні чи після «законів 16 січня» – я переїхала на Майдан.

Війна для мене була логічним продовженням Майдану. Усе зрозуміло: або, поки є шанс, ти їдеш захищати країну туди, або потім захищаєш країну тут, у Києві. Я поїхала на 10 днів з волонтерською швидкою допомогою, бо хотіла побачити, що таке взагалі війна. До цього я навіть фільмів про війну не бачила. Після першого бойового епізоду, де я надавала медичну допомогу, до мене підійшов замісник комбата і сказав, що я їм потрібна. Я поїхала в Київ, оформила документи й за тиждень повернулася у свою роту як стрільчиня-санітарка.

У нашій роті було ще дві жінки, до яких уже звикли, а тут прийшла я. Перші кілька тижнів мене морально знищували. Мій взвод не міг зрозуміти, що я тут роблю, як ставитися до молодої жінки. Брали мене на слабо, провокували. Наприклад, розповідали: «Буде обстріл, ти побіжиш в окоп, спіткнешся, вивихнеш ногу, командир побіжить тебе рятувати і його застрелять». Звичайно, це був період звикання. Зійшлися на тому, що я все ж «братан», і далі до мене ставилися з великою повагою – і досі так ставляться. «Наша Настя», «наша Миша», «наша сестричка».

Коли не було бойових епізодів, я допомагала у побутових медичних штуках. Також до мене часто приходили бійці за психологічною допомогою, порадою. Всяке було, при мені вони могли дозволити собі плакати. Я мала силу приводити їх до тями. Коли їхала додому, хтось плакав і казав: «Дякую, що ти з нами». Я була для них справді важливою: захищу в медичному плані, підтримаю морально, не кину. Мені пощастило, що поряд зі мною були ці люди. Я почувалася в безпеці навіть у небезпеці. Я почувалася серед своїх.

Як тягнув інтернет, я заходила в Instagram подивитися, що там нового в улюблених київських кав’ярнях. Я ж хіпстер: люблю мистецтво, ходити в кіно, тусовки, смачну їжу. Між ротаціями поверталася в Київ хоча б на кілька днів – просто приїжджала і кайфувала.

Повернулася через стан здоров’я. Рік була інструкторкою в «Захисті патріотів»: навчала першої допомоги під вогнем. Потім поїхала на ще одну ротацію і за кілька місяців пішла й з інструкторського складу.

«Я розумію, що моє життя не буде таким, як раніше. Мені треба уживатися із собою новою»

Я повернулася чотири роки тому. Сьогодні я працюю в партії «Демократична сокира». Ця робота та «Стасік» – мій вклад у розвиток країни наразі. Окрім цього, я потребую багато спокою і тиші.

Тепер я почуваюся значно краще, ніж чотири роки тому. Є результат, але він не такий, як я сподівалася. Я розумію, що моє життя не буде таким, як раніше. Мені треба уживатися із собою новою.

Я лікуюся, ходжу до психотерапевта та психіатра, працюю з набутими нападами. Намагаюся привести до ладу своє тіло. У мене є контузія, багато спазмів. Я ще легко вийшла з цієї історії: не маю поранень, руки та ноги на місці. Попри це, шлях до реабілітації дуже довгий і непростий.

Питання про бойові дії – на межі інтимних

Я мало на які події ходжу, тому що для мене це вартує великих зусиль. Я перестала ходити в театр, це занадто важко емоційно. Я намагаюся свою історію достойно проживати, а тут ще й чужа. Театр вивертає мене назовні. Інколи ходжу на концерти. У мене травмований слух, мені не можна дивитися на світло, що миготить. Але я періодично роблю це: мені треба танцювати і я дуже люблю музику.

Зараз я не дуже близько спілкуюся з ветеранською спільнотою. Звісно, коли хтось виходить зі мною на зв’язок, я радо вітаю. Але для мене це травматично: відразу нагрібають спогади.

Коли спілкуєтеся з ветеранами, робіть це так, як з іншими людьми – коректно. Якщо хочете щось спитати, скажіть: «Будь ласка, можу я поставити запитання про це?»

Питання про бойові дії – на межі інтимних. Це так само, як запитати людину про сім’ю, секс чи хвороби. Коли спілкуєтеся з ветеранами, робіть це так, як з іншими людьми – коректно. Якщо хочете щось спитати, скажіть: «Будь ласка, можу я поставити запитання про це?». Це банальна коректність.

«Стасік – це не проєкт. Це я, коли мені є що сказати»

Стасік – це не момент самовираження. Це розмова з людьми. Я прийшла на розмову до людей, бо є речі, які мені важливо сказати вголос. Бо, якщо інші це почують і зрозуміють, маю надію, що нам усім буде трохи легше жити. Я люблю цю країну, тому і моя робота в політичній сфері, і музичні висловлювання працюють на одну мету. Я хочу, щоб у цій країні було добре жити. І роблю для цього все, що можу.

Мені було що сказати, і в певний момент я дозріла. Мені говорили: співай, у тебе сильний голос. Справді, музична форма – саме та, яка мені реально доступна, аби донести думку. Я не вмію писати довгі тексти, журналістки з мене не вийде. Тому я передаю свої слова й енергетику через пісні.

Мені здається, що в кліпах усі пісні я маю співати просто перед камерою; бажано гола, щоб показати себе повністю. Я не вмію візуалізувати, але я зустріла режисерку Анну Бурячкову, і це велика удача. Вона візуалізує те, що є всередині мене. Перші два кліпи зняла саме вона. Для пісні «Ніж» я хотіла, щоб було лише моє обличчя і щоб я постійно дивилася в очі людям. Анна придумала все: чорно-біле тло, квадрат, подала ідею з жестовою мовою. Тепер усі мої живі виступи відбуваються із бек-вокалісткою, яка співає жестовою мовою. Бо, якщо я хочу, щоб мене всі почули, я маю зробити так, щоб мене почули всі.

Поки що мені нелегко виступати. У мене сильне понаднормове виділення адреналіну. Перед виступом мене нудить, тому я закидаюся великою кількістю заспокійливого. Я не боюся сцени: я читала лекції перед сотнями солдатів, які вже воюють, яким треба було довести свою авторитетність, щоб мене слухали. Я не боюся виходити до людей, але адреналін мене стискає.

Коли я виходжу на сцену, у мене спочатку трусяться руки. Я сильно хвилююся, можу задихатися, через це може не вистачити голосу. Але люди розуміють мене в цьому, дозволяють мені це. Багато хто каже, що мої пісні та кліпи хороші, але наживо це зовсім інше. Це розрив.

У мене немає продюсера, немає спонсора. На творчість я постійно шукаю гроші: друзі скидаються, у борг беру. Я не пишу пісні постійно. Пишу, коли мені треба щось сказати. Якщо у мене не буде потреби щось говорити далі, я замовчу. Тобто Стасік – це не проєкт. Це я, коли мені є що сказати. А в мене ще купа всього, що мені треба сказати.