Інтерв'ю«Черги з артистів, які хочуть в Україну, немає». Велике інтерв’ю організатора UPark

«Я заходжу в кабінет, а там літній радянський функціонер верещить: «Шоу твоє нас не цікавить», – організатор UPark Микола Ісідоров не приховує свого розчарування менеджментом стадіону «Динамо», де у 2018 році влаштовував фестиваль.

Але це лише одна з причин, чому третій UPark проводять уже не там, а в Sky Family Park. У лайнапі на 16-18 липня: 30 Seconds to Mars, Bring Me The Horizon, Die Antwoord, Nothing But Thieves, Missio, Rag'n'Bone Man, Mø, IVAN DORN, TBPOF.

Микола Ісідоров розповідає The Village Україна про цьогорічний фестиваль, нову локацію, взаємодію з міською владою (точніше, про її нестачу), зливи та блискавки, ціни на квитки, «звук – лайно», вмовляння іменитих артистів та наслідки приїзду Imagine Dragons в Україну.

Лайнап

Чому привозити артистів не так просто

Цього року на міжнародних фестивалях дуже мало топових артистів, водночас продаж квитків на них зріс. Ви подивіться на афіші Coachella чи Lollapalooza – там 3-4 знайомих імені максимум, решта – нові. Фестивалі генерують і прокачують цих артистів. Практично всі світові фести почали продавати більше квитків, при цьому вони не заморочуються на якихось крутих хедлайнерах.

Чому так? Сьогодні дуже великий потік музики. Раніше Rolling Stones випускав нову платівку – і всі чекали її у величезній черзі, новий альбом слухали до дір. А тепер навіть у мене в телефоні чотири тисячі пісень, а я далеко не музичний гуру. Через таку кількість продукту фестивалі й спрямували свою увагу на те, щоб давати багато нового. А гості вже самі вирішать – подобається їм це чи ні.

Зірок не так багато насправді лишилось – таких «стовпів», як Linkin Park, Muse, RHCP, не з’являється більше. Так, є Imagine Dragons – комерційний якісний продукт, але це радше виняток. Старі команди або йдуть, або у них неприйнятний для наших широт цінник. Ми постійно ведемо перемовини: конкретні команди я не називатиму, але за гурт, який 7 років тому коштував 200 тисяч доларів, сьогодні треба платити мільйон. «У вас є інші гурти? Немає? Тоді платіть за наш мільйон доларів», – чуємо від агентів.

Тому фестивалі й перелаштовуються: навіщо брати за мільйон одного хорошого хеда, якщо можна взяти 100 команд, які відіграють і привернуть увагу маленьких груп слухачів? Нова музика дає нові відчуття на фестивалі – є здивування, радість, захват. Якщо ж ви йдете на команду, яка вже 30 років на сцені, то щось нове від неї відчути важко.

Чому ж ви будуєте фестиваль з таким лаконічним лайнапом?

Ми йдемо від кількості до якості. У нас перший фестиваль – це RHCP і Muse, другий – Gorillaz, Massive Attack, Bonobo. Третій фестиваль – 30 Seconds to Mars, Bring Me The Horizon і мали бути The Prodigy.

Я за менший об’єм, але вищу якість музики. І, напевно, коли я обираю артистів, то керуюся більше своїм смаком, ніж очікуванням глядачів.

Як багато артистів з вашого wish-list ви не можете привезти в Україну?

Черги з артистів, які хочуть приїхати в Україну, немає. Нині їх треба вмовляти – для світової спільноти ми стоїмо далеко не в найбільш топовій позиції. У нас корупція, війна, низька купівельна спроможність, економіка, яку постійно штормить.

Артисту легше поїхати у більш стабільні країни. У деяких гуртів графік розписаний на два-три роки вперед, і України у ньому немає. На жаль, обирати вільно, кого привезти, поки не вдається. Спочатку обираєш гурт, а потім починаються вмовляння. Наприклад, щоб привезти Massive Attack у 2018-му, ми більш як пів року вели перемовини. Вмовляли, розповідали, який прекрасний Київ.

Чи відрізняється цінник на виступ Україні, якщо порівнювати з іншими європейськими країнами?

Раніше могла бути якась різниця в ціннику між Варшавою та Києвом. Тоді ми пояснювали, що у нас бідна країна, що немає в людей грошей. Ми навіть показуємо артистам середню зарплату в Україні (бо навіть із 300 євро віддати 100-150 євро за квиток – нереально). Із платоспроможності аудиторії і формується пропозиція для гуртів. Але артисти кажуть: «Я їду в Ригу за мільйон, чому я маю їхати до вас за половину цієї суми?».

Ті, хто дорожить фан-базою, можуть колись приїхати та відпрацювати за менші гроші. Але тепер такого все менше.

Бувають такі проєкти, як Imagine Dragons, які за тиждень продають стадіон. Врахуйте, що агентів не так багато – всього три топових агентства, які між собою спілкуються. Тепер агенти кажуть: «Чому ви нам розказуєте, що у ваших людей немає грошей? От на Imagine Dragons зібрали ж!».

Це дуже добрий комерційний результат для промоутерів, для всього ринку – не дуже. Бо артисти різко захотіли ціну гарної європейської столиці. Менше уже платити не вдасться. Виконавці вже не готові слухати історії, що ми мало заробляємо.

Якщо подивитися на лайнап київського UPark та московського Park Live – то вони майже дублюються, а фестивалі відбуваються у сусідні дати. Ви якось узгоджуєте артистів чи підлаштовуєтесь під лайнап Park Live?

Ми дружні організації. Park Live робить мій близький друг. Перед тим як домовлятися з артистами, ми узгоджуємо пропозицію на два-три фестивалі. Ми пропонуємо Київ, Москву, Мінськ, Ригу. І намагаємося робити офер на 3-4 країни, тоді це більш-менш конкурентоспроможно. Якщо складатися разом, можна якось витягнути.

От 30 Seconds to Mars ми віддали ще на сольник у Мінську. Вони ж не можуть полетіти з Москви в Київ. З пересадкою в Мінську ніхто з артистів не хоче летіти. Відповідно там теж потрібно робити концерт. З Ригою схожа історія: артист летить у Гельсінкі, але дорогою залітає в Ригу.

Перед фестивалем ми спілкуємося, щоб зрозуміти, який формат хочемо цього року. Обираємо близько 100 артистів, з них – 10-15 потенційних хедлайнерів. А далі починаємо їх пропрацьовувати, бо музиканта ще потрібно вмовити приїхати. Неважливо, Україна чи Росія, – усе це «тривожна територія».

Кого із цьогорічного лайнапу було найскладніше привезти в Україну?

З Prodigy було найважче. А всі інші хедлайнери вже були в Україні, для них тут усе зрозуміло. Після цього з ними простіше домовлятися. Для «брінгів» [Bring Me The Horizon] ми робили сольник, «марсам» [30 Seconds to Mars] я організовував сольник уже не раз.

Той же Джаред з великою любов’ю ставиться до України. І це не якась показуха, я ж сам бачив його реакцію. Він не просто «помахав прапором», він реально спілкується з людьми. Всі пам’ятають, як Джаред на Майдан їздив або коли під час вручення «Оскара» підтримав Україну в 2014 році.

До речі, у квітні 2014-го всього за два дні до концерту я навіть не розумів, чи 30 Seconds to Mars взагалі приїдуть. Тому що американський уряд написав на сайті, що не рекомендовано літати в Україну. Тоді я просто їздив по Києву та знімав відео для гурту, збирав фанатів, аби довести, що все гаразд. Ви ж подивіться CNN – з новин видається, що у нас постійна війна і якісь маргінали при владі. Наче ми на одному рівні з Угандою. Але артисти, які вже були у нас, розуміють: не варто довіряти всьому, що розповідають про Україну у ЗМІ.

Ризикові привози – інший шлях розвитку ринку. Коли я казав, що везу Massive Attack, люди навколо крутили пальцем біля скроні. Мовляв, я ненормальний. Це ж не мейнстрим, це все-таки більш вузький напрям. Навіть Вакарчук говорив, що уявити не міг, що Massive Attack у нас гратимуть. Але якщо я не буду ризикувати та везти такі гурти, то як тоді розвиватися? Хтось перекладає книгу, а я привожу хорошу музику.

Коли ти привозиш таких виконавців, інші світові агенти починають звертати на тебе увагу. Цього року нам написав агент такого бенду, що я не очікував. Запитав: «Друзі, а що у вас на 2020 рік?». Важливий навіть сам факт, що він нам перший написав. Врахуйте, агенти зірок класу А можуть навіть не відповісти. Можеш вести з ними пів року перемовини, а вони віддадуть контракт іншим, навіть не відпишуть три слова.

Чи координуєтеся ви з організаторами інших українських фестів? Для когось ходити щотижня на великий фестиваль може бути фінансово складно...

Ми на зв’язку з Дімою Сидоренком (Atlas Weekend), я поважаю все, що він робить. Ми намагаємося узгоджувати дії – зідзвонюємося та уточнюємо все. З іншими фестивалями – ні.

У нас з Дімою була накладка 2016 року, коли відразу після концерту Muse був Atlas Weekend. Тоді Діма сказав, що готовий до конкуренції. У 2018-му він зрозумів, що краще цього не робити – усі від цього виграють. І ми розвели дати.

Цього року дати не розвели через нас – ми не могли обрати інші дні через графік артистів. За логістикою наші гурти могли приїхати лише впритул до Atlas Weekend.

Ніби й слово «фестиваль» уже натерло всім слух, але реально хороших музичних фестивалів не так багато – Atlas, UPark, Zaxidfest (Brave! Factory я не враховую, бо це трохи інший формат). А тих, хто робить плюс-мінус в одному сегменті – мало, тому ми стараємося домовлятися. Я за дружбу. Якось на Atlas я зустрів батьків Діми Сидоренка і мене представили як конкурента. Але я наполіг, що я не конкурент, а колега. Він робить свій фестиваль, я – свій.

Найжорсткіші моменти

Як замінити The Prodigy

Яка логіка дій організатора фестивалю, коли трапляється настільки непередбачуване: як ви реагували, коли дізналися про смерть Кіта Флінта (The Prodigy)?

Тоді ми вирішували: скасовуємо фестивальний день взагалі чи продовжуємо боротися.

Врахуйте, що все це сталося навесні, 4 березня, знайти достойного хедлайнера неможливо, бо вони всі давно розписані. Можна обрати артиста, який не в турі – тоді ти везтимеш його окремо, мало не чартер купуватимеш. Або скасовуєш фестивальний день.

Prodigy дуже важко замінити. Кого ви знаєте схожих на Prodigy? У нас навіть була версія все-таки скасувати цей день. Але вирішили поборотися. Добре, що у нас гарні стосунки з агентом Die Antwoord. Завдяки тому, що в Die Antwoord були хороші сольники в Києві, вони погодилися.

Коли ви під час фестивалю були максимально близькі до поразки?

У 2018 році ми пережили сильну зливу. За американськими правилами безпеки, коли блискавка наближається до майданчика ближче ніж на 20 кілометрів, шоу потрібно зупинити та евакуювати людей. У нас немає таких правил, але служба безпеки артиста все одно забороняє йому виступати.

До останнього моменту не було зрозуміло, чи виступатимуть Gorillaz узагалі. Вони сиділи в готелі, а їхня служба безпеки моніторила спеціальну програму на телефоні: «Блискавка підійшла ближче, артист не вийде». Ми сиділи буквально з годинником та відстежували: якщо протягом пів години блискавка не вдарить, то артист виїжджає. Водночас усі інші артисти казали: ми поїдемо, якщо Gorrilaz підтвердять свій виступ.

Я поговорив з нашими МНС. Кажуть: «Ймовірність є, що блискавка може вдарити. Але один відсоток». Тому ми не евакуювали. На стадіоні «Динамо» чотири великих ліхтарних стовпи, які освічують поле, вони ж є громовідводами.

Пам’ятаю, у мене виступає Yuko – приходить продакшн-менеджер Gorillaz і дає розпорядження вимкнути звук і вивести артистів. Довелось «закликати його до порядку» і пояснювати, що це не його шоу.

Години півтори ми не розуміли, чи гурт виступатиме. Була дуже напружена ситуація, тому що якщо хедлайнер не вийде, структура фестивалю руйнується повністю. Негатив, повернення квитків...

Потім продакшн-менеджер надіслав нам та агенту великий лист із вдячністю, що ми не здалися та все гарно зробили. Для мене це висока оцінка. У мене є два критерії вдалої події – це радість глядача та задоволені артисти. Якщо агент передає вдячність від артиста, отже, я все круто відпрацював.

Агенту важливо, щоб той, хто зробив пропозицію, міг відповісти не лише грішми, а й сервісом. Йдеться про фотографії, відео, розміщення, харчування. Все потрібно зробити на найвищому рівні. Тоді агент вирішить, що він сюди ще привезе артистів. Гроші грошима, але потрібно якістю витягувати.

Який фестиваль лишається для вас орієнтиром?

Я б не хотів бути схожим на когось конкретного. Ні на кого конкретного і на всіх потрохи. За музичним контентом, на жаль, не так багато фестивалів мені подобається.

Звичайно, бельгійський Tomorrowland з погляду продакшену, організації та спільноти – це найвищий рівень. Я не кажу лише про сцену та звук: вони будують ціле місто, у наметовому містечку є навіть сейфи. Настільки все продумано та якісно.

Враження про фестиваль формується не лише виступами хедлайнерів. Музика музикою, але про чистоту вбиралень теж забувати не варто…

Ще мають бути додаткові сервіси та розваги. Той же Tomorrowland – повністю наповнений майданчик.

Торік на Atlas Weekend я вперше помітив, що продакшн самого фестивалю в Україні став вищим за рівнем. Фудкорт став частиною розваги, його рівень зріс – ти вже не боїшся підійти та щось з’їсти. Плюс ці всі повітряні кулі, гірки; спонсори тепер більше участі не беруть – це теж складові однієї великої машини під назвою фестиваль.

Яких помилок усе ще припускаються організатори українських фестивалів?

Цей бізнес – як ігроманія. Ми робимо ставку та чекаємо, чи вона виграє. У якийсь момент людина прокидається і вирішує, що з цим артистом вона зірве банк. Усі припускаються помилок.

У мене була жахлива історія із The Killers. На Wembley вони зібрали 62 тисячі фанів, а в мене – 1 600 людей у Палаці спорту. Мінус був пів мільйона доларів. Від такого ніхто не застрахований.

Але коли беруть артиста середнього рівня і намагаються навколо нього побудувати фестиваль – це не завжди спрацьовує. Зробити фестиваль довкола фудкорту важко. Просто привезти якихось артистів, заплативши за них космічні гроші, недостатньо. Навіть хороші виконавці не завжди збирають стадіон. А якщо артист «умовно хороший», то очікувати якогось фурору не варто.

Незадоволені

«Звук – лайно» і «Надто дорого»

Що ви робите з негативом? Його точно вистачає.

Коли приходить 20-30 тисяч людей, серед них завжди знайдуться незадоволені. Я за здорову критику – ми на неї зважаємо та дякуємо за це. Але помітити все неможливо. Без критики зростання не буде, але вона має бути адекватною.

Ми не перший рік на цьому ринку. У нас за спиною великі проєкти – Мадонна, RHCP. У світі є кілька найважчих шоу щодо продакшену – це U2 і Мадонна. Коли з Мадонною приїжджає 96 фур техніки, треба тільки 2 000 «стейджхендів», які б це все носили. Це важкий проєкт.

На таких великих заходах усе передбачити неможливо. Є людський фактор: десь охоронець затупив, десь контролер вирішив 200 гривень зайвих заробити. Всіх проконтролювати неможливо. У Казахстані ми якось зіткнулися з поліцією, яка нічого, крім футболу, не охороняла. Вони за звичкою «ланцюгом» тримали дівчаток-фанаток 30 Seconds to Mars. Добре, що тепер у Києві з’явилася нормальна охорона, налагоджена взаємодія з поліцією.

Але бувають і речі, на які вплинути складніше.

«Звук – лайно» – це тотальна історія, жодне шоу без цього не проходить. Глядачі звинувачують організатора, але артист приїжджає зі своїм пультом, організатора до нього не пускають узагалі.

Наприклад, RHCP та Muse виступали на одному звуці. RHCP тоді реально лажали, вони навіть між собою на сцені сварилися. Потім гурт відправив на пенсію свого звукорежисера, який з ними 25 років відпрацював.

Або ось ще ситуація. На Bonobo у 2018-му стою я на стадіоні – чую, що низи звучать трохи більше, ніж треба. Я смикаю підрядника, який відповідає за звук: «Набридли негативні коментарі в мій бік. Робімо щось зі звуком!». Йдемо в пультову, але звукорежисер Bonobo каже: «А що вам не подобається? Це наша музика. Вона так грає». Як тільки Zinteco прикрутили баси на обладнанні, звукорежисер з пульта знову зробив їх гучнішими.

Є гурти, у яких звукорежисер – гуру, а є ті, хто трохи не дотягує. Після Bonobo став звукорежисер Massive Attack. От він профі. У нього пульт на 112 каналів – таке тільки з літаком можна порівняти, напевно. Там кілька тисяч кнопок, і не кожний може витягнути на цьому пульті нормальний звук: усе залежить від майданчика і навіть кількості людей під сценою. Кожна тисяча людей на майданчику впливає на звук. Професіонал це має чути та коригувати налаштування.

На ціни скаржаться також. У нас для глядачів 50 євро за квиток – уже боляче. Але нагадаю, концерт одного українського артиста сьогодні коштує в середньому 500 гривень... А ми ставимо чотирьох артистів за день. З них три – топові іноземні привози.

Врахуйте витрати: до нас приїжджає лише команда «Марсів» на 40 людей. А Bring Me The Horizon має таку величезну команду і такий продакшн, що Україна найближчим часом взагалі не побачить подібного. Це місцевими силами не зібрати. Вони везуть дуже якісне шоу.

Торік Massive Attack везли частину світла та власний екран. «Брінги» цього року теж ставлять свій екран і світло. Добре, що звук ми самі налаштовуємо: цього року Zinteco купили звукову систему міжнародного рівня – K1. Це важливо, бо до цього доводилося возити таку з Польщі чи з Німеччини. І було досить складно.

Чому вирішили змінити локацію фестивалю? Що не так зі стадіоном «Динамо»?

Я вважаю, що стадіон «Динамо» – дуже гарна локація. НСК усе-таки надто великий, він під великих хедлайнерів. Страшний сон для будь-якого промоутера – побачити великий майданчик порожнім. Ти витратив багато грошей, а люди не прийшли.

«Динамо» ж маленький – там дерева і затишок. Але ми ж знаємо про його керівництво – директор стадіону починає розмову зі мною з крику. Я заходжу в кабінет, а там літній радянський функціонер верещить: «Шоу твоє нас не цікавить». А майданчик же державний, просто в оренді. Потім починається – гримерок немає, інтернету немає, усе треба завозити.

Цього разу ми написали їм листа з проханням надати майданчик – два місяці нам ніхто не відповідав. І це компанії, яка у них цілий фестиваль зробила. Я заїхав до директора, а він сказав: «Як буде рішення, вам дадуть відповідь». Вони взагалі не в темі, їм непотрібні там концерти. Вони орендували «Динамо» на 70 років, і, поки стадіон не зруйнується, там нічого не буде.

Я вже мовчу про співробітників стадіону під час фестивалю. Вони на даху офісного приміщення зробили собі приватний майданчик.

Поки що я намагатимусь утримуватися від цієї локації. Може, пани Суркіси й замисляться, що локацію можна розвивати не лише як спортивну. Місце там чудове, але з менеджментом складно. Коли ти береш на себе фінансові ризики, ризики щодо артистів тощо, а тут ще й додається ризик неадекватної поведінки менеджменту локації – це вже занадто.

Майданчики в нашій країні – це сумна історія. Добре, що все-таки добудували НСК «Олімпійський». Тому що без нього ні Imagine Dragons, ні RHCP, ні Madonna сюди б не приїхали. Це сучасний майданчик з адекватним керівництвом, яке розуміє, що таке сучасна музика, що цей простір не може бути без концертів. А що на «Динамо» відбувається? Посеред міста порожня локація.

Як обирали нову локацію та як вона вплине на формат фестивалю?

Ми потрохи відходимо від стадіонного формату. Стадіон це добре, але люди його сприймають як концерт з кількома артистами, а не як фестиваль. Там важко створити атмосферу. Тому з НСК перейшли на «Динамо». Але й там у мене було відчуття, що чогось бракує – розваг, атмосфери, щоб люди могли в обід зайти й до кінця дня спокійно проводити час.

А придатних майданчиків небагато. На ВДНГ, де проводять Atlas Weekend, має бути справді масштаб. Там одних барикад на суму оренди стадіону «Динамо». Труханів острів – невеликий і закинутий. Я їздив у парк Дружби народів, але це не майданчик – там з нуля треба все будувати.

У Sky Family Park я випадково заїхав. На цей майданчик реально витратили гроші: побудували басейн і хоча б якусь інфраструктуру – туалети, вхідну групу. Ми будемо багато перебудовувати, але там є основа – електрика, інтернет...

Ця локація зробить фестиваль більш атмосферним. Партнери навіть організовують водний трансфер – з Подолу ходитиме човен, бо там дно не дозволяє великі судна.

Якщо все пройде добре, у 2020 році ми знову будемо у Sky Family Park. Цього року ми зайшли на три дні замість двох. Уже наступного року я все-таки хочу вийти на вихідні. Є така фішка: вартість артиста у вихідні та в будні різна – за вихідні треба платити відсотків на 30-40 більше. Якщо ми заплатимо на 40% більше, то у нас цінник середній на квиток буде 2 000 гривень. Поки не можемо собі цього дозволити. Тому працюємо у будні.

Яких концертних локацій вам бракує в Україні насамперед?

Мені бракує залів-трансформерів – майданчиків на 5-6 тисяч глядачів, які трансформуються і під «посадку», і під фан-зону. Там красиво і є готель.

Плюс у Києві треба багато клубів. У нас же одна «Стереоплаза», я дуже її люблю навіть за те, що вона існує. Пам’ятаю, з якими труднощами її витягнули.

Є МВЦ на «Лівобережній», ми робили там концерти, але це виставковий павільйон – там усе трохи гримить, це не стадіон.

Ви зайдіть у палац «Україна» – він лишився у минулому столітті. Звук там  повісили нормальний, але сам зал – холи ці, килими, які вже нікого давно не цікавлять.

Палац спорту треба окремо відзначити, тому що основна частина концертів тримається саме на цій локації. Свого часу там поміняли менеджмент, ми з ними різні питання вирішували.

Ми говорили про факапи... Ми привезли Muse вперше 2011 року саме в Палац спорту. У день концерту виявилося, що міська тепломережа відімкнула гарячу воду. Якщо артист приїде, піде в душ і не буде гарячої води – він просто скасує шоу. Якщо умови райдеру не виконані, він має на це право, і ніхто тобі гроші не поверне. Тоді менеджмент Палацу спорту швидко долучився: знайшли кабель, поставили водонагрівач – за дві години до приїзду гурту розв’язали проблему.

А коли The Killers у нас провалилися, агент зателефонував і попросив завісу встановити, щоб не було порожнього простору. Інакше артист почувався б морально розчавленим перед порожнім залом. Швидко знайшли та зробили. Це важливо – менеджмент майданчика також бере участь в організації шоу. Адекватні люди чують, вмикаються та допомагають.

А з міською владою ви якось взаємодієте?

Дуже рідко. Ми мали робити фестиваль під аркою Дружби народів, куди сьогодні мерія побудувала доріжку. Я сходив на дві наради в міську адміністрацію та одразу переніс фестиваль на «Динамо». Місто в цьому участі не брало.

Ви намагаєтеся налагодити контакт?

А навіщо? Вони нас знають і знайдуть, якщо матимуть якусь ідею для співпраці.

Ходити з простягнутою рукою не в нашому стилі. Просити в когось? Скільки вже можна просити?!

А з поліцією все ок. Вони реагують, йдуть на комунікацію. З нинішньою поліцією мені працювати значно простіше, ніж із «Беркутом», який був 2012 року.