Гід«Коли читаєш цю книжку, тобі класно»: за що ми любимо «Вінні-Пуха»

Я вважаю, що «Вінні-Пух» – одна з найважливіших книг в історії дитячої літератури – і не тільки дитячої. Коли ти дитина і читаєш цю книжку, тобі класно. Тому що там пригоди: ігри, повінь у лісі, «ескпедиція» – саме «еск-педиція», як було у виданні Бориса Заходера, через яке я познайомився з твором.

До «Вінні-Пуха» я дістався десь у п’ятому класі. Взяв книгу у шкільній бібліотеці – і не повернув. Якимись правдами і неправдами зробив так, щоб вона у мене залишилася. Це видання 1980 року. Як я міг його віддати? Врешті перевіз книгу з собою у Київ. Вона потерта, помальована, у ній вивалюються сторінки, але я періодично її перечитую.

У дорослому житті я згадав про «Вінні-Пуха» у 24 роки. Повернувся на день додому з Києва і знайшов її в мами. Бум – і мене накрило. Якщо зовні це хороша пригодницька книжка, то після перечитування у дорослому віці я звернув увагу вже не на зовнішній шар із персонажами та пригодами, а на більш глибокі, екзистенційні речі.

Свідомо перечитав її порівняно недавно, коли починав писати історію про страх і згадав П’ятачка. Коли думав про його шлях у книзі, то зрозумів, що насправді саме він є найбільш сміливим персонажем. Адже П'ятачок завжди боявся, тому постійно був змушений долати страх.

Ще один приклад: на Іа-Іа напосідають нав’язливі думки, і він постійно перебуває у пригніченому стані. Але як тільки приходить інші персонажі, він перестає так сильно перейматися. В окремих випадках можна зловити себе на думці, що це актуально і для тебе: сидиш у своєму лісі, ні з ким не говориш, але приходять друзі – і ти забуваєш про усе погане. Зрештою, вони приносять тобі хвіст – і в прямому, і в переносному сенсі.

Це книга про дуже прості, але важливі речі. Передусім про дружбу і те, як взаємодіяти з іншими, аби не бути самотнім. У ній багато крутих фраз. Наприклад, навіть початок книги – «Давним-давно, здається, минулої п’ятниці...». Ще є дуже крутий прийом, який я називаю «значущою порожнечею». Він часто використовується у книзі. Наприклад, коли Вінні приходить у гості до Кролика, стукає у двері і запитує, чи є хтось удома, а той відповідає: «Вдома абсолютно нікого!»

Або ось це:

– Який сьогодні день?

– Сьогодні – сьогодні.

– Мій улюблений день!

Це такі зовсім буддистські штуки. Коли починаєш їх розбирати, розумієш, що простою дитячою повістю «Вінні-Пух» є тільки на перший погляд. До того ж це своєрідна машина часу. Читаєш – і чуєш, як мама торохтить тарілками на кухні, пригадуєш запах яблука, яке їв, коли читав книгу вперше. Думаю, така історія є в кожного дорослого – і через це книга не втрачає актуальності.

Це дуже добре виписана і дотепна історія, у якій в окремих деталях кожен може впізнати себе. Кожен може бути Іа-Іа, наляканим Пацем або навіть Тигрою – коли у тебе забагато енергії. Одне з завдань літератури – розкривати внутрішні події. Власне, книга Мілна детально розповідає про це: як. наприклад, зі звичайного ходіння навколо дерева по своїх же слідах можна зробити пригоду.

Я не сильно люблю цю книжку. Ставлюся до неї дуже рівно. Навіть так: мені не зрозумілий пієтет навколо цієї історії. Очевидно, на популярність «Вінні-Пуха» в Україні вплинув радянський мультфільм. Власне, я також познайомився із цією історією через мультик із Леоновим. Попри те, що це весела, зухвала і неординарна робота, мені вона завжди здавалася якоюсь тужливою – через стилістику, приглушені тони.

Наскільки б радянський мультфільм сюжетно не був далекий від першоджерела, за тональністю він точно попадає в нього. Бо і книжка справді страшенно тужлива. Це історія про хлопчика Крістофера Робіна, який по суті страждає комплексом Пітера Пена, не бажаючи дорослішати.

Коли я прочитав «Вінні-Пуха» вперше, мені це здалося чимось близьким. Для мене це насамперед історія про переломний період у житті підлітка. Але не обов’язково те, до чого я хотів би повертатися. Адже катастрофізм переходу із дитинства у юність чи з юності у підлітковість – це дуже екстремальні досвіди, у них мало хорошого. Ти дорослішаєш, твій організм дорослішає, і ти маєш щоразу починати грати за новими правилами.

Утім, навіть при цьому створюється враження, що в цій історії ніхто нікого не чує, там якась тотальна дискомунікація. Вінні-Пух знай своє робить, ці його друзі П’ятачок і Кролик просто одне одного не чують. Важко було повірити, що це історія про дружбу. Це радше історія про специфічні соціальні типажі.

Не знаю, сам я це зрозумів чи мені хтось пояснив, але мені уявляється, що всі друзі Крістофера Робіна – вигадані. Розумію, що з погляду конвенції книжки він справді з ними спілкується. Але я не можу позбутися враження, що це уявні друзі самотньої дитини. І він ними ніби намагається загатити свою самотність.

Можна подумати, що він учиться соціалізуватися з допомогою цих героїв із різними соціальними масками. Але насправді в такий спосіб він віддаляє себе від зміни статус-кво і потреби дорослішати. У світі, який він дедалі менше розуміє, йому потрібні такі відчайдушні друзі.

З іншого боку, я розумію, що це дуже талановита історія – якщо вона може так працювати з емоціями. Зокрема, і з моїми. Не кожна книжка так у мене поціляє. Але ці емоції настільки специфічні і вони пов’язані з настільки специфічним періодом життя, що я не можу називати цю книгу улюбленою. Це надто болісні речі.

Напевне, немає більш ідеального бренду для комерціалізації, ніж Вінні-Пух – хіба що піксарівська «Історія іграшок». Коли м’яка іграшка є центральним героєм твору, гріх таким не скористатится. Напевно, десь так думали Disney. Коли вони викупили авторські права на персонажів Мілна, Пух і компанія вже майже 40 років залишалися культурним феноменом, тому необхідно було лише допомагати їм не скидати оберти. Більшість анімацій, випущених корпорацією, не мають стосунку до книг – це лише реклама, яка чудово працює, приносячи близько мільярда доларів щороку.

Чому це досі актуально для глобальної аудиторії? Сама суть пригод Вінні доволі універсальна – уявні пригоди хлопчика з його іграшками. Вона легко резонує з дитячими фантазіями, а цього достатньо для того, щоб регулярно з’являтися на екрані. Окрім того, попри зовнішню простоту, розповіді Мілна дуже схожі на класичний епос, а персонаж ведмедика є одним із літературних архетипів – наївного мудреця. Це дає йому можливість завжди залишатися актуальним навіть для дорослої аудиторії. До прикладу, у цьогорічному фільмі «Крістофер Робін» зовні кумедні висловлювання Вінні дуже нагадують гедоністичні цінності, які резонують з надмірною серйозністю і трудоголізмом нашого часу.

Попри наявність в обох останніх фільмах про «Вінні-Пуха» персонажа Крістофера Робіна, картини Disney та Fox доволі сильно відрізняються. Усе ж перша – це спроба переосмислення творів Алана Мілна, а друга – історія про життя письменника та дуже романтизований погляд на його стосунки з сином. Якщо стрічка з Юеном Макгрегором є класичною діснеївською сімейною казкою, то «До побачення, Крістофере Робіне» – драмою, що показує невідому більшості трагедію життя автора. Річ у тому, що Вінні-Пух, попри власну популярність і прибутковість, знищив Мілна як письменника. Після виходу книжок про ведмедика ніхто не сприймав його інші твори, хоч на початку кар’єри він вважався одним з найталановитіших британських драматургів.