Гід«Metropolis»: утопічні пропозиції реконструкції Хрещатика
Павло Гудімов розповідає, чому варто відвідати виставку «Metropolis: Минулі утопії майбутнього» на Книжковому Арсеналі
«Metropolis: Минулі утопії майбутнього» – це виставка про уявлення майбутнього в минулому. Зокрема, в експозиції нереалізовані пропозиції реконструкції Хрещатика після Другої світової. Виставка є спільним проектом Мистецького Арсеналу, арт-центру «Я Галерея», Державної наукової архітектурно-будівельної бібліотеки імені В. Г. Заболотного, Factum Arte, Бориса Єрофалова та Семена Широчина. З 30 травня по 3 червня експозицію можна буде відвідати у межах Книжкового Арсеналу.
Обкладинка: Анна Шакун
Фото: Ya Gallery
Павло Гудімов
куратор виставки «Metropolis: Минулі утопії майбутнього», засновник «Я Галерея»
Виставка називається «Metropolis: Минулі утопії майбутнього». «Метрополіс» – це місто майбутнього, ми запозичили назву у відомого фільму Фріца Ланґа кінця 20-х років ХХ століття. Це перший фільм, який відкрив модель міста майбутнього і провів паралель – Вавилонська вежа колись і Вавилонська вежа сьогодні. Хоча «метрополіс», певна річ, має стосунок не тільки до фільму. Для нас він став метафорою утопічного міста.
Нашим завданням було показати, як уявляли майбутнє в минулому – у максимально широкому зрізі, до сьогодні. Та в перший же місяць роботи над виставкою ми зрозуміли, що в сьогодення залазити сенсу немає. Урешті ми зупинилися на другій половині ХХ століття. Вирішили відмовитися від сучасних концептів і зосередитися на минулому. Адже так, як ми зараз уявляємо майбутнє – життя на Марсі, новітні засоби пересування, швидкісний зв’язок – це все вже уявляли раніше.
Тобто ми взяли відправну точку і почали відмотувати час назад. Таким чином докопалися до пізнього Середньовіччя. Так вийшло, що всі звикли пов’язувати революційні винаходи з епохою Ренесансу чи Просвітництва – зокрема, з постаттю Леонардо да Вінчі. У цьому проекті ми принципово ігноруємо да Вінчі: його перетворили на ікону «гри в майбутнє», ми ж вирішили звернути увагу на менш відомі приклади прогнозування майбутнього.
«Черніхов недооціненний»
Усе почалося з мого захоплення великим архітектором Яковом Черніховим. Мій знайомий колекціонер книг придбав «Архітектурні фантазії. 101 композиція». Я дослідив цю працю і зрозумів – Черніхов недооціненний. До прикладу, відома архітекторка Заха Хадід називає «Архітектурні фантазії» своєю настільною книгою.
Черніхов зробив монументальний внесок у прогнозування майбутнього – і не тільки в архітектурі. У його працях підхід був максимально широким: від орнаментів і шрифтів до архітектурних об'єктів. Черніхов не просто актуальний зараз, він фактично прабатько фантастичного в архітектурі. Неможливе, нереальне, однак прив’язане до всіх законів архітектури – це про нього.
Видавничу та архітектурну кар’єри Черніхов побудував у Росії, але походження мав українське: народився на території сучасної Дніпропетровської області, навчався в Одесі. У нас була ідея повернути Черніхова на історичну батьківщину. Не для того, щоб сказати, що це український архітектурний авангард, а щоб ознайомити українців з його працями.
Ми зв’язалися з Державною науковою архітектурно-будівельною бібліотекою імені В. Г. Заболотного, і виявилося, що там є всі книжки Черніхова. Разом із нею і консультантами, з якими радилися, зрозуміли, що певні періоди Черніхова, включно з «Палацом Комунізму», – це практично Піранезі XX століття. Урешті-решт, італієць, як і Черніхов, побудував за життя лише один об'єкт.
Власне, на паралелях між роботами Черніхова та Джованні Баттісти Піранезі, італійського митця XVIII століття, ми й почали будувати виставку. Піранезі вважається головним містифікатором від архітектури: у роботах «Карцери» він показав уявні в’язниці та уявні просторові рішення – як на мене, це сюрреалізм дуже високого рівня.
На жаль, оригіналів «Карцерів» в Україні немає. Але є оригінали його фантазійного уявлення Рима, а в них – паралелі з іншими етапами світової архітектури. Таким чином ми зрозуміли, що цей проект потребує більш монументального підходу, ніж паралелі між Черніховим і Піранезі.
Утопісти і Вавилон
Чи не найбільш важливий етап – індустріальна революція. У 1851 році «фантастичний садівник» Джозеф Пакстон винаходить «Кришталевий Палац», який стає приміщенням для Всесвітньої виставки промислових робіт у Лондоні. Ці виставки були подіями глобального масштабу – вони дали поштовх не лише архітектурі, а й індустріальній революції загалом.
Ще один етап – роботи французьких утопістів XVIII століття. Утопісти – це люди, що вигадують речі, яким не судилося реалізуватися. Принаймні не судилося реалізуватися за життя винахідника. Леке, Леду, Булле робили проекти, неможливі з погляду архітектури. Фактично це філософія в архітектурі – як корівник у формі корови Леке.
Наступний пласт і частина Metropolis – який вигляд повинне мати ідеальне місто. Це дискусія, що не припиняється й сьогодні. Це вже не тільки архітектура, а й урбаністика – це зв’язок людини, природи, простору, комфорту тощо. У цьому нам певними артефактами допоміг фонд Ле Корбюзьє, адже Ле Корбюзьє був одним із піонерів модернізму. Але той же Оскар Німеєр – не менш важливі зразки.
І так прокручувати час назад можна було ще дуже довго. Насправді ж це все історії про Вавилонську вежу – про прагнення встановити, де межа, до якої можна будувати. Власне, в одному з трактатів вежу промальовували із Землі до Місяця. Тож можна сказати, що ми відкрутили час назад до добіблійних часів – до Вавилона. Своєю чергою, це вже рима з Мельєсом: ми спеціально закупили фрагмент фільму «Подорож на Місяць» для виставки.
Ще одна рима – The Mile High Illinois Френка Ллойда Райта. Це найвищий будинок, який був спроектований у 1957 році, але досі не реалізований. Хоча можна сказати, що саме ним надихалися архітектори при будівництві чинної найвищої будівлі світу «Бурдж Халіфа». Інша річ, що «Іллінойс» Райта повинен був бути вдвічі вищим за неї.
Можна сказати, що майстерня Райта заклала принципи сучасного будівництва. Про Пікассо кажуть, що по ньому можна вивчати всю історію сучасного мистецтва. Так само можна сказати про Райта та історію сучасної архітектури. Метаморфози цього архітектора були просто неймовірні. Оновлена система транспорту, літальні апарати – це все він прогнозував у 50-ті роки. У нього взагалі не було даху.
Ми говоримо не тільки про архітектуру, не тільки про місто. «Метрополіс» розповідає про винаходи, концепції і місто як експеримент. Тобто це виставка не лише для людей, які захоплюються архітектурою, а для тих, хто широко дивиться на світ. Розкриваючи одну тему, насправді ми розкриваємо цілий спектр – 360 градусів.
«Хрещатик в імперському каноні»
У наступній рубриці «Марсове поле» ми знаходимо зустріч двох світів – світу Давнього Риму і світу ідеологічної архітектури пізньосталінського періоду. Це період, коли всі новаторські пропозиції переодягали під римський імперський канон. У зв’язку з процесом декомунізації до цієї теми є помітний інтерес: треба вивчити тему, з якою доводиться працювати, не зробивши при цьому системних етичних та історичних помилок.
Після Другої світової (і навіть під час війни) виникають фантазії про місто майбутнього – про його функції та амбіції. Найкраще це ілюструють проекти реконструкції Хрещатика. Під час війни вулиця була практично зруйнована: радянські війська, коли німці заходили до міста, підірвали Хрещатик. Вулицю зруйнували, залишилося лише кілька споруд, включно з ЦУМом.
Архітектурний конкурс на відбудову Хрещатика оголосили ще в 1944 році. Подали на нього заявки дуже багато українських та російських архітекторів. Певна річ, показати всі проекти на виставці ми не можемо – маємо тільки проекти, що лишилися у фондах. Зокрема, це роботи Чечуліна, Власова і Тація.
Їхні роботи – це те, як тогочасні архітектори прогнозували розвиток центральної частини великого міста. Найбільше шокує робота архітектора Тація. Це суто імперське бачення Києва: він представив проект із висоти пташиного польоту, з Дніпра на Хрещатик. Там і музей війни на місці стадіону «Динамо», і віадук-естакада, що перерізає Хрещатик. Своєю чергою, у Чечуліна дуже цікаво реалізований спуск до Дніпра.
Ми досліджуємо ці феномени у сітці загальносвітового контексту. Це такий парадокс: радянська влада хотіла максимально закрити країну, але водночас зверталася до іноземних практик – до імперського римського канону.
Чому цей проект не реалізували? Насамперед через політичні події: смерть Сталіна, відповідно – прихід Хрущова, закриття Академії архітектури, боротьба з надлишком, початок побудови хрущовок.
Мені якось сказали, що розпад Союзу розпочався тоді, коли почали будувати хрущовки – коли кожна родина отримала приватний простір. Це вже не комунальні квартири, це була певна свобода – хоч і в межах чотирьох стін.