Підсумки року 202011 найкращих українських альбомів 2020 року

Цей альбом круто звучить, він інтернаціональний, під нього класно тусити на вечірці, у ньому є звуки, які запам’ятовуються. Якщо почути цю музику в будь-якому куточку світу – вона не викликатиме питань і в ній є всі складові гарної попмузики.

TVORCHI – це непогана, космополітична, молодіжна музична хвиля. Радий, що в Україні з’являються такі виконавці. На жаль, не вдалося послухати багато українських релізів. Можливо, є ще хороші.

Alambari – альманах подорожей Україною, тому що це хрестоматія найкращого, що є в українському етносі, її подають у сучасному ракурсі розуміння для кожної людини, яка хоче з цим ознайомитися. «ДахаБраха» – це найкраща всесвітньо відома українська музика.

Проєкти «ДахаБраха» мені подобаються своєю самобутністю, особливо найстарші – славні «ДахаБраха». Вони можуть записати 20 альбомів, не змінюючи звуку, а мені все одно буде цікаво слухати. Це більше та глибше за всі тенденції й час. Я їхня фанатка, вони єдині в Україні, від яких всцикаюсь і пищу.

Мені здається, що ДахаБраха – це найкращий український гурт. Кожна їхня платівка – це не тільки подія в українській музиці, а й дослідження нових горизонтів світових контекстів. На Alambari вони знов зробили це, і знову пішли навіть далі, ніж можна було очікувати. ДахаБраха пропрацьовує культурні шари від The White Stripes через Вінграновського до Шекспіра. Це інтелектуальна музика, водночас настільки потужна, що ти не можеш протистояти її силі.

Alambari може, з незвички, не так переконливо звучати в записі, але живий виступ знімає всі питання. Серед усіх альбомів, які виходили цього року, Alambari – єдиний, який має такий культурний масштаб, глибину емоцій, творчий пошук та безпосередність творця. Ідеальний зліпок постмодернізму, який зараз захопив усе: від мистецтва до соцмереж.

Підсумки та премії – справа несправедлива. В історії залишається лише ім’я переможця, але мало хто згадає контекст – список номінантів. В один рік на ситуативному безриб’ї найкращим може бути просто хороший альбом (або фільм). В інший – чотири геніальні альбоми поступляться п’ятому.

Рік, що минає, мабуть, найслабший в історії української музики. Багато топартистів свідомо перенесли реліз своїх уже готових альбомів спочатку на осінь, а потім на весну 2021 року. Інші ж через розгубленість просто поставили процес запису на паузу. Треті чесно зізналися: у такій атмосфері важко писати нову музику. У підсумку виходить так, що одним із кращих у цьому році ми повинні визнати альбом «ДахаБраха», який записали ще у 2019 році, і він встиг вийти незадовго до відомого всім колапсу.

Разом із тим, Alambari – далеко не найкращий альбом гурту. Так, «ДахаБраха» – чи не найкраще, що траплялося з українською музикою за всю її історію. Але навіть у великих бувають періоди, коли потрібно вийти із зони комфорту й шукати себе в чомусь новому. Тут цим новим стала поїздка для запису альбому до Бразилії. Хоча й цю ідею трохи раніше вже освоїв молодий етноджаз-проєкт Zitkani. Alambari – альбом, який хочеться скоротити до розміру ЕР. У ньому є кілька сильних треків, але і цілий ряд – прохідних. Утім, вага та статус у «ДахаБраха» такий, що будь-який їхній реліз апріорі стає подією в масштабах року. А вже такого року, як 2020-й – і поготів.

Традиція синтіпопу в українській музиці обірвалася десь на ранньому Скрябіні. Ну, хіба що в середині 90-х хайпувати на жанрі ще намагалася Ірина Білик. І якби співачка не скотилася так швидко, то сьогодні звучала б приблизно так, як Люсі.

Enigma – дебютний альбом Христини Варламової. Це ніби блага вість, яку принесли до нас із допотопних часів. А ще це один великий триб’ют Enigma – німецькому нью-ейдж-проєкту Мішеля Крету, який повинні добре пам’ятати наші батьки.

У світі «Енігми» біблійні пророки ходять із людьми одною землею, ненависть запекла, як вогонь, а любов чиста, як кришталь. І якщо коронавірус справді змиє все, то Люсі прийшла на нашу сцену напрочуд вчасно.

Це одна з найперспективніших і найцікавіших молодих артисток, на мою думку. У неї цікавий погляд на створення музики. Одним словом – Enigma.

Дебютний альбом Паліндрома став великим одкровенням для мене, тому я дуже чекав його наступну роботу. «Стіни мають вуха» показав, що Паліндром не збирається експлуатувати те саме звучання та бути «новим Скрябіним».

Він прогресує як вокаліст, композитор і лірик. Паліндром, як ніхто інший в Україні, уміє передати в музиці рефлексію на минуле, життя загалом і світ навколо, фокусуватися на локальних штуках, і робить це зрозумілою мовою.

Суб'єктивно: «Стіни мають вуха» й зокрема трек «Потім» – найкращий українськомовний текст року. Тут є все: злободенність, катарсис (катарсис від злободенності?) і те, що, здається, називають flow. Тут не треба розбирати, що Паліндром мав на увазі; ці локації й ці відчуття впізнаються відразу. Та й зрештою: «То мій вірш, може, я знаю, про що він».

Мініальбом Borderlines – це перший реліз Koloah на лейблі Thousand Kisses Place і, як на мене, найцілісніша робота Діми. Він медитативний і моментами епічний. Шкода, що чудовий 2020 рік не дав мені нагоди послухати все це щастя наживо.

Borderlines для мене – це історія усвідомлення та правильного виставлення кордонів власного існування, Я його так відчув. Часто в людей із тим проблеми несамовиті. А як ще правити буття, як не музикою?

Madrigals – музика з тисячолітнім європейським контекстом: від Данте до композиторів Середньовіччя та Ренесансу й академічної електроніки. Київський композитор Олег Шпудейко (він і є Heinali) спромігся віднайти спільну мову між роботизованими технологіями сучасності та чисто природним диханням минулого. Вийшов інструментальний альбом, зрозумілий сотням мільйонів людей західного світу, які відчувають свої культурні коди. Світу, частиною якого є й Україна. Madrigals – це саме та творчість, яка створює противагу білому шуму, налаштовує внутрішні годинники та здатна рятувати психіку людей. Можна подавати як ліки.

Альбом «Заброшка» був написаний Pianoboy за час весняного локдауну й містить у собі переживання людини, якій довелося зупинитися й озирнутися навколо, усвідомити цінності й подумати про те, що робить нас сильнішими. Ліричний і мелодійний альбом, у кращих традиціях Pianoboy. Окриляє та дає надію.

Слухаю Санчейза понад 15-и років. Пам’ятаю ці CD-збірники й радіопередачі Time 2 bass, де найулюбленіші треки були саме Саші. Дуже крутий, глибокий і дорослий альбом із класним саундом. Однозначно не для разового прослуховування.

Мені подобається, коли музика – це про дослідження. Самого себе, музичних форм, потойбічних світів і чого завгодно. У релізі Sunchase, над яким він працював довгі 10 років, усе це відчувається з першого синглу, що побачив світ – Just For You. Також я дуже люблю, коли велика форма – це не просто 13 треків, а цілісна історія від початку до кінця. Це не завжди й не всім вдається. Ну, і просто очманіти, як воно звучить. За звуком, зведенням і майстерністю – це, мабуть, найкраща робота, яку я чув у нас поки що. Дякую, що задаєш планку, Саша.

Українка в Берліні, видатна електронна майстриня Катерина Заволока в кожному новому альбомі зацікавлює підходом до текстур і настроїв, з якими вона працює як художниця, інженерка, криптографиня – малює, конструює, кодує інформацію.

У кожному новому альбомі вона сама долучає вишуканий метафоричний наратив, який розширює задум, допомагає побачити музику, відчути її на дотик. Цього разу артистка пропонує уявити треки як динамічну геометрію, танцювальний орнамент. Замість ниток – повторювані ритмічні пульси та протяжні гармонії. Замість матерії – наелектризований звук, час і простір. Візерунки виразні, висококонтрастні, але збалансовані.

У часи, коли техно – це, на жаль, новий EDM, Катя робить змістовний альбом, красивий, як повнокольоровий нуар-фільм. Пульсівне багатошарове сприйняття сучасного музичного контексту, оригінальність, трайбалізм і така ідея, яка своїм масштабом одразу захоплює. Особисто в мене спрацював і дуже простий критерій: я побажав собі видання на платівці й, на щастя, уже маю примірник.

SI Process a.k.a. Станіслав Іващенко – барабанщик і «рушійна сила» найголовнішого концертного гурту країни – «Вагоновожаті». Під час тривалої роботи над наступним альбомом групи він відклав убік улюблені палички й сів за Ableton. Signals – його дебютний електронний альбом, де Стас успішно та красиво вправлявся в поетичних висловлюваннях за допомогою повторюваних електронних ритмічних візерунків. Після прослуховування EP на повторі тривалий час виникає одне просте запитання: «Стас, чому ти не зробив цього раніше?». Дуже радує, що під кінець року у країні з’явилася ще одна бойова музична одиниця.

Colorspacious – дебютний повноформатний альбом Володимира Дзицюка, у якому він продовжив пошуки на перетинах тонкої, красивою, інтелігентної downtempo- й idm-музики, але на цей раз змінивши сам підхід. Для створення цього музичного полотна він не використовував семпл-бібліотеки, віртуальні синтезатори й заздалегідь готові пресети. Він знайшов для себе обхідний шлях синтезу звуків, з яких створив цю чудову музичну розповідь. Виклик для справжніх шукачів.