Підсумки року 20193 головні українські фільми року

The Village Україна продовжує підбивати підсумки року, розповідаючи про головні українські фільми, прем’єри яких відбулися у 2019 році.

«Додому» – це історія про батька та сина, які везуть на поховання до Криму сина і брата, який загинув під час українсько-російської війни. Повнометражний дебют 26-річного режисера Нарімана Алієва представлятиме Україну в лонглисті «Оскара», також стрічка має відзнаки міжнародних кінофестивалів в Одесі та Стамбулі. Раніше The Village Україна запитував у режисера Алієва та виконавця головної ролі Ахтема Сеітаблаєва про улюблені кримські місця в Києві.

Надія Парфан

режисерка («Співає Іванофранківськтеплокомуненерго»)

26-річний режисер родом з Криму на ім’я Наріман Алієв зняв дебютний фільм «Додому». [...] Усі головні ролі грають чоловіки. Жіночих персонажів усього три: пунктирні, умовні, винесені за дужки. Можливо, це один з найпацанськіших фільмів, що я бачила. І, уявіть собі, це мені зовсім не заважає. Ніколи б не подумала, що можу отримати таке задоволення від настільки чоловічого фільму. Він просто чудовий. Дякую, пацани, за можливість нарешті побути одним з вас.

Що мене так підкупило? Передусім інтонація. Не пригадую жодного іншого, настільки в хорошому сенсі стишеного, некрикливого фільму. Коли режисер не підвищує голосу і не тикає обличчям в те, що я повинна відчути. Коли тиша так красиво і загадково дзвенить. Це мовчазне почуття власної гідності неможливо зімітувати. Щось кримськотатарське, аристократичне.

А ще пейзаж. Зняти захід сонця на широкому горизонті – і зробити це зовсім не вульгарно. А так можна? Щоліта я їжджу в одне з таких місць просто дивитися. На небо, на воду, на буро-червоні доісторичні рослини біля води, на оливково-жовтий степ. Це найкрасивіший пейзаж на Землі.

Ну й сценарій. Дуже виразний. Мабуть, про цей фільм можна сказати, що це сценарне кіно. Писали разом Наріман і Марися Нікітюк. Усі рушниці вистрілюють, нема жодної зайвої деталі. Сценарій настільки «правильний», що його можна було б за це покритикувати. Бо мені як людині з документальним бекграундом іноді хочеться трохи хаосу і «просто життя». Утім я критикую і водночас аплодую.

Учора після показу світло ввімкнули відразу на титрах. Було видно, як весь зал офігів і почав швиденько ховати сльози. Не треба їх ховати. Це саме ті титри, які треба показувати в темряві до самого кінця. Це саме той фільм, на який кожен з вас має прийти і гарненько поплакати.

«Я не дурачок, я музикант», – каже головний герой фільму Вадим. Він бере замовлення від іноземної компанії, щоб записувати голоси українських тварин. Для цього він повертається на рідне Закарпаття, де на нього чекають не лише дивовижні звірі, а й мама. «Мої думки тихі» – це комедія Антоніо Лукіча, прем’єра якої відбулася на кінофестивалях в Одесі й Карлових Варах. В український прокат стрічка вийде 16 січня, але окремі покази вже провели у межах «Київського тижня критики».

Юрій Самусенко

редактор Moviegram

У сучасному українському кінематографі було безліч комедій: іронічних, саркастичних, відвертих, незграбних, але часто несмішних. Жодна з них не могла похвалитися зворушливістю. Але комедія для всієї родини «Мої думки тихі» Антоніо Лукіча не лише спростовує такі судження, а й закріплює за собою звання найбільш щирого висловлювання про амбіції, професіоналізм і стосунки з батьками.

Тут усі на своїх місцях. Андрій Лідаговський грає горе-фрілансера, який їде на Закарпаття для звукозапису вигаданого рахівського крижня. Ірма Вітовська вдало тригерить почуття провини у свого екранного сина, намагаючись привернути його увагу. Здавалося, що кращим фільм уже не буде, але наприкінці режисер вмикає хоровий кавер на Viva Forever від Spice Girls і досвід втрачених комунікації батьків та дітей з екрана переносиш на власний, скільки б там років глядачеві не було.

Стрічка ще не вийшла в український кінопрокат, але має чималу фестивальну історію: спеціальна нагорода на кінофестивалі у Карлових Варах, приз глядацьких симпатій та найкращий фільм за версією журі FIPRESCI в Одесі, премія «Кіноколо» за найкращий дебют. Однак кожна нагорода – це лише додана вартість до перегляду. Фільм «Мої думки тихі» цінний насамперед своєю внутрішньою різноманітністю, що не змішується в кашу жанрів. Лукіч додає мок’юментарі, історичний епос та трагікомедію, аби в результаті отримати легке та комфортне різдвяне кіно, яке варто дивитися в будь-яку пору року.

Іван Васильович очолює профспілку комунального підприємства «Івано-Франкіськтеплокомуненерго», але водночас опікується хором установи. Режисерка Надія Парфан у документальному повнометражному дебюті ставить запитання: «Чи зігріє холодну батарею українська народна пісня?». Українська прем’єра фільму відбулася на ОМКФ, також він брав участь у кінофестивалі у швейцарському Ньйоні.

Сергій Ксаверов

автор видань «Фокус», LB.ua і DTF Magazine

Фільм тішить око та пестить вуха – цього у стрічки Надії Парфан відібрати не можна. Тобто навіть документальні фільми можуть відрізнятися кардинально, зважаючи на те, що саме з реальності обирає нам показувати режисер.

У «Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго» майже кожна сцена чимось цікава – тут є портрети, цікаві реакції героїв та життєві мініатюри. Ремонт застарілого обладнання працівниками теплокомуненерго Парфан перетворює на концерт індустріального ембіенту у їхньому виконанні та римує його з їхньою позаробочою діяльністю – співом народних пісень у хорі підприємства.

У кожній конкретній сцені може здатися, що Парфан – одна з найцікавіших режисерок (та режисерів), що з’явилися в Україні останнім часом. Але, на мою думку, цей фільм – як багато дерев, які не перетворюються на ліс. Напевно, найближче цей фільм до історії двох анахронізмів, які було створено ще за радянських часів, але вони існують й сьогодні – застарілого господарства теплокомуненерго та його хору, який колись мав би відповідати за творчість робочих мас, а тепер незрозуміло чому й як існує, перетворившись на тягар для його членів. Я не знаю, чи ця концепція існувала до фільму, народилася під час зйомок чи навіть монтажу фільму чи взагалі існувала, але «Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго» як цілісний твір нікуди не пішов, залишившись дуже обережним набором цікавих мініатюр, таким самим концептуальним безладом, який він показує у нашій дійсності.