Підсумки року 2018Найкращі українські альбоми 2018 року

Echoes – музика, в якій немає меж. Це світове мистецтво за духом, а не лише за формою. Внутрішня свобода у всьому – від саунду до вміння знайти порозуміння з різними музикантами-гостями. Саме тому в альбомі такими органічними видаються закордонні вокалісти, яких запросив Максим Сікаленко. І, що дуже важливо, це робота людини, яка є неординарною й поза межами своєї музики. Декілька інтерв’ю Максима, що вийшли з приводу прем’єри Echoes, показали слухачам, що це по-справжньому цікава особистість. І те, що альбом підкреслює проблему інформаційного шуму, один із проявів цього.

Другий альбом електронного проекту Нати Жижченко. Її тексти набули злободенності, а звучання – об’єму, завдяки участі в записі Національного академічного оркестру народних інструментів (НАОНІ).

Радше це найкращий альбом 2017 року для мене, оскільки я на власні очі бачив сходження цих прекрасних юнаків минулого сезону. Але з огляду на те, що тепер Ajahuaska грає, наприклад, з вуличних спікерів у Запоріжжі, їхня музика актуальна, вчасна і може бути.

Це український Боб Ділан. Такої української лірики і в такому форматі ще ніхто не виконував. «Мало» – співак-пісенник, нетипова лірика, переважно дуже особиста, інтимна. Мелодика у зв’язці з текстами про кохання – такі незвичні українським артистам до цього альбому.

На концертах «Вагоновожатых» недарма можна побачити стільки креативних рекламістів і редакторів медіа – мені здається, що люди, заточені розбирати контексти і формувати актуальні меседжі, вбачають у гурті рідну стихію у всій її захопливій творчій бурхливості.

Поетичні шаради Антона Слєпакова, покладені на сміливі електронні аранжування і потужний біт Валентина Панюти та Стаса Іващенка – впізнаваний стиль тріо в новому альбомі як ніколи, відточений, гострий, злободенний. «Вагоновожатые» створюють об’ємний, вишуканий і дуже особистий коментар до подій навколо. Це мистецька акція протесту тут і зараз, у вашому плеєрі.

Піар-менеджеру в музичній індустрії важливо уважно стежити за попитом аудиторії та розуміти, чого вона сьогодні хоче. Висновок простий: в українських слухачів сверблять зуби до шматка м’яса з кров’ю. Занадто багато накопиченої енергії, яка прагне вийти. Усім хочеться тру рейву. Злісно, сиро, потужно, імпульсивно. Задовольнити цей попит здатний дует YUKO. Стас Корольов – майстер слему зі стажем. Трощить барабани, рве струни на бас-гітарі, ґвалтує синтезатори. Мені сподобалося те, як вони подали свій другий альбом. Можливо, дослухалися моєї поради влітку. Ми якось розмовляли на березі Дніпра. Жодної тобі промомішури з тизерами до пілотного синглу. На тобі в лоб новий альбом і роби з цим, що хочеш. Тим часом альбом мало того, що сповнений костоламних рейв-бойовиків, ще й естетично вивірений. Оптимальний баланс буяння, виразних меседжів та музичної еклектики. До хардкору, індітроніку або електро цього разу додаються милі пустощі, які можуть звести з розуму чуйних хіпстерів. Чого вартий один лише реверанс на адресу PC Music і треку Pju Pju. Редактори Dummy були б у захваті.

За останні два роки, з моменту виходу минулого альбому Noises, Паша став батьком і у новій платівці взявся уже з новим натхненням відточувати свої навички комбінування музичних фактур. Для будь-якого артиста дуже важливо знайти свій саунд, впізнавану фішку, і Cepasa нею, безумовно, володіє. Альбом Dark Beauty продовжує настрої, задані раніше, хоч цього разу звучить дещо темніше, але так само красиво. Улюблений трек – Rain.

Після першого ж прослуховування я зрозуміла, що «Досвід» стане альбомом року. Причин для цього кілька. По-перше, це багатогранна музична палітра з хитросплетінням фортепіанних партій та духових інструментів, яка цілком могла б існувати й без текстів. По-друге, Дана Заюшкіна – одна з небагатьох українських сонграйтерок, яка вміє складати у своїх релізах цілісні історії, одночасно глибоко особисті й універсальні. По-третє, язик не повернеться сказати, що це чергові пісні про любов, а не самодостатня поезія. Вони просякнуті метафорами та посиланнями на міфологію та біблійні тексти. «Досвід» – це робота, яку хочеться переслуховувати раз у раз, розшифровуючи приховані меседжі та, хочеш цього чи ні, екстраполювати на власний досвід.

Дебютний альбом Aero Benin – найбільш очікуваний український реліз цього року для мене. Максимально атмосферний психоделічний поп-проект київського продюсера Саші Філоненка: Ghosts Аre Оut запам’ятовуєш одразу, радієш, впізнаючи у вокальних партіях Sophie Villy, танцюєш на кухні під The One.

Я все ще не встиг остаточно попрощатися з треками Сашиного проекту Tape Flakes у своєму плейлисті («Пум-пум-пум…» – самі знаєте), як довелося звільняти місце під розмірено ритмічні «бенінські авіалінії».

Але на цьому зупинитися теж не вдалося – Філоненко одразу ж стартував з електронним проектом Monoconda: ідеально для далеких подорожей на авто, чудова презентація проекту на головній сцені Brave! Factory Festival.

Jonathan Livingston зацікавили ще «Колисковою», але складно було уявити, що всі наступні їхні пісні будуть теж такими собі колисковими. Це щемка музика, в якій не проглядається якоїсь особливої претензійності, що дуже дивно, як для проекту Masterskaya. Мені імпонують вокал та аранжувальні рішення, а весь міні-альбом сприймаю як 10 хвилин музики-напівсну.

Postman – прекрасний приклад того, як артист може реалізувати себе в кількох іпостасях. Почтар грає інді-рок в 5 Vymir, але водночас робить душевний і життєвий міський фолк у своєму сайд-проекті. Його бачення жанру в Postman дуже цінне. Він розповідає історії, які відбувалися з кожним, приємним, проникливим голосом з відмінним акцентом, який є не в кожного українського музиканта. Це одна з причин, чому він став популярним за кордоном. Решту ж можете дізнатися, коли послухаєте його пісні.