«Одним із найважливіших голосів нашого часу» називає британську письменницю Олівію Ленґ Financial Times. Авторка досліджує, як суспільство формує наше сприйняття себе – як політичні, соціальні та культурні чинники впливають на наше ставлення до фізичності. Ленґ з’ясовує, де пролягають межі особистої свободи, фізичні межі та межі ідентичності. Історії Ніни Сімон, Сьюзен Зонтаґ і Малкольма Ікс виринають у тексті.

Маніфесті Ленґ у боротьбі за право на свободу власного тіла ставить під сумнів традиційні погляди на особисту свободу в контексті сучасних суспільних норм та обмежень і пропонує новий погляд на фізичність і самоідентичність.

Олівія Ленґ «Тіло кожного. Книга про свободу» – 440₴

«Це книга про тіло перед лицем загрози й тіло як силу, що веде до змін. Я почала писати її у 2015 році, у самий розпал міграційної кризи, а завершувала саме тоді, коли з’явилися повідомлення про перші випадки захворювання на COVID‑19. Нова чума показала неймовірний, аж лячний ступінь нашої фізичної вразливості, а демонстрації минулих років по всьому світу активістів руху Black Lives Matter знаменують, що довга боротьба за свободу ще не скінчилася», – пише Ленґ у (тепер такому далекому) 2021 році, ще не здогадуючись, яких форм набуватиме боротьба свободу невдовзі.

 

Ірина Курганська

редакторка «Тіло Кожного. Книга про свободу»

   

Це книжка про – неочікувано – тіло. Однак якщо задуматися, то скільки книжок саме про досвіди тіла, нашої фізичної оболонки або складного й не завжди передбачуваного механізму ви зможете назвати? Я – заледве кілька, тому ця книжка – і її переклад українською – такі важливі для мене. Тіло тут представлено як частина суспільного та політичного, через нього до нас застосовуються механізми контролю й обмежень, але й через нього ми пізнаємо звільнення. Рухаючись крізь історії життя відомих людей, Олівія Ленґ досліджує різні масштаби тілесної присутності – від масових демонстрацій і маргіналізації певних груп до оргазму та вразливого тіла, ураженого хворобою. Це справді книжка про тіло кожного.

Окрім «Тіла кожного», у видавництві «Грушка» вже вийшов роман «Крудо» з доробку Олівії Ленґ, у якому письменниця Кеті намагається «вивозити» у світі беркситів, трампів і все більшої невизначеності. Редакція ж радить звернути увагу на «Самотнє місто» Ленґ, у якому Нью-Йорк стає місцем дослідження самотності як соціального феномену (бо яку ще книгу могло би порадити міське видання з подкастами про психологію – ред.). 

Віледж публікує короткий уривок із книжки «Тіло Кожного. Книга про свободу», щоб дати змогу читачам визначитися, чи влучає в них стиль і фокус авторки.

   

***

Брайтон завжди вабив ескапістів та відмовників, людей, зачарованих свободою та спраглих до експериментів і альтернативного життя. Коли я вперше побувала там у дитинстві, пошарпаними площами кремового кольору сновигали цілі юрби літніх акторів, але до 1990-х років їх витіснила швидкоплинна хвиля гомеопатів, транс-діджеї та вчителі кундаліні-йоги. З тої пори, як принц-регент побудував собі палац із пишними куполами, місто отримало репутацію оазису розваг, насамперед квірного міста, але добродушно відкритого й до інших смаків. У п’ятницю ввечері пляжні клуби заполонювали лондонці, одягнені у шкіряні портупеї та з крильцями фей за спинами, їхні обличчя усіяні блискітками   вбоге місто пульсувало у ритмі сексу.

Я переїхала туди в юнацькому віці й прожила там на добрий десяток років довше, ніж збиралась, змінюючи раз за разом помешкання у багатоповерхових, занедбаних будинках із височезними стелями; і хоч обслуговування будинків було не найкращим, та неймовірні морські краєвиди солодили мені душу. В останні роки того століття секс траплявся невимушено, без жодних гендерних рамок. Він був навіть у повітрі, створював особливу атмосферу міста. Наприкінці вечірок виснажені тіла лежали розпластаними повсюди, що на ліжку, що біля басейну вдома у когось із нових знайомих. Мені подобалися зміни настрою, як платонічна прихильність переростала у щось більш сфокусоване й ненаситне. Іноді секс був дуже хорошим, без решти зобов’язань, тож деякі з цих інтрижок, відносно безтурботні, могли тривати роками, легко вписуючись у прогалини поміж більш серйозними стосунками.

Я була не одна така, принаймні в тих колах, в яких оберталася. То був рубіж тисячоліття, а ми з друзями вскочили в останній вагон покоління X, були його останнім подихом, і наш гедонізм обачно стримувала епоха пост-СНІДу. Ми знали, що секс призводить до появи дітей, а також смерті, ми зростали зі словами «Не вмирай через невігластво», але разом з тим ми палко жадали задоволень і, можливо, навіть ще більше, нових вражень. Тоді модно було ставитися до всього з іронією, зі свідомою відстороненістю. Ми прагнули видаватися старшими, позбутися образу надто невинних та неосвічених малявок. Я пам’ятаю це ще зі школи: стервозні дівчата у коротеньких спідницях і темно-бордових блейзерах, безкінечні питання про те, наскільки далеко вчора все зайшло на побаченні. Пізніше, коли я прочитала твори Ів Бабітц, я впізнала ту атмосферу моєї юності. Краще бути розпусницею, ніж пуританкою.

Ті роки дарували чимало задоволення, багато насолод ночами, але за панівним духом епохи не вдавалося вповні розгледіти, що у тій насолоді є разючі відмінності. Було очевидним, принаймні в гетеросексуальних стосунках, що ні ризики, ні наслідки не ділилися порівну. Спочатку секс, а опісля   ми самі йшли до клініки на Істерн-роуд, щоб здати болісні, страшні аналізи. Були небажані вагітності, тижні постійної тривоги через затримку менструації, за якими були візити до клініки для абортів, де тобі обовʼязково давали горня чаю і бутерброди, перш ніж дозволяли одягнутися і піти. Звучить так, ніби я описую 1960-ті, але це було три, ба навіть чотири десятиліття потому. Ми були феміністками, що зривали голоси, бунтуючи та відстоюючи свої позиції, але які чомусь не могли вичавити із себе отого «одягни презерватив», але не через сором’язливість, а тому, що віддатися тут і зараз здавалося настільки правильним, що про майбутнє взагалі не думалося. Поетеса Деніз Райлі назвала одне зі своїх есе «Лінгвістичне стримування як причина вагітності», і це були ми защепнуті на всі ґудзики, навіть коли роздягнуті. Ми знали, що лише хтось несповна розуму займатиметься незахищеним сексом, але це ніяк не нівелювало той факт, що такий секс був кращим, просто міг зробити подальше життя відчутно гіршим, принаймні для одного з учасників такого експерименту.

Ніхто не назвав би це цілковитою свободою, утім усі знали, що могло б бути   та й бувало   гірше. Бути сексуально активними на зламі століть означало скуштувати стиглий плід довгої історії боротьби, руху, який запізнав ті самі труднощі й небезпеки, з якими стикнулася я під час сексуальних досліджень у свій час. Якби я спробувала відшукати коріння свобод, якими я насолоджувалася в Брайтоні, то безсумнівно сягнула б Берліна часів Веймарської республіки, міста, про яке я вперше прочитала того ж року, коли вперше зайнялася сексом.

Джонні був на рік старшим і навчався в тому ж коледжі, що і я. Вродливий темноокий хлопчина, з худим обличчям і яструбиним носом, частенько з бас-гітарою в руках. Якийсь час ми були зачаровані одне одним: між нами дзвеніла електрика, поки ми гуляли містом, рука в руці, наші стегна ніжно торкалися. В комісійній крамничці я натрапила на пошарпаний примірник автобіографічного роману Крістофера Ішервуда «Прощавай, Берліне». Мене привабила чорно-біла фотографія на обкладинці   неонові вогні та їхнє віддзеркалення на мокрих тротуарах.

Мене спокушало і дещо бентежило убоге, але вишукане місто Ішервуда   гаряче й мінливе ложе еротичного життя. Зовні воно чимало нагадувало Брайтон: дівчата, схожі на хлопців, і хлопці, схожі на дівчат, танці й вихиляси, кабаре і бари на будь-який смак, декоровані для туристів у товсті шари «золотого та пекельно-червоного». Різниця полягала лише у тому, що веймарський Берлін був на межі економічного краху. Купити можна було будь-що і будь-кого, а ласі до задоволень іноземці на кшталт Ішервуда наживалися на вкрай вигідному для себе курсі валют. То було, як сказав його друг Клаус Манн, «Содом і Гоморра на прусський лад… Наша крамниця пороків на будь-який смак»