Віледж обирає книги місяця й пояснює, чому їх варто читати

Художня література

   

«Маленьке милосердя», Денніс Лігейн 

«Клуб Сімейного Дозвілля»

Переклад з англ. Н. Палій

Американський письменник Денніс Лігейн давно зірвав джекпот популярності, створюючи детективи й кримінальні романи. Його книжки екранізовували Клінт Іствуд, Мартін Скорсезе й Бен Аффлек. Це щось та й означає. Твори прозаїка отримували престижні відзнаки для авторів, які працюють із гостросюжетними жанрами, наприклад Shamus Award чи премію Едгара Аллана По.

Що ж до роману «Маленьке милосердя», що в оригіналі вийшов 2023 року, то на сьогодні це останній твір автора, у якому Денніс Лігейн говорить, здавалося б, про локальні проблеми США, але водночас порушує теми, близькі читачам у будь-якій країні. Сюжет книжки розгортається влітку 1974 року, коли в Бостоні має статися нечувана річ: у межах заходів із десегрегації учні одного з «чорних» районів поміняються навчальним закладом із дітьми з «білої» місцини, яку населяють нащадки емігрантів з Ірландії. Злість кипітиме, підживлювана мафією, аж поки не станеться страшний злочин, а потім ще один, породжуючи криваву помсту… За допомогою внутрішнього конфлікту головної героїні книжки – незламної Мері Пет, яка понад усе любила своїх дітей і битися – автор розмірковує над тим, як помилки батьків відбиваються на дітях, зʼясовує, звідки у звичайних людях береться дика ненависть, наголошуючи, що справжнє пекло – не казан і чорти, а порожнеча через відсутність любові. 

«Історія облоги Лісабона», Жузе Сарамаґу 

«Вавилонська бібліотека»

Переклад з порт. О. Шендрика

Чи не найскладніша книжка серед зібраних у цьому матеріалі новинок листопада. Далі за списком буде легка й розважальна жанрова література, та перед тим нобеліат, один із найвідоміших португальських письменників сучасності Жузе Сарамаґу і його інтелектуальний, інтертекстуальний, іронічний роман «Історія облоги Лісабона».

В оригіналі книжка вийшла 1989 року. Її оповідь Сарамаґу веде звичним для нього стилем – таким, що стирає межу між розмовною й літературною мовою, тому правила синтаксису в «Історія облоги Лісабона» працюють на розсуд прозаїка, діалоги зникають, перетворюючись на потік свідомості. 

Головний персонаж роману, коректор Раймунду Сільва, який багато років працює у видавництві, редагуючи книжку «Історія облоги Лісабона», свідомо вносить у чужий текст помилку. Цей вчинок змінює життя Раймунду. Він отримує можливість написати власний твір і навіть закохується. Тож перед читачем постане відразу дві історії, переплетені між собою – життєпис Сільви й роман, який він пише. Аналіз кожної легко може перетворитися на масштабну літературознавчу розвідку. Тому коротко підсумуємо: Жузе Сарамаґу пише про умовність історії, про силу слова як інструменту людського самопізнання, про внутрішні обмеження, які заважають кожному з нас бути щасливими. «Історія облоги Лісабона» – елегантна літературна гра, брати участь у якій інколи складно, але однаково захопливо.   

«Хороша сестра», Саллі Гепворт 

«РМ»

Переклад з англ. О. Дятел

Трилер «Хороша сестра» – не лише захопливе читання, а й можливість переконатися в тому, що бестселери в англомовній літературі створюють не лише авторки зі США, адже Саллі Гепворт – австралійська письменниця. Її книжки стають хітами на різних континентах, отримують локальні премії й позитивні рецензії критиків.

Роман «Хороша сестра» – заплутана історія про сімейні стосунки, маніпуляції й підступи, до яких можуть вдаватися найрідніші люди через заздрість і ревнощі. Оповідачками роману є двійнята Роуз і Ферн. Їхнє дитинство важко назвати щасливим, адже дівчата росли під впливом владної, істеричної матері, яка регулярно влаштовувала скандали. Принаймні такими є спогади Роуз. Натомість Ферн вважає, що мама була хорошою й ласкавою. 

То на чиєму боці правда? Так само з історією про Біллі і його смерть… Його спеціально втопила Ферн, бо не вміла контролювати почуття через розлад сенсорної інтеграції? Чи її до цього підштовхнула Роуз? Минуле приховує чимало таємниць. Повʼязані ними сестри продовжують жити: одна – з переконанням, що її любили в дитинстві менше, а інша – з упевненістю, що має зробити для найріднішої людини все, що завгодно, навіть народити й віддати власну дитину. У вдало побудованому, динамічному романі Саллі Гепворт буде кохання, прозріння, вбивство та врешті справедливе покарання. 

«Якби ж Різдво було щодня», Міллі Джонсон

#книголав 

Переклад з англ. Д. Гладиш

Листопад вимагає в добірці присутності сезонного масліту. Тож зустрічайте різдвяну історію від британської письменниці Міллі Джонсон, яка, між іншим, чотирнадцять років залишається вірною жанру романтичної комедії. Твори авторки стають бестселерами у Великій Британії й отримують літературні премії. Звісно, ідеться не про The Booker Prize. У світі жанрової літератури свої відзнаки. 

Тож «Якби ж Різдво було щодня» – роман про те, яким доленосним може бути випадок. Подружжя Чарлі й Робін, бос і його асистентка Джек і Мері, Брідж і Люк, пара, що переживає розлучення, – усі вони знайдуть прихисток від випадкової негоди в старому готелі. Змушені разом проводити дні напередодні Різдва, коли, як відомо, стаються різноманітні дива, вони зʼясовуватимуть стосунки, завʼязуватимуть нову дружбу, щоб навіть після свят змінювати свої життя на краще. Роман «Якби ж Різдво було щодня» Міллі Джонсон із душерятівними бесідами, затишними сценами біля каміна й поцілунками у фіналі є типовим представником жанру, що значно полегшує вибір – читати чи ні.  

«Ніколи не бреши», Фріда Мак-Фадден

«Віват»

Переклад з англ. М. Цапʼюка

Вона молода й дуже приваблива жінка в шубі від Ralph Lauren і черевиках Manolo Blahnik. Він красень на модному BMW. Оточені брендами, які, мабуть, мають символізувати показну успішність, Трісія та Ейтан у хуртовину вирушають з Мангеттена, щоб десь далеко в передмісті подивитися будинок їхньої мрії. За законами жанру (а перед нами – трилер) подружжя доїжджає до будівлі, але вибратися з місцини не може через негоду й відсутність мобільного звʼязку. Трісія та Ейтан вирішують залишитися на кілька днів у будинку, який виявиться оселею відомої фахівчині з психіатрії Адріани Гейл. А вона, між іншим, зникла кілька років тому за загадкових обставин, можливо, навіть була вбита… Тож на Трісію та Ейтана чекатимуть таємниці закинутого будинку, у якому, як виявиться, вони перебуватимуть не самі.

«Ніколи не бреши» популярної американської письменниці Фріди Мак-Фадден – трилер, який навряд здивує оригінальністю, але стане легким читанням для темних осінніх вечорів. Дещо затягнутий, шаблонний, він спробує нагадати, що не всі злочини вдається розкрити, як і не всіх зловмисників покарати. Таке життя. Але краще в ньому все ж не брехати. 

Нон-фікшн

   

«Транзитна культура і постколоніальна травма», Тамара Гундорова

«Віхола»

Перевидання книжки, актуальність якої з часом тільки зросла. Уперше «Транзитна культура і постколоніальна травма» Тамари Гундорової вийшла 2013 року. За визначенням науковиці «транзитна культура є типом культури, що проявляє ситуацію переходу й змін і програмує нову свідомість, зорієнтовану не на минуле, а на майбутнє». Період між двома Майданами, тобто Помаранчевою революцією і Євромайданом, Тамара Гундорова й називає транзитним. 

У книжці авторка аналізує соціокультурні феномени Революції гідності, наприклад її перформативність і карнавалізацію, створення нової реальності соціальної мережі. На прикладі творчості Юрія Андруховича культурологиня пояснює, як в українській свідомості поєднується європеїзація й модернізація, фіксує, що «тема поколінь стає однією з актуальних і в українській культурі початку ХХІ століття», згадуючи про романи Марії Матіос, Оксани Забужко, Євгенії Кононенко; розглядає тему транзитності в творчості Сергія Жадана, аналізує риси постмодерністського письма Юрія Іздрика, Тараса Прохаська, Михайла Бриниха, зауважує, що післямайданне покоління авторів створило власного героя – невдаху, про що свідчить проза Ірени Карпи, Сашка Ушкалова, Любка Дереша… Книжка Тамари Гундорової – культурологічна, літературознавча праця, яку можна сміливо назвати обовʼязковою й програмною для тих, хто прагне зрозуміти, як на нас «травми впливають через роки й відстані» і як на це реагує культура. 

«Мої думки про кіно. Як перекласти життя на сценарій», Антоніо Лукіч 

Stretovych

Знаєте, як виникає магія кіно? Механізм не такий і складний (тут іронія). Режисеру слід лише «придумати ситуації, у яких героєві буде незручно, і цим самим поставити його перед вибором». «Адже коли на екрані чи в тексті хто-небудь робить вибір – глядач ставить себе на його місце», – пояснює український режисер і сценарист Антоніо Лукіч. Тобто ми віримо тому, що відбувається на екрані, приміряємо ситуації зі стрічки на себе. Як цього досягти технічно, бо, крім таланту для роботи над кіно, знадобляться й теоретичні знання, і спробує пояснити той, хто зняв популярні вітчизняні комедії: «Мої думки тихі» й «Люксембург, Люксембург». 

«Поки є трішки вільного часу, хочу поділитися своїм скромним досвідом створення двох із половиною повнометражних фільмів, розказати про все, що мені допомагає, заважає й надихає кристалізувати безмежне життя в історію, яка має свої кордони», – зазначає автор у передмові до видання. Книжка Антоніо Лукіча містить багато корисної інформації, порад, посилань на історію кіно, а ще більше – жартів, реальних історій з досвіду автора. Усе разом читається як конспект, до якого сміливо можемо звертатися, «відкриваючи для себе будь-яку цікаву тему в будь-який зручний момент».

«Синій. Історія кольору», Мішель Пастуро 

«Лабораторія»

Переклад з фр. М. Жойї 

Вихід українською книжки «Синій. Історія кольору» Мішеля Пастуро, французького професора історії Середньовіччя, експерта із західної символіки, – справжня радість для поціновувачів по-науковому ґрунтовного, але й захопливого нон-фікшену. Спираючись на документальні джерела, Мішель Пастуро поставив собі за мету «простежити історію кольору в усіх аспектах і показати, що вона не може бути зведена до мистецького поля». Медієвіст переконаний, що «історія живопису – одна галузь, історія кольору – інша, набагато ширша». Пастуро бере в роботу тему, яку важко узагальнювати чи аналізувати. Але тим цікавіше. 

«Для історика – як і для соціолога чи антрополога – колір визначається насамперед як суспільний феномен, – пише автор. – Саме суспільство «творить» колір, дає йому визначення й сенс, конструює його коди й цінності, організовує його застосування й визначає його завдання». Тож читач мандруватиме минулим, щоб дізнатися, чому греки й римляни не використовували синій барвник для фарбування одягу, а кельти й германці – так; порине в тонкощі різних мов, особливо стародавніх, де слова на позначення синього часто межували з лексемами, що характеризували й зелений; торкнеться теми виникнення літургійних кольорів… «Синій. Історія кольору» Мішеля Пастуро – чудова робота, що зʼявилася понад двадцять років тому, але не втратила своєї цінності завдяки величезному корпусу знань автора, його таланту оповідача. Сподіваємося на переклад його ж книжок про білий, зелений, червоний, чорний, бо вони того варті. 

«Культура. Оповідь про нас, від наскельного живопису до музики кейпопу», Мартін Пухнер

«Темпора»

Переклад з англ. А. Осипенко

Мартін Пухнер, німецько-американський літературознавець, професор Гарвардського університету, вважає, що у світі існують два протилежні сприйняття культури: перше базується на ідеї, що вона «належить людям, у ній народженим», тому її слід захищати від зовнішнього втручання; в основі другого – розуміння, що «культура твориться не лише з ресурсів однієї спільноти, а й на перетинах з іншими культурами». Автор ставить собі за мету глибше розкрити саме останній погляд, починаючи оповідь із наскельного живопису, створеного 35 000 років тому. 

Мартін Пухнер пише про зв’язки між давньоєгипетським культом Атона і юдаїзмом, Грецію часів Платона – країну, що не була обтяжена памʼяттю про своє минуле, а тому змогла винайти нові мистецтва, про Помпеї як капсулу часу, що засвідчує уважне ставлення представників Римської імперії до культурного спадку завойованої Греції, про проникнення буддизму в Китай, китайську поезію як інструмент культурної дипломатії, що застосовувався в XI столітті для налагодження звʼязків з Японією, про християнізацію Ефіопії, арабських учених, які читали твори Арістотеля… Крок за кроком Мартін Пухнер доходить до наших часів, описуючи «сьогоднішні бентеги щодо запозичень культури й права власності на неї». Коротко кажучи, його книжка – багатий для роздумів матеріал, оповідь, насичена неординарними героями й цікавими сторінками минулого, яку гідно оцінить ерудований читач.  

«Дракони і змії. Еволюція ворогів Заходу та майбутні загрози» Девід Кілкаллен

«Наш Формат»

Переклад з англ. О. Михельсона 

«Із занепадом західної мілітарної моделі дедалі хиткішими стають і підвалини світоустрою, який ґрунтується на цій моделі», – зауважує Девід Кілкаллен, австралійський письменник, експерт з контртероризму. У передмові до українського видання книжки «Дракони і змії. Еволюція ворогів Заходу та майбутні загрози» автор підкреслює, що посилення співпраці Росії, Китаю, Ірану за підтримки Глобального Півдня будує основу для «багатополярного світоустрою, який має замінити усталений 1991 року, після Холодної війни, світ домінування США». На жаль, за тим, як це відбувається, українцям доводиться спостерігати з першого ряду. 

У своїй книжці Девід Кілкаллен досліджує зміни у веденні воєн. Використовуючи метафору «драконів» (держави, наприклад Росія й Китай) і «змій» (недержавні угрупування, як ІДІЛ чи Аль-Каїда, інші небезпеки), автор показує, як розвинулися гібридні стратегії, що поєднують звичайні, нерегулярні й кібер- тактики. Кілкаллен аналізує еволюцію супротивників, які стали більш гнучкими у відповідь на передбачувані методи ведення війни Заходом. Автор пояснює, чому дорога зброя США не встояла проти іракської саморобної вибухівки, докладно розбирає воєнні операції, щоб зробити висновок: західні суспільства повинні навчитися бути адаптивними перед будь-якими загрозами, їм необхідно «засвоїти сумні уроки й розвинути нові інструменти й методи для зменшення загрози в майбутньому».