The Village Україна обирає книги місяця і пояснює, чому їх варто читати.
Цей матеріал підготували за підтримки наших читачів
Художня література
Тейлор Дженкінс Рід «Світанок Малібу»
ARTBOOKS
Переклад з англ. А. Крупки
Ще до виходу книжки «Світанок Малібу» американський потоковий сервіс Hulu придбав права на її екранізацію. І не дивно, бо ця емоційна, з нотками божевілля, історія написана настільки яскраво, що легко оживає в уяві кадрами кіно. Роман Тейлор Дженкінс Рід можна назвати родинною сагою, бо він розповідає про сімейство Ріва – подружжя, їхніх дітей і трошки про бабусь із дідусями. Має дві часові сюжетні лінії. Перша й основна переносить читача у серпень 1983 року, коли відома модель і серферка Ніна Ріва, переживаючи розлучення із чоловіком, готує найгучнішу вечірку за всю історію Лос-Анджелеса. Поруч із нею – брати Джей, теж серфер, і Гуд, фотограф, та молодша сестра Кіт, яка ще не визначилась із життєвим шляхом.
Друга лінія оповідає історію пристрасного кохання їхніх батьків Джун та Міка Ріви, що розпочалась 1956 року. На жаль, їй не судилось стати щасливою, бо, захопившись кар'єрою попспівака, голова сім'ї почав зраджувати дружину й врешті покинув її саму із дітьми. Джун дуже старалась триматися, взяла собі за друга алкоголь, який передчасно забрав її життя. Обов'язки матері перейняла старша донька – Ніна… Коли ж ці дві лінії сходять, Мік Ріва раптом вирішує навідатись до вже дорослих дітей, брати б'ються через жінку, з'являється дівчина, яка припускає, що може бути ще однією сестрою Ріва і все це відбувається у маєтку Ніни під час вечірки, що виходить з-під контролю і перетворюється на оргію з нищенням особливо цінного майна. Та в цілому «Світанок Малібу» – роман про те, як важливо дітям формуватись у любові, вчитись їй передовсім від своїх батьків.
Марша Форчук Скрипух «Викрадене дитя»
«Видавництво – 21»
Переклад з англ. Ю. Любки
Роман канадської письменниці українського походження Марши Форчук-Скрипух «Викрадене дитя» виходить вчасно, щоб іще раз утвердити нас в думці, що звірства нацистів і рашистів ідентичні у своїй жорстокості. Що об'єднує роман про українців-емігрантів, які 1950 року покинули повоєнну Європу і переїхали до Канади, із сучасними реаліями? Викрадення дітей. Під час Другої світової війни нацисти реалізовували програму «Лебенсборн», у межах якої на окупованих територіях відбирали, а потім вивозили дітей. Тих, хто відповідав зовнішнім критеріям приналежності до арійської раси, віддавали в німецькі родини, інших перетворювали на рабів – остарбайтерів. Здається, коментарі тут зайві…
У центрі оповіді книжки «Викрадене дитя» – крихітна сім'я Кравчуків. Тато Іван і мама Маруся познайомились у таборі для переміщених осіб. Нациста із совєтами принесли невимовне горе їм обом. Але Іван і Маруся знайшли сили, щоб продовжувати жити далі. Чоловік першим поїхав до Канади, щоб отримати роботу, облаштуватись і гідно зустріти своїх дівчат. Але дівчинка Надія, яку пара називає своєю донькою, насправді нею не є. Вже у безпеці, оточена любов'ю і турботою наявних батьків, вона пригадуватиме своє життя, аж поки не зрозуміє, що стала однією з тих тисяч викрадених дітей, у яких забрали рідних, пам'ять і справжнє ім'я. Марша Форчук-Скрипух написала сумну й водночас світлу книжка, яка запевняє, що надія на краще завжди з нами.
Райлі Сейґер «Востаннє, коли я збрехала»
«Видавництво Старого Лева»
Переклад з англ. Р. Гардашука
«Востаннє, коли я збрехала» – другий роман американського автора психологічних трилерів Тодда Ріттера, який пише під псевдонімом Райлі Сейґер. Перед ним був гучний дебют – «Останні дівчата», теж перекладений українською. Щоб там не писали боги книжкового маркетингу про першу книжку Ріттера, але «Востаннє, коли я збрехала» доводить, що секрет вдалого твору полягає не лише у вродженому таланті автора, але й майстерності, яка приходить з досвідом.
Стрункий сюжет, емоційна напруга, динамічна оповідь, хибні детективні лінії – все це в сумі дає захопливий трилер із зухвалими, часто матюкливими героїнями. Події роману «Востаннє, коли я збрехала» відбуваються у двох часових проміжках. Перший охоплює нетривале перебування головної героїні Емми у літньому таборі для мажорних дівчат «Соловей», під час якого зникають три її сусідки по будиночку. Другий оповідає про те, як за п'ятнадцять років після тих трагічних подій, бо юнок так і не знайшли, табір відновлює свою діяльність, а Емма повертається туди, щоб побороти своїх внутрішніх демонів. Але стається нове потрійне зникнення. Тепер вже Емма є головною підозрюваною й має самотужки з'ясувати, що ж відбувається у мальовничій місцині насправді. Та навіть після пережитих небезпек розгадка до неї прийде у дуже несподіваний спосіб.
Маржан Сатрапі «Курча з чорносливом»
«Видавництво»
Переклад з франц. О. Макарової
Графічний роман відомої ірано-французької письменниці, художниці-ілюстраторки Маржан Сатрапі вкотре дивує тим, як багато авторка може розповісти цією лаконічною формою. У книжці «Курча з чорносливом» не обійшлося без політичної теми, культурних реалій Ірану кінця 1950-х років, особистих ліній письменниці, внутрішніх конфліктів її персонажів.
У центрі роману – життєва криза Нассера Алі Хана, відомого іранського музиканта. Під час сварки його дружина розбила тар – інструмент, на якому грав головний герой. Всі спроби знайти заміну виявились марними. Чоловік втратив сенс життя й вирішив з ним розпрощатись. Але вкоротити собі віку не зміг, тому став чекати на Азраїла, ангела смерті.
Тиждень лежачи в ліжку, Нассер Алі переконався, що молодші діти його не цінують, дружина є чужою людиною, а брат – невдячним бунтівником, який зробив нещасною їхню мати. До того ж зникло натхнення… Навіть улюблена страва – курча з чорносливом – не смакувала, бо наш герой втратив «смак, задоволення, насолоду». Та головна його біда полягала в тому, що Нассер Алі колись проґавив своє справжнє кохання, туга за яким і згубила чоловіка. Маржан Сатрапі створила сумну, іронічну історію про те, що, на жаль, людське життя може бути надто коротким для другого шансу, а внутрішні сили – надто обмеженими, щоб ним скористатись. Висновки робіть самі.
Ієн Ренкін «У домі омани»
«Нора-Друк»
Переклад з англ. Н. Тисовської
Сер Ієн Джеймс Ренкін є одним з найвідоміших та найтитулованіших сучасних шотландських авторів. Писати він почав наприкінці 1980-х, тоді ж вийшов перший кримінальний роман про інспектора Ребуса з Единбурга – впертого, чесного, дотепного, конфліктного і завжди переконаного у своїй правоті. Від початку Ренкін не планував писати детективи, але якось так склалось, що до циклу романів про Ребуса з часом увійшло аж 24 книжки.
«У домі омани» – одна з них. В оригіналі роман вийшов 2018 року і став 22-им в серії. Мабуть, видавництво мало причини і якусь свою логіку, починаючи знайомити читача з Джоном Ребусом, коли він вже вийшов на пенсію. У будь-якому разі, роман читається як самостійний твір і має достатньо посилань на минуле. За сюжетом детективу на околицях Единбурга підлітки знаходять автівку з трупом невідомого чоловіка. Поки підрозділ особливо тяжких злочинів запускає розслідування, Джон Ребус вже знає, хто саме став жертвою злочину, скоєного дванадцять років тому. Детектив на пенсії братиме активну участь у пошуку вбивці. Справа розворушить чимало старих таємниць, розбурхає конфлікти, але всі поганці неодмінно отримають по заслузі. Втім, відбуватиметься все це не так швидко, бо роман Ренкіна перенасичений діалогами, має велику кількість персонажів, описує специфічне професійне середовище поліції та складні взаємини всередині системи. Як це часто буває із жанровою літературою, «У домі омани» – книжка не на будь-який смак.
Нон-фікшн
Люк Гардінґ «Вторгнення»
Vivat
Переклад з англ. І. Возняка
«Російське вторгнення – як спроба однієї нації поглинути іншу – стало найбільшим збройним конфліктом на теренах Європи від часів Другої світової. – констатує Люк Гардінґ, британський журналіст, письменник та іноземний кореспондент газети The Guardian. – Для всіх, крім московської влади, це мало вигляд типового нападу імперії на непокірну колишню колонію». У своїй книжці, між іншим, далеко не першій, автор описує рік повномасштабної російсько-української війни з позиції не так спостерігача, як явного симпатика країни, що продовжує боротьбу з впертим і непомірно жорстоким ворогом.
Слід розуміти, що «Вторгнення» адресовано іноземному читачу, тому в книжці багато передісторій, пояснень характеру тих, чи інших подій. Загалом погляд Люка Гардінґа на Київ та країну дуже добрий, зі співчуттям і захопленням. «Зараз і не згадаєш, коли востаннє спалахував такий конфлікт, де чітко розмежовувалося добро і зло», – пише автор, для якого все, що відбувається в Україні, є дуже однозначним і сумнівам не підлягає. Гардінґ розповідає про перший день вторгнення, Бучу та Гостомель, острів Зміїний, Маріуполь, Бахмут і Херсон. У його репортажах неважко помітити іронію щодо українських політиків і щире зачудування стійкістю пересічних українців, які не вийшли з хлібом та сіллю до російських загарбників. Автор аналізує міжнародну політику, кардинальні зміни у ній, спричинені війною в Україні, фіксує безпекову перебудову світу й робить висновок, що «найвагомішою помилкою Путіна навесні 2022 року виявилося небажання зрозуміти, що народний дух в Україні направду незламний».
Іван Гоменюк «Мурашник. Нотатки на манжетах історії Галичини, Буковини та Закарпаття»
«Віхола»
«Примарний континент Заходу України змінював обриси: до нього долучалися і відпадали ті чи інші землі, тут трансформувалася конфесійна та мовна панорама, відчайдухи робили чималі статки, а диктатори й епідемії збирали криваві жнива. – пише у передмові до своєї книжки історичний блогер Іван Гоменюк. – Століття пролітали над цими землями, змінюючи володарів та панівні верстви, зростали і занепадали міста і містечка, приходили й тікали завойовники».
Автор пропонує заглибитись у бурхливе минуле «багатогранного регіону», щоб дізнатись, як у XVII сторіччі захистом Мукачівського замку керувала відважна княгиня Ілона Зріні, а дещо пізніше вартовий однієї галицької фортеці прострелив імператору Йосифу II капелюха, бо монарх не знав відповіді на пароль. Звісно, оповідь Івана Гоменюка більша за історичні цікавинки та анекдоти. Її серйозність полягає у постійному акценті на тому, що Захід України протягом сторіч був ласим шматком для кількох імперій. Розуміючи це, ще більше цінуєш виплекану, збережену національну ідентичність, у якої були, й досі є, жорстокі, але не непереможні вороги.
Метью Перрі «Друзі, коханки і велика халепа»
«Наш Формат»
Переклад з англ. А. Марховської
«Друзі, коханки і велика халепа» Метью Перрі – історія життя, зруйнованого шкідливими звичками, які з'явились через невпевненість у собі, страх і брак любові. Це емоційно важка книжка, бо за її іронічним тоном й жартами відчувається біль, пережитий автором. Метью Перрі, не криючись, розповідає про своє дитинство у Канаді, розлучення батьків, новий шлюб матері, складний підлітковий вік. До остаточного переїзду до США Перрі часто літав туди до тата в гості. Під час таких подорожей він був «дитиною без супроводу дорослого». Здається, цей розгублений, самотній образ дуже глибоко засів у свідомості нашого героя, став підґрунтям для майбутніх халеп, які ледь не вартували йому життя.
Та не варто думати, що Метью Перрі жаліється і скиглить. Аж ніяк.
Його книжка сповнена світлих згадок про родину, коханих жінок, друзів, колег і, звісно, той самий серіал. Вона фіксує важливий для автора стан початку нового шляху, на який він став у 52 роки після низки операцій та реабілітацій. «Дуже дивно жити у світі, у якому твоя смерть ошелешила б людей, але нікого не здивувала б», – пояснює Перрі, додаючи, що витратив понад сім мільйонів доларів, щоб протверезіти. Врешті йому вдалося. Утримуючись від пафосних фраз й намагання стати прикладом для когось, автор просто констатує: «Єдине, що я зробив правильно, – не здався». Тож за Метью Перрі можна порадіти, за допомогою його історії переконавшись, що слава й гроші не є запорукою щастя, хоч багатьом із нас в це важко повірити.
Елена Пульчіні «Заздрість. Сумна пристрасть»
«Видавництво Анетти Антоненко»/ «Ніка-Центр»
Переклад з італ. Д. Кондакової
На думку Елени Пульчіні італійської філософині, доцентки соціальної філософії Флорентійського університету, «заздрість – це не лише перешкода на шляху до нашого щастя, а й зрада нашої унікальної та оригінальної ідентичності, нашої найглибшої автентичності, самобутності». Щоб підвести читача до цього висновку, авторка створила глибоке філософське, культурологічне дослідження, масштаби якого простягаються від думки видатних мислителів античності до сучасних психологічних розвідок.
З книжки Елени Пульчіні дізнаємось, що про заздрість міркували Плутарх та Арістотель, Іммануїл Кант, Фрідріх Ніцше та Френсіс Бекон. Побачимо, як ця «сумна пристрасть» відбилась на, наприклад, політеїзмі давніх греків, юдаїзм та християнстві. Дійдемо до новітніх часів, щоб переконатись, що в епоху постмодернізму заздрість стала пов'язаною із нарцисизмом. Отримаємо відповіді на низку важливих запитань: чи заздрість є цілковито негативною пристрастю? «Як кваліфікувати монструозність, що притаманна людській природі та яка призводить лише до збочених і руйнівних наслідків, особливо коли стає пороком і свідомо завдає шкоди іншому?» Книжка Пульчіні – філігранна робота, яка захоплює ерудицією авторки та її здатністю гармонійно вплітати в єдине полотно оповіді різні джерела, науки й думки.
Лорейн Дастон «Коротка історія правил»
«Лабораторія»
Переклад з англ. Я. Лебеденка
Лорейн Дастон, американська історикиня науки, констатує, що «усіх нас скрізь і завжди обплутує павутина правил, що підтримує та обмежує». Писані, неписані – вони «всюдисущі, невіддільні та авторитетні». Від настанов святого Бенедикта до посібника з геометрії для художників Альбрехта Дюрера, від кулінарної книги Мері Кеттілбі до найзагадковішого філософського твердження XX століття Людвіґа Вітґенштайна – авторка книжки вибудовує масштабну подорож в історію філософії, математики, мистецтва, щоб «дослідити, як саме формулювались правила для передбачення та полегшення перекидання мостів між загальним та конкретним».
Лорейн Дастон починає із головного – слів, які потім стали поняттями, з однієї галузі перекочовуючи до іншої, щоб подарувати нам «канон» чи «парадигму». Крізь розмаїття правил, їхніх трансформацій, науковиця переходить до алгоритмічного інтелекту в епоху обчислювальних машин, міркуючи над тим, як машини вплинули на людей. Після чого повертається до правил природи, сформульованих Ньютоном… Швидка думка Лорейн Дастон пурхає з доби на добу, перемішуючи науки та вчення, щоб врешті зробити висновок: писані правила забороняють або унеможливлюють дуже важливі здібності – судження, розсуд та аналогію, заради пожвавлення яких дещо у цьому суворому світі можна й порушити.
