The Village Україна обирає книжки місяця та пояснює, чому їх варто читати
Цей матеріал підготували за підтримки наших читачів
Художня література
Юрій Андрухович «Московіада»
Видавництво Старого Лева
Чистий постмодернізм, чисте задоволення. «Московіада» давно здобула статус класики, але не втратила свіжості, гостроти гумору. Здається, нині ця книжка повертається до читача, щоб висміяти російську, а у творі Юрія Андруховича – радянську, недоімперію, яка «просмерділась несвободою». Написана 1992 року, «Московіада» передає не лише абсурдність останніх років СРСР, а й передчуття зрушень, які чекають попереду на вже незалежні колишні республіки.
Фантасмагоричні події роману описують один день із життя західноукраїнського поета Отто фон Ф. Він навчається в Москві, зловживає алкоголем, має хаотичні стосунки з жінками та специфічні відносини із КДБ. Навіть «зіпсованій постмодерністичній свідомості» витримати все це разом важко. Тому Отто фон Ф. поринає в гарячкове алкогольне марення, що переносить нашого героя з гуртожитку до московських пивниць, від коханки до магазину «Дитячий світ», а вже звідти – у справжнє пекло, тобто з’їзд усіх російських патріотичних сил. І тут лише встигай отримувати задоволення від діалогів, ніби написаних для чергової абсурдної промови вже нинішнього північного царя-батюшки. Урешті Отто фон Ф. втече й звідти, щоб вирушити на поїзд до Києва, звільнитись від московського божевілля з надією, якщо не на інше життя, то на те, що «якось то воно буде».
Радек Рак «Легенда про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю»
«Видавництво Жупанського»
Переклад ыз пол. В. Дмитрука
Польський письменник Радек Рак, відомий у себе на батьківщині як автор фентезійних романів та оповідань, у «Легенді про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю» вийшов за межі жанру, створивши філософську притчу про багатство й бідність, щирість прагнень та облуду, кохання та пристрасть – саме життя, яке не жартує та не прощає необережності з бажаннями.
За основу твору Радек Рак узяв реальну історичну подію – селянське повстання 1846 року, що спалахнуло в західній Галичині, тоді – території Австрійської імперії. Свавілля дворян штовхнуло простих людей на погроми, точну кількість жертв яких досі ніхто не знає. Найвідомішим ватажком повстанців був Якуб Шеля. От його письменник і зробив центральним персонажем свого роману. Але не слід чекати від твору реалістичної розповіді про формування майбутнього народного месника. Бо Радек Рак майстерно обходить це кліше, оточуючи свого героя мавками, відьмами, чаклунами й чортами.
Його химерна оповідь, ніби сплетена з численних легенд, розповідає про дорослішання Якуба, його внутрішні пошуки та страждання мовою метафор і надзвичайно яскравих образів. Урешті головний персонаж книжки очолить повстання селян, але й тут автор вдасться до несподіваного прийому, щоб, іронізуючи, порушити питання: «А що таке правда?». Книжка Радека Рака – багатогранний роман, привабливий своєю вигадливістю.
Джуді Баталіон «Світло днів»
#книголав
Переклад з англ. К. Диси
Документальний роман, заснований на інформації про жінок із єврейського руху опору, які під час Другої світової війни «займалися контрабандою, збирали розвіддані, влаштовували диверсії й брали участь у бойових діях». За словами Джуді Баталіон, щоби написати книжку, їй знадобилось дванадцять років, бо надто складною та дуже особистою виявилась тема твору. До того ж героїчні вчинки єврейських жінок замовчувались довгими роками, хоча могли б стати прикладом для поколінь євреїв, нащадків вцілілих під час Голокосту, що зростали в «атмосфері віктимізації та страху».
Під час підготовки мистецького перформансу Джуді Баталіон знайшла в лондонській Британській бібліотеці книжку «Freuen in di Ghettos» («Жінки в гето»), опубліковану в Нью-Йорку в 1946 році. Звідти вона й дізналась про невідомих молодих єврейок, які воювали в русі опору проти нацистів, здебільшого в польських гето. «Ці «дівчата з гето» підкуповували охоронців гестапо, переховували револьвери в буханках хліба й допомагали розбудувати системи підземних бункерів». Вражена знахідкою, Джуді Баталіон працюватиме з багатьма історичними джерелами, шукатиме родини героїнь своєї книжки, щоб відтворити хід подій, написати історію про незламність. Реня Кукелка, Фрумка Плотницька, Хайка Клінґер, Бела Хазан – «Світло днів» оживило пам'ять про них та інших сміливих борчинь, які обрали смертельно небезпечний шлях спротиву, бо не хотіли поступатись правом бути сміливими, якого не забере жоден ворог.
Мікаель Росс «Ноель»
«Видавництво»
Переклад із нім. О. Григоренко
Графічний роман німецького художника-ілюстратора Мікаеля Росса про Ноеля – парубка з порушеннями інтелектуального розвитку. За сюжетом книжки хлопець мешкав разом із мамою в Берліні, мріяв отримати на день народження морську свинку та сходити на концерт AC/DC. Та раптом усталене життя Ноеля змінюється – його мати в комі опиняється в лікарні. У хлопця з’являється опікун, який відвозить його до селища Ноєркероде. Там Ноель знаходить друзів, закохується, доходить розуміння, що таке смерть, вчиться контролювати емоції та врешті зустрічає людину, яка, можливо, буде з ним ще дуже-дуже довго.
Мікаель Росс створив емоційну історію, що показує, як важко буває людям із порушеннями інтелектуального розвитку орієнтуватись у світі суворих правил. Але коли є допомога та підтримка, їхні життя наповнюються почуттями й прагненнями. Зазначимо, що Ноєркероде – цілком реальне місце. Це інклюзивне село, де живуть і працюють люди з порушеннями інтелектуального розвитку. Ініціатива, заснована групою активістів, що випереджали свій час ставленням до людей з інвалідністю, діє аж із 1868 року. Ось така історія з історією, від якої трохи сумно, але й радісно.
Коллін Гувер «Спогади про нього»
«РМ»
Переклад з англ. А. Дудченко
Минулого року Коллін Гувер встановила рекорд – у США було продано понад 14 мільйонів примірників її книжок. Якщо цікаво з'ясувати, у чому полягає секрет популярності авторки, краще це зробити за допомогою якогось іншого роману, а не зі «Спогадів про нього». Примітивний сюжет, шаблонні персонажі, маніпулювання чутливими темами, засилля сльозливих діалогів упереміш із численними сценами сексу – усе це разом дає підстави говорити про книжку Коллін Гувер як про те, що заведено називати бульварним романом, не більше.
Якщо трохи про зміст твору, то в ньому йдеться про Кенну, яка, відбувши тюремне ув’язнення за вбивство через необережність, бо п’яною сіла за кермо, не впоралась із керуванням, через що загинув її хлопець Скотті, повертається в місто, де сталась трагедія, щоб побачити свою доньку. Дівчинку відразу після народження відібрали у матері та передали під опіку батьків Скотті. Випадково в Кенни починаються романтичні стосунки з Леджером. Проблема лише в тому, що він – найкращий друг Скотті, а після загибелі хлопця – названий батько його з Кенною дитини. Леджер, як і батьки Скотті, заочно ненавидить жінку, через яку помер його товариш. Але на всіх їх чекає примирення та щастя. У післяслові до роману Коллін Гувер зазначає, що «Спогади про нього» мали бути романтичною комедією. Навіть не хочеться думати про те, що смішного мало бути в історії зі смертельною автокатастрофою та матір’ю, позбавленою можливості бути поруч із дитиною…
Нон-фікшн
Марина Шквиря «Хижі хроніки»
«Віхола»
Захопливий нон-фікшн, що має на меті розповісти нам – мешканцям міст, які бачать великих хижаків хіба що в Instagram-роликах – про справжнє життя ведмедів, тигрів, левів чи вовків. Сама авторка, зоологиня Марина Шквиря, у передмові до видання зазначає, що прагне поділитись своїм захопленням тваринами й запросити в їхній дивовижний світ.
Книжка поділена на кілька частин, кожна з яких розповідає про важливий аспект життя хижаків: народження та дитинство, дорослішання і створення родини, старість і смерть. Що приємно, Марина Шквиря подає стільки цікавих фактів, що з її книжкою ані секунди не нудно. Тож, читаючи «Хижі хроніки», дізнаєтесь, що всі панди належать Китаю, їх неможливо придбати у власність, а зоологічний парк, що хоче співпрацювати в програмі з розведення цих тварин, мусить платити майже мільйон доларів щорічно лише за право утримувати панду; карпатський бурий ведмідь у пошуках їжі проходить по 50 км; українські вовки, що мешкають у степовій зоні, можуть харчуватись мишами та навіть насінням соняшника… Та головне у книжці – акцент на тому, що до тварин слід ставитись із повагою, не сприймати їх як реквізит для фото, не потурати експлуатації в неволі.
Наталя Удріс-Бородавко «Графічний дизайн з українським обличчям»
ArtHuss
Читати про графічний дизайн, найімовірніше, будуть ті, хто з ним безпосередньо працює чи дотичний до сфер його використання. Та навіть чітко визначеній цільовій аудиторії книжки, професійній у своїй більшості, варто розуміти, що перед нею «результат художньо-проєктних і педагогічних експериментів авторки з метою досліджень, візуалізації ідей, що ширяться в наукових колах уже понад двадцять років». Наталя Удріс-Бородавко поєднала інформаційну та прикладну складові, щоб не лише описати успішні, на її думку, приклади використання «традиційних елементів української візуальності», а й розказати, як збільшити їхню кількість. Отже, у першій частині книжки йдеться про те, що авторка називає сучасними дизайн-орієнтирами.
Тут і роботи, у яких переосмислюється тризуб як графічна форма та символ країни, і фірмові знаки, що запозичили об’єкти традиційної культури, і використання брендами спадку Марії Примаченко, і різноманітні шрифти та патерни… Далі Наталя Удріс-Бородавко додає трохи теорії, щоб потім повністю заглибитись у пояснення суті авторської трирівневої моделі проєктної діяльності, що складається з «етноформи», «етнозначення» й «етнодуху». Але з цим уже краще розбиратися самостійно тим, хто створює візуальний продукт.
Бенджамін Мозер «Зонтаґ. Життя і творчість»
«Видавництво Анетти Антоненко»
Переклад з англ. Н. Климчук
«Сюзан Зонтаґ була останньою великою літературною зіркою Америки, ретроспективним поверненням у ті часи, коли письменники могли не просто розраховувати на шанобливе або гарне ставлення, а – на славу», – пише Бенджамін Мозер. Щоб створити життєпис аж настільки видатної особистості, автор витратив сім років, опрацювавши чимало джерел, провівши розмови з понад 600 людьми, які були знайомі із Зонтаґ. Книжка Бенджаміна Мозера заслужено отримала Пулітцерівську премію в номінації «Біографії» та стала найпомітнішим нон-фікшном 2019–2020 років.
Попри всю піднесеність слів автора про жінку «з розумом європейського філософа та зовнішністю мушкетера», яка для цілих поколінь інтелектуалок стала еталоном, Мозер не поставив Сюзан Зонтаґ на п’єдестал, а передав її життєвий шлях, сповнений сумнівів, пошуків, перемог, але й втрат. Автор пояснює, чому для Сюзан мистецтво було «обов’язковим тимчасовим знеболювальним», що згладжувало життєві розчарування. Описує, як та, що у вузьких колах мала прізвисько Міс Бібліотекарка, плекала свій інший образ – зіркової Сивіллі Мангеттен. Розповідає про розчарування Зонтаґ у подружньому житті, її розлучення та намагання колишнього чоловіка позбавити Сюзан батьківських прав. Мозер не оминає теми боротьби мисткині з раком, турботи, якою огорнула її в цей період Енні Лейбовіц. «Зонтаґ. Життя і творчість» – масштабне дослідження особистості, яка фіксувала, переосмислювала й сама творила зміни, щоб зрозуміти, як повинна жити сучасна людина.
Ґаліт Атлас «Емоційний спадок. Як подолати травматичний досвід»
«Лабораторія»
Переклад з англ. А. Марховської
«Люди, яких ми любимо і які нас виховали, живуть у нас; ми відчуваємо їхні емоційний біль, бачимо вві сні їхні спогади, знаємо те, про що нам не говорили прямо, і це позначається на нашому житті не завжди зрозумілим для нас способом», – пише докторка наук, психоаналітикиня Ґаліт Атлас. У своїй книжці вона досліджує «багатогранність успадкованої травми». На прикладі історій своїх пацієнтів Ґаліт Атлас розкриває обрану тему – складну, але дуже важливу. Авторка прагне переконати читача в тому, що не треба ховати травму, її слід осмислити.
Згадуючи Фройда, цитуючи авторитетних колег-психоаналітиків, Ґаліт Атлас пояснює, як емоційна мертвенність матері, відчута донькою в дитинстві, може штовхнути її вже дорослу до подружньої зради, як сексуальна дитяча травма бабусі впливає на дорослішання її онуки, як доля дідуся, який пережив Голокост, зумовлює небажання його нащадків мати дітей… Крім цього, у книжці йдеться про неоплакані втрати, заборону на прояв емоцій через гендерні стереотипи, відмежовування від почуттів. На думку авторки, пропрацьовуючи ці й інші болі, можна пройти крізь браму між теперішнім життям і травмами минулого, щоб розпочати шлях до любові.
С’юзан Нейпір «Дивовижний світ Хаяо Міядзакі»
BookChef
Переклад з англ. М. Оліярника
Американська професорка С’юзан Нейпір усе своє професійне життя досліджує культуру Японії, зокрема аніме й манґу. Усе це пояснює інтерес Нейпір до персони всесвітньовідомого майстра японської анімації Хаяо Міядзакі. Над книжкою про нього Нейпір працювала понад вісім років. «Дивовижний світ Хаяо Міядзакі» не є класичною біографією, написаною за структурою «родився-женився». Посилаючись на те, що в Японії заведено з повагою ставитися до приватного життя людей (читай – не обтяжувати увагою), авторка вирішила розповідати про Міядзакі, відштовхуючись від його робіт.
Такий підхід дав змогу Нейпір продемонструвати неабияку обізнаність у творчості автора культового «Мій сусід Тоторо», але помітно звузив аудиторію книжки. Якщо ви лише чули про Міядзакі чи бачили лише один його фільм, видання сприйматиметься важко через нерозуміння предмета дослідження. Якщо про зміст, то Нейпір пояснює, у чому полягала унікальність творчої манери митця, наводить приклади його вміння поєднувати особисті емоційні моменти з піднесеним епосом, міркує над естетичним інструментарієм майстра. І врешті робить висновок: Міядзакі створив дивовижний світ снів, уяви, краси та надії, у якому головним було прийняття – себе й інших, втрат і щастя, світла й тіні, у яку майстер вирішив піти 2013 року, заявивши про припинення кар’єри.
