The Village Україна обирає книжки місяця та пояснює, чому їх варто читати
Художня література
Джуліан Барнз «Елізабет Фінч»
«Темпора»
Переклад з англ. Я. Стріхи
Прихильники Джуліана Барнза знають, що кожен його твір – це інтелектуальна подорож в обраному британським письменником напрямку. Чи це історія про старіння та пам’ять, заборонене стандартами суспільства кохання чи роздуми про мистецтво та владу, автор завжди залишається вірним собі – уважним до кожного слова оповідачем, майстром створення глибоких конфліктів у сюжетах, що іншому прозаїку здалися би надто буденними. У романі «Елізабет Фінч», який в оригіналі вийшов друком у квітні цього року, ідеться, на перший погляд, про зустріч уже дорослого чоловіка (Ніла) з викладачкою (Елізабет Фінч), яка вчить його думати, мотивує розвиватись.
Її курс «Культура й цивілізація» стане для Ніла ліками проти любовних ран, сховком від родинних невдач, а головне – середовищем, у якому він більше не буде «королем незавершених проєктів». Хоч заради останнього Барнзу й доведеться позбавити життя таку неординарну, розумну та світлу Елізабет Фінч. Щоби «потішити померлу», Ніл вирішує написати есей про Юліана Відступника – останнього язичницького імператора Риму. Це, власне, другий пласт роману, за яким стоять грандіозні роздуми про те, яким був би світ, якби християнство не отримало панування в ньому. «Елізабет Фінч» – довершений твір, бо Барнз є Барнз. Більше нема чого додати.
Хуліо Кортасар «Восьмигранник»
«Вавилонська Бібліотека»
Переклад з ісп. І. Бонацької
П’ята збірка оповідань аргентинського письменника, представника магічного реалізму, побачила світ 1974 року. До неї ввійшли оповідання, що створюють складну структуру взаємозв’язків, мета яких – не проводити лінії, а загострювати кути. Іноземні критики для характеристики творчості Кортасара часто використовують термін combinatory art, вкладаючи в нього поєднання снів, марень, алюзій, спогадів, що надає оповіданням письменника особливої тривожності. «Восьмигранник» не є винятком. Центральним твором збірки умовно можна назвати оповідання «Ліліана плаче». Його наратор – хворий чоловік, який чекає на прихід смерті.
Описуючи стан самотності через усвідомлення неминучого, він зауважує, що отримує тимчасове заспокоєння лише від писання: «Мене навіть розважає уявляти на письмі такі речі, про які думаєш, і до горла підступає, уже не кажучи про слізні залози; через слова я бачу себе іншим, я можу думати про що завгодно…». Можливо, усі наступні сім оповідань збірки за задумом Кортасара і є реалізацією творчих фантазій протагоніста, який подумки подорожує паризьким метро, щоб зустріти таємничу жінку з хижими руками, чи переживає химерне поєднання слави та брехні разом із письменником, який свідомо створив культ поета-негідника… Замість висновків констатуємо, що «Восьмигранник» – не літературний ребус, а фігура, позначена красою геніальності. Тому ним краще просто насолоджуватися.
Кармен Лафорет «Ніщо»
«Комора»
Переклад з ісп. А. Вовченко
Знаковий роман для літератури Іспанії XX століття. Дебют Кармен Лафорет у далекому 1945 році викликав фурор. Цьому було кілька причин. По-перше, книжка барселонської письменниці продовжувала літературний напрям під назвою «tremendismo», що являв собою поєднання суворого реалізму з експресіонізмом. Він виник як противага «тріумфалізму» – пропагандистському стилю, запровадженому в Іспанії після приходу до влади диктатора Франсіско Франко. По-друге, роман Лафорет засвідчував, що література змученої громадянською війною та знищенням інтелектуалів країни зберегла риси екзистенціалізму.
Якщо ж не знати історичного контексту, то «Ніщо» сприймається як доволі напружена розповідь про емоційне дорослішання головної героїні – Андреа. 18-річна дівчина-сирота приїжджає до Барселони, щоб навчатися в університеті. Вона житиме у своєї рідні – бабусі, двох дядьків і тітки. Але спогади дитинства про великий будинок на вулиці з платанами не виправдають сподівань. Андреа потрапить у задушливий простір бідності, скандалів, ненависті та невисловленої любові. Чи вдасться їй вирватися на волю? Чи зможе героїня примиритися з бідністю? Чи знайде в собі здатність дружити та кохати? Збережемо інтригу для тих, хто збереться прочитати цей чуттєвий роман.
Ніл Стівенсон «Снігопад»
«Видавництво Жупанського»
Переклад з англ. О. Українця, К. Дудки
Здається, що весь тягар життя в майбутньому, покрученому політичними та соціальними пертурбаціями, лягає на плечі читача «Снігопаду» Ніла Стівенсона. Хоч у тексті вистачає пародійності й іронії, він не є легким читвом. Важливо знати, що Стівенсон вважається одним із найяскравіших представників посткіберпанку, а не кіберпанку. Принципову різницю між піджанрами в 1998 році сформулював інший фантаст Лоуренс Персон: «Персонажі посткіберпанку не є відчуженими одинаками, а часто є невіддільними членами суспільства (тобто мають роботу).
Вони живуть у майбутньому, яке не обов’язково є антиутопічним, але на їхнє повсякденне життя все ще впливають швидкі технологічні зміни та всюдисуща комп’ютеризована інфраструктура». Тож не дивно, що протагоніста роману Стівенсона – Хіро, або Доставлятора піци – повним невдахою не назвеш. Колись він розробляв софт і був одним з тих, хто розбудовував Метасвіт. А тому Хіро доведеться забути про посередню роботу, щоб рятувати хакерів, а потім й інших людей від смертельно небезпечного наркотику. Сюжет роману надто складний, щоби його можна було передати кількома реченнями. Але обов’язково слід згадати, що численні технологічні передбачення автора, зроблені в 1992 році, неабияк вражають.
Фарук Шехич «Книга про Уну»
«Астролябія»
Переклад із босн. А. Любки
Уна – це річка, що тече територією Хорватії та Боснії й Герцеговини. 1992 року вона стала свідком війни, а Мустафа Гусар, який виріс на її берегах, – солдатом. Після завершення кровопролиття він намагається звикнути до мирного життя, стати «схожим на інших неушкоджених, влитися в суспільство», хоче «бути нормальним і сірим». Мустафа поринає у спогади дитинства, адже лише вони дають розраду, допомагають зберегти життя таким, яким воно було до жаху війни, коли можна було ловити рибу у водах Уни, пізнавати богів річки чи рятувати кошенят… «Писанням я міг би створити протез, світ на заміну», – зауважує герой книжки. І це лише одна з багатьох цитат із твору Фарука Шехича, боснійського письменника, лейтенанта Армії Республіки Боснії й Герцеговини, що нині особливим болем відгукнуться українському читачу. Устами оповідача «Книги про Уну» автор міркує про вагу персональних травм, наголошує, що війна приносить настільки концентроване зло, що бажання «повернутися додому і щоб усе було, як колись» є, на жаль, утопією. Щемливий «повоєнний роман» Шехича, хоч би яким болем не був наповнений, має й надію, схоплену в миттєвості, коли «Уна випромінювала електрику, подаючи знак, що, врешті, не все ще безповоротно мертве і втрачене». Погодьтеся, аналогічні відчуття дуже нині потрібні й нам.
Пола Гоукінз «Повільне горіння»
«Клуб Сімейного Дозвілля»
Переклад з англ. В. Ракуленка
Особливістю романів британської письменниці Поли Гоукінз є зосередженість на родинних таємницях. Стримувана ненависть, заздрість, пекучі ревнощі й інші частини скелетів із сімейних шаф – багатий матеріал для творчості. Сюжет «Повільного горіння», як підказує назва, зосереджується на таких причинах різноманітних конфліктів, що формувались роками. Звісно, усе почнеться з вбивства. У плавучому домі знайдуть тіло Деніела Сазерленда. Міріам, скромна, непримітна жінка, раптом відчує радість від цієї моторошної події, бо отримає шанс помститися за стару образу. Майже відразу поліція вийде з підозрами на таку собі Лору, схильну до неконтрольованих емоцій жертву окремої родинної драми. Тітці покійного Деніела Карлі доведеться знову страждати, а її чоловіку, колишньому чи теперішньому, складно зрозуміти, – знову захищати кохану жінку від жорстокої долі. За цим всім зі свого затишного будиночка спостерігатиме 18-річна Ірен, яка, звісно, не міс Марпл, але на людях і їхніх слабкостях добре знається. Усі ці персонажі пов’язані між собою і якось точно причетні до вбивства Деніела… У Гоукінз знову вийшов хороший трилер, що порушує низку важливих тем, як-то стигматизація людей із психічними розладами, упереджене ставлення до жінок певного віку, самопожертва. А ще буде несподівана поява справжнього маніяка, але про це вже краще дізнатися з роману.
Нон-фікшн
Микола Ябченко, Юлія Вус, Іван Кипібіда «Історія українського фемінізму»
«Видавництво»
Як зазначено в передмові, мальопис «Історія українського фемінізму» – «це спроба олюднити той загадковий «-ізм» і показати, що не такий уже він нам чужий, як нас намагаються переконати». Звісно, словом-тригером для розвитку оповіді стає улюблена багатьма сучасними жінками «берегиня». Цікаво, що навіть у ті далекі епохи, коли, здавалося б, розподіл обов’язків у суспільстві був доволі чітким, наприклад, «37% скіфських жінок і дівчат постійно брали участь у боях». Виявляється, бути берегинею можна по-різному.
Від натяків про непростий характер княгині Ольги автори коміксу переходять до розповіді про Наталю Кобринську та заснування в 1884 році Товариства руських женщин, видання ним альманаху «Перший вінок», що надав можливість жінкам самореалізуватися в літературній творчості, яка тоді була цариною чоловіків. Далі – про Ольгу Кобилянську, Лесю Українку та першого вітчизняного фемініста Івана Франка, виникнення Союзу українок, діяльність Мілени Рудницької, експлуатацію жінок у СРСР під виглядом рівності прав та обов’язків та аж до сьогодення з рухом FEMEN, гендерними студіями, флешмобом #янебоюсьсказати, видимістю жінок у ЗСУ… І хоч «історія українського фемінізму ще не дописана», про нього варто розповідати, особливо в дотепній, зрозумілій і дружній до читача формі мальопису.
Леонід Горобець «Зоологічна екскурсія супермаркетом»
«Віхола»
Зооарехолог, доктор біологічних наук Леонід Горобець у своїй новій книжці іронічно нарікає, що більшість дорослих світом тварин не цікавляться, хоч мають звичку дарувати дітям книжки про зайчиків і їжачків. Щоби захопити різноманітними зоологічними темами, автор пропонує підходити до них на прикладі асортименту полиць продуктових магазинів. Як це працює? Наприклад, Горобець просить читача уявити такий собі супермаркет-музей з окремими відділами. Там, де продається смакота для двоногих хижаків, дізнаємося, що «впродовж сотень тисяч років наші предки не стільки полювали, скільки шукали трупи великих тварин». Звичка вживати вже зіпсоване м’ясо залишилась із нами до сьогодні, варто лише поглянути на магазинний вибір хамону, бастурми, ковбаси з пліснявою…
Алкогольний відділ нагадує, що «в наших предків приблизно 8–10 мільйоностоліть тому з’явилася мутація, що забезпечила суперсилу – розщеплювати спирт у 40 разів ефективніше за пересічну макаку». Але це лише початок. Далі автор розкаже про те, що першою одомашненою твариною була вівця, а літера «А» є видозміненим зображенням голови бика, якого наші пращури дуже поважали. Зазначить, що деякі риби доживають до 250 років, а «поміж 6,4 тисячі видів звірів отруйні лише декілька», але їх точно не зайдеш на полицях українських магазинів… Також читач отримає чимало цікавої інформації про здорове харчування, алергію на продукти, екологічні проблеми та дещо, описане в розділі під назвою «Фе, фе, фе, фе».
Шарон Моалем «Генетичний джекпот»
Vivat
Переклад з англ. В. Галичиної
Шарон Моалем – канадсько-американський лікар і науковець, чиї дослідницькі інтереси охоплюють рідкісні захворювання, генетику та біотехнології. Також він пише книжки, що стають бестселерами за версією The New York Times. «Генетичний джекпот» – одна з таких. Сам автор називає цю працю підсумком власних багаторічних досліджень. Книжка про генетичну перевагу жінок над чоловіка ще до свого виходу потрапила в списки найкращого нон-фікншу 2020 року популярних британських медіа The Guardian, Evening Standard і The Sunday Times.
Зауваживши, що під час пандемії коронавірусу в деяких країнах чоловіків помирає значно більше, ніж жінок, Моалем викладає основи свого закону гомогаметності, за яким набір ХХ хромосом дає жінкам більше шансів на виживання не лише під час епідемій, а й інших негараздів. «Те, що жінки – сильніша стать на генетичному рівні, давало їм змогу прожити стільки, щоби забезпечити виживання нащадків, а отже, існування всіх нас», – пише автор. Моалем наводить численні наукові приклади витривалості жінок перед різноманітними бактеріальними чи вірусними захворюваннями, деменцією. Та головне – акцентує на необхідності змін у медичних практиках, адже наукові дослідження хвороб і розроблені на їхній основі ліки переважно враховують дані чоловіків. «Генетичний джекпот» – чудова робота й еталонний нон-фікшн, що дійсно додає знань.
Віра Курико «Реформа здорової людини»
«Лабораторія»
Авторці та видавництву треба мати багато сміливості, щоб в Україні представити книжку про медичну реформу, розпочату Уляною Супрун. Це дуже болісна тема з багатьох причин і навряд чи натхненний текст Віри Курико призведе до тектонічних змін у її сприйнятті. Зрозуміло, що будь-яка реформа – це про довготривалу перспективу. Зрозуміло, що в Україні так не буває. Тому, мабуть, найкраще читати цю книжку як великий репортаж про історію однієї лідерки та людей, яких вона змогла повести за собою завдяки відкритості й щирому бажанню змін.
Отже, авторка починає з причин необхідності реформи, наводить чітку хронологію її впровадження, не намагаючись зосередити неминучі зрушення в застарілій системі тільки лише на Супрун. Навесні 2016 року в профільному міністерстві почався хаос через зміну Уряду та звільнення міністра охорони здоров’я. Згадаєте його ім’я? Навряд чи… От тоді й з’явилася Уляна Супрун зі своєю командою. Курико використовує дуже вдалий підхід до розкриття теми, висвітлюючи її голосами різних учасників подій: піарників, фінансистів, радників, волонтерів. Вийшло ідеалістично-ностальгійно й дещо «для своїх», тобто для доволі вузької аудиторії – безпосередніх учасників подій чи тих, кому цікаво додумати, як би могло бути, якби в Супрун усе вийшло.
