The Village Україна обирає найцікавіші книги, що вийшли українською в серпні, і пояснює, чому їх варто читати.

Підтримай The Village!

Donate

Художня література

Марґарет Етвуд «Заповіти»

Клуб Сімейного Дозвілля

Переклад з англ. О. Оксенич

Від виходу «Оповіді служниці» минуло тридцять чотири роки. За словами видатної канадської письменниці, знову настав час повернутися до історії про Гілеад – постапокаліптичну країну, якою правлять Командори, а з ними – страх і приниження, адже боротьба за права жінок має тривати й нині. Головною інтригою «Заповітів» став навіть не розвиток сюжету, не фінал, який описав руйнування штучно створеної держави, заснованої на патріархальних підвалинах і релігійному фанатизмі, а те, чи вистачить Етвуд натхнення, бо письменницької майстерності на реалізацію задуму їй точно не позичати. Десь підсвідомо читач, який розуміє, що з невеликого за обсягом роману «Оповідь служниці» важко зробити серіал на кілька сезонів, відчуватиме недовіру й до твору, що вийшов на хвилі популярності екранізації, і теж, вочевидь, претендує на таку.

Поки ми чекали на переклад, «Заповіти» отримали Букерівську премію, а, отже – в якості твору можна не сумніватися. Коротко про сюжет: минуло сімнадцять років від випадку, коли дитину, що належала одному з Командорів – крихітку Ніколь – вивезли до Канади. Дівчина виросла, не знаючи, звідки вона родом, але їй доведеться стати частиною боротьби за звільнення жінок Гілеаду, який точить і руйнує зсередини своїми інтригами Тітка Лідія. Атмосферністю, ритмом оповіді твір відрізняється від першої книжки. Якщо «Оповідь служниці» вражала своєю похмурістю, створювала відчуття безвиході, в якому перебувала головна героїня, то «Заповіти» більше нагадують пригодницький роман про те, як хитрі й розумні жінки, завдяки солідарності, розвалили ненависну державу. Добре це чи погано? Справа смаку.

Джанін Каммінс «Американський бруд»

Vivat

Переклад з англ. О. Лісевич

Роман, що став реакцією на одну з найгостріших проблем американського суспільства – негативного ставлення до мігрантів. Хоча вихід книжки породив ще одну дискусію, абсурдність якої доволі яскраво ілюструє, як легко благородна мета в сучасному світі може перетворитися на привід для цькування. Джанін Каммінс, маючи десятирічний досвід роботи у видавничому бізнесі й автобіографічну книжку, вирішила написати роман, який би акцентував увагу на проблемах мігрантів, позиціюючи їх не як неосвічених утікачів і злодюжок, а як людей, які шукають порятунку від жахливих обставин і нестерпних умов життя.

Саме тому головною героїнею її твору є Лідія – власниця книгарні в Акапулько, дружина журналіста, який, попри смертельну небезпеку, пише статті про мексиканські наркокартелі. За іронією долі – себто, задумом авторки – Лідія зав’язує дружбу з Хав’єром Креспо Фуентесом – шефом могутньої банди, члени якої називають себе «садівниками». За його наказом усю родину Лідії буде вбито під час сімейного свята. Разом із сином Лукою вона перетвориться на втікачку й бачитиме порятунок лише в перетині кордону із США. У Каммінс вийшла надзвичайно напружена, динамічна історія, що викликає співчуття й, доволі часто, пришвидшене серцебиття. Ще взимку американська преса називала роман головною книжкою 2020 року. Але, як виявилося, про проблеми латиноамериканців мають право писати тільки самі латиноамериканці. Мільйонний гонорар Каммінс настільки вразив колег із Мексики, що проти письменниці повстав цілий рух. Але це вже інша історія, про яку теж можна написати непоганий роман.

Наомі Альдерман «Сила»

Книголав

Переклад з англ. Н. Тисовської

Британська письменниця та авторка комп’ютерних ігор із підліткового віку є феміністкою, переконаною в тому, що всі люди рівні. На початку 2000-х Альдерман називали надією англійської літератури. Наомі не розчарувала, кожен з її п’ятьох романів привертав увагу критиків і читачів. «Сила» вийшла 2016 року, отримала престижну премію Baileys Women’s Prize for Fiction й опинилася у списку найкращих книжок 2017-го за версією The New York Times. Роман присвячено Маргарет Етвуд. Духовна чи ідеологічна близькість письменниць відчутна у стилістиці твору Альдерман. Ні, «Сила» не стала варіацією на тему «Оповіді служниці», але обидва тексти є антиутопіями, у центрі яких – боротьба жінок за місце в патріархальному світі. Книжка, що з першого погляду здається агресивним феміністичним читвом, поступово перетворюється на мудру оповідь про те, що і жінки, і чоловіки можуть бути підступними, одержимими владою та грошима. Альдерман піддає світ свого твору потужному випробуванню – зміні гендерних ролей.

Раптом у дівчат із різних куточків світу з’являється загадковий відросток – мотанка, яка пробуджує прадавню здатність бити струмом. Жінки отримують можливість захищатися від насилля з боку чоловіків, але поступово самі стають морально спотвореними п’янким відчуттям сили. Спостерігаючи за перетвореннями героїнь роману – політикинь, релігійних лідерок чи очільниць банд – авторка доходить висновку, що жорстокість породжує жорстокість. Де ж вихід із цього замкненого кола? Можливо, у повному знищенні світу...

Саллі Руні «Нормальні люди»

Видавництво Старого Лева

Переклад з англ. А. Коник

У нашій добірці роман Саллі Руні стоїть аж ніяк не випадково після книжок Етвуд, Каммінс та Альдерман. Для того, щоб зрозуміти, чому ж цей роман, написаний настільки просто, що змушує думати про аматорство авторки, зчинив стільки галасу, варто розуміти контекст. Англомовна література вже давно домінує у світі. І все було б нічого, але останнє десятиріччя засвідчує, що панівний реалізм замикає письменників і письменниць у коло певних тем. Мультикультуралізм і глобалізація, боротьба за права жінок, цифрова реальність, видимість проблем ЛГБТ-спільноти, расова дискримінація…І тут раптом – історія про кохання, що охоплює кілька років дорослішання Коннелла та Маріанни.

Він – гарний і популярний у школі хлопець, що росте без батька й стидається того, що його мати працює прибиральницею. Вона – дівчина із заможної родини, дивачка, з якою ніхто не дружить і не зустрічається. Стосунки Коннелла та Маріанни побудовані на її хворобливому тяжінні до болю й страждань і його бажанні хоч поруч із кимось бути самим собою… Власне, увесь зміст роману – це пінг-понг з їхніх розставань і повернень без філософських чи душерятівних висновків. Трапляється в сучасній літературі й таке. Звісно, ті, хто переживав схожі стосунки, сприймуть цю книжку більш емоційно.

Орхан Памук «Рудоволоса жінка»

Фоліо

Переклад з турец. О. Кульчинського

Філософський роман найвідомішого турецького письменника сучасності торкається як традиційних для Памука тем, наприклад, конфлікту між східною та західною культурою, так і ширшої проблематики. Дорослішання, стосунки батька та сина, злочин і покарання, провина та її спокута, право вибору та боротьба за індивідуальність – у цьому невеликому за обсягом творі Орхан Памук демонструє свій визнаний талант незрівнянного оповідача, який концентрує сенси й творить сучасну східну поезію у прозі. «Рудоволоса жінка» вийшла 2016 року.

За структурою це роман у романі – книжка, яку пише позашлюбний син головного героя після того, як випадково – а, може, й ні – убиває свого батька. Відбуваючи покарання у в’язниці, молодий чоловік намагається зрозуміти, чому кровно рідна людина стала саме такою, якою він її зустрів. У центрі міркувань дві історії – частина перського епосу Фердоусі «Шахнаме» про Рустама та Сухраба, в якій від руки батька гине син, і трагедія Софокла «Цар Едіп», де відбувається зворотний злочин. Досліджуючи, так би мовити, ці ментальні моделі, Джем Челік, центральний персонаж роману, обирає для себе шлях європеїзованого турка, чого з певних причин йому не може вибачити вже дорослий син, про існування якого Джем не знав понад двадцять років. Красивий, сумний і дуже мудрий роман.

Франк Тільє «Пазл»

Фабула

Переклад з франц. О. Колеснікової

Кар’єру письменника Франк Тільє розпочав 2002 року, зосередившись на детективах і трилерах. Продуктивності автора можна позаздрити, адже щороку він видає новий роман, а також продукує кіносценарії та оповідання. Тільє створює жанрову літературу для широкого кола читачів, час від часу збираючи відзнаки та премії. Роман «Пазл» з’явився 2013 року. До порівняння з ним так і проситься книжка Денніса Лігейна «Острів Проклятих», екранізована Мартіном Скорсезе. В обох романах події відбуваються у психіатричній лікарні, а конфлікт закручено навколо ігор розуму – розладів психіки, які здатні зробити з людини монстра.

Заради справедливості зазначимо, що книжка Тільє більш динамічна й атмосферна. Оповідь починається з жахливого вбивства: у засніженому гірському притулку для туристів виявлено тіла вісьмох невідомих. Неподалік від місця злочину поліціянти знайшли єдиного живого, закривавленого чоловіка без жодного ушкодження – Люку Шардона. І, наче, усе зрозуміло та очевидно, але вбивцю буде визнано неосудним. Люка потрапить у спеціалізовану лікарню, завдяки лікуванню в ній чоловік з’ясує, що ж із ним сталося насправді й до чого в усій цій жахливій історії чорні лебеді.

Мартін МакДона «Королева краси з Лінана»

Видавництво Анетти Антоненко

Переклад з англ. О. Негребецького

Злий, злий МакДона… Один із найвідоміших сучасних ірландських драматургів має особливе (чорніше чорного) почуття гумору та не втомлюється досліджувати емоції людей, що перебувають на життєвому дні. Світ п’єс МакДони ‒ не для тонких натур. Тут усе, як у житті: біль, жорстокість, підступність, егоїзм… Здається, що драматург навмисно «розтинає гнійники», щоб своєю шоковою терапією, якщо не запобігти злу, то хоча б звернути на нього увагу тих, хто живе у своїх зручних бульбашках. Так, у п’єсі «Королева краси з Лінана» МакДона пише про самотність, доведену до відчаю. Сорокарічна Морін доглядає свою мати Меґ, мріє про стосунки із чоловіком і власну родину. Меґ, через егоїзм чи гіперболізовану материнську любов, позбавляє доньку такої можливості, що призводить до жахливого фіналу.

У моторошній «Людині-подушці» йдеться про насилля над дітьми, жорстокість, яку дорослі чинять із міркувань «зробити із сина генія», не замислюючись над її наслідками. «Усікновення руки в Спокані» ‒ комедія, за історичним сміхом якої стоїть біль і незаслужена кривда. П’єси МакДони не зобов’язані подобатися, але те, що вони залишають потужне враження ‒ беззаперечний факт. Збірка стане першою книжкою із серії #особливі прикмети, до якої також увійдуть видання творів бельгійського драматурга та кіносценариста Тьєррі Дебру, одного з найвидатніших класиків польської літератури Вітольда Гомбровича та Лаури-Синтії Черняускайте, драматургині з Литви, лауреатки Літературної премії Європейського Союзу. Якщо полюбляєте драматургію, не проґавте.

Кріс Тведт «За браком доказів»

Нора-Друк

Переклад з норв. Н. Іваничук

І на завершення частини, присвяченої художній літературі, розповімо про міцний скандинавський детектив Кріса Тведта, норвезького автора, який п’ятнадцять років тому з юриста перекваліфікувався на письменника. «За браком доказів» – сьомий роман серії про пригоди адвоката Мікаеля Бренне, який можна читати без прив’язки до всіх попередніх. Новоприбулим читачам Тведт дає зрозуміти, що його герой – людина серйозна й порядна – попри те, що змушена працювати з підозрюваними в тяжких кримінальних злочинах, серед яких невинні трапляються не так уже й часто. Побитий життям, з проблемами в особистому житті, Бренне видається правдолюбцем, що доводить кожну справу до завершення.

Разом зі своєю компаньйонкою Сюнне він орендує нове приміщення для адвокатської контори, знаходить для цього партнерів, серед яких трапляються незвичні для традиціоналіста Бренне персонажі. Сюнне береться за справу Магнуса Саннторва, звинуваченого у вбивстві рідного брата й засудженого до примусового лікування у психіатричній клініці. Їй вдається домогтися послаблення нагляду за чоловіком, після чого він тікає й стає підозрюваним у кривавій розправі з усією родиною Саннторвів. Сюнне не витримує усвідомлення того, що через її честолюбство загинуло троє людей. За справу береться Бренне, який точно не схибить й знайде справжнього вбивцю… Якісний роман для поціновувачів жанру.

Нон-фікшн

Томас Рікс «Черчилль і Орвелл. Битва за свободу»

Лабораторія

Переклад з Д. Березіної

Перша книжка нового видавництва, яке обіцяє радувати читачів якісною та цікавою нон-фікшн літературою. Вибір дещо несподіваний і трохи ризикований, адже дослідження зв’язку між Вінстоном Черчиллем і Джорджем Орвеллом – це не десять порад про те, як викинути мотлох із життя, знайти ідеального чоловіка чи спекти найкращий сливовий пиріг. Приємно, коли видавець вірить у свою потенційну читацьку аудиторію. Томас Рікс, відомий американський журналіст, дворазовий лауреат Пулітцерівської премії в номінації «Національний репортаж», викладач, більшу частину професійної діяльності присвятив вивченню та аналізу оборонного комплексу та військових сил США.

Але 2017 року за його авторства вийшла книжка про двох англійців – видатного політика та знакового письменника. «У середині ХХ століття ці двоє стали першими, хто дав політичну й інтелектуальну відповідь на подвійну тоталітарну загрозу фашизму й комунізму», – так автор пояснює свій вибір. Те, що книжка передбачена для читача, який цікавиться історією, зрозуміло відразу. Адже розраховуючи на власні сили, йому доведеться з’ясувати, чи не замало уваги Рікс приділив, скажімо, соціалістичним поглядам Орвелла й чи не забагато виклав інформації про аристократичні звички Черчилля. Суперечлива, але майстерно написана книжка.

Під час підготовки матеріалу з’ясувалося, що вихід книжки відтерміновується на початок вересня.

Заґмайстер і Волш «Краса»

ArtHuss

Переклад з англ. О. Журавльової та Г. Пехнік.

«Колись людство нестримно прагнуло краси – а на початку ХХ століття раптом відмовило їй у праві на існування», що, на думку авторів книжки, є «відвертою дурницею». Стефан Заґмайстер, ледь не культовий графічний дизайнер сучасності, і Джессіка Волш, відома американська дизайнерка, – мають достатньої професійного авторитету, щоб так стверджувати. Вирішивши написати книгу, щоб захистити право краси на присутність у сучасній візуальній культурі, дует створив захопливий текст із різним відсотковим співвідношенням філософського трактату, мистецтвознавчої розвідки та збірки афоризмів.

Заґмайстер і Волш обрали легкий стиль спілкування із читачем, що певної миті дозволяє авторам перейди до критики середньостатистичного представника арттусовки. Сучасний художник, дизайнер чи архітектор – більшість із них бережуть «недоторканність свого цинізму», відмовляючись від краси, а з нею – і від щирості. Не обійдеться без згадки про Джобса та Apple. Раптом хтось сумнівався, то автори книжки нагадають, що Стів завжди дбав про красу нарівні з функціональністю. Саме тому айфон став «найвпливовішим дизайнерським артефактом останнього десятиліття». Заґмайстер і Волш на диво прекрасні у своєму священному поході проти кліше масової культури та спотвореного сприйняття краси. Їм віриш, а тому після прочитання книжки хочеш стати під транспарант із написом «Прямокутник – сама потворність», адже з-понад усього сучасного розмаїття протесту – цей був би найбільш вартим зусиль.

Френсіс Фукуяма «Ідентичність»

Наш Формат

Переклад з англ. Т. Сахно

«У цій книжці я повертаюся до тем, які почав досліджувати в 1992 році й відтоді про них пишу: тимос, визнання, гідність, ідентичність, імміграція, релігія та культура», – зазначає американський політолог. Усе тому, що перемога Дональда Трампа на президентських виборах у США засвідчила впевнений рух світової політики в бік «популістського націоналізму», здатного знищити попередні здобутки демократії. Із сумом погоджуємось і поринаємо в текст Фукуями, в якому йтиметься про глобалізацію, світові фінансові кризи, що підірвали репутацію ліберальної демократії. Але, виходячи з назви книжки, особливу увагу автор приділятиме саме ідентичності.

«Сучасне поняття ідентичності об’єднує три різні явища. Перше – це тимос, універсальний складник особистості, начало, що прагне визнання. Друге – розмежування внутрішнього та зовнішнього «я», а також наділення особистості вищою моральною цінністю в порівнянні із суспільством. Третє – зміна уявлень про гідність, яка полягала в тому, що визнання належить не вузькому прошарку людей, а кожному», – щоб дійти цього висновку, автор згадає Сократа, Мартіна Лютера й Жан-Жака Руссо. Блискучий інтелектуал Фукуяма вибудовує елегантну оповідь, щоб довести одну важливу річ: «Ідентичність може не лише розділяти, а й об’єднувати. Зрештою, це стане засобом від нинішнього популізму».

Джейсон Шраєр «Кров, піт і пікселі. По той бік створення відеоігор»

BookChef

Переклад з англ. В. Пунька

Журналіст Джейсон Шраєр – відома персона серед ідейних геймерів. З 2011 року він працював у складі редакції онлайн медіа Kotaku, присвяченого відеоіграм. Увагу аудиторії до своїх публікацій Шраєр привернув низкою розслідувань, які розповідали про індустрію ізсередини, та інсайдерською інформацією про найпопулярніші розробки. Усе це стало основою книжки «Кров, піт і пікселі. По той бік створення відеоігор». Видання вийшло 2017 року та здобуло звання «національного бестселера» США. У передмові Шраєр зазначає, що поштовхом до написання книжки стали посиденьки з одним знайомим розробником, який жалівся на складнощі своєї роботи.

Автор зауважує, що роки йдуть, він спілкується з представниками як маленьких інді-компаній, так і величезних корпорацій, технології не стоять на місці, але нарікання залишаються тими самими. Щоб зрозуміти причину цього явища, Шраєр взяв інтерв’ю в понад сотні представників індустрії. Тому в правдивості історій про всі кранчі, трабли та мейлстоуни авторів, скажімо, Star Wars 1313, Diablo III чи Pillars of Eternity – можна не сумніватися. Якщо читач не знайомий аж так близько із термінологією геймерів і розробників ігор, деякі слова доведеться «гуглити», в усьому іншому книжка Шраєра – якісна журналістська робота про індустрію, яка заробляє шалені гроші й має свою аудиторію.

Леонард Млодінов «Підсвідомість»

КМ-Букс

Переклад з англ. В. Горбатька

Фізик-теоретик, на рахунку якого кілька бестселерів, один навіть у співавторстві зі Стівеном Гокінгом, вирішив піти далі обраної спеціалізації. Вийшло пізнавально – цілком у дусі науково-популярної літератури, призначеної для широкого кола читачів. «Ми всі маємо підсвідомі системи координат, які визначають шаблони мислення й поведінки. Здається, що наші звички та вчинки завжди вкорінені в раціональному мисленні, нам важко визнати, що за лаштунками діють якісь приховані сили. І ці сили, хоч і невидимі, усе одно здійснюють потужний вплив», – нічого нового для тих, хто шанує Фройда з Юнгом.

Книжка Млодінова, вочевидь, для читача, який тільки стає на шлях вивчення теми психічного життя людини. Автор пише про підсвідомість як механізм дуже швидкого засвоєння інформації, завдяки чому людині вдається ухвалювати рішення; про несвідоме, що покращує дані, які ми отримуємо із зовнішнього світу; розповідає про численні експерименти, що доводили дивовижні здібності людського мозку; зачіпає тему соціальної поведінки… Корисного в книжці чимало – якщо дозувати, вона стане непоганим трампліном для більш ґрунтовного вивчення теми.