Новий альбом «Змінилось багато. Змінилось нічого» випустив український музикант Костянтин Почтар (Postman). У 2020 році співзасновник гурту 5 Vymir переїхав на рік із Києва до Берліна, а зараз живе на два міста у Києві та Вроцлаві, концертну діяльність проводить лише в Польщі. З новим альбомом він не планує давати концертів: називає його «ірраціональним творчим поривом».

«П’ять років не спілкуюся з батьком, п’ять років не дивлюсь прогноз погоди / П’ять років із першого альбому, ці пісні звучать, ніби я написав їх сьогодні», – ділиться Почтар у треці «Змінилось багато. Змінилось нічого». На обкладинці однойменного альбому – дитяче фото, яке зробив його батько. Ілюструємо цей матеріал серією світлин авторства Почтаря-старшого.

Слухати: Apple Music, YouTube Music, Spotify, Deezer

Костянтин Почтар

автор («Змінилось багато. Змінилось нічого»)

У процесі написання альбому я намагався пропрацьовувати досить непрості стосунки з батьком. Він був людиною, яка познайомила мене з музикою, але потім зник із мого життя. Але і це також зробило з мене людину, якою я є. Багато чим, що я зараз маю, я завдячую йому, та в момент, коли мені був потрібен якийсь фідбек від нього, я його не отримав.

Врешті-решт, коли я подорослішав, почав намагатися ці питання для себе розкласти по поличках. Я зрозумів, що мені дуже прикро, що ми з батьком в житті не зробили нічого спільного. І я подумав, що було б непогано зробити це хоч у якийсь спосіб. Тому мій тато є автором обкладинки цього альбому.

Не знаю, чи він про це дізнається, бо він зараз лежить у лікарні, і я не можу з ним побачитися. І не знаю, чи зможу побачитися. Тому це теж для мене певний гештальт, ця обкладинка для мене теж символічна річ. Попри все – це, мабуть, єдина творча річ, яку ми зробили з татом разом.

– Востаннє ми з тобою записували інтерв’ю майже п’ять років тому, навесні 2017 року. Розмовляли ще в старому Living Room на Спаській, а нещодавно заклад залишив і нову локацію. Пам’ятаю, ми з тобою говорили про місто і цінності до архітектурного фестивалю CANactions, а прямо до того я записував киян, які мені розповідали про плани запуску бізнесу в Берліні. І загалом це був такий час, коли залишалася хвиля ентузіазму і відчуття чогось нового після Євромайдану. Так що все-таки змінилося за ці п’ять років?

– Це був такий тривалий період переосмислення. Речі, які почали відбуватися в Україні після Майдану, – для мене це було true і це досі true. Це суспільний договір: ви домовляєтеся про якісь правила між собою і дієте в межах цих правил. Я дуже важко переживав момент, що люди починають чітити в цьому суспільному договорі. У певний момент я зрозумів, що свою особисту революцію я програв. Було важко з цим змиритися. Але потім усвідомив, що це, певно, одна з найкращих речей, які зі мною ставалися в житті.

– Коли ти зрозумів, що програв? Це було перед рішенням переїхати на рік у Берлін?

– Так, це вплинуло. Це було частково пов’язано з президентськими виборами [2019 року]. Я розумів, що може статися будь-що. Але річ, яка мене справді злякала – це те, що я ніби знаю сотні чи тисячі людей, але, як виявилося, не знав жодну людину з протилежного табору.

– Тих, хто голосував за Зеленського?

– Так, я не знаю нікого. І виявилося, що країна, у якій я живу – це бульбашка, яку я сам собі вигадав. Її не існує на мапі, бо в реальній країні відбуваються інші процеси, і все, що ти собі вигадав дуже легко може зникнути. Тому треба зайнятися собою. Власне, так і почався цей мій інтроспективний процес. Я займаюся своїми справами, нічого не рятую, просто роблю своє.

– Чим для тебе при цьому був Берлін? Це була така демоверсія еміграції? Чи просто спроба пожити інакше?

– Так, пожити в іншій реальності. Мені завжди хотілося пожити в Берліні, хоча я ніколи не думав емігрувати та досі не вважаю себе емігрантом. Я вважаю, що живу в кількох країнах одночасно. Це цікава штука: люди з паспортами країн, які дозволяють їм вільно всюди пересуватися, називаються експати; а людей з бідних країн називають мігрантами. [сміється] У мене просто була можливість пожити так, і я її вирішив використати.

Я просто зрозумів, що мені буде 30, і з віком буде складніше приймати нові речі, важче зрушуватися з місця чи знайомитися з людьми. Тому подумав, що, поки є сили, натхнення і здоров’я, можна спробувати зробити речі, які я все життя відкладав. Ось так я переїхав у Берлін. А за місяць всіх закрили на локдаун. [сміється]

Тож перші пів року я провів, катаючись порожніми вулицями на велосипеді, без можливості виїхати чи побачити когось, крім людей, із якими я жив. А вже під час другого локдауну ми з партнеркою вирішили переїхати у найближче місто, де в нас були друзі, у Вроцлав.

– І увесь матеріал у новому альбомі ти написав якраз під час локдауну, так?

– Так. Увесь цей час перебував у мультилінгвальному суспільстві, тому виходило багато треків англійською мовою, також я вчив німецьку. Але в мене водночас виникло сильне бажання писати такі інтимні речі українською. Була потреба писати, і я вирішив, що відкладатиму ці пісні в окрему папочку. Врешті їх назбиралося досить багато, вони опинилися в цьому альбомі, який я задумував як останній для Postman.

– Як така жирна крапка? Як кинути мікрофон? [сміється]

– Так. Уже у Вроцлаві в мене закрутилася чудернацька історія з наступним витком музичної кар’єри. Я несподівано для себе повернувся до музикування, почав записувати нові пісні, ми почали співпрацювати з польською музичною агенцією [Borowka Music]. Але ідея з цим альбомом залишалася. І я вирішив так само не відкладати та спробувати його записати, поїхав на студію до Лесика [Драчука] з Tik Tu, там ми записали ще три треки разом і закінчили альбом.

Я просто сказав Лесику: «Хочеться зробити щось прикольне – і це не має бути фольк. І ми взагалі не маємо думати про те, що коли-небудь нам доведеться це зіграти. Просто робимо». Так, як ми б робили, якби ми це не випускали.

Не знаю, що я буду робити далі. Цей альбом я сприймаю це як ірраціональний творчий порив. Записуєш альбом, вкладаєш свою енергію та кошти – без жодної думки про те, що це має тобі якось повернутися. Іноді слід робити непрагматичні речі – ті, які видаються найбільш безглуздими та непотрібними з точки зору логіки.

– І той факт, що ти не планував це як альбом для виступів наживо, дав певну свободу? Як ти зараз працюєш із польською аудиторією?

– Я просто за минулі пів року відіграв десь 50 концертів, 95% з них були в Польщі та з однією агенцією. Тобто є якась аудиторія, яка ходить на концерти саме цієї агенції, це певна вибірка людей. І мені було цікаво починати з початку, працювати з новими людьми, відрізаючи пласт аудиторії, які слухали тебе, тому що це твої кенти.

– Ти граєш українськомовні пісні?

– Звичайно, це завжди важлива частина програми. У дивний для мене спосіб це працює: я вже знаю, які пісні краще заходять, які можуть пробити стіну незнання мови. Пісня «Антарктида» працює, пісня «Сотні різних слів» із мого першого EP працює, хоча це несерйозна пісня, я написав її як пародію.

Postman – Антарктида

– Трек під назвою «Добрий поліцейський (Не існує)», який відкриває новий альбом – це теж прояв свободи, про яку ти казав? Скоріш за все, ти не написав би такий трек раніше.

– Не написав би раніше, тому що мене раніше не стопали мусора на вулиці. [сміється] Це теж важливий момент. Я написав цю пісню ще до того, як почався цей треш на Подолі. Це було страшно.

Скажу так: українська поліція мені жодного разу в житті не допомагала, та й не українська. Були випадки, у студентські роки до Майдану, коли мене регулярно шмонали. Одного разу міліцейський просто підійшов і штовхнув мене біля Бессарабки. Просто в плече штовхнув, як у школі, коли старшаки задираються. Тому, коли ти народжуєшся в Україні, в тебе з самого дитинства є недовіра до правоохоронних органів, і вона обґрунтована.

– Принаймні після Кагарлика, після Каті Гандзюк…

– Після Врадіївки, яка перегорнула якусь сторінку… Одного дня я повернувся в Київ, перевдягнувся і вийшов із дому, поліція стопнула мене прямо біля під’їзду. І це було дуже жорстко, бо я трохи відвик від цієї реальності. Я був із ними привітний, якось намагався вести розмову. А мені кажуть: «Що ти усміхаєшся? Ми тут зі зброєю стоїмо». Ну і це почалося: «Ти шо, п***р?»

– Чим закінчилося?

– Нічим, у мене нічого не було. Але я дуже довго стояв там, із метою якраз нічого не показувати. Було холодно, навколо не було людей, тому я подумав, що мені простіше показати гаманець, у якому нічого немає, і піти, ніж далі стояти. Але я був дуже розлючений, просто через безсилля. Бо ти нічого не можеш зробити. Тебе ставлять у ситуацію, коли ти нічого не можеш зробити. А за кілька місяців такі «зупинки» почалися на Подолі вже в промисловому масштабі.

– Мені ще здається, що ця пісня працює і через рефрен: «Таке чувство, шо бог десь наказує нас за шось». Подобається, що в сучасній українській музиці почали частіше використовувати на озброєння меми.

– Прикольно, так. Раніше я не міг би такого зробити, але не можу сказати, чому. Це ж усе суперсерйозно було, ти ж граєшся в кар’єру, посилаєш людям серйозні меседжі… [сміється]

– Пісня «День велосипеда» для мене чомусь римується з твоїм рефреном «Щоб іти проти системи, достатньо бути пішоходом». Ти закладав цю асоціацію чи це про інше?

– Це випадково. З цією піснею сталося так, я просто написав Лесику: «Чувак, зараз запишемо найкращу пісню альбому». Але я йому так казав про кожну пісню. [сміється] Я приїхав, у мене нічого не було готово: ні слів, ні аранжування, нічого, крім якогось мотиву і «риби» з тимчасовим варіантом, просто випадковим набором англомовних слів. Але, коли врешті Лесик записував це барабанне соло в кінці, я ще ніколи не бачив його в такому стані – він був спітнілий, блідий і з величезними зіницями.

І я зрозумів, що я спочатку писав узагалі не те, насправді це пісня про сильні емоційні переживання. Власне, ми повернулися додому, і я швидко написав слова, згадуючи якісь свої сильні емоційні переживання. Вийшов такий привіт Альберту Хоффману [хіміку, якого називають «батьком ЛСД»].

– «Напівлегальний, напівзалежний, зітканий із компромісів» – це десь із цим перетинається?.

– Не знаю, бо не завжди речі, які ти пишеш, стосуються тебе на 100%.

– Зрозуміло, це все-таки ліричний герой. Але мені цікаво, як ти працюєш з образом Postman – скоріш за все, це не один персонаж і не один герой, так?

– Так, це різні герої: це і ті, ким я хочу бути, і ким я не хочу бути. Врешті-решт, в Україні, як на мене, вистачить одного терапевтичного альбому на рік, і це зробив Стас Корольов. [сміється]

Узагалі я не збирався робити такий альбом, це знову ж таки про ірраціональну мотивацію. Він просто вийшов таким, яким вийшов: із сильним нальотом 1990-х, з нальотом бритпопу. Просто виявилося, що щось таке є в моїй крові, що, коли я не думаю про те, що робити, воно натурально виходить у такий спосіб.

Якби не було стримінгів, я б випустив цей альбом під іменем Костянтин Почтар. Але там є пісня «Антарктида», яку я вже випустив як Postman. Загалом же це таке закінчення історії та початок нової: «Усе іде до завершення, щоб знову починатись».