«Не зміг зламати КДБ, але постраждала від російської навали»: про художницю й модельєрку Любов Панченко чимало сучасників дізналися лише тоді, коли шістдесятниця померла. Це сталося в київській лікарні, куди Панченко потрапила вже після деокупації Київщини. До цього 85-річна художниця, яка опинилася в ізоляції, близько двох місяців голодувала у своїй хаті, розташованій у місцевості Лісова Буча.

Олексій Олійник

Портрет дружини – Любові Панченко

За життя в Панченко не було персональних виставок: її роботи показували іноземцям у Республіканському будинку моделей, де вона працювала, але ці моделі одягу ніколи не доходили до виробництва, до споживача. Один із тогочасних міністрів казав, що Панченко «давно пора міняти стиль». «А може, пора міняти міністра?» – відповідала художниця, коли захоплені її моделями іноземці передавали їй думку міністра. Цю ситуацію згадує директорка Музею шістдесятництва Олена Лодзинська, яка була знайома з Любов’ю Панченко ще за її життя. 

Нарешті роботи художниці масштабно показують не лише в Мілані, але й на Батьківщині. Після більш скромних виставок у Музеї Києва відкривають першу велику ретроспективу Панченко «Всесвіт Любові». Редакція Віледжа змогла побачити виставку ще на етапі монтажу, а також поспілкувалася зі співкураторкою Оленою Лодзинською.

Виставку «Всесвіт Любові» відкривають сьогодні, 12 лютого, о 17:00. Вона триватиме до 1 червня.

Одна з перших, хто почав використовувати українські елементи в сучасному одязі

Коли заходиш на третій поверх Музею Києва, в око одразу впадає купа лекал – шаблонів для шиття, які висять попід стелею, а також кілька збільшених ескізів одягу, аж до стелі. Поряд із робочими рукавицями на столі лежать замальовки Любові Панченко – і їх куди більше, ніж уже пошитого одягу. Кілька свит таки висять на манекенах, схожі на сучасні кардигани.

 

Збільшені ескізи одягу

 

Як би одяг Любові Панченко виглядав на сучасних людях, можна побачити в завершальній кімнаті експозиції. Це одяг, який, з одного боку, має мотиви народного стилю, а з іншого – схожість із європейськими моделями. Познайомитися зі світовою модою в часи Радянського Союзу було не так просто, але, працюючи в Республіканському будинку моделей, Любов Панченко замальовувала іноземні колекції.

 

 

Художниця була однією з перших, хто використав українські елементи в сучасному одязі, каже співкураторка виставки Олена Лодзинська. Це був різний одяг – для жінок, чоловіків і дітей. Любов Панченко носила його сама й шила для шістдесятників. Створювала для них одяг і її подруга, Людмила Семикіна, але в неї виходили більш строгі речі.

 

Свита, капелюшок кубанка

 

На початку кар’єри Любов Панченко жила в майстерні Семикіної в Києві: Людмила запропонувала залишитися після епізоду в електричці, якою Панченко щодня поверталася додому, в Бучу. На той час вона мала ледве не екзотичну зовнішність – дуже довга чорна коса, власноруч пошитий яскравий одяг. Когось в електричці роздратувала ця яскравість серед радянської сірості, тож компанія причепилася до неї в напівпорожньому вагоні й просто налякала художницю, розповідає Олена Лодзинська, тож Панченко поскаржилася подрузі. У майстерні Людмили Семикіної художниця прожила два роки – поки «двом талантам не стало затісно». 

Пізніше товариство шістдесятників не раз збиралося в хаті художниці в Бучі. По сусідству жив перший керівник Музею шістдесятництва Микола Плахотнюк із дружиною Валентиною Чорновіл – сестрою В’ячеслава Чорновола. Очільник «Народного Руху» й сам приходив поколядувати в хату до Любові Панченко. «Поки вони співали, вона тут же комусь розкроювала свиту чи вишивала сорочку», – розповідає директорка Музею шістдесятництва.

Ще одна шістдесятниця, Ніна Лащенко-Обертас, згадувала, як Любов Панченко шила свиту для неї: «Вона придбала собі відріз такої гарної пальтової тканини та принесла до пані Люби. Та подивилася на тканину, одразу взяла ножиці в руки та ріже. Ніна думає: «Усе, пропала тканина! А де ж викрійка, де кілька примірок?» Усе лягло по фігурі за кілька хвилин, пані Люба широко скріпила нитками. Ніна Обертас часто згадувала цю історію, а потім замовляла в пані Люби ще весільне вбрання». Любов Панченко також вишивала сорочку, у якій поховали шістдесятницю Аллу Горську.

Не лише моделі одягу: вишивка, лінорити, акварелі

«За життя Любові Панченко не розуміли її масштаб – а, модистка! Хіба це робота? Але коли ми почали піднімати всі її роботи, то побачили дуже багато текстильних колажів, акварелей, ліногравюр, декоративних розписів. Тому на першій ретроспективній виставці хочемо показати всі жанри Люби Панченко. Спочатку боялися, що не наповнимо весь поверх, але робіт було настільки багато, що частину навіть довелося познімати, щоб на стінах було «повітря», – каже Олена Лодзинська.

 

 

Спочатку Панченко займалася вишивкою – після восьмого класу вступила в училище на декоративно-прикладне мистецтво (теперішня академія імені Бойчука). Згодом працювала у кравецькій майстерні. 

Але їй хотілося й малювати, тож далі Любов Панченко вступає в київську філію Львівського поліграфічного інституту імені Федорова на книжкову графіку, де готували художників-ілюстраторів і книжкових графіків. 

Для дипломної роботи Панченко обирає ліногравюру. «Лінорит – досить складна техніка, майстер має бути професіоналом», – коментує Лодзинська. Художниця створює серію ліноритів на тему Карпат, у які закохалася під час поїздки в 1965 році – час, коли Параджанов зняв свої «Тіні забутих предків».

Лінорит

Усі ці студентські роботи також можна побачити на виставці, деякі навіть з оцінками. Період 60-х став найпліднішим у житті Панченко – вона творила практично в усіх жанрах, крім текстильного колажу, який з’являється десятиліттям пізніше.

 

Жінка з парасолькою (натурниця)

Портрет студента Пʼєра

Портрет гуцула

 

Вимогливий Шевченко, єретик-Світличний та інші текстильні колажі Панченко, створені з обрізків дорогих пальт

«Любов Панченко завжди казала, що її не цікавить політика, але все, що вона робила, було настільки виразно українським, що тодішні радянські політики не могли нею не зацікавитися», – каже директорка Музею шістдесятництва Олена Лодзинська.

Коли до 150-річчя Тараса Шевченка територією України починають проводити заходи, багато шістдесятників обурюються: радянська влада «ліпить» із поета ледве не комуніста, а його образ на тарілках і чашках стає кічем. У відповідь шістдесятники показують власного Шевченка – провідника нації. Чого тільки вартий образ гнівного Шевченка на вітражі Алли Горської та команди, який встановили в «червоному» корпусі КНУ (напередодні його офіційного відкриття вітраж молотком розтрощив ректор університету Іван Швець).

Любов Панченко створює свого Шевченка пізніше, у 70-х, поки її друзі чекають вироків у слідчому ізоляторі Київського КДБ (справа «Блок»). Художниця не каже КДБістам про них жодного слова, попри те, що допит проводили в лікарні – на той час Любов Панченко сильно захворіла, згадує Олена Лодзинська.

«В одному з перших образів Шевченка пані Люба бере за основу фотографію, але не поводиться з рисами Шевченка так сміливо, як Алла Горська. У Горської Тарас – це, можна сказати, оголений череп із порожніми очницями, гіпертрофованими кулаками, таким вираженим підборіддям. У Люби Панченко зображення більш стримане, але Шевченко має такий вимогливий, допитливий погляд. І це відображення – відгомін спільного бачення шістдесятників, ким є для них Тарас Шевченко», – коментує Олена Лодзинська.

 

Думи мої, думи (портрет Шевченка), Любов Панченко

Вітраж із зображенням Шевченка Алли Горської

 

Цю роботу теж можна буде побачити в Музеї Києва – це колаж із тканини. Створювати такі колажі Панченко почала, працюючи в Республіканському будинку моделей: вона мала справу з дорогими пальтовими тканинами, які тоді було не так просто знайти у звичайному магазині, тож забирала обрізки додому та використовувала їх у своїх роботах.

Чимало колажів і за творами Шевченка, як-от «Тополя» чи «Лілея», а також «Єретик». Останній теж можна сприймати як протест, реакцію на арешти шістдесятників, каже Лодзинська: «Різкі, контрастні поєднання кольоровий силует людини з палким поглядом, нахилений уперед через полум’я. Палає, але не кориться. Ніде не написано, чий це образ, але пропустивши крізь себе сотні фотографій лідера 60-х Івана Світличного, ми можемо припустити, що це він. Світличного дуже любили, він був авторитетом для шістдесятників. І в 1972-му він був одним із перших, кого заарештували. Силует характерний, трохи зсутулений, і вуса проглядаються. Тобто під єретиком пані Люба мала на увазі саме їхнього провідника та лідера Івана Світличного».

Єретик (Вогнище інквізиції)

Ще один із текстильних колажів, «У зоряному просторі», зараз на афіші виставки. Загалом за життя Любов Панченко створила близько 40 таких колажів, а на збереженні в Музеї шістдесятництва зараз 15. Один із колажів хтось із бучанців приніс у місцевий Будинок культури вже після смерті художниці, але, за словами Лодзинської, той був у жахливому стані.

 

Вершниця

Купальська ніч

На вечорниці, Мамина казка

 

   

Якою була Любов Панченко

Пряма мова директорки Музею шістдесятництва Олени Лодзинської

 

 

Роботи встигли забрати, поки їх не поїла міль

З пані Любою нас познайомив Микола Плахотнюк, перший директор Музею шістдесятництва. Він запросив до себе, а по сусідству зайшли й у хату до пані Люби. Хата гарна, двоповерхова, з мансардою й балкончиком. Її побудував чоловік пані Люби, Олексій Олійник, який також був художником, зі смаком.

Усередині хата була як музей. Таке світле дерево, тепле й симпатичне. У вітальні висіли текстильні колажі «Мамай», «Червона калина» й «Тополя». Роботи були скрізь на стінах – одразу було видно, що тут живе художниця. Сама пані Люба – доброзичлива, привітна, на той час ще повненька й рухлива, з улюбленою собачкою. Вона любила все живе, квіти навколо хати.

 

Червона калина

Тополя

Козак Мамай

 

Тоді вони спілкувалися про своє, я не все вловлювала та розуміла. Уже потім, коли не стало Миколи Григоровича [у 2015 році], а я очолила музей, то намагалися підтримувати пані Любу. Раз на рік десь до неї вибиралися, може, який рік і пропустили. Але вона була не сама: у неї ще є сестра та племінники, коло неї ще жила Валентина Максимівна Чорновіл [сестра В’ячеслава Чорновола та дружина Миколи Плахотнюка, яка пізніше використовувала хату в Бучі як літню дачу]. До пані Люби часто навідувалися шістдесятники – уже старенькі, але ще досить бадьорі.

 

Любов Панченко у молодості

Із альбому «Повернення»

 

Ми брали її роботи на виставки, але завжди повертали. Пані Люба казала: «Я все віддам, але поки я живу, не забирайте, бо це ж мої діти. Як я буду в голій хаті?» І ми їй пообіцяли, хоч і бачили, що текстильні колажі нещадно жере міль. Пані Любі було важко було тоді підняти руку й щось із ними зробити.

Десь за пів року до її 85-річчя до музею прийшов її товариш, Василь Здоровило, і сказав: «Пані Люба сказала вам забирати роботи, бо вона ради їм не дасть, а міль їх доїсть». Тобто вона сама усвідомила, що ситуація критична.

Звісно, ми організували машину та поїхали до неї. Коли виносили з хати її роботи, було відчуття провини. А вона ще й припрошувала: «Беріть, беріть усе, он там ще в комоді подивіться старовинні вишивки. Бо я помру, усе викинуть, нічого ж не лишиться». Забрали навіть косівський посуд, тарілки на стінах, які вона з Карпат попривозила [зараз їх теж зробили частиною експозиції й інтегрували в простір, що імітує радянський інтер’єр]. 

Звісно, десь під ліжко та й не заглянули: там були деякі моделі, кілька килимків вишитих: те, що ми тоді посоромилися забрати, бо пані Люба ще цим користувалася, накривала стіл. Згодом вона це віддала Любові Крупник з Інституту Нацпам’яті та працівницям Бучанської міськради, які також її навідували.

На свій останній день народження 2 лютого, буквально за три тижні до початку повномасштабної війни, пані Люба нам дякувала, що ми забрали її роботи, що вони збережені в музеї й що їх побачать люди. І ми переконалися, що вона віддала їх абсолютно обдумано та свідомо.

 

 

Візит окупантів, влучання у двір і голодування в Бучі

Ніхто не очікував, що Бучу окупують настільки швидко. Люди боялися у власний двір вийти, не те, що провідати когось. Сестра пані Люби зі своїми дітьми на той момент також перебували в Бучі, але просто не могли дійти на інший кінець міста. Соціальна працівниця, яка опікувалася пані Любою – дуже хороша, але мала рятувати свою власну маму. Вона просила своїх колег зайти до пані Люби, але ті теж боялися виходити. Тож, по суті, пані Люба лишилася ізольованою у власній хаті. Приготувати собі вона нічого не могла – старенька, худенька, руки тремтять. У неї в хаті навіть не було, на чому готувати.

Пані Люба замкнулася у своїй хаті й сиділа. До неї навіть приходили окупанти, стукали. Вона підійшла до дверей, і, не відкриваючи, сказала: «Ні чути, ні бачити вас не хочу». Це вона мені розповіла, уже коли була в лікарні. Видно, росіяни почули старечий голос, побачили давно не фарбовані двері, і, слава Богу, пішли собі.

17 березня під фундамент рознесло дачу Плахотнюків по сусідству, кажуть, гупнуло тоді голосно (Валентина Максимівна тоді була в Києві). У цій хаті були й роботи, які свого часу подарувала пані Люба, а також деякі цінні архівні матеріали. 

В останній день окупації, коли наші війська вже звільняли Бучу, прилетіло у двір і самій пані Любі – у двоповерховий сарайчик. Він загорівся, а в хаті повибивало вікна, пошкодило двері.

Пані Люба там упала непритомна. Її песик вискочив через пошкоджені двері та побіг до сусідів. Спочатку ті подумали, що він просто голодний, але він виразно кликав їх за собою, і вони за ним пішли. У хаті побачили пані Любу без свідомості, десь знайшли машину – і на Київ, хоча тоді ще над головою свистіло.

Найімовірніше, пані Люба голодувала десь півтора місяця: може, до березня ще були якісь запаси, а далі ні. Під хатою лежав пакунок із сирою картоплею та пакетом перловки. Тобто хтось намагався допомогти, але ж електрики не було по всій Бучі, що б вона з цим робила?

 

 

«Тоді ще була надія, що вона житиме»

Ми шукали пані Любу через волонтерів і через ДСНС, аж поки нам у Бучанській міськраді не сказали, що вона вже два тижні лежить у п’ятій лікарні на Святошині. Повідомили і її племіннику Олексію Янковському, який живе в Києві. Він перший приїхав до лікарні й зустрів нас на сходах: «Вона не реагує, ніяка. Лікар каже, вона помирає».

Ми лікарю розказали, хто вона така, і рвалися в палату. При собі мали кілька нарцисів, якраз була весна й вони по дорозі трапилися. Думала, вона мене не впізнає, лежала із заплющеними очима. Я привіталася, сказала: «Пані Любочко, ми нарешті вас знайшли!» І почала передавати їй привіти від усіх, кого вона знала й любила. Запитала, чи пам’ятає вона, як ми її вітали на день народження. І пані Люба тоді розплющила очі й промовила: «Па-м’я-та-ю». До нарцисів аж потягнулася, тож ми їх так поставили, щоб вона їх бачила.

Спочатку пані Люба не реагувала, коли їй пропонували дитяче харчування. Але потім почала пропонувати банани, шоколад, сардельку – і вона все їла. Кілька разів я її запитувала, що вона їла там, у Бучі, чи було хоч щось. Вона лиш відмахувалась: «Щось було».

Тоді ще була надія, що пані Люба житиме. Пригадую, один раз я помітила, що постіль не дуже чиста, і запитала в лікаря та медсестри: «Ви хоч розумієте, хто тут лежить? Це ж художниця, яких мало, може, не лише в Україні, а й у світі». Отак спиною до неї стою й говорю. І раптом з-за спини такий голос: «Була колись».

 

 

Так ми провели з пані Любою три дні. Паралельно музей оголосив збір коштів на нормальний пансіонат. Люди неймовірно вразили: початок війни, у кожного свої тривоги, невідомо, що буде завтра, а телефон не змовкає – надходять гроші: менше, ніж за тиждень, надіслали понад 300 тисяч гривень. Цієї суми могло вистачити на кілька місяців у пансіонаті.

Мені на зміну прийшла Валентина Максимівна Чорновіл. Вона казала, що вже не може розібрати, що їй говорить пані Люба, видно, така слабкість була, що не дуже чітко вимовляла слова. Далі прийшов Микола Кабалюк: «Приніс їй меду, млинців, а вона вже спить». Пані Люба так і не прокинулася, тиждень не приходила до тями. Ніби тінь по обличчю, ледь-ледь ворушилася. Померла 30 квітня.

За гроші, які ми їй збирали на пансіонат, зробили хороший пам’ятник, у кольорах вишивки – червоний і чорний граніт, із зображенням картини «Ранок», яка також на обкладинці альбому «Повернення» [перше й поки що єдине видання творів Панченко]. Це спільний пам’ятник із чоловіком, на другому цвинтарі в Бучі – там було село Яблунька, де виросла пані Люба. Решту суми ми витратили на тираж альбому (іншу частину оплатив Інститут нацпам’яті). Пані Люба встигла побачити лише макет цього альбому.

 

 

Його презентація відбулася в листопаді 2022 року, спочатку в УНІАН, а потім у нас у музеї. Там були присутні її друзі-шістдесятники, і видавець Олександр Савчук, якому ми дуже вдячні за якісний альбом. І раптом, глибокою осінню, звідкись узявся метелик, дуже красивий – він кружляв увесь час, доки тривала презентація, сідав людям на плечі. Ми жартували, що він обирає, хто має виступати наступним. 

Потім, коли люди вже почали розходитися, мені порадили поставити метелику блюдце з цукровим сиропом. Я тоді поставилася до цього скептично. Але коли всі розійшлися, то помітила – метелик сидить на картині пані Люби, яка називається «Сутінки». Я таки поставила те блюдце із сиропом, метелик напився і зник.

 

 

«Родичі ніколи не вважали її видатною особистістю»

Рідна сестра Любові Панченко була її офіційною опікункою. Але рідні ніколи не вважали її видатною особистістю, вона для них була радше родичкою з проблемами – треба готувати їжу, носити її на інший кінець міста, витрачати власні гроші (пенсія в пані Люби була абсолютно мізерною). Тобто це був клопіт.

Коли повідомили, що в результаті окупації ледь не померла з голоду художниця, це одразу стало сенсацією, на похорон з’явилася делегація американських журналістів. До кого вони підуть насамперед? Звісно, до родичів. А родичі остовпіло на них дивляться. Вони хотіли тихий сільський похорон, із залізним хрестом – і не тому, що вони погані чи скупі: так заведено, коли померла старенька людина, усі так роблять. А потім виявляється, що вона не звичайна старенька людина.

Родичі успадкували хату пані Люби. Я бачила мішки, які вони звідти виносили, бо саме приїздила на цвинтар. Крізь прозорий целофан було видно вишиті скатертини та простирадла. Тобто вони все просто викинули, як зараз викидають і неоціненні старі сорочки й рушники, які лежать на горищі по двадцять років.

Ще за життя пані Люба стала почесною громадянкою Бучі. Зараз є група ентузіастів, які хочуть прикрасити місто розписами у її стилі – зупинки транспорту, дитячі садочки. З її творчості можна черпати купу ідей, щоби Буча Лісова була як писанка. Але, наскільки я знаю, поки що ця ініціатива не дуже просувається.

 

 

Фото: Сергій Мірошниченко