Не лише заклади, але й галереї сучасного українського мистецтва почали все більше відкривати за кордоном після початку повномасштабної війни. Редакторка The Village Україна Вікторія Кудряшова запитала в трьох власників галерей у Маямі, Барселоні та Берліні, як це – відкрити галерею в іншій країні, чим відрізняється закордонний артринок, чи правда, що в Україні його немає, і чи реально вплинути на іноземців за допомогою мистецтва.

 

   

Voloshyn Gallery

 Маямі

   

 

Максим і Юлія Волошини відкрили Voloshyn Gallery в Києві у 2016 році, а в жовтні 2023 року відкрили галерею в Маямі, США, де виставляють роботи українських, східноєвропейських, американських і латиноамериканських художників. На міжнародному ринку галеристи представляють Voloshyn Gallery з 2016 року – відтоді, як відкрили галерею в Києві, беручи участь у ярмарках і виставках.

У Маямі Волошини поїхали ще у 2021 році, до початку повномасштабної війни в бізнес-справах, а потім залишилися з маленькою дитиною. Кажуть – галерею у США не вдалося б відкрити без контактів, що напрацьовували роками.

Галерея в Києві була закрита протягом року й двох місяців після початку повномасштабної війни. Відстань між галереями в Києві та Маямі становить понад дев’ять тисяч кілометрів.

 

Як це – відкрити галерею в іншій країні

МАКСИМ: Майже весь 2022 рік галерея показувала проєкти, пов’язані з війною в Україні. Більшість робіт ми продавали в інституції та музейні колекції, але також були продажі й у приватні колекції. Ми не могли показувати щось інше, хотілося кричати, заявляти світу про війну в Україні.

ЮЛІЯ: У лютому 2022 року, коли закрили галерею в Києві, у нас фактично не було майданчика, де можна було би показувати свою галерейну програму. Ми робили попапи, колаборації з іншими галереями, art fairs (мистецькі ярмарки), інші проєкти, але через рік зрозуміли, що не можемо стільки їздити, це фінансово й енергетично затратно.

МАКСИМ: Проєкт Women at War, який ми робили у 2022 році в колаборації з нью-йоркською галереєю Fridman Gallery під кураторством Моніки Фабіянської, увійшов до списку десяти найкращих виставок США за версією Frieze, це дуже важливий журнал у світі мистецтва. А також до списку найкращих десяти виставок за 2022 рік за версією The Washington Post.

 Ми не могли показувати щось інше, хотілося кричати, заявляти світу про війну в Україні

ЮЛІЯ: У квітні 2023 року ми перевідкрили київську галерею та зробили перший проєкт східноєвропейських та українських художників, «Камера обскура», де, зокрема, був художник із Косова Брілан Мілазімі, художниця з Боснії та Герцеговини Міла Паніч, болгарська художниця Кразиміра Бутцева, наші українські Open Group, які представляли Польщу на Венеційській бієнале, також Леся Хоменко, Нікіта Кадан, Влада Ралко та Євген Самборський. З того часу ми почали звертати більше уваги на східноєвропейських, а також американських художників. Зараз, наприклад, у галереї в Маямі проходить виставка двох латиноамериканських кураторів Джина Морено й Омара Лопеса-Чахуда. Там представлені латиноамериканські художники.

 

 

Максим: Приміщення для майбутньої галереї ми почали шукати ще у 2022 році, розглядали Нью-Йорк і Маямі. Наприклад, Лос-Анджелес ми не розглядали, бо з Києвом 10 годин різниці в часі, тобто коли ми прокидалися б, у Києві вже закінчувався би робочий день.

Юлія: У Нью-Йорку дуже старий фонд нерухомості. Коли люди переїжджали з різних країн, то будували щось невелике. Якщо приміщення більше й нове, то вартість зростає в рази. Нью-Йорк – узагалі одне з найдорожчих місць для життя у світі, не знаю, як галереї там виживають.

 

 

Максим: Порівняємо, умовно, якщо в тебе зарплата в Нью-Йорку 100 тисяч доларів на рік, то ти будеш мати такий самий рівень життя, як у Техасі за 35 тисяч доларів на рік.

У Маямі ми знайшли приміщення в галерейному районі Алапата, що притягує людей мистецтва. За останні пів року тут відкрилося ще кілька галерей, також поряд ще є культурні інституції, зокрема Rubell Museum, Super Blue, El Espacio 23 та Institute of Contemporary Art.

Ідея галереї в Маямі – будувати діалог між Україною, Східною Європою та США, вводити українських митців у світовий культурний процес. Немає сенсу відкривати галерею та просто переносити туди програму з Києва. А от вписувати українських художників у місцевий контекст – це дуже важливо.

Звісно, тут інша аудиторія. Але українське ком’юніті теж немаленьке. Нещодавно навіть були дві дівчини з Харкова, які збиралися їхати в Україну. І сказали, що підуть ще на виставку у Voloshyn Gallery в Києві.

 

 

Чи може галерея бути бізнесом

Максим: Що більше галерея обростає контактами, то більше в неї потенціал як у бізнесу. Умовно, коли ти знаєш десять людей, то купити в тебе роботу захоче одна людина на місяць, коли 100 – то вже десять, а коли 1000, то, в принципі, уже можна говорити про бізнес. Усі гроші, які ми заробляємо, ми далі реінвестуємо у виставки, у ярмарки, підтримку художників. Якщо не реінвестувати, то галерея не буде розвиватися.

Загалом тенденція така, що з усіх галерей у світі прибутковими є 40%, ще десь 30% галерей скоріше окуповуються, ніж приносять гроші, і 30% галерей працюють зі збитками.

Юлія: Також треба розрізняти різні типи галерей, бо є винятково комерційні, які просто займаються перепродажем, а є галереї сучасного мистецтва, що мають свою виставкову програму та займаються просуванням художників.

Максим: Якщо ти просто займаєшся перепродажем, не робиш ні ярмарок, ні виставок, не витрачаєш гроші на перевезення, пакування та страхування робіт, у тебе значно менші витрати. Але тоді йдеться не про галереї, а про комерційні шоуруми, магазини картин, які не займаються мистецьким процесом і не мають потенціалу, щоби потрапити на найкращі ярмарки та виставляти найкращих художників.

Один галерист сказав, що ярмарки – дуже ризикована інвестиція, 50 на 50. Якісь окуповуються, якісь – ні. Каже, якщо не виставляється на ярмарках, то з’являється більше грошей, але тоді клієнти говорять, що галерея стає нецікава, немає visibility. А якщо художника на ярмарку представив, то його побачать у середньому 25 чи 30 тисяч людей за декілька днів.

Один ярмарок може бути комерційно успішним, ти на коні, а інший уже ні, а потім ще один. І виходить так, що вже немає грошей і немає чим платити за наступний місяць. І через цей постійний стрес той галерист вирішив закрити свою галерею. Бо це бізнес, який не можна спрогнозувати. Потрібна стресостійкість і вміння постійно пристосовуватися до різних ситуацій.

Юлія: Галерея – не той бізнес, куди приходять, платять і йдуть. Мистецтво продається не одразу, тому можна розчаруватися. Й іноді бізнес-план не працює.

 

Про американський артринок

МАКСИМ: Американський артринок вважається найкращим у світі та є найбільшим за об’ємом, на нього припадає 42% від усього світового артринку. Далі йдуть Китай із часткою 19%, Велика Британія – із 17% та Франція – із 7%.

ЮЛІЯ: Ринок у США структурований, як і в Європі. Усі учасники знають, хто що робить і як. Є правила гри, які давно є і всі про них знають, тому ні в кого не виникає запитань, як працювати. Це система співпраці галерей із музеями, кураторів із галереями, колекціонерів і художників із галереями. Завдання галереї – популяризувати художника за допомогою співпраці з інституціями, продажів колекціонерам, які підтримують галерею. І ця система росте, як велика снігова куля.

МАКСИМ: У США багато музеїв працюють коштом спонсорів і філантропів, які фінансують поповнення колекцій. Престижно купувати мистецькі твори та дарувати їх музеям. Наприклад, якщо людина купує роботу за 50 тисяч доларів і дарує її музею, то звільняється від оподаткування на мистецтво. Також маючи мистецтво з покоління в покоління, можна отримати податкові пільги, коли картини безоплатно передають на виставки в музеї. Це сприяє розвитку меценатства, яке тут дуже заохочується.

  Завдання галереї – популяризувати художника за допомогою співпраці з інституціями, продажів колекціонерам, які підтримують галерею

ЮЛІЯ: У США музеї та галереї відіграють важливу роль у розвитку міст. Якщо, наприклад, музей відкривається в менш престижному районі, цей район починає активно розвиватися. Там починають зводити нові будівлі, відкривають ресторани, що сприяє джентрифікації району.

МАКСИМ: Так, умовно кажучи, на якомусь пустирі відкривається великий музей, і протягом трьох, п’яти чи десяти років починають підтягуватися менші галереї, художники відкривають студії, і район починає змінюватися. З часом з'являються ресторани, які можуть платити більшу оренду, ніж галереї, тому галереям доводиться переїздити. Наприклад, у Нью-Йорку раніше галерей було більше в районі Челсі, а зараз у Трайбеці. Але наразі ціна оренди в цих районах уже майже зрівнялася, і тепер галереї знову змушені шукати новий район. У Маямі таким районом зараз є Алапата, де розташована й Voloshyn Gallery.

ЮЛІЯ: Коли ми вперше приїздили до Маямі, це був 2014 рік, Маямі був трохи іншим. Зараз Art Basel Miami розвиває ціле місто.

  Якщо музей відкривається в менш престижному районі, цей район починає активно розвиватися

Про український артринок

МАКСИМ: Український артринок ще до початку повномасштабної війни показував досить гарні тенденції, він формувався, але зараз стався значний відкат назад. Проте завдяки інтересу з боку європейських колекціонерів, інституцій і музеїв він тримається.

Мені подобається, що зараз в Києві багато людей відвідують галерею, люди потребують мистецтва. Звісно, це не колекціонери, але коли ми перевідкрили галерею в Києві, кілька знайомих сказали: «Максе, от не повіриш, ми зайшли, і якось на душі легше стало». Перевідкриваючи київську галерею, ми взагалі не думали про бізнес і продажі. Це був жест підтримки для ком’юніті, художників і відвідувачів, щоб людям було куди прийти.

Якщо людина, особливо з артком’юніті, нікуди не ходить і їй нічого не хочеться, це може призвести до депресивного стану. Галереї повертають відчуття нормальності. Ми спілкувалися з художниками з Балканських країн і вони розповідали, що в них відбувалися виставки навіть під час війни. Також певна кількість іноземців, які приїжджають до Києва, теж заходять до галереї. 

  Якщо людина, особливо з артком’юніті, нікуди не ходить і їй нічого не хочеться, це може призвести до депресивного стану

ЮЛІЯ: Щодо продажів у Києві, то вони відбуваються, але дуже рідко. Звісно, цього не вистачає, щоб покривати всі витрати діяльності галереї. У мистецтві також є своя сезонність. В Україні ця сезонність особливо відчувається під час обстрілів, коли ніхто не цікавиться мистецтвом. Але я вірю, що після закінчення війни в Україні будуть великі перспективи.

МАКСИМ: Багато людей кажуть, що повернуться, багато вже повертаються. Вони кажуть: «Тут такий кайф, коли немає обстрілів». Вони бачать, як артринок працює за кордоном, і надихаються, бажаючи зробити в Україні зміни на краще. Не варто відмовлятися від цих людей. Хтось із них може залишитися за кордоном, але багато хто повернеться та зможе, наприклад, побудувати музей сучасного мистецтва. Для України всі її громадяни важливі.

ЮЛІЯ: Насправді це унікальні люди, вони набираються досвіду, який в Україні зараз отримати неможливо. У нас є один знайомий критик, який хоче приїхати до України на кілька тижнів, написати про ситуацію в мистецтві, відвідати галереї, поспілкуватися з кураторами. Він хоче так підтримати Україну. Коли повномасштабна війна лише почалася, усі писали про це багато, але через два роки про це майже ніхто не пише.

 

 

Як впливати на іноземців через мистецтво

Максим: Арттусовка Маямі говорить, що галерея з України робить крутий двіж у місті. По-перше, тому, що ми показуємо мистецтво, яке мало хто показує, наша програма відрізняється від місцевої. Тому в нас і немає прямої конкуренції. Людям подобається. Навіть дівчина, яка працює в престижній галереї, хотіла в нас працювати, хоча ми ніде не публікували вакансію. Вплив має бути з усіх боків, і мистецтво – одна з них. До нас навіть приходили люди, які вибачалися, що уряд США затягує допомогу Україні, казали, що нас підтримують.

Юлія: Мистецтво не може зупинити війну, але здатне ініціювати діалог і без слів підняти пласт візуальної інформації. З Бйорном [Гельдхофом] із Pinchuk Art Centre ми говорили про те, що новин про обстріли стало менше, але про мистецтво, наприклад, про Венеційську бієнале, не забувають.

З іншого боку, створюється враження, ніби війна вже закінчилася, адже жодного українського художника не було в основній програмі. Але Україна мала свій голос у польському павільйоні за участі Open Group. Він був дуже сильним, хоч там не було зруйнованих будинків і вибухів. Voloshyn Gallery також показувала це відео влітку торік у Києві.

Водночас Росія веде свою культурну політику. Нібито в неї не було павільйону, але вона була представлена в павільйоні Болівії, що фактично був російським. І коли відбулося відкриття цього павільйону, Росія атакувала Чернігів, що призвело до загибелі людей. На наступній бієнале потрібно не допустити, щоби Росія брала участь.

Максим: Американці вмикають новини, а там знову російська атака. Для українців це горе, ми переживаємо, бо це наша земля, а для них це просто візуальна картинка, про яку вони не хочуть думати. Тому про війну мають говорити не лише політики, але й художники, люди культури, які розповідають свої особисті історії, або про досвід своїх рідних чи друзів. Послухати чиюсь історію американці не втомилися.

Юлія: Тому важливо робити значущі мистецькі проєкти. Держава Україна має інвестувати кошти у присутність українського мистецтва у важливих світових мистецьких інституціях за участю відомих кураторів. Ми також будемо продовжувати свою роботу як галеристи. Ми не зникнемо, і нас, людей мистецтва з України, багато, наш голос буде почутий. Присутність Voloshyn Gallery в США дуже важлива для України. Ми це розуміємо й готові продовжувати свою діяльність.

 

   

Test Gallery 

 Барселона

   

 

Засновники київського об’єднання «Скульптурний цех» Іван і Катерина Підгайні відкрили Test Gallery в Барселоні в листопаді 2022 року (в Іспанію вони переїхали ще до початку повномасштабної війни). 

Спочатку галерею відкрили у форматі попапу, але приблизно за три місяці від ідеї відмовилися. «На той момент здавалося, що галерея у форматі попапу буде більш фінансово успішна, бо це і дизайн, і прикраси, і мистецтво, і книжки. Здавалося, що люди будуть більше купувати, і цей формат буде більш цікавим з урахуванням особливостей Барселони. Але я швидко втомилася від цього формату, мені не вистачало глибини. Я відчула, що втрачаю можливість запросити справді вартісних митців. Після зміни формату ми нічого не втратили фінансово, насправді це був хибний страх. Галерея була й залишається більш соціально орієнтованим, ніж комерційним проєктом», – розповідає Катерина Підгайна.

 

Чи може галерея бути бізнесом

Катерина: Так, може, якщо є кілька складових. По-перше, це серйозний стартовий капітал, що дає тобі можливість рік, а краще два, не думати про те, що ти будеш у мінусі й тобі не буде чим платити оренду або що їсти. 

По-друге, це класний менеджмент, тобто наявність команди й людини, яка може управляти командою, ухвалювати рішення та рухати процес розвитку галереї. Якщо однієї з цих складових немає, це ускладнює процес. 

Зараз ми тримаємося на своєму драйві та підтримці друзів і колег. Галерея могла би бути більш прибутковою, якщо ми мали би можливість більше вкладати в розвиток.

Ми орендуємо приміщення в самому центрі Барселони, у туристичному районі, але не в тому, де є туристи з великим гаманцем. Приміщення нам дісталося за дуже мінімальною ціною від галериста з Амстердама, який підтримує промоцію українського мистецтва. Ми не платимо навіть 20% від тієї ціни, скільки насправді коштує це приміщення.

  Галерея могла би бути більш прибутковою, якщо ми мали би можливість більше вкладати в розвиток

У нас особливо не було часу, щоби довго розкачуватися, бо була пропозиція, і треба було або прийняти, або відмовитися. Ми розуміли, що за повну вартість у центрі Барселони ми не знімемо приміщення, тому нашкребли останні гроші, щоби докупити меблі, світло й інше необхідне. Це в нас зайняло приблизно місяць разом з анонсом першої виставки.

Зараз ми виходимо в плюс, але це невеликі гроші з урахуванням того, що ми однаково вкладаємо в нові проєкти, мінімально оплачуємо роботу тим, хто нам допомагає (здебільшого це дві людини). Працюємо як ФОП, а тут ФОПи платять не 5% податку, а 21% із продажу мистецтва.

Документи також потребують певних зусиль. Англійською в державних службах не говорять, потрібно знати іспанську чи каталонську. Зате на міському рівні допомагають із відкриттям ФОПу, якщо знаєш мову. Тож якщо немає грошей на бухгалтера та юриста, можна отримати роз'яснення й кваліфіковану допомогу в муніципальній агенції. Вони допомагають безоплатно, залучають експертів.

Я ніколи не планувала бути галеристкою: у Києві робила кураторські проєкти, більше працювала як менеджерка й кураторка. Галерея була для мене окремим бізнесом, де треба займатися цифрами, паперами, продажем, постачанням, людьми, і на концептуальну складову в тебе залишається мало натхнення й часу. Ми з чоловіком це повністю розуміли, але ризикнули та відкрили галерею.

  Я ніколи не планувала бути галеристкою: у Києві робила кураторські проєкти, більше працювала як менеджерка й кураторка

Про артринок у Барселоні

КАТЕРИНА: Мене приємно дивує те, що коли в Барселоні ти кажеш у якомусь сервісі, що працюєш культурною менеджеркою чи скульптором, на тебе не дивляться, як на маргінала. Тут багато художників, культурних менеджерів і людей, які займаються мистецтвом.

У галериста з Амстердама Берта ван Зеттена, який здав приміщення, я вчуся будувати комунікацію з усіма відвідувачами, які заходять у галерею. Тільки в перший день я просто віталася і все, а надалі намагалася ненавʼязливо заговорити з людьми. А Берт максимально відкритий, каже – як я можу судити, буде ця людина клієнтом чи ні? Відвідувачі можуть виглядати по-різному, і ти можеш не здогадатися, що саме ця людина прийде й купить мистецтво, і так буває часто. В Україні галериста в залах зазвичай узагалі немає, там працює менеджер або просто стоїть камера, за якою спостерігає галерист та ухвалює рішення, виходити йому чи ні. У Барселоні теж є така практика, але переважно з людьми намагаються спілкуватися. Думаю, це пов’язано з тим, що Барселона дуже туристична.

Артринок у Барселоні інтегрований в економічну систему регіону, і країни також (Барселона розташована в Каталонії). Це значить, що коли я роблю звіти для свого університетського дослідження, я можу подивитися на сайті міської ради на частку ринку галерей, навіть зробити дуже таргетовану вибірку. Ринок працює переважно прозоро. Коли люди платять податки, то це відображається в економічних звітах, і можна побачити цю статистику.

 Артринок у Барселоні інтегрований в економічну систему регіону, і країни також

До пандемії COVID-19 у Барселоні була приблизно 181 галерея, потім певна кількість закрилася, але зараз приріст, тож їх приблизно така сама кількість. У цьому місті ринок не такий жвавий, як у Мадриді, де переважно проводять великі ярмарки, але в Барселоні теж купують мистецтво.

Є галереї, які можуть собі дозволити бути неприбутковими. Людина просто хоче бути галеристом, має сімейні статки й хоче вкласти гроші не в нерухомість, наприклад, а вирішує відкрити галерею. Є й комерційні галереї, заточені під те, щоби продавати роботи. Є ті, що орієнтуються на соціальні проєкти, можуть показувати мистецтво, яке не можна купити, але вони відображають певні соціальні явища. Ці галереї живуть переважно на грантові гроші. Також можна здавати своє приміщення під виставки. І це все вважається галерейним бізнесом.

  Є галереї, які можуть собі дозволити бути неприбутковими

Про артринок в Україні

Катерина: В Україні артринок є, але він дуже маленький і не такий диверсифікований. Галереї переважно показують проєкт за проєктом, тобто це такий проєктний формат. Але з’являються формати, більш схожі на європейські, як-от Avangarden, де поєднують дві культурних складових – візуальне мистецтво та їжу (і не тільки). І це круто, бо поява однієї такої галереї свідчить про те, що будуть послідовники, будуть з’являтися схожі чи новіші формати.

Коли говорять про те, що в Україні немає артринку, скоріше мають на увазі те, що неможливо відстежити, які взагалі продажі, як галереї функціонують, це, по суті, тіньова діяльність.

Також немає здорової інфраструктури ринку. Як пояснював один український галерист, який відкрив одну з перших галерей у Києві, «Цех», щоб інфраструктура ринку працювала нормально, має бути певний трикутник, де посередині митець, а інші точки – галереї, які дають йому можливість висловитися, аукціони, відповідальні за формування ціни, а також наявність арткритиків та менеджерів.

  Коли говорять про те, що в Україні немає артринку, скоріше мають на увазі те, що неможливо відстежити, які взагалі продажі, як галереї функціонують, це, по суті, тіньова діяльність

Формування ціни відбувається завдяки аукціонам, що офіційно фіксують ціну, від якої можна рухатися далі. Плюс це фіксує легітимність роботи на ринку. Без аукціонів відбувається нелегітимний рух робіт, тобто вони десь там продаються в майстернях і в дилерів, через п’яті руки, неможливо відстежити їхній шлях – можливо, колись цю картину взагалі викрали з музею.

Арткритики та менеджери можуть підсвітити певне явище, або навпаки, проігнорувати, але вони теж зараз фактично відсутні. Ти боїшся когось образити, бо, по суті, усіх знаєш. Це дуже маленьке коло, де немає сприйняття критики й узагалі системи. Можливо, я не все знаю, але це я зрозуміла зі свого досвіду.

Зараз деякі українські митці виїхали за кордон і продають тут свої роботи, кошти йдуть у бюджет іншої країни. Тобто конкретному митцю може бути краще чи гірше за кордоном, але на український ринок це фактично ніяк не впливає. З іншого боку, митці мають можливість творити, зокрема й ті, які не були такими активними до початку повномасштабної війни.

 

 

 

 

Як впливати на іноземців через мистецтво

КАТЕРИНА: Протягом першого місяця після відкриття українці ходили в галерею й були дуже щасливі, що є такий український осередок. Протягом другого місяця також. Але потім цікавість почала спадати, і я зрозуміла, що не треба закриватися у своїй бульбашці, треба об’єднувати українську та локальну артсцену, взаємодіяти з іншими. Зараз українська аудиторія переважає, десь 30% – це іноземці. 

Щодо тих, хто купує мистецтво, це 50 на 50, тобто половина – українці, інша половина – іноземці. Найчастіше нецікаво, звідки автор, купують саме через мистецьку цінність і відчуття зв’язку з певною роботою. Так, деяким цікаво, що робота з України, але таких меншість.

Я вирішила, що ми не будемо виставляти роботи, що напряму показують війну. Не рефлексують на тему війни, а саме її показують через прямолінійні, подекуди фотографічні образи. Зрозуміло, що спочатку було багато таких виставок, українці хотіли повною мірою показати, наскільки війна – це страшно, і я теж так робила, але потім побачила, що іноземці починають дистанціюватися. Думаю, так вони захищають свою психіку від руйнівних думок, як діти, які бачать щось страшне по телевізору й просять його вимкнути. Просто спрацьовує цей фізичний механізм.

Якщо ми хочемо досягти певного ефекту, вразити фотографічною картинкою, воно працює навпаки. Тому я вирішила, що потрібно вражати особливою художньою мовою, особливостями художніх шкіл, колористикою, образністю тощо. Що більше я не навантажую іноземців інформацією, то більше вони самі мене запитують, що там у нас, ми починаємо говорити на складні теми. Це стратегія вдовгу.

Наприклад, зараз триває виставка etchingroom1, що нещодавно виїхали з Києва. Їхня виставка присвячена культурі споживання й ідеї консюмеризму. І ця ідея накладається на певну ідею безвиході: на половині робіт люди посміхаються й палають у вогні одночасно. Якщо не знаєш контексту, то не будеш думати, що війна тут мала вплив. Але кому цікаво, я намагаюся глибше пояснити контекст.

 

 

Спочатку за кордоном в Іспанії ми практикували кенселінг російської культури (і продовжуємо це робити). Стосами писали листи в інституції, організовували круглі столи, конференції на тему України. Але в якийсь момент із нами переставали комунікувати, бо їм не підходить, що треба кенселити когось або скасовувати подію. 

Тому краще спрямовувати свої зусилля на те, щоби самим робити себе більш видимими. Хочеться, щоби була культура промоції себе й українського, не зміщувати фокус зі своїх супер’якостей і кенселити Росію. Її практично неможливо закенселити, і, якщо ми будемо спрямовувати на це всі свої зусилля, то втратимо можливість говорити про власні переваги.

Мистецтво здатне мати вплив у комплексі з іншими діями. Наприклад, у Барселоні є великий клуб Ukrainian Runners in BCN, що об’єднує людей із любов’ю до бігу та України, серед них є й українці, й іноземці. Й насправді багатьом іноземцям дуже подобаються українці тому, що вони класні, веселі, драйвові. І вони хочуть бути частиною цього драйву. 

Разом із ними ми робимо різні івенти, де щось продаємо на аукціоні, організатори можуть принести українські страви. Іноземці доєднуються раз, другий, третій, а потім розуміють, що можуть донейтити чи купують картину. Важливо, коли є постійна фізична точка, куди люди можуть приходити й комунікувати.

Наприклад, мій сусід-британець пів року розповідав, як він ненавидить Росію та всіх росіян, але пізніше він прийшов і купив картину Світлани Струк, де був текстовий меседж про «російську культурну спільноту». Для мене цінно, коли людина купує роботу з чужим контекстом і мовою, готова вішати її в себе вдома.

 

Потрібна не лише галерея

Катерина: Нещодавно мені в Instagram написав один іноземний художник про те, що галерей, що представляють якісне мистецтво, багато, але галерей, які чітко транслюють цінності й роблять ком’юніті трошки кращим, дуже мало. Він відчув ту ідею, яку ми з чоловіком закладали, коли відкривали галерею. Це те, що ми робили й робимо.

Ми регулярно проводимо благодійні івенти, події на один вечір, до нас приходять або ми ініціюємо щось самі. Наприклад, нещодавно робили хореографічний вечір, одночасно письменник Андрій Антоновський читав свої вірші, а Варвара Шишкарьова танцювала. Ми відкриті до подій. Зараз також проходить акція «книга для ЗСУ»: якщо у людей є українські книжки, які вони прочитали й готові віддати, то вони можуть принести їх у галерею, ми їх продаємо й перераховуємо гроші на потреби конкретного бійця чи підрозділу. Також у нас є книжкова полиця, купити українську книгу п’яти видавництв можна й у нас.

  Промотувати українську культуру потрібно через спільні українські та європейські проєкти

Але коли, наприклад, кажуть: «Давайте зробимо благодійну виставку дитячих малюнків про війну», я на такі історії не погоджуюся. І тут навіть не про мистецьку складову, а про те, що це навряд чи хтось купить і мені місяць треба буде якось виживати й платити галерейні витрати. Такі історії ні іміджево, ні фінансово не вигідні.

Промотувати українську культуру потрібно через спільні українські та європейські проєкти. Усі наші теперішні й подальші кроки спрямовані на реалізацію big idea – відкриття Українського культурного центру, частиною якого стане й галерея. Юридично цей центр є, ми робимо проєкти, але немає приміщення. 

Зараз ми розробляємо бізнес-план із муніципальною агенцією в Барселоні Barcelona Activa, щоби вже далі шукати фінансування. Тут є і муніципальні приміщення, які можна орендувати за дуже приємною ціною. На українське фінансування я зараз не сподіваюся, тим більше Барселона не є пріоритетом культурної дипломатії України, але щодо європейських і місцевих грантів – вони тут є.

 

   

Serpen Gallery

  Берлін

   

 

Журналістка та продюсерка Наталка Якимович переїхала до Берліна у квітні 2022 року, де почала працювати в медіа, яке пише для українців у Німеччині – «Амаль Берлін». У листопаді 2023 року вона відкрила галерею Serpen Gallery в центрі Берліна. 

«Чіткої концепції не було, але було розуміння, куди й для чого рухатися. Це українська галерея, що представляє твори сучасних українських митців, а також робить міжкультурні проєкти», – каже Наталка Якимович. Через більш ніж пів року існування галереї концепція не змінилася, але додалися знання щодо специфіки місцевого ринку, аудиторії й розуміння головної проблеми – про українське мистецтво, і класичне, і сучасне, за кордоном навіть у професійних колах майже нічого не знають, додає Якимович.

 

Чи може галерея бути бізнесом

Наталка: Можливо, це була помилка – відкривати галерею саме як комерційну структуру. Бо Німеччина дуже підтримує неприбуткові культурні організації, а от там, де хоч натяк є на продаж – грантів нема. 

Я шукаю варіанти залучення спонсорів, меценатів. У Німеччині є практика, коли великі компанії підтримують культурні проєкти та списують ці витрати з податків. Можливо, для цього треба змінити форму діяльності на некомерційну. Але я ще не втрачаю надії заробляти з продажів. 

Я не отримала жодної допомоги. Ні від уряду Німеччини, ні від сенату з культури Берліна. Не було підтримки якоїсь, контактами чи знайомствами від українських інституцій. Програла грант на проєкт, який мав підтримати жінок-біженок від свого району Мітте. 

На сьогодні продовжую вкладати гроші в цей простір і проєкти. Були заощадження, зараз покриваю оренду з грошей від журналістської діяльності. З останньої виставки в нас були гарні продажі. Якщо так піде й надалі, то можна щось говорити про бізнес, але поки це навіть не натяк на повернення інвестицій.

У мене є повна творча свобода дій, але я справді хочу просувати Україну на цьому ринку, робити соціально важливі речі, підтримувати художників, які зараз працюють в Україні. Складно знайти цей баланс, щоби виставка була в контексті подій і щоб ще й продавалося добре. От із виставкою Олега Тістола та Валерії Трубіної це майже вдалося. Значить, це можливо. Треба пробувати й шукати далі. 

 У мене є повна творча свобода дій, але я справді хочу просувати Україну на цьому ринку, робити соціально важливі речі, підтримувати художників, які зараз працюють в Україні

Усі говорять про те, що галерея почне приносити прибутки через два роки. Шкода, я про це дізналась лише зараз. Треба визнати, що я була надто сміливою та самовпевненою, коли взялася за цю справу. Зараз важливо мінімізувати витрати. 

Наприклад, довелося відмовитися від ідеї показати шикарні колажі, бо щоби їх привезти з України, треба багато вкласти в продакшн, спеціальні коробки для транспортування, оплатити страховку. Це прикро, що доводиться враховувати такі речі. Для наступної виставки з п’яти митців лише роботи одного художника привезу з Одеси, інші об'єкти вже тут були в Європі. Треба шукати шляхи, як підтримати українських митців без великих вкладень. 

Бюрократичних труднощів при відкритті галереї майже не було. Відкрила «гевербе», це майже наш ФОП. Узяла німецького бухгалтера, який веде звіти. Точна сума податків буде відома після здачі річної звітності. 

  Треба шукати шляхи, як підтримати українських митців без великих вкладень

У галереї я працюю сама. Двічі на тиждень приходить чудова волонтерка, німкеня, вона поки працює безоплатно – тут є така практика серед молоді. 

Найбільша складність – це не бюрократія, а пошук клієнтів, напрацювання зв'язків. Нас тут не знають і не розуміють, чому українське мистецтво стільки коштує. Комусь дорого, а хтось дивується – якщо художник був на Бієнале в Венеції, то чому так дешево? Це складна щоденна робота з людьми – й особиста, і переписками. Іноді готую цілі презентації з лінками на різні українські проєкти, з посиланнями на статті про художників.

Тобто в галереї поки немає клієнтів серед німців. За весь час місцеві купили лише три роботи, дві з них благодійного аукціону. До речі, була свідком, як на українському бізнес-івенті прапор із підписом Залужного забрали за п'ять тисяч євро й іще за п’ять – пляшку українського ігристого. А на німецькій благодійній вечірці не вдалося продати за три тисячі роботу відомого художника, написану олійними фарбами.

 

Про артринок у Берліні

Наталка: В Україні ринок тримається на вузькому колі галеристів і колекціонерів, у нас, на жаль, у широких масах не заведено купувати мистецтво. У багатьох моїх навіть заможних друзів порожні стіни у квартирах, може, кілька сімейних фото на кухні висять. 

Якщо просто йти ввечері Берліном і заглядати у вікна, то майже в кожному побачиш стіни, завішані картинами та фотографіями, незалежно від району, тобто є ця культура споживання мистецтва. Для когось це самовираження, для когось складова престижу чи просто елемент затишку. Проте тут це вже давно заведено – мати мистецтво вдома. Звісно, багато речей успадковуються, і ці стіни ще бабуся могла завішувати, але сподіваюся на запит щодо нових форм і сенсів. Я б хотіла працювати з аудиторією середнього класу та віку.

  Тут це вже давно заведено – мати мистецтво вдома

Зараз 90% клієнтів Serpen Gallery – українці, які живуть за кордоном тривалий час. І це дуже важливо та приємно. Може, трохи в іншій пропорції, але так і має бути. Були люди, які придбали картини, лише щоб мене підтримати. Я це дуже ціную й усім вдячна. Але все ж важливо залучати іноземців. Коли буде 50 на 50 наших та іноземців, тоді можна буде казати щось про галерейний бізнес у Німеччині й ринок.

У Берліні дуже висока конкуренція. Дуже багато галерей, дуже багато художників. Цікаво, що впродовж п’яти років їхня спілка митців планує побудувати додаткових 3000 майстерень. І це не такі приміщення, як у Києві, у підвалі без світла й опалення. Це красиві просторі кімнати з чистими туалетами, ліфтами для скульптур та іншими зручностями. Митці платять за них залежно від свого доходу. Тобто художник здає звіт про доходи, а спілка визначає, чи буде він і далі платити 500 євро на місяць за майстерню, чи, можливо, 250, якщо це молодий художник і його треба підтримати. Або підіймає до тисячі, якщо справи в митця йдуть дуже добре. 

  У Берліні дуже висока конкуренція

Про український артринок та українське мистецтво після повномасштабної війни

Наталка: Я змушена погодитися з тезою, що нас нема артринку як такого. Тут достатньо просто поглянути на цифри. Наприклад, Берлін і Київ – більш-менш рівнозначні міста за розмірами та статусом. Але в столиці України від сили нарахуємо 30 галерей, а в Берліні їх 400! І тут для виставок ще залучають квартири й офіси, ратуші, двори, закинуті будівлі…

Тобто якщо немає ринку всередині країни, то про який можна говорити експорт? Усе, що є – це маленькі спроби якось про нас заявити. Якісь дрібні приватні ініціативи, як моя чи Катерини Підгайної в Барселоні. Якщо взяти великі проєкти від кураторів, які відбулися за останні два роки, то всі вони відбулися швидше всупереч, а не завдяки, і фінансувалися закордонними інституціями.

Війна – це нищівний удар по українській нації й, звісно, по культурних процесах також. Це ніяке не вікно можливостей. Зараз популярно говорити про посттравматичне зростання, але, по-перше, ми ще далеко не в посттравмі. А по-друге, митці зараз змушені воювати, багатьом не до творчості в прямому сенсі слів, багато до неї й не повернеться. Я бачу колосальні втрати в інтелектуальних і мистецьких колах.

  Війна – це нищівний удар по українській нації й, звісно, по культурних процесах також. Це ніяке не вікно можливостей

Для художників дуже важливо відрефлексувати сьогодення. Мати на це час. Можливість видихнути й тоді працювати. Зараз ми часто бачимо якісь дуже стрімкі результати роботи. То фільм, знятий нашвидкуруч, де Бучу сплутали з Ірпенем, то інший, де живого героя протитрували, що він помер. Чи виставки, зліплені похапцем із якихось рандомних фотографій і плитоносок, бо був бюджет від донора. 

Творчість стала заручницею теми війни. Від українського мистецтва іншого й не чекають. Наприклад, у мене в галереї висять роботи Софії Голубєвої із серії «Ті, що біжать». Це твори про метушливість світу. Коли я дивлюся на ці картини, бачу діловий темп Києва чи Нью-Йорка, люди згорблено мчать кудись заробляти гроші, нічого не бачать навколо. Я відчуваю цей темп, мені він знайомий. Аж тут на них дивиться німець і питає: «А ці чоловіки біжать на війну чи від війни?» І ти пояснюєш, що це взагалі не про війну. Він дивується – як це, українське мистецтво й не про війну? 

Німці стали менше ходити на наші мітинги чи на якісь заходи. Нещодавно на відкриття однієї події прийшли 15 людей. Було дуже незручно, соромно й боляче. Я думаю, це не тому, що люди тут втомилися, як кажуть. Мені здається, що це не про втому, а про страх. Усі спершу так вболівали за українців, бо здавалося от-от і все – ці мужні лицарі врятують Європу, якщо їм дати шоломи. А тепер європейцям очевидно, що війна може стати і їхньою реальністю, і тут навіть ППО мало передавати, треба включатися самим. Раніше ходили на виставки подивитися, захопитися й перерахувати гроші – відкупитися. Не спрацювало – і тепер просто страшно. Усе надто довго, надто близько.

  Творчість стала заручницею теми війни. Від українського мистецтва іншого й не чекають

 

Як вплинути на іноземців через мистецтво

Наталка: Я не впевнена, що мистецтво зараз має кричати про війну. Але, безумовно, український контекст і порядок денний має бути відчутним в українській галереї. Треба шукати правильну тональність. Щоби захопити, але не відлякати. Щоби було привабливо, але й ціннісно. 

От як із виставкою Олега Тістола та Валерії Трубіної «Місце сили. Доступ обмежено». На стінах висять зображення пальм і гір. Усе яскраве, тепле, візуально оптимістичне. Але в описі ми говоримо про території, які тепер недоступні авторам. Місця сили, які вони зараз не можуть відвідати через війну, через окупацію. Стоїть питання, а що таке територія? Це ж не просто лінія на карті, яку легко пересунути. Я про це розповідаю, хоч іноді, може, й не варто, бо людей така інформація не підштовхує до покупки. 

Я вірю у вплив мистецтва на політику, на суспільну думку й настрої громадськості. Але це має бути дуже потужна робота на рівні держави. На жаль, її не було всі ці 30 років й, очевидно, що зараз теж не буде. Тому вся надія на приватні ініціативи, на підтримку своїх.

Якщо говорити про якесь органічне охоплення, у моїй уяві це мають бути величезні виставки в провідних музеях світу. І щоб афіші висіли по всьому місту та статті були в усіх газетах про авторів. Правильно, щоби виставку цю організувала Україна. Такі масштабні події привернули б увагу й до дрібних галерей, до наших митців. 

 

 

Я щодня розповідаю про українське мистецтво. Якось приходили депутати з Бундестага, які працюють у комісії з культури (переносили цю зустріч чотири рази). Ми дуже довго говорили, й, мені здається, що дуже багато речей стали для них відкриттям, хоч вони й у темі. Один із них зараз активно лобіює збільшення військової допомоги Україні. Має працювати культурна дипломатія, але це має бути потужніше, ширше, більш експертно, через дипломатичні місії й обмін між музеями. 

Російська культура – це роками вибудуваний імідж. На це пішли шалені гроші і їх продовжують вкидувати.

Нам активніше почнуть допомагати, коли зрозуміють, хто ми. Що в нас багатюща спадщина за плечима, що ми давно в європейському контексті. Як змінився б культурний ландшафт, якби радянська влада не вбила сотні українських митців? 

Потрібна масштабна культурна політика. Більшість закордонних ініціатив Міністерства культури примітивні. Посольства обмежені в ресурсах і або нічого не роблять, або краще б й не робили. Чого вартує неофіційний музей Алена Делона в українському культурному центрі в Парижі? Це ж якась повна профанація й маячня!

 

 

Тож я щиро захоплююся всіма українцями в усіх куточках світу, які самотужки «лупають сю скалу», вкладаючи свої гроші й енергію. І я не лише тут про високе мистецтво та кураторів, які вигризають хоч щось десь і нескінченно шукають гранти. Я навіть про народну творчість чи самодіяльність. Якісь святі люди організовують українські хори, театральні студії, уроки мови, ліплять вареники... Усе це працює разом на різні аудиторії, усе це зберігає нас і промовляє, хто ми.

Я за кенселінг російської культури. Але від того, що ми цього вимагаємо, ми не здобуваємо собі друзів. Я бачила, як після таких розмов люди дистанціюються. Європейці не сприймають цієї категоричності. Тому нам треба більше говорити про себе, більше показувати, працювати зі своїми болючими темами, шукати спільне зі світом. 

Наприклад, театрали Стас Жирков і Павло Ар’є вже три вистави тут поставили, де проводять паралелі нашої історії з німецькою. Це дуже зближує. Над такими проєктами треба працювати. Коли мені починають щось іноземці втирати про Толстого й Пушкіна, я починаю розповідати про Майка Йогансена чи показувати роботи Олександра Мурашка та Федора Кричевського, згадуючи, як їх знищили. От це була б, до речі, шикарна експозиція десь в Орсе. Про таке б говорили.