Підсумки року 20219 найкращих українських альбомів 2021 року

«Навколо постійне відчуття пиздецю (зі свавіллям поліції, загрозою культурним інститутам і громадянському суспільству загалом) – і ніхто в українській музиці цьогоріч не артикулював його краще, ніж новий альбом гурту «Вагоновожатые» та дебютний запис Стаса Корольова». Цю оцінку ми дозволили собі ще в червні, але до кінця року насправді нічого не змінилося: навколо досі відчуття тривоги чи наближення тривоги, а «Вагоновожатые» та Стас Корольов записали найкращі альбоми року.

«Вогнепальне» фіксує цей тривожний час так, щоби його не можна було з чимось переплутати, але водночас робить це не в лоб. Про майже два роки пандемії та те, як ми за цей час збожеволіли, можна сказати багато, але краще про це розкаже мінімалістичний репортаж Антона Слєпакова: «Я звичайний такий інтроверт, який не може бути інтровертним та ізольованим, коли весь світ – інтроверт», «Я тепер майже завжди вдома, я тепер увесь час удома» та просто «Від’їбіться від мене».

Про те, що це перший українськомовний альбом «ВГНВЖ» уже сказано багато, але, думаю, досі недостатньо уваги приділили тому, як саме цей перехід зробив гурт. Перевести фірмову гру слів (і велику любов до слова, зашифровану в цій грі) в принципово іншу мовну систему, зберігши водночас усе, що робить «ВГНВЖ», – це точно було непросте завдання. Та як показує і «Вогнепальне», і виконання альбому наживо, це вдалося з успіхом. Тому, будь ласка, краще переслухайте «Вогнепальне», а не випрошуйте на концерті «Хундертвассер Хунта» – «Вагоновожатые» будуть грати те, що хочуть грати саме зараз.

 Читайте інтерв'ю з Антоном Слєпаковим та Стасом Корольовим.

У дебютному сольному альбомі Стаса з Yuko мене підкуповує похуїзм. Похуїзм до того, що про нього подумають інші. Я навіть не розумію, як він називається. Чувак просто вирвав із гортані, що накипіло. Ця робота вас або відразу підкорить, або викличе неприйняття, аж до фізичного. І це нормально. Щобільше – це дуже добре. Такі альбоми не стають популярними в масах, не збирають аншлаги, не отримують премію YUNA, але займають місце в історії та роблять автора легшим.

За цей рік не було альбому, який би більше вражав продакшном за KOLIR. Складається враження, що ONUKA сьогодні всемогутня. Їй вдається вписати у свій музичний та артистичний концепт будь-що, що вона забажає.

На Kolir є просто розривні пісні, які цілком можуть і мають звучати на сценах величезних фестивалів, наприклад Zenit і «Хащі». Тут є видатна та цілком неочевидна колаборація з «ДахаБраха» – Uyavy.

Водночас ONUKA не побоялася вийти за межі звуку, визначеного ще на перших треках, і використати досвід роботі з НАОНІ. Son принципово відрізняється від інших – це ледь не оркестрова балада про материнство. Це саме стосується й фінальної колискової – 23:42. Але навіть ці два треки не вибиваються із загальної канви.

І в цьому головне досягнення Kolir – це різнобарвне полотно, витримане в одному кольоровому тоні. Наті Жижченко та Євгену Філатову вдається імплементувати соціальні теми, політику й особисті переживання в музичне обрамлення, у якому з кожним прослуховуванням знаходиш усе більше цікавих деталей. Як у майстерно написаній картині.

На мою думку, ONUKA в альбомі KOLIR ефектно продемонструвала те, що вона вміє найкраще, – поєднувати гострі аналогові відчуття всесвіту з сучасною технологічною оболонкою. Кожна пісня тут дихає природою через акустичні інструменти, фолкові елементи, вокальну участь DakhaBrakha. І водночас за загальним саундом і глибинним меседжем це мистецтво цілком спрямоване в майбутнє.

На цю ж задачу працюють і традиційно мінімалістичні тексти. Вони можуть здаватися примітивними, але це примітив того ж ґатунку, що й у японській поезії, де 3–4 рядків іноді достатньо для вираження головної думки. Власне, мова ONUKA завжди була такою.

Окремо додам про напружену соціальну тематику альбому. Треки GUMA та ХАЩІ – це дуже потужні за емоціями висловлювання про сучасність. Кожен знайде там свої сенси, але для мене особисто це пісні про брехню, маніпуляції та невігластво, які сьогодні дуже часто визначають суспільне життя.

На молодій українській сцені в нішу «інді» часто потрапляють ті артисти, що, як і попзірки, мріють про славу та стадіони, але не мають на це грошей і рішучості. Такі нібито інді-артисти марно намагаються написати свій мегахіт, бенгер, гімн і під час зустрічі часто вимовляють слово «монетизація». Тобто ставлять собі ті самі завдання, що й мейджор-артисти. Але запускають свої амбітні релізи зі скромним бюджетом та обмеженими можливостями.

Виходить свого роду «швединг». Якась пародія на фестивальний рок, реп та електроніку з картону та пінопласту. Тим часом інді-музика – це насамперед приватна, а не спільна історія. Різниця та сама, що між блокбастером та авторським кіно. Ідеальний приклад такої історії – дебютний мініальбом «IL DANTE», київського трендсеттера та модельєра Колі Семпла.

Концептуальний запис про кризу дорослішання, у якому органічно поєднуються меланхолія, тривога та юнацький романтизм у жанрі інді-хіп-хоп. Цей реліз легко вбудується та розчиниться у вашому плейлісті десь між BROCKHAMPTON, JPEGMAFIA та Mac DeMarco. Далеко не будь-який український реліз у 2021 році можна було помістити в такий виразний та актуальний загальносвітовий контекст.

Новий герой на сцені сучасного українського соулу, яка не дуже й зайнята, і поява цього артиста – більш ніж доречні для розвитку цієї ніші на теренах країни. Непобиті вокальні лінії в переплетенні з модним звучанням від саунд-продюсера Роёt дають новий ковток свіжої музики для наших широт, що продовжує естетику Frank Ocean.

Завжди цікаво спостерігати реекспортний продукт, бо, на мою думку, саме таким є тевтонський безперечний саунд, що роблять хлопці з Дніпра. Та й альбом, до речі, виданий у Німеччині. Не дуже поширене на наших теренах явище EBM, поєднане з іще більш рідкісним явищем – сенсом у текстах, або краще сказати поезією. Що самобутньо, на відміну від присутніх у світовій практиці люті та протесту, у KV швидше констатація та споглядання. А ще додам, що це дуже танцювальна музика, що очевидно на лайвах.

«Каждий день барьба – це чєлавєчєська судьба» – в’їлося у свідомість так сильно, що хлопці не могли не потрапити до списку найкращих трьох. «Курган & Agregat» уже давно довели, що вміють у провінційний хіп-хоп. Тепер новий формат – диско-мотивчики. Якщо з ранніми треками гурту в мене складалося більше на лайвах, то «Зембонджу» заходить і в записі. Круто бачити фестивальні виступи гурту, на яких хлопці демонструють значно більше поваги до власного слухача, ніж їхні «імпортні» сусіди з лайнапу.

Читайте інтерв'ю «Курган & Agregat» The Village Україна – хлопці відповідають на запитання цитатами з нового альбому.

Діма Koloah – один із найголовніших і найцікавіших українських електронних продюсерів на цю мить. Свій вдалий у плані кар’єри рік він вирішив закінчити релізом зі своїм уже фірмовим і впізнаваним не лише на нашій території звучанням. Кінематографічний ембієнт із ламаними бітами та душевною мелодикою. Діма, не соромлячись, щоразу запрошує слухача у свій внутрішній світ, на таке здатні лише справжні творці та художники.

Альбом дуже приємно слухати через легкий і повітряний вайб, прозорі джазові гармонії та чудовий саунд. Непередбачувана ритмічна складова, що постійно по-джазовому зміщується, дуже тонко підкреслює вокальний речитатив. Просто неймовірна робота двох чудових музикантів – Єгора Гавриленка (The Lazy Jesus) і Вячеслава Дрофи (Otoy).

Прослухавши весь альбом, ви не знайдете тут жодного натяку на те, що це українська група, натомість тут можна знайти все, що потрібно для успіху кожного альбому: вокальні мелодії, що чіпляють і заїдають із першого ж разу, бенгерні тексти, правильно витримана музична канва.