Де ти живешЯ живу в дореволюційному будинку на Гончара

Будинок на вулиці Гончара, 45-А звели на початку XX століття. Це був приватний чотириповерховий маєток. Арка слугувала для проїзду коней. Підвал узимку використовували для заготівлі льоду. Після Другої світової, у 1956 році, будинок передали у комунальну власність і добудували ще два поверхи, висота яких менша від решти поверхів. Наприкінці 1920-х тут мешкав мовознавець і лексикограф Григорій Сабалдир, який 1935 року був репресований радянською владою. Будівля є пам’яткою містобудування та архітектури місцевого значення, потребує косметичного ремонту. Сьогодні це повноцінний житловий будинок квартирного типу з ліфтом.

Квартира

Я шукав житло у центрі. Пошуки тривали довго, я ледь не розчарувався, довелось трохи пожити з батьками – я сам з Києва. Потім натрапив на одну квартиру, але її вже здали в оренду. Рієлтор запропонував іншу і надіслав фото. Я згодився подивитись, втім, на знімках не було помітно, що це старий будинок. Коли зайшов усередину, побачив, що тут стелі майже чотири метри, мені це дуже сподобалось. Крім того, мене досить привітно зустріла власниця квартири. Але я не звик ухвалювати рішення одразу і сказав, що мені треба подумати. Уже вийшов з будинку, почав спускатись по Гончара і за 100 метрів зупинився. Повернувся і згодився жити тут.

Ця квартира схожа на мою кімнату в гуртожитку у Швеції, в якій я мешкав два роки, коли навчався на міжнародних відносинах. Там було усе, що мені потрібно: ліжко, ноутбук, стіл. Моє життя ніби поміщалось в одну сумку. Тут те саме: ця квартира нагадує сумку, у якій є всі необхідні речі. І якщо з’являється щось зайве – це означає, що з’явилось щось зайве у моєму житті. І треба цього позбутись, переформатуватись.

Згодом я все ж зробив невелику перестановку, бо квартира здавалася досить консервативною. Я прикрасив її малюнками, фотографіями – і стіни почали оживати. Першим на стіну повісив свій малюнок на А4, який я намалював фломастерами. Я почав відтворювати перше, що спадало на думку, це було суто моє дитяче «Я», яке намагалось викинути усі емоції. Мені подобається, що малюнок справжній, я висловив тут первісні думки, не прагнув до перфекціонізму. І він мені завжди нагадує, що у всіх своїх роботах треба бути чесним. Картина над ліжком символізує важкий період у моєму житті. Я намагався зобразити це фарбами, вийшло трохи моторошно. Це був емоційний викид.

Будинок

У цьому будинку живуть різні люди, адже більшість власників здає свої квартири в оренду. Я часто бачу, як заселяються нові мешканці. Мій сусід, його теж, до речі, звуть Євген, старшого віку, працює викладачем. Він теж винаймає житло. Я часто помічаю своїх ровесників, людей, яких я бачу в центрі, на Подолі, у Closer. Це покоління, яке мені близьке і знайоме. Я розумію, що тут не чужий, що у цей будинок інтегрувались такі, як я, тобто почуваюся тут вільно. Але я не знайомий з багатьма мешканцями будинку, хоч з усіма вітаюсь. На «Нивках», де я виріс, було не заведено вітатись із сусідами. А мені більш комфортно здороватися з незнайомими, ніж мовчки проходити повз. Всі інші жителі теж вітаються, це створює певне почуття довіри. До того ж цей будинок не надто великий, і ти здебільшого пам’ятаєш усіх.

За моїм будинком є ще один, мабуть, навіть старіший. У ньому і довкола нього часто знімають кіно. За два роки, що я тут живу, більше як 10 разів я ставав свідком фільмування [у 2018 році в одній з квартир будинку знімали епізод для фільму «Смерть Сталіна»]. Приїжджає знімальна група, тут встановлюють світло, костюми, декорації. Цікаво за цим спостерігати.

Насправді у майбутньому мені б хотілось жити у власному будинку. Адже, окрім постійної роботи дизайнера, я присвячую час мистецтву – малюю, займаюсь музикою. Люблю відкривати нові інструменти: раніше грав на гітарі, тепер на барабанах. Мені потрібне місце, де я зосереджуватимусь на своєму ремеслі, краще, коли поруч немає людей. Одного разу я працював в офісі, мені вдалось протриматись три місяці, не дуже сподобався цей досвід. Тому я сприймаю свій дім не лише як місце, де живу, а й як місце для роботи. А в квартирі незручно віддаватись чомусь повністю, зокрема музиці. У майбутньому будинку я бачу свою маленьку студію та невелику художню майстерню. Щоб мене нічого не відволікало від мистецтва.

Подобається розташування будинку, але єдина незручність у тому, що інколи додому доводиться йти вгору по вулиці. Здається, після того, як я переїхав, я втратив кілька кілограмів (сміється). Незручно й те, що поблизу немає мінімаркету, де можна швидко купити продуктів, і закладу, де можна поїсти – у центрі здебільшого ресторани. У цьому плюс спальних районів, адже там багато магазинів і закладів харчування.

Найбільше подобається те, що я можу ходити на роботу з дому пішки: я працюю у Музеї Ханенків на Терещенківській. Двадцять хвилин – і я на місці. А коли повертаюся додому, іноді заходжу у Володимирський собор, медитую. Мені подобається бути в історичному серці Києва. 

Водночас я не хочу знецінювати досвід тих, хто живе не в центрі. Майже усе своє життя я мешкала у спальних районах: виросла на Виноградарі, потім довго жила на ДВРЗ. Насправді люблю цю «панельну романтику». А в центрі своя романтика. І мені подобається такий контраст. Але покидати центр тепер не хочеться (сміється).

Одна з головних переваг – я зрозуміла, скільки психологічної енергії витрачаю на шлях до роботи, на громадський транспорт. Коли це зникає з життя, ти стаєш значно спокійніший і більш урівноважений.

Якщо дивитися глобально, то жити у цьому будинку – абсолютна перевага. Усі мінуси нівелюються, хоч вони, звісно, є. Наприклад, зелений будинок у дворі. Коли я тільки-но заселилась, я ще не знала, що цей будинок буде джерелом найбільших проблем (сміється). Річ у тім, що там часто збираються шумні компанії, вони випивають, влаштовують чвари. І здається, що це відбувається у моїй кімнаті. Наскільки мені відомо, це комунальний будинок і туди поселяють комунальних працівників. Там завжди шумно. Утім центр, як на мене, це завжди про гармидер.

Бісить також відсутність маркетів. Я вегетаріанка і не їм, наприклад, сир із сичужним ферментом. А такий не завжди можна знайти в магазинчиках поблизу. Ще трапляється, що ти виходиш по хліб, а поряд проходить відкриття якоїсь виставки. І ти зустрічаєш усіх колег і знайомих (сміється). Або ти захворів, телефонуєш на роботу, пояснюєш, що не зможеш працювати, бо тобі кепсько. Ти справді почуваєшся погано і тому йдеш в аптеку по ліки. І знову зустрічаєш усіх своїх колег. А вони питають: «Ти точно захворіла?».

Коли я сюди врешті переїхала, то зрозуміла, що ремонт у квартирі не дуже подобається. Та з цим ще можна миритись. Втім я довго не могла зжитись з квартирою, придивлялася до деталей, порівнювала, думала, що можна вдіяти. Але за певний час почала відчувати, що квартира стала для мене важливою. Я вжилася. Це як рука – ти не можеш обирати собі руку – живеш з тою, яка є. Ось і квартира є такою, не ідеальною, і ми з нею співіснуємо. І тоді пустила коріння і полюбила цей простір.

Є певна романтика у високих стелях. Я запам’ятала слова своїх друзів, які теж живуть у старому будинку в центрі. Вони казали, що у помешканні з високими стелями ніби легше дихати. Я з ними повністю згодна. Якби мене запитали, чи змогла б я після цього досвіду жити у хрущовці, я б відповіла, що змогла б. Але точно не хотіла б. Є класні будинки, а є такі, що коли в них заходиш, то розумієш: це будинок-особистість. У ньому багато всього – події, емоції, історії. Якось я навіть піднімалася на кілька поверхів вище і дивилась, який вигляд мають вікна, коридори. Я не можу сказати, що будинок дуже вишуканий. Але ці характерні вікна, стелі, колір стін – усе складається в один великий пазл, який робить цей будинок особистістю. Тут присутні контрасти естетики. Але я мало знаю про його історію. Господиня мені нічого не розповідала, я спілкуюсь з нею через месенджер.

Я доволі часто запрошую друзів додому. Більшість з них – фанати цієї квартири. Вони кажуть, що у неї є власний характер і дух. Коли я переїхала, влаштувала вечірку на честь новосілля. Вона була схожа на Троєщинський ринок: людей багато, а місця мало. Усі тусувалися на балконі. Взагалі сам будинок дуже тихий. Я практично ніколи не чую і не бачу сусідів. Вечірка на честь новосілля – перший і єдиний раз, коли я бачила своїх сусідів зверху, вони були не в захваті від музики.

Коли я переїжджала, то забрала із собою всі книжки. Не можу від них відмовитися, це для мене певний фетиш. Книги, вважаю, не лише доповнюють інтер’єр, це щось значно більше. Твій дім там, де твої книжки. Раніше у мене навіть була система розкладання видань, тут я ще не встигла її запровадити. Рослини також перевезла з собою, я не могла їх залишити. Речі для мене мають особливе значення – я практично усе вожу з собою. Ось нещасний лимон, який я не можу вже понад рік пересадити, він у такому стані побачив три квартири.

Це мій велосипед, він для downhill. Дуже люблю його, уже почала сприймати байк як живу істоту. Навіть якби було приміщення, де можна помістити велосипед, я б залишила його тут. Я люблю вміщувати у простір екстремальний досвід – його, як і книжки, ношу з собою. У мене є традиція щоліта виїжджати в гори і там спускатися велосипедом. Це для мене своєрідна медитація. Ось він стоїть брудний від останньої подорожі, ніяк не знайду часу завезти його в сервіс. Кульки мені подарувала подруга на день народження, це наш спільний символ. У нас навіть є татуювання у вигляді червоної кульки. Це відсилання до «Аризонської мрії» Еміра Кустуріци.

Я не дуже даю раду із затишком: коли заїхала, зробила якісь штуки, що дають змогу виживати, і на цьому зупинилась. Але якби у мене була можливість, я б зробила тут ремонт і прибрала частину меблів: точно викинула б шафу та стіл. І придбала б радянські крісла. Зробила б такі бильця на балконі, щоб можна було пити чай чи каву. Звісно, прикро, що ця квартира не моя і я не можу господарювати тут на повну. Є межі, за які ти не можеш виходити, на це треба зважати. Однак це, мабуть, перше житло, у якому мені не страшно. Я можу ходити в темряві у навушниках і не вмикати світло. У цей момент почуваюся ідеально. Тут є все, що мені потрібно, і навіть більше.