Де ти живешЯ живу в старовинному будинку на Контрактовій

Фото: Анна Бобирєва

Межигірська вулиця два століття тому ділилася на дві частини: на першій, подільській частині біля Контрактової площі, мешкали заможні міщани; на другій – продовженні вулиці за Валами – робітники. Це позначилося на архітектурі району. Друга частина вулиці має сучаснішу забудову («сталінки», «хрущовки», будинки 1990-х), а вже ближче до Контрактової збереглися споруди XIX століття.

На початку вулиці, на самій Контрактовій площі, стоїть будинок №3/7. Тепер у ньому розміщені магазини, аптека, кафе. На верхніх поверхах живуть люди. У сусідньому будинку працює станція метро.

Історія цієї будівлі починається з початку XIX століття – спершу тут спорудили два будинки. У кінці століття власником ділянки став підприємець Микола Балабуха, нащадок відомого київського роду кондитерів. Тоді будинки на ділянці об’єднали та розширили – саме так з’явилася будівля в її сучасному вигляді. Тут розміщувались 18 крамниць, серед них і кондитерська. Крім того, працювали трактир і весільна зала, єврейська молитовня, а на третьому та четвертому поверхах мешкали люди.

У радянські часи, 1969 року, будинок капітально відремонтували та зробили перепланування. Тоді ж сюди провели гарячу воду.

Нині цей будинок – пам’ятка архітектури, яка перебуває в аварійному стані. Мешканці почали боротьбу за її збереження, створили ОСББ і хочуть отримати гроші з бюджету міста, щоб реконструювати будівлю.

Я живу в цьому будинку все життя, мої батьки тут жили, дідусь із бабусею теж. Ми – аборигени Подолу. Мій дідусь свого часу був начальником міліції Подільського району, тому йому дали цю квартиру. Відтоді наша сім’я мешкає в ній. Поділ – це окрема республіка. Я не уявляю, як жити у висотці. Тут усе рідне, своє.

Наша квартира – найбільша у всьому будинку. Живу разом з мамою, дочкою та зятем, а ще кішками. Раніше житло займало все крило дому. Там, де тепер балкон, була прибудована веранда і розміщувалися сходи вниз, як в одеських двориках. Тобто було два виходи з квартири – через під’їзд і веранду. У 1969 році в будинку проводили капітальний ремонт, нас виселили на три роки, тоді ж зробили і перепланування – сходи і веранду прибрали, частину квартири забрали і перетворили на однокімнатне житло.

У дворі був дитячий майданчик, гаражі, росло дерево, був фонтан. Ми там гуляли, тоді було красиво та затишно. Інколи ходили купатись у Дніпро. Коли 1976 року будували метро на Контрактовій, шматок нашого двору забрали. Років 12 тому знесли будинок, який стояв біля нашого, і звели новий.

Раніше в будинку було багато комунальних квартир. Тепер лишилась одна на четвертому поверсі. Після війни в підвалах жили люди. Було багато сусідів-євреїв, але вони поїхали. На другому поверсі колись давно розміщувалась єврейська молитовня. Також тут мешкав відомий єврей-чоботар. Вважаю, якби не євреї, то і справжнього Подолу не було б. Дуже мало залишилось його корінних мешканців.

Є правила будинку, ми стежимо, щоб їх дотримувались. Наприклад, кафе тут працюють тільки до 11 вечора. У двір ми не дозволяємо заходити стороннім людям, пиво тут пити не можна. Підприємці, які мають магазини або заклади у будинку, повинні платити у фонд по тисячі гривень на місяць. Ці гроші використовуємо на терміновий ремонт.

У нашому дворі живуть дві собаки – Нора та Дана, дві ворони та дві сороки. Ворони – Зої, а сороки – Раї. Інколи білочка приходить, а ще їжачки.

Попри те, що будинок визнали аварійним, ми з’їжджати з Подолу не збираємось. Навпаки, створили ОСББ, добиваємося, щоб нам виділили кошти на ремонт. Треба замінювати каналізацію, комунікації, повністю реставрувати будівлю. Раніше ми звертались у ЖЕК, але на нас не реагували. Востаннє 306 тисяч гривень на будинок мали виділити 2015 року, проте ми так і не побачили цих грошей.

Вважаємо, що наш будинок хотіли розвалити, забрати цей ласий шматочок землі й побудувати таке одоробло, як звели напроти. Найсмішніше те, що співробітники департаменту із захисту пам’яток архітектури КМДА щодня йдуть на роботу повз наш будинок, бо в них офіс розміщений на Спаській, 12.

Я народилася на Куренівці. Переїхали сюди, коли мені виповнилося 10 років. Квартира була в жахливому стані. Гарячої води не було, лише колонка. Довелося робити ремонт, а 1970-го нас виселили на капітальний ремонт усього будинку.

Тоді все переробили, зробили перепланування, залишили лише «коробку» і дерев’яні перекриття між поверхами. Пам’ятаю, у великій кімнаті стояла стара піч із кахелем, на якому вензелі були. Тепер її немає.

Раніше збиралися у дворі за столом, випивали, кожен їжу виносив. Був дитячий майданчик у центрі двору. Знаєте, як в одеських двориках? Ось у нас теж так було.

Поділ тоді видавався затишним райончиком, були одно- та двоповерхові будиночки, хлібний, аптека. Тепер усе позносили. Я дуже переживаю, адже можна було щось і залишити.

Я виріс у Новобіличах, я корінний киянин. Для житлового масиву гопники та наркомани – це звичайна тема. Я був неформалом. Щодня у дитинстві їздив у центр, тусувався на Льва Толстого, Майдані, Контрактовій площі.

У мене є власна квартира на Академмістечку, але я ненавиджу той район. Уже 6 років винаймаю помешкання у центрі міста. Жив і на Львівській площі, і біля червоного корпусу університету Шевченка, потім переїхав на Поділ, знайшов квартиру на вулиці Нижній Вал.

Спочатку думав зняти квартиру в новобудові, можливо, на Позняках. Хотів щось із великою ванною та підлогою з підігрівом, але зайшов сюди і вирішив залишитися. Тут така розслаблена атмосфера.

Ця кімната і цей будинок – цікавий досвід для мене, я ні з ким ніколи не жив. Виявилося, це дуже весело. Мої сусіди – художники, дизайнери. Ми разом збираємося, куримо кальян, п’ємо вино, влітку відчиняємо всі балкони. Мені іноді здається, що я живу в комуні хіпі.

Звідси можна нікуди не виїжджати, особливо влітку. Всі переважно їдуть у центр гуляти, а ти вже в центрі. Усе поруч – цілодобовий магазин, кафе, бари. Йду інколи зранку в крамницю, люди, напевне, думають, що хлопчик з клубу повертається, а я просто вийшов купити води, яєць, помідорів. Часто відвідуємо з друзями кінотеатр «Жовтень», на Житньому ринку вибираю продукти. Єдине: на роботу доводиться їздити на метро на Золоті ворота, у бар «Малевич».

Щодо історії будинку… Знаю лише те, що будівля належала кондитеру. Внизу був кондитерський магазин, а на горі жили власники, сім’я Балабух. У дворі, до речі, є таємний вхід у метро, але ним не можна користуватися. Мабуть, він призначений для екстрених випадків. Мені всі заздрять і, коли я кажу, що мешкаю в будинку, де є метро, ​​питають: «У сенсі?!».

Я живу в кімнаті, де мешкала сімейна пара. Трохи звикав до приміщення, тут залишились меблі власників, воно схоже на будуар – дві тумбочки, ліжко, телевізор, шафа. Я приніс сюди лише картини та вазони з квітами. Подобається, що так багато простору. В моїй кімнаті є балкон, влітку він заростає виноградом, і тут можна відпочивати. Іноді прокидаюсь і бачу, що поруч сидить кішка, яка залізла через балкон.

Вартість оренди всієї квартири – близько 18 тисяч гривень. Звісно, умови тут не вартують стільки. Фактично, ми живемо в метро, влітку дуже шумно через концерти на Контрактовій площі. Поряд з будинком – трамвайна лінія. Коли вранці їде перший трамвай, тремтить ліжко. Коли він повний, то їде тихо, а коли порожній, то все трясеться. Метро краще чути ввечері та вночі, бо людей менше.

Є в житті на Подолі й недоліки, бо це старий центр, пацюки, безпритульні. Інколи на Контрактовій тусуються гопники. Вони приїздять гуляти з Пущі-Водиці на трамваї та останнім трамваєм повертаються додому.

Зараз я в процесі покупки свого житла, тому, напевно, з’їду. Купуватиму квартиру не в центрі, бо нерухомість дорога. Коли придбаю її, можливо, продовжу на Контрактовій винаймати житло. Тут класно.

Я зовсім маленькою була, коли переїхала з батьками до Києва. Народилася у Прип’яті за два тижні до трагедії на Чорнобильській атомній станції. До 20 років жила на Троєщині, потім переїхала на Поділ, де мешкаю вже 13 років.

У дитинстві ми завжди їздили з мамою гуляти на Поділ, нам тут було дуже комфортно. У спальниках я почувалася не зовсім безпечно. Коли підросла і почитала урбаністів, то дізналася, що є співвідношення між людською константою і містобудуванням. Вулиці повинні бути не такі широкі та високі, як у спальниках, щоб людина почувалася добре. Крім того, тут дуже зручно жити. На Подолі можна вести пішохідний спосіб життя, що значно підвищує його якість, до речі.

Для мене будинок на Контрактовій – особиста історія. Коли я навчалась в Інституті журналістики Шевченка на видавничій справі, у ньому розміщувався журнал «Книжник Review». Я спочатку їздила туди на пари, редакторка видання проводила в нас семінари. Відтак влаштувалася у «Книжник» працювати фотографкою і підтримувала їхній сайт.

Десять років тому я відкрила свою фотостудію на Подолі, вона розміщувалась на Фролівській. За два роки знайшла постійне приміщення для студії на Контрактовій, у цьому будинку. Перед тим тут мешкала жінка Людмила з дочкою Вікою. Спершу я думала, що цю квартиру продавали через якусь сумну історію. А вони, навпаки, раділи, що їдуть, казали: «Клас, ми будемо жити на 10 поверсі». Напевно, сусідство з Контрактовою стало для них надто гучним. Я ж шукала місце, де буде багато людей.

Ймовірно, саме в цій квартирі століття тому була весільна зала. Коли робили ремонт під студію, хлопці зняли три старих шари підлоги, на останньому знайшли австрійські цвяхи. Я дуже хотіла, щоб під час ремонту залишили стіни студії оголеними, з оригінальною цегляною кладкою, та виявилося, що вона дуже неоднорідна. Тому залишили трішки, решту зашили гіпсокартоном. Пацани, які мені робили ремонт, сказали, що інакше я задовбаюсь змітати пил. Також я замовила в художниці розпис під’їзду, в якому розташована фотостудія. Щоб було веселіше підніматися до нас по сходах.

Ще цікава історія була з вивісками магазинів унизу будинку. На першому поверсі «Продмаркет» мав жахливу вивіску. «Київреклама» тоді лише починала активніше працювати. Я намагалася вийти на контакт із власниками магазину, адже їхній вініловий банер на весь поверх щонайменше вогненебезпечний (за ним викидали сміття і недопалки), але вони не звертали уваги. Тоді комунальники відкрутили їм вивіску – і власники крамниці зробили натомість акуратну та дуже красиву.