Понад 3500 українських військових перебувають в полоні в Росії, за даними Мінреінтеграції станом на 17 листопада. З них – щонайменше 700 бійців «Азову», а родини захисників Маріуполя, зокрема тих, хто пережив теракт в Оленівці, чекають на повернення рідних із російського полону вже більше 17 місяців. Щоби зʼясувати, що з ними відбувається сьогодні, встановити обставини й хронологію теракту в оленівській колонії й укотре нагадати суспільству про військових «Азову», які залишаються в російському полоні, журналіст The Village Україна Серж Хуцану поспілкувався з «азовцем», який пережив трагічні події в Оленівці, та представницею ГО «Спільнота родин Оленівки» Марією Алєксєєвич.

До повномасштабного вторгнення військовий на позивний DOS служив у [тоді ще полку] «Азов». «У 2018 році я здобув вищу освіту й одразу ж зібрав речі й пішов у «Азов». Пройшов базовий курс бойової підготовки і встав у стрій піхотної роти», – розповідає The Village Україна DOS. 

До повномасштабного вторгнення військовий мав 11 бойових виїздів. Серед іншого – на Світлодарську дугу й у Широкине. Був одним із військових інструкторів полку, пройшовши шлях від звичайного вмотивованого рекрута до бойового командира «Азову». У розмові з редакцією він розповідає про досвід російського полону після наказу про вихід з «Азовсталі» й теракт в Оленівці, який він пережив.

– Як ви опинилися в Оленівці? 

– Можливо, на цьому місці має бути дуже довга історія про бої за Маріуполь. Приморський район, Драматичний театр, переправа й прорив на завод «Азовсталь», бої на лівому березі та заводі. Але якщо бігти тезово, локаціями, то моя історія саме така.  

Уже в Маріуполі, а особливо на заводі [«Азовсталь»] була велика проблема з медикаментами й лікарями. Мої побратими починали помирати, буквально загнивати від ран, адже нічого не можна було зробити. Тоді було ухвалено рішення з припинення оборони міста-героя Маріуполя. 

В Оленівку я потрапив 20 травня 2022 року, отримавши наказ від командира про збереження життя військовослужбовців. Мій підрозділ виходив в останній день оборони Маріуполя. Виходили декількома партіями. Везли нас автобусами в супроводі броньованих машин різного типу й гвинтокрилів. 

Як тільки привезли, нас почали перевіряти, передивлятися усі речі, і те, що їм подобалося, вони могли забирати. І я не маю на увазі щось заборонене. Забирали засоби гігієни через одного, книжки в когось забирали, комусь залишали цигарки, обручки. 

Після перевірки одразу всіх намагалися допитати й потім заселяли по різних приміщеннях – бараках. Я не знаю, на скільки чоловік був один поверх, думаю, десь на 70 людей. Нас там жило близько 350–360. Спали, де могли. Хто на підлозі, хто в технічних приміщеннях. 

– Що можете розповісти про події в Оленівці? 

– За два дні до переведення нас у промзону в Оленівці, [Федеральна служба виконання покарань Росії], яка нас охороняла, приходила зі списками людей, перевіряючи чи всі ці люди були в наявності. У цьому списку було до 200 людей, включно зі мною. Ми думали, що це список на чергове «етапування», тобто переведення в іншу вʼязницю або ж, сподівалися, на обмін. Про підготовку теракту навіть приблизно не здогадувалися. 

– Чи помітили щось підозріле в діях росіян напередодні 29 липня 2022 року ?

– Росіяни не робили чогось дивного або підозрілого, крім однієї речі. Коли нас перевели, ми бачили як охоронці копали окоп й укріплювали його ящиками з піском і ґрунтом. У наш бік. Він був захищений від нашої сторони. 

Але ми думали що це звичайні заходи безпеки через те, що наша колонія розташована дуже близько до лінії зіткнення, бої було чутно щодня. Але все ж підозріло, що укріплення було направлене прямо на наш барак. 

– Що ви бачили й де були в момент вибуху?

– Під час теракту я перебував безпосередньо в бараці, який підірвали. Сталося це одразу майже після відбою, 23:15–23:20. Можна сказати, я бачив все. Чув і бачив вибух (точніше мені здалося, що було два одночасні вибухи), крики хлопців, відірвані кінцівки, тіла у вогні, мертві й живі тіла, які палали. Кому вдавалося, допомагав, надавав домедичну допомогу, наскільки це можливо, рвав на собі одяг, щоб ним же перевʼязувати побратимам кінцівки, зупиняти масивні кровотечі, робив серцево-легеневу реанімацію. Зрозуміло, що ніяких медикаментів у нас не було з собою взагалі. 

У мене були множинні уламково-вогнепальні поранення всіх кінцівок і корпусу. Але поранення досить легкі, мені вистачало сил допомагати побратимам. Я навіть спочатку не помітив, що в мене є травми. Але побратими підбігли до мене, побачивши, як я «підтікаю», надали першу домедичну [допомогу] і сказали більше нічого не робити, сидіти, що вони самі все зроблять. Я розумів, що хлопці не встигають всіх підлатати (а в мене були ще уражені стопи), я підповзав до найближчих побратимів і хоч якось їм чимось допомагав.

– Росіяни надавали вам допомогу?

– Допомогу надавали самі собі. Охоронці всі втекли. Стояли й дивилися через паркан, як мої побратими вмирали, як ми просили допомоги.

За кілька годин охоронці вʼязниці привели до нас медиків інших підрозділів, які також перебували в полоні, з елементарним набором медикаментів і спорядження. З таблетками й турнікетами можна було врятувати когось, але для деяких вже було запізно.

Десь близько 04:00-04:30 ранку почали заїжджати вантажні КрАЗи для загрузки в них важких поранених, щоб відвезти до лікарні.

– На вашу думку, це була спланована дія росіян?

– Я думаю, так, це була заздалегідь спланована акція. Можу це стверджувати з обʼєктивних причин, які поки не можу розголошувати.

– Навіщо вони це зробили?

– Думаю, можу використати слова однієї близької мені людини: «Заради пропаганди, заради репортажу, заради трьох хвилин в ефірі новин вони підуть на все. Вони будуть робити жахливі речі. Для дискредитації «Азову», дискредитації Збройних сил України, української влади та командування. Для розколу українського народу». 

Так, ми всі, уся країна, переживаємо жахливий біль війни, ми не можемо змінити цих обставин, але можемо змінити своє ставлення до них. Нам не потрібно чужого, але й свого ми не віддамо, ми захищаємо своє. Це повинен розуміти кожен українець. Розуміти, що ми воюємо з підступним ворогом, жорстоким ворогом. І це зовнішній ворог – Російська Федерація. 

– Розкажіть про полонених «Азову», ваших побратимів, які досі перебувають у полоні росіян.

– Понад 700 військовослужбовців «Азову» перебувають у полоні. Вони зараз у надскладних умовах. Велика кількість поранених, серед яких 130 азовців, поранених в Оленівці під час теракту. Для побратимів в полоні не вистачає медикаментів, продуктів харчування. Постійні суди над військовополоненими. Вони там повністю в інформаційному вакуумі.  

Ви все самі бачите – коли люди виходять з полону, викладають фотографії, якими вони повертаються з полону. Я закликаю всіх не забувати про полонених так, як не забуває за них Азовська родина, як за них бореться [громадська організація] «Жінки зі Сталі» й просто небайдужі люди. Робимо максимально все зі своєї сторони, щоб усі полонені скоріше повернулися додому, до своїх сімей, батьків і дітей. 

   

Щоби встановити обставини й хронологію подій навколо полонених «азовців» і минулорічних подій в Оленівці, ми поспілкувалися з представницею Спільноти родин військовослужбовців, постраждалих у теракті в Оленівці, Марією Алєксєєвич. 

Сімʼї померлих воїнів й утримуваних у полоні в Оленівці наполягають на проведенні обʼєктивного розслідування цього випадку і справедливого покарання воєнних злочинців, що вчинили й продовжують здійснювати геноцид проти українців. 

Марія Алєксєєвич

представниця Спільноти родин військовослужбовців, поранених та загиблих у теракті в Оленівці

Де зараз чоловік Марії Алєксєєвич

Мій чоловік – оборонець міста Маріуполь. З 24 лютого по 16 травня 2022 року він обороняв місто. 16 травня за наказом вищого військового керівництва з «Азовсталі» вийшов в полон. На момент теракту він перебував в тому бараці в Оленівці, де отримав поранення. Він перебуває в російському полоні вже більше 18 місяців. 

Після теракту в Оленівці я дізналася, що він живий, тільки завдяки російським відео, тому що вони показали відео з лікарні в Донецьку. Росіяни допитували мого чоловіка про те, що сталося. Пізніше вже звільнений із полону захисник повідомив, що мій чоловік дійсно вижив під час теракту, що він отримав поранення і що, ймовірно, його могли перевезти в Росію, у якусь колонію. Куди саме, на жаль, не знаю. Цю інформацію я намагаюся зʼясувати ще з кінця вересня минулого року.

Що сталося 29 липня 2022 року в Оленівці

У нашої організації був контакт із людьми, які на момент вибуху перебували в Оленівці в сусідніх бараках, зокрема з Арсеном Дмитриком. Його запрошували на зустрічі з уповноваженим із прав людини Дмитром Лубінцем, і він розповідав усе, що бачив, як це все готувалося. Зі слів інших звільнених із полону, які вже є в публічному доступі, списки на переведення в цей окремий барак були сплановані заздалегідь. Так, про ці списки почали говорили приблизно за тиждень, а вже за добу до теракту полонених перевели в окремий ангар на територію промзони. Його перелаштували за декілька днів на житловий барак. 

Спочатку за списками перевели 198 людей, однак пʼятеро з них забрали з того бараку й перевезли в Донецьке СІЗО. Чому? Ми не знаємо. Тобто на момент вибуху в бараці залишалися 193 людини. Це був саме заздалегідь спланований акт страти.

Запитання без відповідей

Ми, родини загиблих і поранених під час теракту в Оленівці, досі намагаємося знайти логіку в діях росіян і відповіді хоча б на одне із запитань, яких безліч. Зокрема, чому це сталося? Хто складав списки? Для чого їх склали? Як визначали, хто саме має бути в цих списках? Чому саме ці люди? Для чого вони вирішили таке зробити, якщо міжнародні організації, в принципі, там нібито домовлялися про вихід з «Азовсталі», якщо були гарантії, нібито, третіх країн, то чому на Росію це ніяк не вплинуло й вони дозволили собі скоїти такий воєнний злочин. І, на жаль, логіки ми поки що не зрозуміли. 

Звичайно, Росія – це просто країна-терорист, і вони щодня вбивають наших людей. Це все відбувається безкарно. Їх ніхто не притягує до відповідальності. Вони розуміють, що можуть робити все, що заманеться, тому що міжнародні організації й треті країни (партнери України) безсилі. Як на мене, реакція світу на російсько-українську війну сьогодні взагалі не достатня. Тому [росіяни] розуміють, що їм за скоєні злочини нічого не буде. 

Чому саме ці 193 людини

Міноборони Росії публікували ці списки загиблих і поранених у теракті, ми їх досліджували. Звичайно, там були не всі люди, однак ми зрозуміли те, що їх абсолютно нічого не поєднує. 

Це люди різного віку, вони з різних військових підроздів, різних рот, батальйонів, різних спеціальностей, з абсолютно різним бойовим досвідом. Хтось із них почав військовий шлях ще з 2014 року, хтось у 2019-му, інші в 2021-му. Державні органи, які займалися цією справою, також не знайшли логіки відбору. Ми самостійно шукаємо цю логіку, адже попри всі ці моменти впевнені, що цей список був невипадковим.

Як створили «Спільноту родин Оленівки»

Наша спільнота сформувалася в січні 2023 року. На жаль, доволі пізно. Але на початку ми вірили в те, що місія з розслідуванням фактів вбивства в Оленівці від ООН, яка була ініційована торік, усе-таки запрацює. Звичайно, були певні сумніви, однак хотілося вірити.

Так само була надія на Міжнародний комітет Червоного Хреста, тому що йдеться про кричущий воєнний злочин, брутальне порушення всіх норм Женевської конвенції про поводження з військовополоненими. Ми думали, що воно не пройде безслідно. Нас, в принципі, у цьому трішки намагалися запевняти, що міжнародні організації будуть боротися тощо. Ми думали, що міжнародна реакція загалом буде велика, однак пройшло багато місяців після теракту, і ми зрозуміли, що ця тема взагалі вже стала неактуальна, почала замовчуватися. Тому родини почали обʼєднуватися, шукати інші родини, які знають, що їхні рідні постраждали під час теракту або загинули. Таким способом ми почали формувати спільноту. 

На початку це була невелика спільнота. Зібралися тільки рідні поранених під час теракту, щоб допомогти прискорити обмін роботою в інформаційному полі. Згодом до нас приєдналися також рідні загиблих, тому що в них теж, як виявилося, була маса проблем, які теж потребували публічного розголосу. Наприклад, ідентифікація тіл загиблих тривала дуже довго. Станом на липень майже всі тіла ідентифікували. Якщо вірити офіційним даним від Офісу генпрокурора України, станом на сьогодні неопізнаними залишаються пʼять людей.

Місія організації

Передусім ми хочемо повернути поранених під час теракту з полону й відновити міжнародне розслідування. Місію ООН закрили якраз у січні, коли ми вже почали працювати з цією темою. Зараз ми розуміємо, що відновлювати саме цю місію немає сенсу. По-перше, росіяни досі не надали доступ до місця злочину. По-друге, як нам стало відомо від представників Міністерства закордонних справ України, ця місія мала на меті потрапити в саму колонію, але пройшло вже більше року. Там уже немає, що розслідувати. Як і більша частина нашої спільноти, я в цьому впевнена.

Є факти, є інші докази, які вказують на те, що це вчинила саме Росія. Так, є перехопленняСБУ одразу після теракту, де саме росіяни говорять між собою про те, що відбулося. У нас є супутникові кадри, де чітко видно, що цей барак (куди перевели військових для страти) чомусь був віддалений від інших [бараків]. Є ці самі списки. Чому місію закрили, не зрозуміло. Однак зараз ми хочемо почати нове міжнародне розслідування.

   

Це має бути визнано міжнародною спільнотою як злочин проти людяності, а не просто якийсь черговий російський воєнний злочин

   

Для цього ми тривалий час консультувалися з українськими правозахисними організаціями й державними органами (Офісом генпрокурора, СБУ, Координаційним штабом з питань поводження з військовополоненими), що нам зробити, щоб міжнародне розслідування все ж відбулося. Зараз ми готуємося до міжнародних судів, зокрема до Міжнародного кримінального суду та подачі заяви в комітет ООН з прав людини. Європейський суд з прав людини проти РФ уже не працює, тому що Росія вийшла з Ради Європи у вересні [2022 року]. Тому ми думаємо про те, що потрібно шукати будь-які інші шляхи й міжнародні механізми, щоб знайти винних і притягнути Росію до відповідальності за скоєне.

Також нашою метою є вшанування памʼяті загиблих захисників. Ми створили петицію на сайті Офісу президента, щоб започаткувати дні вшанування памʼяті і скорботи за страченими захисниками під час теракту в Оленівці, тому що не тільки ми маємо це памʼятати, а й наші нащадки. Петиція набрала необхідну кількість голосів. Ми очікуємо відповідь від президента України, але й окрім цього, ми звернулися до народних депутатів, щоб вони посприяли започаткуванню цих днів на державному рівні.

Статус справ сьогодні

Не так давно з розслідування Медійної ініціативи за права людини стало відомо, що після теракту саме наші поранені військовополонені, які могли ходити, одне одному надавали медичну допомогу, намагалися зупинити кровотечу тощо, тому що росіяни [охоронці Оленівської колонії] цим не займалися. У цей час охоронці сміялися, словесно знущалися, а хтось, навіть, демонстративно поодаль пив чай. 

Також уповноважений Верховної Ради з прав людини Дмитро Лубінець наприкінці травня (початку червня) опублікував щорічну доповідь, де був невеликий пункт про теракт в Оленівці. У ній зазначалося, що звільнений з полону захисник надав свідчення, що в поранених, які намагалися вибратися з барака, що палає, російські охоронці колонії кидали світлошумові гранати. 

Однак наразі зовсім не зрозуміло, чи цим хтось займається. Нам розповідали про те, що всі працюють, ведуться просто надскладні перемовини щодо повернення наших військовополонених додому, зокрема й «азовців», узагалі наших військових, які вийшли з «Азовсталі» в полон. Після обміну 21 вересня чомусь про це перестали говорити абсолютно всі. Журналісти не запитують у наших державних органів, не запитують президента України, де «азовці», де захисники Маріуполя. 

На зустрічах із Координаційним штабом з питань поводження з військовополоненими все, що ми чуємо, що вони працюють. Але за рік, якщо брати статистику обмінів, майже 2500 захисників вдалося обміняти. Це не тільки з Маріуполя, це взагалі по всіх напрямах. Із самої «Азовсталі» вийшли майже 2500 захисників. Тобто скільки ще чекати, якщо за рік обміняли близько 500 людей «Азовсталі»? Ще роки чотири? Пʼять? Якщо хлопці доживуть до цього.

Зараз у російському полоні залишаються приблизно 1900 захисників, які вийшли за наказом, яким обіцяли, що їх обміняють за три-чотири місяці. Однак за чотири місяці обміняли тільки 215 людей. Востаннє, 6 травня, повернули 45 людей. З того часу обміну «азовців» узагалі не було. Їх у полоні близько 700 людей.  

Не лише про Оленівку

Оленівка – це масова страта військовополонених. Але після Оленівки продовжуються випадки смерті наших військових у російському полоні. Наприклад, уповноважений з питань осіб, зниклих безвісти за особливих обставин, Олег Котенко влітку розповідав, що з російського полону повернули 19 тіл наших захисників. Просто померли люди в полоні. Як вони померли? Чому вони померли? Не зрозуміло. Росія не надає такої інформації, ми можемо лише здогадуватися. Це або неналежне утримання, або в них були хронічні хвороби, або ж їх усе-таки закатували. 

Наші захисники помирають у полоні ледь не щодня, і ми не знаємо, скільки часу залишилося в наших рідних. Уже більше 15 місяців в полоні з пораненнями, у неналежних умовах утримання, під постійними тортурами, під фізичним і моральним тиском не знаю, чи кожен витримає. 

Наприклад, [керівник ГУР Кирило] Буданов [у 2022 році] давав інтервʼю про те, як відбуваються перемовини з росіянами, про що домовляються, які там є зрушення. Він тоді казав про те, що найлегше домовлятися про особовий склад, що за командирів набагато складніше домовлятися. Але ж ми бачимо, що командирів й офіцерський склад уже повернули, а особовий склад досі перебуває в полоні. 

Три головні запитання до міжнародних організацій

Якщо говорити про вихід з «Азовсталі», були домовленості, що Міжнародний комітет Червоного Хреста буде фіксувати всіх бійців, буде їм роздавати анкетки. Мій чоловік був не підтверджений офіційно як військовополонений протягом майже 16 місяців. І тільки 31 серпня цього року я отримала інформацію про те, що Росія підтвердила його статус як військовополоненого. 

Таких випадків дуже багато. Якщо вони не можуть потрапити до місць утримання, якщо вони ніяк не контролюють норми, не контролюють виконання норм Женевської конвенції про поводження з військовополоненими, якщо вони не можуть ніяким чином тиснути на Росію, якщо в них просто ніяка комунікація із рідними військовополонених, то я не розумію, для чого цей орган потрібен?

Так само ООН, тому що в них там є теж певні структури, є, наприклад, робоча місія з питань насильницьких зникнень. Туди також відносяться й військовополонені, захоплені в полон. Ми також із цією місією контактували, але сенсу в цьому всьому немає, тому що вони повторюють те саме, що Міжнародний комітет Червоного Хреста: Росія не відповідає на запити, не можна потрапити до місця утримання, Росія нічого не відповідає. Просто якщо Росія ігнорує ось ці міжнародні організації, то чому міжнародні організації так поблажливо до них ставляться? 

Ну, і є ще питання саме до ООН щодо того, чому їхній генсекретар Гутерріш більше переживає за зерно, а не за страту військовополонених в полоні?

Три головні запитання до влади

З Дмитром Усовим – секретарем координаційного штабу, який безпосередньо займається обмінами, – ми змогли зустрітися наприкінці вересня. Перед зустріччю ми казали представникам Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими, що будуть присутні рідні поранених внаслідок теракту захисників, щоб говорити про шляхи повернення з полону наших рідних. Однак пан Усов на зустрічі думав, що прийшли рідні загиблих під час теракту в Оленівці. Нам довелося пояснювати, що наші рідні в полоні й постраждали саме під час теракту. Можливо, немає достатньої комунікації між державними органами й між представниками цих органів. 

На зустрічі ми намагалися зрозуміти, якими були переговори щодо виходу наших захисників з «Азовсталі» за наказом, адже Дмитро Усов був одним із тих, хто перебував у Маріуполі під час виходу й брав участь у цих переговорах з росіянами. Про те, чи були певні гарантії, він відповів, що це були гарантії тільки від Росії, більше ні від кого. Ми запитували, чи знає він щось про те, що президент України розповідав після виходу захисників з «Азовсталі», що домовлявся про цей вихід із третіми країнами. На це Дмитро відповів, що не знає ніяких подібних домовленостей, що, на мою думку, досить дивно. Також ми запитували, чи ведеться робота щодо обміну поранених захисників під час теракту. На що ми отримали таку ж саму відповідь, як раніше й від консультантів Координаційного штабу: «Робота ведеться, однак росіяни не хочуть обмінювати».

До Міністерства закордонних справ, до Офісу президента, до Уповноваженої Верховної Ради з прав людини, у мене питання, чому тему військовополонених, тему теракту в Оленівці досі замовчують?

Третє запитання буде комплексним загалом до всіх державних органів. Я вважаю, що наші державні органи чекають того, що міжнародні організації примусять Росію віддати військовополонених, що вони постійно очікують якихось дій від них. Однак ми вже за стільки часу повномасштабного вторгнення й загалом за стільки часу війни з 2014 року мали би зрозуміти, що міжнародні організації насправді нічого не можуть зробити проти Росії. Чому ми сподіваємося на них, якщо ми маємо це робити самі?

Якщо ми самостійно не можемо їх забирати, то не потрібно сидіти й чекати, поки Росія вчинить черговий «жест доброї волі». Треба кричати про них на весь світ, тому що під час виходу з «Азовсталі» наших захисників президент сказав, що наші військові потрібні нам живими.

Чому важливо говорити

Рік тому ми бачили, як до обміну 21 вересня українське суспільство постійно говорило про військовополонених «aзовців», про захисників, які вийшли з «Азовсталі». Це справді допомогло багатьом врятувати життя й повернути їх додому, тому що ми знаємо, що той обмін був дуже складний. Удалося повернути людей, яких, здавалося б, Росія не поверне за рік мінімум. 

Державні органи говорили, що ми маємо мовчати про своїх рідних, що не маємо розповідати про них нічого, а просто сидіти, терпляче чекати обмінів. Але вийшло так, що ті, про кого говорили, уже вдома в безпеці, з ними більш-менш усе нормально, багато хто проходить реабілітацію. У нашій організації вважають, що про наших військовополонених усе-таки потрібно говорити конкретно, нам потрібно показувати обличчя цих людей, [озвучувати їхні] прізвища, тому що це дає надію, що вони можуть повернутися додому живими. В інших випадках, якщо це замовчувати, не зрозуміло, що з ними зроблять. 

Від Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими був аргумент, мовляв, через розголос наших полонених катують. Але їх же там катують постійно, наскільки нам відомо зі свідчень інших військовополонених. Що тоді змінюється в такому разі? Можливо, навпаки, до них краще стають ставитися, коли на них сконцентровано більше уваги? Тому що, коли про людину говорять, можливо, Росія трішки боїться, що вони повернуть додому цю людину в якомусь неналежному стані. Тому ми просимо в суспільства за нагоди згадувати про наших військовополонених.

Звичайно, у нас зараз дуже багато новин щодня, дуже багато інформації і складно зосереджуватися на чомусь одному. Але хоча б коли бачите якісь інтервʼю родин про військовополонених, про теракт в Оленівці чи умови утримання в російському полоні, лайкніть допис у соцмережі, поширте його. Не забувати – це вже велика допомога.

Обкладинка згенерована нейронною моделлю Dalle-3 на основі штучного інтелекту.