Даша Червона – волонтерка, яка започаткувала збір «Тиловики Азову». Ця механіка допомогла закрити потреби багатьох фондів і запустила новий формат зборів. Редакторка The Village Україна Ірина Виговська поговорила з Дашею про збори, вдалі й невдалі рішення, «чорнуху» в голові та життя на паузі. 

You can read this interview in English.

– Розкажи про себе до повномасштабної війни. Що ти робила?

– До повномасштабної війни я вісім років займалася ретушшю, а також навчала цього людей. Я дуже любила цю роботу – це такий медитативний процес, і мені було комфортно з ним, бо я екстравертна натура й мені корисно було фокусуватися на якомусь процесі, піти в себе. 

Десь за рік до повномасштабки я почала думати над тим, щоби змінювати професію. Дуже хотілося більше комунікувати з людьми, мені бракувало обміну, хотілося щось генерувати, командної роботи.

– Можна сказати, що здійснилося…

– Здійснилося на всі 100. Шкода, що за таких обставин. Перед війною я слухала курс зі стратегії, цікавилась піаром, організовувала зйомки для українського жіночого бренда. У мене взагалі не було думок, що моя професія має бути корисною для моєї країни. 

Для мене зараз та Даша, яка була тоді й думала, у якій сфері працювати – це чужа мені людина. Зараз я не можу уявити, що моя діяльність коли-небудь, навіть після перемоги, може бути не дотичною до справ у країні. Я думаю, що однаково моє місце в якійсь ГОшці, чи буду продюсеркою соціальних проєктів. Це точно має бути щось із соціальною місією. Під час мого волонтерства розвиваються певні скіли, які я якраз хотіла залучити.

– Коли ці думки почали з’являтися і як ти все ж стала волонтеркою?

– Я не знала, як можу бути корисною. На другий день [повномасштабної війни] я поїхала в Шепетівку, прожила там три тижні, ходила плести [маскувальні] сітки, але відчуття, що я роблю щось корисне. не з’явилося. 

Я повернулася до Києва, ходила певний час до друзів у кафе «Липа», де вони готували страви для військових і в лікарні. Іноді пакувала контейнери з їжею, але замовлень ставало все менше, тому моєї залученості було дуже мало. Тоді почала активно вести соціальні мережі: поширювала збори, координувала волонтерів і тих, хто потребує допомоги. Одразу зрозуміла, що просто сухі репости не працюють і намагалася якось цікаво кожен допис підписувати. Я назвала це «воєнний SMM» – додавала своє враження до кожного допису, який поширювала. 

Це займало в мене багато часу, було непросто, бо я ніколи не була копірайтеркою. Могла чотири години робити дописи під чотири репости. Але зрозуміла, що це моя задача – поширювати інформацію та привертати увагу до зборів. Так я прокачувала копірайтерські скіли й була в контексті подій. Мою активну діяльність в інстаграмі помітив знайомий-ветеран «Азову», який на той момент проходив реабілітацію, і він спитав моєї думки про те, як можна допомогти їхньому новому фонду [Support Azov – ред.] мати впізнаваність. І я подумала, що я ж живу біля «Золотих воріт», у мене купа друзів із креативних сфер: менеджери, копірайтери, дизайнери. І я взяла цю задачу на себе. Познайомилася з командою фонду, знайшла для них піар-агенцію. 

У той момент у мені змішалося два відчуття: з одного боку, у мене взагалі не було меж у голові, мені здавалося, що ми зараз легко все зробимо, а з іншого боку – почуття провини, що я вісім років до того навіть не думала про те, що відбувається в моїй країні. 

Зараз бути свідомим громадянином за таких обставин – це про почуття поваги перед військовими, перед людьми, яких я вже, на жаль, втратила, поваги до інших людей, які втратили близьких. Через те, що я постійно була в контексті, я не могла зупинитися. Ця лють перетворилась на сильну мотивацію. Я не відверталась від страшних і шокуючих новин, повністю пропускаючи їх через себе. Буча, Азовсталь, підвали Херсона, Ізюм, Оленівка. Цей біль я трансформувала в дію.

Це було дуже важко, я через це втратила частиину волосся на голові. У мене від стресу після подій на «Азовсталі» почалася дифузна алопеція. Це був хронічний стрес, але я не планувала огороджувати себе від цього контенту, бо це мої люди, моя земля. [Даша починає плакати]  

Я себе постійно заряджала негативом, але саме через це не дозволяла собі зупинятися. З’явилося таке відчуття, як буває неможливо сісти за роботу, коли робочий стіл не прибрано – хочеться все розкласти, протерти та працювати лише тоді, коли простір чистий. І я стала так почуватися стосовно України. Я не можу повернути свій побут. Я раз на місяць заходжу в бар і мені хочеться сховатися й сісти в кутку. У мене всі процеси на паузі, бо хочеться спочатку стіл розчистити, а потім уже зробити видих та отримувати від життя задоволення на 100%.

Чому саме «Азов» і як придумали «Тиловиків»

   

– Чому саме «Азов»?

– Просто так сталося, що першою людиною, яка дала мені залучити мою шалену мотивацію, став ветеран «Азову», який на той момент був частиною новосформованого підрозділу «ССО Азов Київ» [тепер Третя окрема штурмова бригада ЗСУ». Потім почали з’являтися друзі з бригади Нацгвардії «Азов» і я вирішила відкрити збір для них.

Так я відкрила збір на «Азов», познайомилася з Марічкою, співорганізаторкою «Тиловиків», у нас склалася синергія. 

– Який був ваш перший збір і які ви зробили з нього висновки?

– Перший збір я відкрила випадково. Я займалася волонтерством без думки відкривати збори, моя задача була в менеджменті та пошуку людей. Але якось мені в штабі розповіли, що «Третя штурмова» в Бахмуті й що там відбувається. Я сказала, що давайте я відкрию збір на мільйон і куплю танк. Мені сказали, що танк я за мільйон не куплю, і взагалі не куплю, але збір потрібен на грілки та бронежилети. Я назвала його «На тепло і броню». 

У мене через мою активну діяльність сформувалася лояльна аудиторія. Коли я відкрила перший збір, ми закрили його за добу. Це були рекордні терміни. 

– Яка це була сума і як ви на неї наважилися?

– Для мене 200 тисяч – багато, мільйон – багато, десять мільйонів – теж багато. Але це все ніби одна й та сама сума. [сміється] У мене не було розуміння дистанції, яку треба пройти. За добу я зібрала мільйон. Досі не можу пояснити, як і чому це сталося, але це мене дуже надихнуло, і я подумала, що якщо маю таку лояльну аудиторію, маю з цим працювати. Після цього збору наступний я відкрила на 10 мільйонів. 

– Були страхи чи сумніви, що вашої аудиторії може не вистачити на таку суму? Чи якщо треба зібрати 10 мільйонів, ви просто йдете та збираєте 10 мільйонів?

– Я людина-вітер. Мені притаманна легкість у всьому. Це має певні плюси й певні мінуси. Наприклад, я легко відпускаю образи, можу всіх заспокоїти, але іноді ця легковажність заважає мені, бо я можу відпустити там, де треба було проконтролювати та сфокусуватися. 

Суму в 10 мільйонів я обрала бо мені хотілось суттєво посилити хлопців у Бахмуті. Я спитала у штабі: «Що ми можемо купити на десять лямів?», мені відповіли, що можна купити армійський автопарк: 10 вантажівок, які будуть перевозити бойовий склад, і 10 пікапів, на яких встановлять арту. Я подумала, що це класно. [сміється]

Думала, що буде, як і з першим збором – оп, і зібрала. Звісно, так уже не сталося. Хоча за перший день ми теж зібрали рекордну суму, здається, в 1,2 мільйона, але потім збір зупинився. Так я зрозуміла, що мені подобається ставити якусь нереальну ціль, а потім уже в процесі мозок починає будувати нові нейронні зв’язки для того, щоб досягнути цієї мети. Починаєш знаходити будь-які способи, звертаєш увагу на інсайти.

– І що ви зробили з тим збором?

– Тоді з'явилася ініціатива «Бахмут кличе, Київ діє». Це був опен-кол для творчої спільноти та бізнесів, які відкривали свої банки. Це трохи схоже на «Тиловиків». Завдяки цій ініціативі ми зібрали, якщо не помиляюся, шість мільйонів. 

– Це і стало початком «Тиловиків»?

– Ні, після цього був ще один збір на три мільйони в межах «Лютого збору для Азову». І він узагалі йшов дуже важко. Це був перший збір для Azov One, і мені ще бракувало матеріалів для публікацій. Були картинки, гасла, але лише з цим працювати складно. 

Ми закрили цей збір у день катастрофи в Новій Каховці. Гортаючи стрічку, я відчувала сильну жагу помсти і в голові з'явились слова: «Ми не чекаємо реакції НАТО, ми чекаємо реакцію «Азову». Ця публікація зібрала за добу два мільйони, яких не вистачало.

– Часто бачу у волонтерів, що збори закриваються краще, коли сталося щось жахливе. Нас часто мотивують саме трагедії, можливо, через те, що саме вони проривають захисні механізми психіки. Які ще інсайти щодо зборів ви зрозуміли за цей час?

– Раніше мені здавалося, що дуже складно спонукати людей донейтити чимось позитивним. Тому до «Тиловиків» у мене в комунікації часто були різні страшилки. Ці страшилки я писала, бо це був мій крик душі. Мене це лякає, я цим ділилася, і люди, яких це так само лякало, підтримували мене. Деякі люди писали в коментарях, що це маніпуляція, але це моя рефлексія, я так відчуваю. І для мене є ціль – перемогти ворога, з найменшими втратами з нашого боку. І заради цієї цілі я готова використовувати будь-які інструменти.

Але почавши співпрацю з Azov One, я зрозуміла що «Азов» не тисне на жалість. І мені варто змінити підхід в комунікації з аудиторією, продемонтсрувавши, що 
це скоріше честь – допомогати висококваліфікованим воїнам, щоб вони наближали перемогу.

Треба було шукати нові способи, адаптуватися під нові правила. І лише за кілька тижнів, чи, може, навіть місяць, у голові виник прототип ідеї «Тиловиків». Я побачила, як хтось із моїх друзів відкрив банку на 10 тисяч, щоби закрити потреби волонтерів. Подумала, що, дійсно, я можу попросити друзів відкрити банки. Але я розуміла, що мало буде їх просто попросити, вони щось від цього мають отримати. Цю думку я зберегла та відклала. 

– Ви кажете кілька тижнів чи місяць – як довго ви думаєте над механікою зборів?

– Це нереально зробити за кілька днів. Коли я знаю, що треба буде відкривати збір, я кілька тижнів збираю інсайти. Тобто в усіх побутових процесах, коли я навіть просто читаю книгу, я чіпляюся за думки й розкручую їх – як можна використати це в зборах і копірайтах. 

За два-три тижні збору інсайтів у мене виникає бачення того, яким буде цей проєкт. Так само було з «Тиловиками». Я подумала, що люди мають щось отримати з того, що вони відкривають банки. Опитала друзів, чому вони не відкривають збори, виявилося, що багато хто цього не робив, бо не знає, як зробити віжуал і написати текст. 

Я одразу зрозуміла, що хочу всім учасникам цього збору дати картинку та підпис під неї. Ідея з карткою виникла сама собою. Я подумала, що це буде ніби «ачівка» для людини, відмітка на її сторінку, що «дивіться, я волонтер». Подумала що завдяки персоналізованій картинці людина може отримати соціальне схвалення і відчуття причетності до ком'юніті. І як виявилося, саме елемент картки зробив цю механіку такою віральною. 

– Наскільки я пам’ятаю, «Тиловиків» спочатку мало бути 100, а потім їх стало 500. Як це сталося? Недооцінили свої сили?

– Ми розраховували на те, що попросимо друзів поділитися інформацією й будемо місяць тільки збирати учасників. Я настільки переживала, що взагалі не буде людей, що навіть написала студентам-ретушерам, яких навчала до повномасштабної війни, щоб вони поставили «плюсик» під постом. Я думала, що на старті ми зберемо п’ять-десять друзів. Запостили, а через годину там були вже сотні коментарів. Це було так швидко, і так ейфорично. Це відчуття неймовірної єдності. І, звісно, цей проєкт був би неможливим без моєї команди: Марії Романової та Аліси Меженської. Саме завдяки їм він сягнув таких масштабів. 

Що драйвить зараз

   

– А що драйвить тебе зараз? Ти сказала, що на початку повномасштабної війни дивилася жахи, щоб підживитися люттю й від цього діяти. Але ми розуміємо, що шлях довгий, і ми не знаємо, скільки це триватиме, і ті жахи, що діяли на початку, уже, мабуть, не діють. Чим ти зараз живишся? Що не дає опустити руки навіть у найтемніші часи?

– У мене зараз буде трохи дивне порівняння – із собакою, бо це поки що єдина жива істота, за якою я мала досвід доглядати. Коли я взяла з притулку собаку, я перші кілька тижнів думала, що поверну її назад у притулок. Але я вже не могла цього зробити, бо я взяла на себе відповідальність. Я у всіх собачників питала, коли з'являється ця безумовна любов, бо не відчувала нічого. У мене не було з нею контакту, я не відчувала з нею ніякого зв'язку. І мені тоді одна людина сказала, що я тим більше до неї відчуватиму тепла, що більше про неї буду дбати. Через місяць собака захворіла, і я зрозуміла, що чим більше я інвестувала в неї свого часу та уваги, чим більше дбала про неї, тим більше я починала відчувати любові до неї.

І зараз якісь мої жертви на кшталт паузи в особистому житті чи роботі на користь волонтерству дають мені відчуття, що я настільки сильно вкладаюся в це, що я разом із цим по-справжньому полюбила свою країну. Я вже не можу розслабитися й зупинитися. Для мене що більше вкладаєш, то більше любиш, то більше хочеться працювати. Зараз уже тільки на цьому все й працює.

– Ви сказали про паузу в роботі й особистому житті. Ви поставили роботу на паузу, бо волонтерська діяльність забирала весь час? Просто нещодавно ви зробили допис про те, що шукаєте роботу. Як ви відчули цей момент, що реальність усе ж кличе?

– Я іноді брала трохи робочих замовлень, бо мені треба існувати. Це були проєкти, які допомагали мені оплатити оренду житла, продукти й корм собаці. Це були клієнти, з якими я працюю вже на перший рік. Торік, улітку, коли я почала співпрацювати з першим фондом, у мене було кілька місяців, коли я навіть не могла заплатити за квартиру. Мені тоді допоміг батько. Мама приїжджала до мене з продуктами, я тоді була в паніці. 

Тому я протягом року виконувала якусь роботу від своїх постійних замовників, але через те, що постійно займалася волонтерством, у мене були зміщені пріоритети і я могла трохи безвідповідально ставитися до робочих задач. Тому, мені здається, що десь я могла втратити довіру замовників. Нових клієнтів я не шукала вже дуже давно. 

Після перших «Тиловиків» був місяць, у якому я змогла взяти лише один проєкт. Ми й так не спали до п'ятої-шостої ранку, працювали всю ніч, але один проєкт я всунула, бо розуміла, що треба заплатити за квартиру.

Після перших «Тиловиків» я дуже емоційно вигоріла, у тому числі через те, що є постійна напруга, що немає грошей, їх постійно треба десь шукати, водночас немає взагалі енергії на спілкування. Тому я подумала, що не хочу доводити себе вдруге до такого стану, коли ти переживаєш за збір, увесь час щось генеруєш, і разом із тим хвилюєшся, що тобі не буде за що оплатити квартиру та їжу. Тому перед другими «Тиловиками» я почала шукати роботу. 

Команда «Тиловиків»: Даша Червона, Марія Романова та Аліса Меженська

– Волонтери останнім часом багато говорять про те, що стало складніше закривати збори, але насправді та зборів стало набагато більше. Чи стали, за вашими відчуттями, менше донейтити? Як ви почуваєтеся в цій боротьбі за увагу? 

– Донейтити дійсно стали менше, але і зборів побільшало. Наприклад, мій друг каже, що якщо раніше він мав пул людей, яким заходив і донейтив, то тепер їх набагато більше. І замість того, щоб кинути по 100 гривень, він розподіляє між більшою кількістю зборів по десять гривень. Але добре, що він узагалі це робить. Бо є люди, які бачать багато зборів і просто нікому не донейтять. Або почали вже відчувати себе в фінансовій ямі, тому припинили або стали менше донейтити.

Але це через адаптацію, бо можна видихнути, адже ми в Києві, тут умовно безпечно, сюди бойові дії не дійдуть (не факт), тому і немає внутрішньої наснаги більше працювати й донейтити. Мені здається, що ми втрачаємо потенційних донейтерів щодня через цю адаптацію.

– А є думки, що ми можемо зараз усі пробувати робити, щоб покращувати ці збори та заохочувати донейтити?

– Лише шукати нові способи залучення людей. Я пам'ятаю, що хлопець малював комікс і ставив якісь ліміти – коли набиралася необхідна сума, він відкривав нову сторінку коміксу. Коли люди створюють щось креативне, воно працює. 

Також, мені здається, що для волонтерів, які не мають змоги креативити, важливо отримати зв'язок аудиторії з військовими. Тобто якщо є можливість, щоби військові щось сказали на камеру, показали, у яких умовах вони воюють. Торік дуже залетіло в соцмережах відео з окопу, де воїн лопатою розбиває лід. Це відео дуже повернуло до реальності, бо це емоційний тригер.

Корінь лежить у тому, що кожен із нас має розвивати свою особистість. Я запам'ятала дуже важливу для себе фразу: гідна самореалізація кожного – це суверенітет над спільним майбутнім. Тобто людина матиме мотивацію й розуміння, для чого їй треба донейтити та волонтерити, тільки тоді, коли вона буде розуміти цінність того, за що ми боремося, і того, що ми вже втратили.

Моральні принципи та внутрішній стрижень є основою правильних думок і підходу до зборів. Ми можемо влаштовувати якийсь інтерактив ще довго, вигадувати креативи, але під цим має бути якась основа – розвиток національної свідомості.

– Робота з цінністю та свідомістю – це на роки. А що ще може спонукати волонтерити тут і зараз?

– Певно, соціальні пільги. Наприклад, мене запросив безплатно тренуватися в My F**king Gym Арсен Галєєв. Він каже, що це буде його частина волонтерства – внесок у моє ментальне здоров'я. Мене це дуже розчулило. Я ніколи не просила нічого: ні подяк від командирів, ні грошей. Ми робимо це без зарплати. І те, що Арсен дав таку пільгу – це дуже приємно. Після останнього тренування він сказав, що хоче вигадати щось на кшталт підписки для волонтерів. Тобто круто, якби волонтери мали бонуси в кіно чи спортивний зал – якісь привілеї й особливий статус можуть спонукати свідомо підходити до життя. 

– Тут, звісно, є нюанс із тим, як відрізнити волонтера від псевдоволонтера…

– Це окрема тема. [усміхається]

Як координують з іншими зборами

   

– Якщо говорити про других «Тиловиків», зараз ми бачимо, що вони заполонили всю стрічку в інстаграмі. Як це впливає на інші збори? Чи є у вас контакт з організаторами інших зборів? Чи ви домовляєтесь, хто коли стартує?

– В очі мені ніхто не казав, що ми своїм збором забираємо увагу з інших зборів. Волонтери дякували за цю механіку, бо вона ефективно показала себе з різними зборами. Ми зробили другого разу такий великий збір, бо до перших «Тиловиків» не влізло дуже багато людей. 

Ми розуміли, що в нас є потенціал на другий великий збір, але втретє збирати 100 мільйонів буде вже складно. Я відчуваю, що ця механіка теж може вичерпати себе. Ми не «Лачен» і не «Фонд Сергія Притули», у нас немає всеукраїнського охоплення та визнання. Нам треба залучати велику кількість людей, і, мабуть, це має певні наслідки для інших зборів і загалом для інфопростору.

Але я не знаю, що з цим робити, крім того, щоб придумувати ще якісь підходи та візуально цікаво оформлювати збір, щоби люди хотіли долучитися. Ну і нам не соромно, бо ми звичайні дівчата без великої аудиторії та друзів-інфлюєнсерів. Ми нікого не запрошували до першого збору через те, що в нього багато підписників. Інфлюенсери підтягнулися до нас самі. 

– Тобто якоїсь прямої комунікації між організаторами зборів немає? Ви не домовляєтеся, хто в який день стартує?

– Це було б дуже важко, бо зборів більше, ніж календарних днів.

– У другому зборі «Тиловиків» ви пропонуєте учасникам завдання. Першим було – вмовити «Нову пошту» взяти участь. Але щось пішло не так. Що сталося?

– Нам хотілося, щоб нас підтримала велика компанія. Ми планували робити такі завдання із залучення різних компаній. «Нова пошта» стала першою випадково. Ми радилися, збирали навіть фокус-групу, питали думки авторитетних для нас людей, і ніхто не подумав про нещодавню трагедію й те, що це досі має наслідки для компанії. Ми не продумали комунікацію, не продумали копірайт. Мені здається, що це добрий виклик, бо люди тегали «Нову пошту» із зізнаннями в коханні. Але ми просто обрали не ту компанію й не в той час. 

«Нова пошта» дуже багато всього робить, а цей заклик міг виглядати як «прокиньтесь, допоможіть хоч комусь». Хоча нам так не здавалося. Але ми перепросили та зробили висновки на майбутнє.

– Більше не буде таких завдань? 

– Поки не знаємо, ми генеруємо нові способи залучення великих бізнесів. Можливо, будемо проводити попередню комунікацію. Спитаємо, чи ок бренду, якщо ми кинемо їм виклик. 

– Які збори особисто вас вразили? Тобто зрозуміло, що ефективний збір – закритий збір, але ми всі усвідомлюємо, що збори стали частиною масової культури, і відбулася певна їхня еволюція. Що з того, що робили ваші колеги, вам сподобалося? 

– Мені дуже сподобався збір «Рушійна сила» від Shields Ukraine. Там дівчата збирали на шини для БТРів. Мені сподобалося, що замість карток з однаковим дизайном, усім дівчатам зробили фото. Це було неймовірно гарно, і те, що це саме жінки збирали на шини. Мені дуже подобається, коли для матеріалів публікації беруть фото. І взагалі вся комунікація цього збору була дуже вдалою. А так в основному всі збори, звісно, схожі за механікою: картинка, текст, банка.

– А як же пісні Васі Байдака?

– Звісно. Люди, які співають і знімають кліпи – це взагалі. Мені сподобався гімн осені.

– Надя Дорофєєва?

– Так. Але я не змогла б піснями збирати. У мене більше «чорнухи» всілякої. «Тиловики» – це добрий двіж, але взагалі мені зазвичай не хочеться, щоб це було дуже весело. Але це винятково мої переживання, мій підхід. У людей, які записують пісні, дуже класно виходить. Ці пісні стають також частиною нашої культури. 

Думаю, колись ми згадуватимемо цей шлях і зберемо ось таку книгу [показує Нарбута видавництва «Родовід»]. Книгу, більшу за мою голову. І там будуть креативи з QR-кодами, щоб люди з усього світу побачили, як українці підійшли до фандрейзингу. 

– І наостанок, яку б думку ти хотіла б донести всім українцям, щоби вони не припиняли донейтити?

– Вкладаючи в себе, ми вкладаємо насправді в країну. Ніхто з нас не може розслаблятися та припиняти розвиватися. Я часто згадую підпис під фото бійця, який загинув на «Азовсталі», Олександра Гряника. Ми з ним багато спілкувалися під час його перебування там. І дуже багато важливих думок я зберегла для себе з цього спілкування. Він писав про те, що коли втрату важко пережити, треба робити так, щоби вона не була марною. Для мене дуже важливо втілювати цінності, якими жили загиблі герої.

Тому я роблю все не лише для того, щоби швидше зажити нормальним життям, а й у пам’ять про всіх, хто вже не з нами. Я щодня згадую сльози матерів, і це для мене додаткова причина робити більше.

Ну і залишатися в контексті. Це прямий обов'язок кожного з нас. Тих, хто хоче бути дотичним до перемоги. Тільки людина, яка тверезо розуміє, що відбувається, може продовжувати волонтерити попри все.