Війна Він тут до кінця війни або до Вальгалли. Історія фарерця, який воює в Інтернаціональному легіоні

 

– Почнемо з того, що твоє справжнє ім'я Бйорн Каллсой, але твій позивний – «Вікінг». Чому?

– Ну, по-перше, не я обирав собі позивний, мені його дали. Я волів би називатися Титом Пуллоном [римський центуріон, згаданий в особистих записах Юлія Цезаря, – ред.], якщо чесно, [сміється] але ж я з Фарерських островів, а ми, фарерці, – нащадки вікінгів. Ми говоримо старою мовою вікінгів. До речі, я вчора був в одному музеї, де дізнався, що вікінги називали Київ – Kongsriki av veggir. Що в перекладі означає – «Королівство стін». Вікінги дуже поважали цю землю.

– А як ти сюди потрапив і ким був до того, як тебе охрестили «Вікінгом»? 

– О, це насправді доволі цікава історія. Як ти знаєш, Фарерські острови розташовані доволі далеко від цієї війни, але це війна, яка торкнулася кожного. Я працював у будівельній галузі. У мене була чудова робота, прекрасна зарплатня. Аж ось, доволі раптово, ціни на будматеріали різко зросли. Багато людей більше не могли дозволити собі розкоші будувати бодай щось, тому мій робочий день скоротили вдвічі. На мій заробіток стало важко прожити. Тож я фактично звільнився з роботи. Мені було доволі сумно через це, тому що в мене були дійсно чудові роботодавці та колеги.

Насправді я хотів повернутися в море рибалкою. Але перед тим, як повернутися в море, я вирішив спочатку взяти невелику відпустку. Я люблю подорожувати, особливо ходити в походи з рюкзаком. Тож я поїхав на тиждень до Франції, а потім до Данії, щоб відвідати свою сестру. І я сказав їй, що насправді хотів би ще тиждень помандрувати з рюкзаком. Думав поїхати кудись, наприклад, через кордон до Німеччини з Данії. Тож ми зайшли в інтернет, щоби знайти дешеві автобусні квитки. І поки ми шукали, побачили рекламу супердешевих авіаквитків до Варшави. І, власне, саме моя сестра запитала мене, чи можу я поїхати до Варшави, тому що ніхто з нас ніколи там не був.

Я знав про Польщу лише з польських чорно-білих фільмів, які виглядають доволі депресивно. Як виявилось, Польща прекрасна. Тож я поїхав. І після п'яти днів, що я провів у Варшаві, я вирішив зателефонувати своєму двоюрідному брату, який живе в Україні, просто привітатися. А ще я його хрещений батько. Ми розмовляли, і він був дуже радий почути мій голос, тому що він був в Україні понад рік і не міг ні з ким легко розмовляти моєю мовою понад рік. Це було дуже гнітюче. Він ніби скучив за домом. 

Поки ми розмовляли, він розповів мені про всі ті звірства, свідком яких він тут став. І я знаю, що поки ми розмовляли, знаєте, я був фактично безробітним. Тому я ухвалив спонтанне рішення. Я сказав йому: «До біса. Хрещений батько теж прийде». А він намагався мене зупинити: «Ти що, з глузду з'їхав?». У мене є така риса – робити доволі різкі вчинки, спонтанні рішення, не завжди наймудріші. Так, кузен намагався мене відмовити, але я сказав, що ні, я мушу хоча б спробувати. І вже після того, як ми закінчили розмову, я, власне, подумав, що я, блять, зараз зробив? А я зазвичай дотримуюся свого слова, тож я сказав собі: «Гаразд, Бйорне, просто йди до кордону».

Через три дні я вже був в [Інтернаціональному] легіоні. Пробув там два тижні. А потім моя мама написала мені: «Бйорне, усі про тебе запитують. Усі за тобою сумують». Я подумав: «Срань господня, тепер я повинен подзвонити додому й пояснити, що відбувається». Тож я подзвонив, і в нас із мамою відбулася така розмова: 

– Коли ти повернешся додому?

– Не скоро. А що?

– Ти знайшов роботу в іншій країні?

– Узагалі так, мамо. Я вступив до українського Інтернаціонального легіону.  

Ось як я тут опинився. 

– Це звучить божевільно.

– Так, це і є божевілля. Але, правду кажучи, я не шкодую про жодний день. 

– Хочу розуміти, що тобою керує. Ледь не всі тут [в Україні] після майже двох років повномасштабної війни хотіли б, навіть більше – мріяли б пожити в такій країні, як Фарерські острови. А ти приїхав звідти сюди. 

– Повір, Фарерські острови – це одне з тих місць на землі, яке, напевно, найближче до небес. Ти знаєш історію про українського солдата, прах якого висипали на водоспад на Фарерських островах? Ще перед [повномасштабною] війною він їздив на Фарери. Коли повернувся до України, то вступив до лав ЗСУ та згодом загинув у Бахмуті. Перед тим, як піти на війну, він заповів своїм матері та дружині: якщо він помре, то хоче, щоб його кремували, а прах розвіяли у водоспаді на Фарерських островах, який називається Босалафоссур. Це дуже гарне місце. Я був дуже зворушений тим, що він хотів бути похованим у моїй країні.

 

– Пів року тому ти був цивільним мандрівником із Фарерських островів. Сьогодні ти – боєць Інтернаціонального легіону України. Чи були в тебе якісь хибні уявлення про військових, які змінила нова реальність?

– Деякі люди мають хибну думку, що ми повні психопати. Ніби єдине, що ми робимо під кінець дня, коли повертаємося додому, – це сидимо та брязкаємо зброєю абощо. Ні. Багато хто з нас плаче. Я зараз можу почати плакати через дурні, дійсно безглузді речі. Раніше такого не було. 

– Наприклад?

– Якісь дрібниці. Якби ти зараз увімкнув мені пісню з мультика про Русалоньку, я б, напевно, розплакався. Серйозно. Багато з цих хлопців, бійців, вони теж плачуть. Я пам'ятаю одну історію. Після одного зі штурмів, на жаль, двоє наших хлопців були поранені й опинилися в лікарні. Один ледь не помер. Осколок пробив йому легеню та шлунок. 

Так, хлопці повернулися із завдання, ми зайшли в кімнату, стояли там і пили пиво. Нас було шестеро. І один із них почав плакати, адже він тримав цього пораненого побратима на руках і гадав, що той зрештою помре. Згодом усі ми почали плакати. Навіть обійнялися. Хоча я точно не любитель обіймів, але з того часу, як я потрапив на цю війну, то щоразу, коли я бачу своїх друзів, ми обіймаємося. Я цілую їх, бляха, у щоку. Ми просто дуже раді бачити один одного. Ти можеш називати нас як завгодно, але ніхто з нас точно не психопат.

Однієї ночі мене розбудив біль, тож мені треба було прийняти кілька пігулок. Так, я прокидаюся, а один із хлопців у кімнаті, як мені почулося, – мастурбував. Я подумав: «Якого біса?» А потім я піднімаю голову, дивлюся й бачу, як він смикається уві сні. ПТСР. Тож навіть якщо ми здаємося міцними, мов пекло, усі ми цим пеклом добряче травмовані.

Ще скажу таку річ. Я ще ніколи в житті не був таким пацифістом, як зараз – після того, що тут побачив. Це також те, що я розповідаю людям удома. 

 

– Дорогою сюди ти виглядав доволі збентежено та сказав мені, що тебе зараз щось дуже виводить із себе. Про що йшлося? 

– Моя країна завжди мала хороші ділові відносини з Росією, хоч ми далеко не комуністи, а демократи. Річ у тім, що Фарери – рибальська країна. І в нас були рибальські угоди з Росією. Я, мій двоюрідний брат та один знайомий політик на Фарерських островах намагалися показати моїй країні, що Росія тут робить, на яких засадах почалася ця війна. Ми розповідаємо про брехню та звірства, які чинять росіяни. Що ми не можемо вести бізнес із такими людьми чи країнами. І ми навіть змусили посла України в Данії приїхати на Фарери, де ми проводили конференцію. І вони провели відеоконференцію зі мною та моїм двоюрідним братом. 

Звичайно, коли це відеоконференція, то наша історія, те, що ми спостерігаємо тут, в Україні, піддається жорсткій цензурі та скорочується, тому що вона занадто жорстока для медіа. Я перебуваю в обороні, і це подекуди схоже на окопну війну часів Першої світової, тільки з дронами. Хоч насправді в нас майже вийшло. Ми фактично розкололи уряд. Проросійські парламентські партії були під таким сильним тиском, що вони не думали продовжувати рибальську угоду з Росією. Також я дав ще одне інтерв'ю іншому журналісту, де розповів свою історію. 

 

Чотири дні тому він написав мені, що якось політики, які підтримують цю угоду, знову лідирують. І це мене розлютило. До сьогодні я мовчав про своє місцеперебування в соцмережах, на Facebook. Я не публікував військові фотографії чи чогось такого, але буквально два дні тому я так розлютився, що розмістив на своєму профілі свою фотографію, на якій я, закривавлений і з великим довбаним кулеметом, почав публікувати всі відео та сторіз. Я також збираюся знімати відео, де пояснюватиму, що я тут бачу, і чому я не повернуся додому, поки ця бісова війна не закінчиться. Тому що мої люди повинні це знати. Якщо парламент не розірве цю риболовну угоду, то, можливо, я можу змусити миролюбних фарерців чинити тиск на мій уряд.

Як я вже казав, ми рибальська нація. Ми мали 50 років хороших відносин із Росією. Навіть якщо росіяни не живуть у моїй країні, це просто рибальський бізнес, але ми не можемо підтримувати режим терору. Тому я категорично проти повернення до рибальської угоди з Росією. Можливо, до неї можна буде повернутися, коли вони скинуть Путіна та зроблять Росію справді демократичною країною. Але до того дня я не можу підтримувати рибальську угоду з Росією та сподіваюся, що мій народ приєднається до мене. 

– Чому тебе це зачіпає аж на такому особистому рівні?

– Населення моєї країни становить 54 тисячі людей. Це невелика держава, але ми пишаємося нею. Я повністю розумію, за що ви, українці, боретеся. До 1946 року нам не дозволяли мати парламент. [Фарерські острови – автономна територія, яка є частиною Королівства Данія, – ред.] Парламент у моїй країні – найстаріший парламент у світі. Навіть старший за ісландський. Він називається Logting. До 1946 року нам фактично забороняли мати власний парламент і власний прапор. Ми також боролися за свою ідентичність.

У 1946 році ми так втомилися, що фактично взяли в заручники данський парламент у моїй країні та їхнє адміралтейство, зрізали данський прапор, запхали їх усіх на бісів корабель і відправили в Данію. Уже через три дні король Данії Крістіан (я не памʼятаю, пʼятий чи шостий) прибув до нас, щоби запитати, що, бляха, у нас тут відбувається?. 

І ми пояснили йому, що ці виродки поводяться з нами, як із лайном. А ми фарерці. У нас своя мова. Ми не данці. І він повністю погодився з нами. Тож ми фактично отримали незалежність протягом трьох днів після цієї події, поки знову не приєдналися до Данського королівства, але тепер у ролі автономної держави. І тепер ми дуже горді люди. Ми мікронація під владою Данії. Вони – наш протекторат. Але в нас є свій прапор і своя мова.

– Чорт забирай. У мене шкіра сиротами вкрилась.

– Ви також боретеся за існування. Я знаю, що навіть якщо росіяни захоплять всю Україну, вони ніколи не дозволять вам називати себе українцями. Дуже важко читати про українців у Криму та на окупованих територіях, які не взяли російські паспорти на виборах. Себто їх поставили перед вибором – ви називаєте себе росіянами, тож беріть російський паспорт або забирайтеся звідси. Тобто їм довелося тікати з усім тим, що вони могли винести. Це просто жахливо. 

Мене бісить, що ніхто на Заході про це не знає. Чому ніхто не пише про це? Ось чому я зараз говорю публічно у своїй країні. Ви знаєте, у нас навіть немає армії. Тому люди були доволі шоковані, коли почули, що я тут. І це також одна з причин, чому я не висловлювався. Але тепер я вийшов на світло. І сподіваюся, що люди почнуть прислухатися до того, що я говорю. 

І, звичайно, я не буду показувати контент зі сценами насилля. Але скажу правду. За що воюють українці. Чому вони за це борються. Хоча, можливо, я й покажу їм ці довбані відео. Боже мій, я стільки всього бачив. Багато огидних відео. Ці сучі російські військові... На щастя, я бачив лише три відео. Але я чув від інших хлопців, що вони бачили більше – 20, 30. Довбані жахливі відео, зняті росіянами. 

 

 

– Про які відео йдеться? 

– Одне відео, ймовірно, було знято в одному з підвалів для тортур у Криму чи деінде. На ньому була жінка, яку ґвалтувала група росіян. Єдине, про що вона благала, щоб усі її ґвалтівники використовували презервативи. 

Також я бачив відео з масовими похованнями в Ізюмі. Мертві цивільні, мертві військові. А потім третє масове поховання. Де на всіх видно сліди катувань і пострілів у голову. Їх розстрілювали та катували.

Ще пригадую відео з російським танком, що стріляє по балкону. У будинок, де ховаються жінки та діти. Він знає, що це цивільні та діти. І однаково вони просто використовують їх як мішень. Що, в біса, не так із цими сраними російськими військовими? Це мене бісить. Я бачив багато такого лайна.

– Тож ти тут точно не за грошима...

– Так, я вже отримував закиди у свій бік, що я приїхав до України тільки заради грошей. Але вдома я заробляв набагато більше. Майже вдвічі. Гроші тут ні до чого. Ми робимо це, тому що ми тут для вас. І ми віримо у вашу країну, вашу свободу та ваше існування.

   

Українці мають розуміти, що якщо іноземець вирішив залишитися на фронті, у бліндажах та окопах, то він робить це тому, що вірить у вас

 

Мій найкращий друг, [позивний] «Кіпр», насправді з дуже багатої родини. Його сім'я намагалася його зупинити. Вони пропонували йому 50 тисяч євро, щоб він не їхав сюди. Але він тут і каже те саме, що і я. Звісно, коли ми всі їхали сюди, у нас були різні мотивації. Але ми змінилися, усе змінилося, коли ми потрапили на фронт. 

– Нічого собі. Цікаво це чути від іноземця, коли в українському суспільстві багато розмов про те, що люди втомилися від війни...

– Насправді, знаєш, що найдивніше? Люди в містах, які ближче до лінії фронту, більш умотивовані. Але відтоді, як я тут, у Києві, я часто чую від людей: «О, я просто хочу, щоб це закінчилося прямо зараз».

Чому деякі з вас не настільки вмотивовані, як українці, які перебувають ближче до фронту? Може, тому, що в Києві, тривалий час іде мирне життя. Це відчувається, ніби війни немає, але про неї змушують згадувати. Але можу сказати вам одну річ. Я ще не зустрічав жодного українського військового, який би не вірив у перемогу України.

 

 

Навіть ми, іноземні добровольці, віримо, що ви переможете. Не занепадайте духом, адже дедалі більше країн починають вірити у вас. Вони бачать, що Росія до біса слабка. Я маю на увазі, що у вас не було зброї, щоб воювати проти Росії, коли вони почали. Україна була схожа на будинок із першої частини «Сам удома». Умовно, росіяни перечепилися через граблі, їх били, як лайно на задньому дворі будинку. Тепер же вас усі підтримують.

Інші країни, як-от Грузія, Таджикистан, Казахстан, бачать, що Росія зараз до біса слабка. Вони просто грають м'язами. Єдине, у чому вони зараз мають перевагу над усіма нами – це ядерна зброя. І давайте, заради бога, сподіватися, що цього ніколи не станеться. Але якщо ви переможете в цій війні, Путін буде настільки слабкий, що росіянам доведеться призначити нові вибори. Зараз, наскільки мені відомо, президентські вибори в Росії відбудуться в березні наступного року. Закликаю росіян не просрати їх до біса. 

Мені 42 роки. За 42 роки я вже й не пригадаю, скільки разів Росія, усі інші країни грали в російську рулетку з усім довбаним світом. Ми всі втомилися. Хіба ми не можемо просто працювати заради того, щоб зробити світ кращим? Інвестувати в університети, жити в мирі хоча б раз. Може, відправити кількох росіян у довбані школи й університети?

– До речі, поговорімо про російську пропаганду. Скажи, скільки «нацистів» ти тут побачив?

– «Нацисти» – це моя улюблена тема. Справді? Наскільки тупими мають бути люди, щоб повірити, що вони борються проти нацистів? Я маю на увазі, що Зеленський – єврей. Прем'єр-міністр [Денис Шмигаль] – єврей. Міністр оборони [Рустем Умеров] – мусульманин. 85% населення України – православні християни. Це працює тільки на російських солдатів і недалеких людей, змушуючи їх вірити, що вони насправді борються за щось хороше. 

У мене в голові не вкладається, що навіть у моїй власній країні є деякі довбані ідіоти, які також у це вірять. Саме в цьому я зараз також намагатимусь переконати своїх. Хоча насправді майже всі вірять, що це повна хуйня.

Але вони дійсно не знають, що відбувається. Тому що я знаю, що на Заході більше російської пропаганди, ніж правди з України.

– А що ти знав про Україну до того, як приїхав сюди?

– Чесно кажучи, я був неусвідомленим. Нейтральним. Це було спонтанне рішення. Якби я не був у Польщі в той момент, коли розмовляв зі своїм двоюрідним братом, мене б, напевно, тут не було. Я навіть не наважуюся називати себе військовим. Пів року тому я був цивільним. У мене було два місяці підготовки. Я, можливо, назвав би себе борцем за свободу. Як і половина хлопців там, де я перебуваю, де ми фактично ведемо окопну війну. Це настільки божевільно й огидно, що потрібно мати віру в те, що ти борешся за праве діло. 

Я думаю, що кожен із нас, напевно, мав якийсь мотив, коли приїхав до тренувального табору. Але повірте мені, в окопі всі хлопці говорять одне й те саме. Вони не можуть змиритися з думкою, що росіяни прорвуть наш фронт і дійдуть до наступного міста. Це наш спільний кошмар. Один на всіх.

– А чи знав ти щось про Революцію гідності або Януковича? 

– Трясця! Янукович! Як, бляха, це було можливо? Я маю на увазі, я знаю, що Путін фактично привів його до влади. Він отримав більше влади, ніж насправді дозволено давати президенту. Майже відразу після виборів він мав право розпустити парламент. Він міг особисто обирати людей на посади. Щороку він грабував країну, так зване фінансування інфраструктури, на мільярди доларів щороку. А коли його нарешті вигнали, він украв усю скарбницю. І він живе в Росії. Боже!

   

Цей ваш Янукович мене реально бісить. Коли ми виграємо цю війну, я сподіваюся, що ви, блять, попросите, щоб він повернувся з державною скарбницею й усіма довбаними мільярдами, які він вкрав

 

Він продав майже всю українську зброю балканським країнам. А коли його нарешті вигнали, під час Революції гідності, він скоротив українську армію до 5000 чинних солдатів.

Ви не були готові [до нападу Росії]. А потім, через чотири місяці, Путін напав на Крим. У вас не було жодного шансу. У вас не було ні військових, ні зброї, ні грошей, але ви встали й боролися за щось, за гідність, за свої права. А тепер їх намагаються зламати, беруть і використовують брехню, щоб почати війну, кажучи: «О, ми тут, щоб захистити 20% російськомовних, які перебувають у заручниках у нацистській Україні». 

Ви думаєте, ця війна закінчиться, якщо Україна сьогодні підпише з РФ мирну угоду? Це ваші землі, окуповані агресором. Ви думаєте, що Росія не зробить цього знову через 10 років? Я гадаю, що більшість європейців не розуміють, що наступного разу вони будуть цим займатися, бо якщо це не зупинити, то в якийсь момент ця війна буде на кордоні Європи. Ми повинні зупинити її тут. Я просто процитую персонажа царя Леоніда з фільму «300 спартанців»: «Це те місце, де ми їх тримаємо. Тут ми стоїмо. І тут вони помруть».

– То як довго ти тут? Розкажи, як отримав поранення?

– Я тут майже пів року. На превеликий жаль, мене важко поранили, тож минуло вже два місяці, як я востаннє був у бою. Це був дуже запеклий бій. Я перебував у дальньому правому заглибленні окопу, у кулеметному гнізді. Я ніколи не бачив стільки РПГ [ручних протитанкових гранатометів], як у той день. Ці РПГ ще й були бронебійними, тож вони робили два короткі вибухи. «Бах-бах». Перший снаряд пробиває активну броню, а другий має вбити всіх, хто перебуває всередині бронемашини. Ще там були снайпери, там було все на світі. Мої хлопці попереду повинні були задимлювати нас. 

Я був один із кулеметом позаду, біля окопу [Грузинського легіону?]. Вони були метрів за п'ять від мене. Тож ми просто прикривали їх – тримали росіян на відстані, поки в моєму бункері не змогли організувати кращу оборону. Думаю, я вистрілив десь п'ять магазинів, по 50 набоїв у кожному. І я якраз перезаряджав шостий, коли бронебійна граната влучила в правий бік мого кулеметного гнізда. Ніхто з нас насправді не розуміє, як я, блять, вижив у цьому лайні, тому що вибух був неймовірної сили.

Так, коли вибухнув мій бункер, я якраз закінчив перезаряджати зброю. Я навіть почув вибух. І, знаєте, найважливіше на фронті – це ваші органи чуття: ніс, очі та вуха. Я почув перший вибух. Перед тим, як мене відкинуло ударною хвилею, я подумав: «О, чорт, а це близько». І я вдарився об стіну настільки сильно, що, пам'ятаю, відчув, як усе моє тіло відірвалося від землі. Хлопці сказали мені, що на тій стіні залишився мій відбиток. 

Коли я був у повітрі, уже вдаряючись об стіну, я відчув, як осколок входить у мене. Жодного болю, лише відчуття чужорідного тіла. Потім я подумав, що втратив свідомість, але інший хлопець, якого я зустрів опісля, який пережив подібне раніше, сказав, що насправді ти не втрачаєш свідомість, ти немов відключаєшся. Тож я відключився не більше, ніж на три-п'ять секунд.

Але за ці три-п'ять секунд я пережив дуже поганий досвід. Тому що я все ще був притомний. Я був просто в якомусь темному місці. Нічого не було навколо. Я почав питати, де я? Чи є тут хтось? Мені довелося закричати. Це тривало, мабуть, хвилин зо п'ять. Я почав волати, а потім запитав себе: «Невже я помер?».

Але потім я почав чути звук здалеку, мов потужний водоспад, який просто наближався все ближче, дуже швидко. А потім я оклигав. Було стільки пилу й диму, що я не міг бачити навіть на десять сантиметрів перед собою. Я памʼятав, де мав бути мій кулемет. Тому я спробував намацати його руками. Знайшов. Єдине, про що я думав – продовжувати стріляти, захищаючи своїх друзів в окопі попереду. Але кулемет вислизав у мене з рук.

І після двох безрезультатних спроб підняти кулемет, я поглянув на руку й побачив, що поранений. Тоді я вибіг із задимленого окопу. Пробіг метрів 10, намагався дістати свій джгут і накласти його на себе. Але не вийшло. Я був поранений в обидві руки. Тож я забіг у бліндаж і закричав, що мене поранили. «Кіпр», мій найкращий друг, ми були нерозлийвода ще з тренувального табору, він відразу кинувся мені на допомогу. Уже за хвилину ми спільними зусиллями наклали джгути на обидві руки та зупинили кровотечу. 

 

 

Потім сталася ця кумедна історія про член. Мене також поранило в ногу. Було багато крові. Було дві величезні рани. Тож після того, як «Кіпр» наклав мені джгути на руки, у мене почалася сильна кровотеча з боку. І він поклав мене на спину, бо намагався зняти бронежилет. І я помітив там кров. Я глянув на нього: «Кіпре», перевір мій член!». А він такий: «Ні, ні, ні, «Вікінгу». Треба зупинити кровотечу з твоєї бочини. Ти стікаєш кров'ю». «Перевір мій бісів пиптик, «Кіпре», – кричу я ще дужче. У відповідь він безрезультатно намагається зірвати з мене жилет, а я його просто б'ю ногою. «Подивись на мій довбаний хуй, чувак!». У цьому гармидері ми й не побачили, як нам на допомогу прийшов наш побратим: «Що тут, на біса, відбувається?».

«Кіпр» відповів, що я не дозволяю йому зупинити мою кровотечу: «Він стікає кров'ю, але водночас хоче, щоб я перевірив його член». Зрештою той, інший, зірвав із мене жилет. А «Кіпр» стягнув із мене штани. Я й досі просто не можу викинути вираз його обличчя з голови, коли він дивиться на мій пеніс, підіймає палець догори такий: «З членом усе добре». [сміється] А потім почалися інші перестрілки. Я знову почув РПГ і подумав: «До біса це все. Я маю виправдати своє ім'я».

І поки вони стріляли й билися, я почав кричати: «Сьогодні ми всі помремо у Вальгаллі. Не падайте духом!». Я кричав так сильно, що командир в окопі, що поруч, вийшов, щоби запитати: «Хто це, блять, такий?» А мої хлопці такі: «Завали пиздак, «Вікінг»!». [сміється]

Так, бокової стіни мого бліндажа не стало. Мене сильно посікло осколками. Навіть каска розлетілася. Осколок також пройшов через мій довбаний кулемет. А мені все зійшло з рук. Я не релігійний, але кожен із нас після цього казав: «Серйозно, як ти, блять, це пережив? Хтось же за тобою наглядає згори». У мене на лівому боці було 26–30 осколків від одного міліметра до 1,4 сантиметра. І нічого! Жоден із них не зачепив нічого життєво важливого. Один пройшов через обличчя й вийшов. Зуби не зачепило, нічого. Також один прошив шию.

Але найгіршою травмою було пошкодження нерва в моєму довбаному пальці. Тож після поранення я опинився в лікарні. Через тиждень, коли я подзвонив додому своїй сім'ї та мамі, я збрехав. Я не хотів нікого лякати, тому сказав, що в мене в правиці було три дрібні осколки. Нічого серйозного. Але потім зі мною зв'язався один політик, запитав, чи не хочу я допомогти йому працювати проти нової рибальської угоди з Росією. І я погодився. Так мені довелося знову подзвонити додому, сказати мамі, що насправді я мало не підірвався.

– Що відповіла твоя мама?

– Вона сказала: «Так, мені здалося, що ти трохи збрехав». [сміється]

– Тож були секунди, коли ти був настільки близький до смерті, що думав, що вже мертвий. Про що ти думав тієї миті?

– Як я вже казав, усе відбувалось дуже швидко. Близько хвилини від моменту, коли мене поранило, до того, як я опинився в окопі. Тож, можливо, це було лише кілька секунд, але мені здалося, що це були хвилини. Але було просто темно. Нічого не було.

– Як ти почуваєшся сьогодні?

– У мене всередині до біса осколків. До кінця мого життя, коли я буду проходити контроль в аеропорту, вони будуть пищати. У мене в руці є кілька маленьких осколків. Зокрема, вісім осколків шириною близько міліметра потрапили у вказівний палець. Це так дивно, що осколок, який пройшов так далеко, може понівечити цілу руку. Я не міг поворухнути рукою, але зараз мені її вилікували. Тож за два тижні я знову буду готовий.

– Коли ми вперше розмовляли через телефон, домовляючись про час інтервʼю, я подякував тобі за службу. А ти мені відповів, що твоя служба ще не закінчилася. Ти збираєшся повернутися на фронт? 

– Звісно ж, бля! Я сказав мамі, що не повернуся, допоки це лайно не скінчиться. Я розлютився. І я не покину своїх друзів. 

– Радий за тебе. І наостанок, три головні речі, які ти хотів би розповісти про Україну на Заході?

– На Заході чують різні історії, які дуже заплутують. Але ви дійсно не дізнаєтеся правди, поки не опинитеся в Україні. А якщо почитати історію України, наприклад, коли насправді почалася ця війна? Вона почалася не у 2022 році. Вона насправді не почалася й у 2014 році. Вона почалася задовго до цього. Росія планувала це протягом тривалого часу. Вони фактично намагалися зруйнувати українську інфраструктуру з Януковичем на посаді президента. Вони сподівалися розвалити Україну настільки, що вона фактично приєднається до «Російської імперії». Тому що у вас могло б не бути вибору.

Але ви, хлопці, вирішили боротися. І це історія, яку я хотів би висвітлити. Я маю на увазі, що ви боретеся за території, які росіяни вкрали у вас. В Україні є кілька етнічних груп, які живуть під одним прапором. Ви – це й татари, козаки, нащадки вікінгів. Різні релігії, але всі ви співіснуєте. У вас один прапор. І ви просто боретеся за свої права та свою землю. І це те, що Росія дійсно намагається зруйнувати. І дуже дивно, що часом Росії вдається переконати Захід, що вони насправді роблять хорошу справу. Ви, хлопці, до сраки круті. 

Також інші країни, які були під гнітом росіян, нарешті бачать, що Росія не така вже й сильна, як про неї говорять. Я маю на увазі, наприклад, окуповані території Грузії. Насправді грузини повністю на вашому боці. Вони також починають потроху повставати. Ви бачили це відео? Коли російський круїзний лайнер заходить у грузинський порт, а вони посилають його нахуй. Гарна, бляха, робота. Сподіваюся, ви, грузини, її продовжите.