До 2018 року в Збройних силах України не було бойових спеціальностей для жінок. До 2019 року жінки не могли вступати до військових ліцеїв. До 2023-го жінки не мали власної форми. Уже протягом п’яти років ветеранки й військовослужбовиці «Жіночого ветеранського руху» адаптують армію до потреб обох статей.

Окремі палати для жінок у військових госпіталях, лікарі для жінок на фронті, дитячі садки на полігонах – роботи ще багато. Ми поговорили із засновницею «Жіночого ветеранського руху» Андріаною Арехтою і її заступницею Катериною Приймак про рівність, гранату в бюстгальтері, необхідність доводити, що ти можеш, і шлях воїна.

  Раніше ми розповідали, як Veteranka шиють жіночу військову форму.

Андріана Арехта

   

лідерка «Жіночого ветеранського руху», штурмовиця

Про військовий шлях

   

 

До 2014 року я п’ять років працювала бренд-менеджеркою компанії, що займалася розвитком японських і французьких брендів на ринку України, їздила у відрядження. 21 листопада 2013 року я повернулася з Японії, 25 листопада потрапила на Майдан [Революцію гідності – ред.] Це поставило жирну крапку в кар’єрі бренд-менеджерки.

8 травня ми з Майдану поїхали на Луганщину. Там створили батальйон «Айдар». Це була перша сотня. Не у всіх навіть були військові квитки. Ми приїхали туди, на нас чекали ще п’ять побратимів з Луганщини, які там переховувалися в лісах. 11 травня ми виконали перший наказ від частини. Тих, у кого були військові квитки, оформили, нам видали зброю. Наш батальйон одразу пішов штурмувати.

Серед цих 100 добровольців були чотири жінки. Одна – медикиня. Дві одразу сказали, що підуть лише в бій. Комусь треба було працювати в штабі. Я погодилася, але лише до першого штурму. Було заздрісно, бо вони всі їздили на полігон, стріляли, приїжджали задоволені, заряджені, а я з ранку до ночі сиділа з паперами, оформлювала їх.

Соромно було спитати, як розряджати автомат

   

 

Був штурм міста Щастя. Туди йшли 53 людини. Я підійшла до командира [Сергія Мельничука], кажу: «Дайте наказ іти». 

Але в мене не було групи. Бо поки вони всі згрупувалися, проходили злагодження, я сиділа в штабі. Тож пішла до групи найбільших хуліганів, бо інші мене не взяли б із собою. Вони, звісно, теж були в шоці, але я вдягла балаклаву, тож не всі навіть знали, що я серед них. До моста в Щасті дійшли лише дві жінки: я й Надія Савченко. Ми штурмували саме місто.

Насправді я тоді була не зовсім готова. Я не знала, як правильно розрядити автомат, тому тримала його вгору, щоб не застрелити побратима, який ішов переді мною. Соромно було спитати, як це робити, бо тоді треба було б доводити, що я можу бути в групі. Такі запитання дуже підривали б мій авторитет. 

Мені дали гранату на цей штурм, але я не вміла користуватися нею, тож замотала її скотчем і заховала в бюстгальтер, тому що мені сказали потім її повернути. А після штурму прийшла, витягла гранату з бюстгальтера й повернула. 

Звісно, у мене були страхи: страх, що я щось зроблю не так, страх першого пострілу. Але страху за своє життя не було взагалі. Не було запитання, чи я йду, чи не йду. Я була впевнена. Але коли вперше зустрілася з ворогом, він стояв переді мною на відстані двох метрів, я подивилася йому в очі й відчула бар’єр. Я не стріляла до цього в людей і зрозуміла, що не знаю, як стріляти, коли тобі дивляться в очі, ще й так близько. Єдине, що могла зробити, сказала: «Здрасьтє», – і він мені відповів: «Здрасьтє». Добре, що підбіг мій побратим і допоміг мені.

Під час другого штурму в нас уже були загиблі. Прямо біля мене загинув побратим. Я зрозуміла, що жива ціною його життя, і мене ніби перемкнуло всередині. Я зрозуміла, що ти або стріляєш, або ні, або ти воїн, або ні. І це не через стать узагалі. Цей бар’єр першого пострілу є не лише в жінок. Хлопцям також часто це не вдається. Але після другого штурму я стала воїном.

Орден за мужність кравчині

   

 

Я не можу сказати, що 2014 року була якась дискримінація, бо це були добровольчі формування. Це не була армія в тому вигляді, у якому вона є сьогодні. Сьогодні в Збройних силах багато жінок, але на передовій їх однаково мало. Могло би бути більше. 

Спочатку, якщо дівчата хотіли потрапити в групу, вони потрапляли. Звісно, були хлопці, які казали, що жінкам не місце на війні. А коли я питала: «А я?» – вони відповідали: «Ти виключення». Але немає ніякого виключення. Я хочу – я воюю. Тож із хлопцями ми по-дружньому сперечалися. Це не було дискримінацією, бо я продовжувала на рівних із ними виконувати завдання. 

Дискримінувало мене Міністерство оборони, яке не дозволило обіймати бойову посаду. По документах усіх оформлювали на ті посади, які були в штаті. Хлопці-штурмовики в нас були оформлені й водіями, і стрільцями. Але якщо хлопців можна було оформлювати на такі посади, то дівчат – ні. Дівчата могли йти на кухню, бути персоналом, який обслуговує, діловодом. Навіть звʼязок – це була суто чоловіча спеціальність.

Я у військовому квитку була записана як начальник швейного цеху по ремонту та пошиву речового майна, тобто кравчиня. А моя посестра – банщиця. Якось я була на 25-му блокпості, на Бахмутському напрямку. І приїхав генерал, треба було зробити бойовий наказ, і він каже: «А як мені робити наказ? Що кравчиня робить на 25-му блокпості?» А ми з ним були вже знайомі з Георгіївки, з деблокування Луганського аеропорту. І я йому кажу: «Ну пишіть, що шкарпетки тут шию. Це не мої турботи, що писати». А потім видають орден за мужність кравчині. Мені було байдуже на звання й нагороди, але звучить це смішно.

«Невидимий батальйон»

   

 

Я була на четвертому місяці вагітності й, щоб частина не відправила мене у декрет, демобілізувалася. Тоді приєдналася до адвокаційної кампанії Марії Берлінської «Невидимий батальйон». 

Ми знялися у фільмі [документальний фільм «Невидимий батальйон»], показали, що всі дівчата в Збройних силах дискриміновані: снайперка у військовому квитку – банщиця, штурмовиця – кравчиня. І ми працювали над тим, щоб внести зміни до законодавства, дати дівчатам можливість обіймати бойові посади, бо це й соціальні виплати, і нагороди. Ну, й узагалі в цьому ж полягає рівність. Фізичні можливості кожної людини залежать лише від неї, але юридично ніхто не має права їй нічого заборонити.

2018 року відкрили 63 бойові спеціальності для жінок, а 2019-го дівчатам дали можливість вступати у військові ліцеї. 

Із бойових спеціальностей жінки ще не можуть обіймати ті, що стосуються мінно-вибухових професій. Хоча я знаю дівчат-саперів, які працюють на сході. Але внесення таких спеціальностей до переліку пов’язане зі змінами в Конституції, тому це надолужити поки що неможливо.

Буде велика війна

   

 

Я народила дитину, чоловік і далі служив у морській піхоті, а я займалася активізмом, «Жіночим ветеранським рухом», законодавчими змінами, училася в Могилянці й чекала великої війни. Усім про це говорила, їздила за кордон і казала: «Готуйтеся». Але ніхто не вірив. Прийшло вигоряння і зневіра, бо на війні мені набагато легше, ніж бути активісткою. В активізмі ти оббиваєш усі пороги, а на тебе дивляться, як на хвору, і кажуть, що те, що ти говориш, не на часі.

Перед початком повномасштабної війни ми з Катею [Приймак] брали участь у миротворчому заході – зустрічалися з жінками з окупованих територій – вони називали нас «дикунами зі зброєю». Ми зрозуміли, що нічого не буде, це примирення нікому не потрібне, вийшли з цього проєкту, і почалася повномасштабна війна.

Ми зідзвонилися з дівчатами зранку 24 лютого в Zoom, зробили спільне фото, щоб зафіксувати, що ми всі живі. Катя одразу поїхала відкривати штаб, а я – зі зброєю в частину. Дитину відправила на захід України до родичів. У нього і мама, і тато військові. Йому не пощастило. [сміється]

Мамо, передай Залужному

   

 

Син не мріє бути військовим, але він будує з Lego танки з п’ятьма пушками й просить мене показати це Валерію Федоровичу [Залужному] і надіслати в НАТО. Каже, що знає, як домовитися з інопланетянами, щоб перемогти Росію. Звісно, я це нікому не показую, але коли він погано їсть, то я кажу, що передам генералу, що він не хоче їсти броколі, і це спрацьовує. [сміється]

Син був у кабінеті Залужного, бо в мене не було няні, і я всюди ходила з ним. Валерій Федорович давав йому цукор у кубиках, тож Макару дуже сподобалося. Він глянув на карту на стіні й каже: «О, це звідти будуть москалі нападати?» Це всіх дуже насмішило. Але оскільки нам треба було працювати, синові ввімкнули мультики. Тільки уявіть: кабінет Залужного, купа військових сидить, серйозні такі полковники, і грає «Свинка Пепа». Жінки багато людяності приносять у подібні структури. 

Колись ми йшли з сином із дитячого садка, він каже, що буде таким супергероєм, який встановить парасольку й закриє все небо, і на нас летітимуть ядерні бомби, а ми попиватимемо чайок.

Зараз він виріс і почав розуміти, що робота мами й тата небезпечна. Він дуже переживає. Якось із бабусею він побачив, як «На щиті» привезли хлопця, – і він усвідомив, що війна – це не просто якісь там бомби літають і танки з Lego, це те, що може забрати життя.

Потреби жінок в армії зараз

   

 

Найперше – це матеріально-технічне забезпечення. Звісно, ми звикли до чоловічих трусів, звикли, що все треба купувати самостійно: берці, форму, бронежилети. Новий бронік мені подарував чоловік на 14 лютого, перед повномасштабною війною. Я дуже задоволена була, що хоча б щось маю.

Коли в частину приходить допомога від західних партнерів і якщо там є маленькі розміри, то командир мені передає. У нас зараз усього дві дівчини в загоні воюють, ми обидві дрібні, тож ділимося всім, що є маленьке. 

Також нам потрібні чіткі умови професійного зростання в армії. Бо зараз ти стаєш офіцером, коли вимерли всі офіцери. Зараз є можливість для тих, хто має вищу освіту, пройти курси і стати офіцером. Але дівчат неохоче посилають на офіцерські курси, відмовляють їм.

У нас немає чіткого алгоритму професійного зростання. І коли ти на бойових, то не розумієш, що відбувається в частині. Приїжджаєш, а тут люди зросли у званнях, у посадах, бо воєнний час – це золота жила для кар’єрного зростання в армії, а ти на передовій, не в курсі нічого й залишаєшся сержантом.

Мені здається, що якби були умови для професійного зростання й рівність у можливості отримувати офіцерське звання як дівчатам, так і хлопцям (не через те, що хтось загинув, а через те, що ця людина має вищу освіту, давно служить, має бойовий досвід і реально може бути хорошим офіцером), усе поліпшилося б. Бо тоді з’явилася б середня ланка управління в армії, з чим у нас були дуже великі проблеми на початку. Бо в нас була вища ланка управління у вигляді головнокомандувача, Міноборони, і нижча ланка – солдати. А середня ланка не була сформована, тому що не дали можливість лідерам, які з 2014 року воювали, стати вже на посади комбатів. Тільки зараз починають це робити. А нам дуже потрібна ця середня ланка, яка буде робити з солдатів професійних військових і доносити з поля бою правдиву інформацію вищому керівництву. 

Ще, звісно, нам дуже бракує дитячих садочків. Бо є жінки, які воюють і мають дітей. Якось до нас приїздила генералка з Канади, у якої четверо дітей. Вона воювала і в Афганістані, і в Іраку, і вона могла приїхати на полігон із дітьми, тренуватися, але водночас годувати їх. А тут не те, що четверо дітей, тут з однією дитиною важко, тому що немає ні садочків, ні дитячих кімнат, нічого. А в нас через війну сформувалося багато сімей на фронті, ці сім’ї вже мають дітей. Але жити їм немає де. Тобто потрібні військові містечка. 

Але взагалі, якщо спитати в жінок, що їм потрібно, то передусім це доступ до зброї й посад. Тобто, якщо дівчина хоче бути в мінометному розрахунку, то чому її хтось має стримувати? 2014 року «Госпітальєри» зробили дівчат переважно медикинями, тепер додалася ще одна популярна спеціальність – аеророзвідниці. Жінки в інженерних військах, штурмових, в артилерії – це досі рідкість.

ВЛК

   

 

Андріана Арехта підірвалася на міні, отримала політравму й перебуває в лікарні з грудня 2022 року. У неї перелам хребта і щелепи, військово-лікарська комісія (ВЛК) тимчасово визнала Андріану обмежено придатною, тобто вона не може служити в десантно-штурмових військах, де несла службу до цього. «Але ми з командиром на зв’язку, він на мене чекає, я планую одразу повертатися, як тільки зможу», – додає дівчина.

Мені дуже пощастило, що я проходила ВЛК лежачою. Тобто я не їздила в центральний госпіталь, не стояла в цій черзі з купою поранених, ВЛК приїхала до мене. Моя лікарка дуже допомогла, бо зібрала всі аналізи за шість місяців і підготувала для комісії.

Я дуже боялася, що мене спишуть, тому встала при комісії, хоча мені було дуже боляче й важко. Вони попросили зігнутися, я на той момент не могла цього робити, але на емоціях зігнулася. Мене навіть попросили показати шрами, чи точно в мене перелам хребта й політравма. 

ВЛК – це жахливо, бо це черги, мільйони папірців, які травмованій людині неймовірно складно збирати. Так само як складно стояти чи сидіти в черзі. Особливо, якщо в тебе ампутовані ноги. Зі мною тут у госпіталі лежить хлопець з двома високими ампутаціями, ВЛК заходить до нього й просить встати на огляд. Ми, звісно, сміємося вже з цього, але насправді це жахливо. До того ж є корупційний складник.

Дуже шкода, що немає гідних умов, не впроваджують електронну чергу. Лави для сидіння, воду в госпіталях поставили волонтери. Удруге я вже піду на ВЛК ногами, побачимо, чи щось там змінюється на краще. Але вірю, що кризові моменти – це завжди зони росту.

  Детальніше про ВЛК ми говорили в подкасті «Простими словами» з ветераном і засновником руху «Принцип» Масі Найємом.

Катерина Приймак

   

заступниця голови організації, парамедикиня

Вигоряння на фронті

   

 

За освітою я культорологиня, але замість магістратури пішла на війну. До війни працювала в PinchukArtCentre, а 2014 року долучилася до медичного батальйону «Госпітальєри». Я пробула на фронті трохи менше року й повернулася звідти із жахливим вигорянням. 

У мене були внутрішні запитання до себе, уся військова тема була мені неприємна. Я уникала будь-яких контактів із військовими. Навіть коли бачила в місті людину у формі, думала: «Навіщо ти це носиш? Нащо вихваляєшся?» Мені не хотілося згадувати про війну. Тоді я пішла працювати на телеканал «СТБ», у кастинг-відділ. Нікому на роботі не розповідала про свій воєнний досвід, поки мені не привезли нагороду. Тоді довелося поділитися.

З часом я пропрацювала цю травму, зрозуміла, чому мені так важко було це прийняти, і тільки тоді, коли змогла нормально ставитися до свого досвіду, долучилася до адвокаційної кампанії «Невидимий батальйон». Цим займалася Марія Берлінська, моя приятелька з Майдану, вона готувала документальний фільм про жінок в армії, і я стала комунікаційницею проєкту. 

Так я потрапила в спільноту жіночого ветеранського руху, яка ще формувалася, і теж стала над нею працювати. Ми познайомилися з Андріаною, провели зліт. Через те, що я свій досвід взагалі не сприймала й уникала зовнішньої соціалізації, це для мене було непростим питанням. Але тоді вперше з’їхалися дівчата-ветеранки з різних міст, і після спілкування з ними мені стало трохи легше. Емоції стали зрозумілішими.

Мій особистий конфлікт базувався на тому, що я людина дуже ліберальних і пацифістичних поглядів. Участь у війні підсвідомо стала для мене внутрішнім конфліктом. Неусвідомлено я постійно відчувала, що йду врозріз власним переконанням. Я, як і багато хто, ухвалювала рішення йти на війну, не маючи варіантів: «Ну а як інакше?!» Це дуже дивна мотивація. Я усвідомила, що ненавиджу війну, але в нас немає вибору. 

Та основним фактором, чому я пішла з війська, стало відчуття, що моя вдача не буде вічною. І те, що я кілька разів уникла смерті, означає, що з кожним наступним разом мої шанси померти зростають. Коли ця думка почала мені заважати, я перейшла до складу інструкторів. Але депресія й вигоряння нікуди не ділися, тому єдиним варіантом було піти зі служби. Мені було 22 роки. Мої дії тоді були дуже імпульсивними.

Очікування великої війни

   

 

У ветеранів, які повернулися до 2022 року, не було мирного життя. Ми з 2014 року на війні й уже тоді знали, що це велика, масштабна війна. Але коли дівчата говорили, що вони чекають на повномасштабну війну, я на них злилася, бо як на це можна чекати. Але розумію, про що вони. Ми всі маємо друзів, які воювали весь час, ми відчуваємо, що щось не закінчили, бо війна не закінчилася. З цим незакритим гештальтом неможливо повністю повернутися до мирного життя. 

Не те, щоб ми чекали війни, але знали, що до цього треба готуватися. 2022 рік трохи інтегрував нас, ветеранів, які були раніше, – ми припинили бути категорією міських божевільних, які всюди ходять і розказують, що Росія – ворог. Ми стали частиною суспільства, яка щось передбачала наперед.

Ми всі розуміємо, що перемога може бути лише на 100%, тому для нас війна – це і є життя. Але багато кому з ветеранів складно знайти себе знову в цивільному житті. 

Часто ветерани не говорять про свій статус, бо це досі стигматизовано, бо роботодавцям не вигідно брати на роботу ветеранів через пільги, бо не хочеться якогось особливого ставлення чи косих поглядів. Але сподіваємося, що з ветеранами повномасштабної війни вже буде інакше.

Спільнота ветеранок

   

 

Ми працюємо над тим, щоб створювати спільноту, але це непроста задача. Бо нас об’єднує подібний досвід, але всі ми дуже різні, маємо різні погляди, тому часом нам важко бути спільнотою. Але наша робота якраз показує, наскільки важливими є спільноти для демократії. Наші адвокаційні кампанії якраз базуються на тому, що задля їх втілення об’єднуються дуже різні жінки, але всі вони потребують захисту своїх прав.

Ну, і ще складність у тому, що спільнота не є самоорганізованою. Якщо колись нас було 30 дівчат, то тепер близько тисячі. І зараз ми працюємо над тим, щоб організовувати злети, осередки в різних містах, щоб дівчата могли на місцях вирішувати свої важливі питання.

Зараз структура в нас така: є учасниці руху, членкині руху й членкині правління руху. Учасницею руху може бути військова, ветеранка або військова волонтерка. У нас усі рівні й ніхто не розповідає, хто горів у танку, а хто не горів у танку, хто більше військовий, а хто менше – це наша цінність. 

Учасниці руху можуть звернутися за волонтерською, гуманітарною допомогою, можуть долучитися до наших активностей, отримати юридичну консультацію. Членкині можуть займатися благодійністю від імені «Жіночого ветеранського руху». Тобто можна робити проєкти, шукати фінансування, фандрейзити кошти за допомогою нашої юридичної особи. А членкині правління – це кілька дівчат: Андріана Арехта, я, Юлія Кіріллова, офіцерка Морфєй, «Катруся Стріла», Галя «Перлинка» (вона ще займається питаннями полонених в «Азовсталь Families»).

Veteranka чи Жіночий ветеранський рух?

   

 

За структурою в нас є громадська організація й благодійний фонд. Veteranka – скорочена назва «Жіночого ветеранського руху», бо як тільки нас не називали: Жіночий волонтерський рух, жіночий рух, жіночий клуб. Поки що є плутанина, але ми працюємо над комунікаційними кампаніями.

У нас були осередки в різних містах, але з початком повномасштабної війни вони не працюють. Наш львівський осередок був найактивнішим, але там дуже трагічна ситуація: голова осередку «Ніка» продовжує службу та долає ПТСР, який був діагностований ще до повномасштабного вторгнення, а її заступниця Юлія Філіпович вважається зниклою безвісти. 

Був осередок у Запоріжжі. Але там також активна фаза війни не дає працювати. Дівчата на фронті. Ми мали відкривати осередок у Мелітополі. Перед повномасштабним вторгненням якраз планували це, але нам не вдалося. У нас був осередок у Бахмуті. Голова нашого осередку воює в Бахмутській ТрО, інші теж служать. Жоден з осередків зараз, на жаль, не є активним й автономним. Але ми, хоч і працюємо з Києва, проєкти робимо на всю Україну. 

Жінкам у війську важливо, щоб їх помітили

   

 

Те, що ми робимо, – це дуже складний і комплексний процес змін армії з радянської на професійну, де ті, хто заслуговує, можуть мати карʼєру. Наші найбільші досягнення – це 63 бойові спеціальності для жінок, можливість для дівчат вступати у військові ліцеї. Але це тільки початок. 

Досі залишається велика кількість потреб. Наприклад, ми зробили жіночі палати для військових у госпіталях, гауптвахти з камерами для жінок. Це дрібниці, але кожна з таких дрібниць формує відчуття, що система готова інтегрувати в себе жінок. Щоб жінки почувалися рівними, в армії мають бути лікарі для жінок – гінекологи. Але гінекологів немає, бо щоб військовому лікарю стати гінекологом, треба урологу або хірургу пройти ще два роки додаткового навчання й отримати кваліфікацію. Ніхто не хоче цього робити. 

В офіційних зверненнях з’явилося формулювання «захисниця», але ті люди, які не хотіли бачити жінок на військових спеціальностях, нікуди з армії не поділися. Наприклад, жінок неохоче відправляють на навчання за кордон, досі є бар’єри для навчання жінок військових спеціальностей. Групи підтримки для чоловіків і жінок раніше були спільними, але жінки не ділитимуться тим, що хвилює, при чоловіках. Жінка в армії має завжди тримати лице, бо скажуть, що вона істеричка.

Я писала [дипломну роботу] про барʼєри карʼєрного зростання для жінок у Збройних силах. І якщо брати до уваги, що спеціальності вже відкриті, то ніби бар’єрів як таких немає. Але є психологічний, коли тобі не забудуть зайвий раз продемонструвати, що ти жінка і що тут не твоє місце. Дуже важко нормально реалізовувати себе в цьому просторі, але жінки це роблять.

Ми не говоримо про те, що всі жінки мають іти служити. Ми говоримо про те, що має бути професійна армія і, якщо людина мотивована, вона може розвиватися. В атмосфері професійного розвитку й людинолюбства не буде сексизму. Ми працюємо над тим, щоб армія була чутлива до гендерних потреб.

 Читайте інтерв’ю військовослужбовиці ЗСУ й багатодітної матері.

Жіночі труси не рожеві

   

 

Нарешті прийняли на забезпечення жіночу військову форму. Це найпростіше, що можна зробити в армії зараз, – дати щось матеріальне. Ба більше, що глобально нічого не змінюється: ці гроші й так витрачалися на військовослужбовців. Тільки тепер їх витрачатимуть на жінок і чоловіків. Так само зі спідньою білизною. Звісно, ми можемо самостійно купити собі труси, але коли тобі видають нарешті не чоловічі, це символічно. Це означає, що жінок нарешті прийняли, помітили. Бо отримувати чоловічі труси – це ніби тобі говорять «ми не бачимо, що ти – жінка».

Коли робили перші прототипи білизни, ще 2020 року, отримали зразок, він був рожевий. Дуже хочеться, щоб було зрозуміло, що жіночі труси – це не про колір. Звісно, військовослужбовець отримує дві пари трусів на рік, тож усі й так носять свою білизну. Але це питання про те, чи прийняли жінок, чи розуміють їхні потреби.  

Зрештою треба зробити так, щоб маніпуляції на статі були неможливі. Щоб були прозорі карʼєрні ліфти, щоб були вимоги, щоб була меритократія. Але для цього треба зробити дуже багато. Якщо в нас служитимуть професіонали, ті, хто пройшов відбір, не буде запитання, жінка це чи чоловік.

Що «Жіночий ветеранський рух» робить зараз

   

 

«Жіночий ветеранський рух» займається пошуком коштів і ресурсів на війну. Тому що війна – це дуже дорого й попри те, що потрібно сприяти системним змінам, треба відповідати тут і зараз на величезну кількість потреб. Наш пріоритет: 50% зусиль, дій, ресурсів команди йдуть на проєкти допомоги фронту.

Також важлива мета нашого фонду – допомога жінкам, які отримали поранення. Це про реабілітацію й реінтеграцію ветеранок. Зараз акумулюємо гроші, створюємо мапу партнерств, щоб публічно про це говорити. Ми знаємо наших поранених дівчат і намагаємося їх підтримувати.

Якщо зараз ми говоримо про важкопоранених дівчат, то пізніше це будуть й активності щодо їхньої психологічної реінтеграції. Найголовніше – це професійний шлях. Усі наші ідеї базуються на empowerment, на тому, що жінки підтримують жінок і максимально сприяють тому, щоб жінка могла реалізувати себе в суспільстві.

Для ветеранів дуже важливо не почуватися баластом. Бо на фронті ти герой чи героїня, а потім ти пільгова, вразлива група. Але ветерани – це невразлива група. Ветерани – це люди, які постраждали від війни, але це був свідомий крок для порятунку країни. Вони мають величезний потенціал працювати на благо суспільства.

Зараз ми разом з асоціацією сімейних лікарів розробили для лікарів первинної ланки скринінг для учасників бойових дій. Також є проєкти щодо полонених жінок, ми працюємо з Центром громадянської свободи, з Міжнародною комісією з пошуку зниклих безвісти. Співпрацюємо з Офісом віцепрем’єрки [з питань європейської та євроатлантичної інтеграції України] Ольги Стефанішиної щодо питань домашнього насильства, надаємо консультації щодо категорії ветеранок.

Якщо говорити про пріоритетні запити на фронт, то це автівки, тактична медицина й дрони. 

Катастрофа насправді з кожним напрямом. Навіть послуги психотерапевта, які  держава оплачує в розмірі 300 гривень на годину, є абсолютно нежиттєздатним. Водночас немає ніяких механізмів регуляції напряму надавання послуг психотерапевта. Немає атестацій, чітких правил, хоча ми маємо велетенський виклик у цій сфері.

Тобто наші пріоритети зараз – допомога армії, допомога цивільним жінкам, які постраждали від війни, реабілітація ветеранок і цех із виробництва дронів. Наша основна ідея – підтримка жінок і жіночого лідерства. Роботи багато, робимо.