ВійнаУ ЗСУ є ЛГБТ-військові, їхні права треба захищати. Три історії на підтвердження

13 березня у Верховній Раді зареєстрували законопроєкт про цивільні партнерства, згідно з яким люди будь-якої статі можуть зареєструвати стосунки. Цивільні партнерства – це добровільний сімейний союз, тобто партнери набувають статусу близьких родичів. У контексті війни це особливо важливо, бо це єдиний спосіб для представників ЛГБТ-спільноти мати можливість у випадку поранення чи смерті партнера мати доступ до нього й ухвалювати рішення.

У Міноборони законопроєкт не підтримали, аргументуючи тим, що в ЗСУ немає «тисяч» ЛГБТ+ військових, а також зазначили, що цей законопроєкт прирівнює зареєстроване цивільне партнерство до шлюбу й суперечить статті 51 Конституції про те, що шлюб ґрунтується на вільній згоді чоловіка й жінки.

Спільнота ЛГБТ+ військових заперечує це твердження, уточнюючи, що законопроєкт не прирівнює зареєстроване цивільне партнерство до шлюбу. До того ж у громадській організації «Українські ЛГБТ-військові за рівні права» кажуть, що їхня організація налічує 300 ЛГБТ+ військових, серед яких – 20 пар, і це лише ті, хто має активну соціальну позицію. Там вважають, що в лавах ЗСУ служать від 50 до 100 тисяч військових ЛГБТК+, які бояться відкриватися через гомофобію в українській армії. Публікують історії військових у соцмережах ГО.

На підтримку законопроєкту зареєстрували також петицію, яка вже зібрала необхідні 25 тисяч голосів. Ми поговорили з автором цієї петиції Петром Жерухою, а також із двома представниками організації LGBT Military («Українські ЛГБТ-військові за рівні права») Дмитром Гаврилюком, який втратив партнера на війні, і Павлом Лагойдою, який через дискримінацію не може перевестися в підрозділ свого партнера.

Я розумію, що мої батьки зробили для мене дуже багато, віддали більше, ніж узагалі можна собі уявити, я дуже це ціную, але це не повинно впливати на мій вибір. Тобто це не означає, що я маю вчиняти так само чи прогинатися під систему, щоб просто батькам було спокійніше. Це взагалі найгірший варіант життя – робити так, щоб усім було легше. Мені часом закидають, що я роблю щось радикальне, але я не бачу в цьому нічого радикального, я просто обираю себе.

Мені нещодавно дядько мій каже: «Ну чого ти не почнеш із чогось простішого, наприклад, отримати знижку на оплату комунальних послуг для військових? Тобі треба одразу з прав ЛГБТ+ людей …». Сім’я, мабуть, уявляє, що я щодня сідаю та роблю табличку «що б зробити сьогодні?» – і обираю найжорсткіше. [сміється]

Я розумію, що для багатьох це перевертання їхнього світу. Але суспільству треба прийняти те, що неможливо підрівняти людей під один вимір. Це дуже радянський патерн – брак критичного мислення. Коли те, як мені сказали – правильно, а все, що буде опісля – не сприймається.

Я дуже боявся розповідати батькам про свої почуття, бо раніше я чув від них про ЛГБТ+ людей лише найгірше й «нащо вони взагалі ходять по вулиці». А коли поділився, то вони дивувалися: «Чому ти раніше не сказав?». Я підозрюю, що їхні минулі слова були необдумані й існували лише як продукт оточення, й тільки після мого камінг-ауту вони справді задумалися про це й усвідомили, що особисто не мають нічого проти, лише не розуміють і готові слухати.

Я чув багато про те, що комусь незручно, коли «ці всі ЛГБТ-люди ходять вулицями», що це пропаганда ЛГБТ+, одночасно як усе суспільство на вулиці демонструє свою гордість (pride) гетеросексуальності. Але вулиця – це взагалі дискомфортно, там багато чого відбувається, що нам не подобається й на що ми не можемо повпливати. Ми ж не хочемо заборонити якихось людей, чи зробити так, щоби вони гуртом сиділи в підвалі, бо комусь від них дискомфортно?

Особисто на мене був тотальний тиск, і хоч батьки цього не визнають, але вони були його частиною, як би це іронічно не звучало, але через свою велику любов. «Якби я не вірила, що ти зможеш, я б тебе не напружувала» підіймало моє бачення «хорошого результату» до небес, і він не кожного разу був досяжним. «Я просто хочу, щоб ти вивчився і знайшов хорошу роботу» забрало в мене не одну безсонну ніч вивчення нескінченних тем навчальних програм. Золота медаль і червоний диплом ішли паралельно з виснаженням організму, падінням зору, погіршенням пам’яті та депресією. «Ми віримо в тебе» крокувало разом із «чому ти нас ганьбиш». Це не історія про поганих батьків, бо вони чудові – це історія про причинно-наслідкові зв’язки, де кожна мить навчає, що потрібно обирати себе.

Багато хто з ЛГБТ-людей має подвійне життя – удень ти ходиш на роботу й зображаєш те, що люди хочуть бачити, а вночі за закритими шторами в тебе геть інша реальність. Бо когось звільнять із роботи за таке, хтось узагалі одружений, – і це непросто. Я вірю, що навіть якщо усвідомлення твоєї сексуальності приходить до тебе у момент, коли ти одружений, це однаково окей, і ти можеш відверто поговорити про це зі своєю дружиною. Я вірю, що кожен зможе знайти свою формулу щасливої сім’ї.

Нам треба зняти цю стигму із суспільства і цей тиск із представників ЛГБТ-спільноти. Успіх у цьому буде, тільки якщо кожен докладе зусиль і почне критично мислити, даючи простір для діалогу та співпереживання.

Другий такий сильний момент був, коли я давав присягу. Я вголос висловив свою відданість українському народові, дав присягу боронити країну, її територіальну цілісність. Я це фізично відчув – це змінило мене як громадянина.

Це непросто, бо ти все життя вчився вибирати себе, розвивав себе і свою особистість, а тут твоя особистість, твоє життя в руках ЗСУ. Моя психологиня сказала, що є моменти, коли одна частина особистості стає домінантна, проте інші нічого не втрачають. Це момент, коли Петро-військовослужбовець служить, вибудовує інший спосіб життя, інші звички, отримує певний досвід, одночасно як Петро-музикант очікує в безпеці разом зі всім спектром свободи волі.

Я настільки сильно люблю свою країну, що всю особисту незалежність, яку я відвойовував все життя, я готовий віддати за секунду задля захисту країни i всіх, кого я у ній люблю.

Були моменти, що ми спали незрозуміло де, їли незрозуміло що, не милися кілька тижнів, не знімали одяг. Це дуже дискомфортно, але навіть не приходило в голову жалітися – ми все робимо для нашої країни.

У мене був протест, наприклад, я не хотів коротко стригтися, бо я сам собі обираю зачіску, а не війна мені обирає.

Я був на сході близько біля зони бойових дій, виконував накази i розумів, що потроху втрачаю все цивільне життя – зникла робота, я все таки з’їхав зі своєї квартири, i тепер всі мої речі звідти, весь мій побут у комірчині мого друга.

Але коли моя подруга зателефонувала мені i сказала, що вона зробила це, написала текст законопроєкту i ось зараз його було подано на реєстрацію – я відчув, що є частина мене, яка ніколи не зникне завдяки моїй подрузі, яка пробудила мою любов до себе i спровокувала таку яскраву боротьбу за свої права, до яких повернуся колись після перемоги.

Батьки сказали, що їм, звісно, важко і все життя перевернулося, але вони мене підтримують. Бабуся довго перепитувала, що то за партнерства такі і чи це добре. Я їй сказав, що це про юридичне закріплення стосунків між людьми, і вона погодилася, що це важливо.

Коли я вперше розповів комусь правду (це було на п’ятому курсі університету), мені не стало одразу легше, як показують у кіно. Я лишився з тим самим тягарем сумнівів, страху i болю, тільки була ще одна людина, яка тепер також зі мною несла цей тягар. Дякую, Маринко.

Я раніше думав, що щоразу, коли я говорю вголос або подумки, що я бісексуал, мені додається плюс один гріх. Але потім я почув щось типу, що гріх – це щось, що нищить твою душу, це виключно про тебе. Я не знайшов нічого, що б знищувалося всередині через мої почуття, тому я вирішив, що гріхом свої почуття не вважатиму. Я постійно чекав, що зі мною має щось статися через те, що я такий, що має бути якесь покарання. Це дуже тиснуло.

Але нічого не ставалося, не було ніякого покарання. Єдине, що було – це жахливий досвід від спілкування з іншими людьми, які до камінг ауту, не знаючи про мої почуття, говорили речі, через які мені було дуже боляче. Зараз, коли я відкрився, я розумію, що кожен день я обираю бути ЛГБТ+ людиною, щодня розповідати комусь про те, ким я є. І це завжди виклик – чи наступного разу я відкриюся, чи злякаюся чогось.

Насправді я роблю камінг-аути щодня, бо коли я виходжу на вулицю і хтось думає: «Ооо, він, певно, із цих незрозумілих людей» – це камінг-аут. Коли я публічно захищаю права ЛГБТ-людей – це камінг-аут. Досі майже щодня я відчуваю бар’єр, хоча після посту мені вже набагато простіше. Але я ніби завжди готовий до гіршої реакції, бо не знаю, як людина реагуватиме. Завжди готовий і до бійки, і до співчуття.

Я зробив допис, коли готував петицію, зрозумів, що це важливо. Я вже зареєстрував петицію, знав, що прийдуть медіа, і якщо мої батьки дізнаються не від мене, а з ТСН – буде не дуже. Я готувався до розмови два чи три роки, але тут усе раптово стиснулося. Я зателефонував, сказав, що, знаєте, мені подобаються чоловіки. І вони дуже адекватно зреагували, сказали, що це моє життя. Коли я зробив пост, я просто дивився, як уся моя рідня, мабуть, людей двісті, увесь захід України це лайкає і шерить. І тоді стало ніби легше. Якщо моя бабуся в селі і її дорослі сусіди це прийняли, то мене дуже дивує, коли люди навколо кажуть, що суспільство не готове й це не на часі.

Мене багато розпитували, як це відбувається, просили розповісти про якісь вже зовсім інші речі, почали мислити. Здавалося, ніби в людей відкрилися ділянки мозку, які до цього блокувалися. Люди почали більше аналізувати. Є хлопець, який сказав, що я його перший ЛГБТ-друг, бо раніше він коли бачив ЛГБТ-людину, він одразу починав її бити. Не замислюючись. Просто це його така первинна реакція, роками сформована. І поговоривши зі мною, він задумався, навіщо він це робив. І він так більше не робитиме. Він навіть підписав петицію на підтримку цивільних партнерств.

Я злюся, коли кажуть, що це не на часі, бо в людей є критичне мислення, воно вмикається, але з цим треба працювати. Тобто людина з найбільш радикальними поглядами може змінити свою думку, коли знає, що ЛГБТ-люди – це не страшно. Бо ось є Петро, ми з ним вже пів року разом служимо, це нормальна людина, йому можна довіряти, його орієнтація ні на що не впливає.

Коли ти показуєш людям живих людей, які просто собі живуть своє життя, то вони реально бачать живих людей, а не якихось монстрів. З того, що мені закидали – це те, що я ставлю під загрозу українську націю. Що ми вимремо за два покоління. Що якщо дозволити цивільні партнерства, українців просто не стане. І люди про це говорять цілком серйозно. Тобто вони думають, що я – ворог і знищую українців.

Військова частина, звісно, не хоче себе асоціювати з цією темою. Вони намагаються перешкоджати моїй діяльності, маніпулювати: «Не роби своїх дописів, бо через тебе гинуть люди». Військовослужбовець має бути аполітичний, він не має власного вибору, власної думки, він просто виконує накази. А я ніби ось такий егоїст.

Ти ніби маєш воювати, а не дивитися, які закони приймають в цивільному житті. У тебе особисто немає проблем, тебе підтримали, чому ти в це лізеш. Іноді я дійсно думаю, чи воно того варте, що, можливо, я підставлю ще й своє командування, якщо все буде дуже серйозно. Але я знаю, що ці зміни стаються і це все можливо.

У 2018-2019 роках я проходив строкову службу. Мене висмикнули за два місяці до настання 27 років, забрали прямо з роботи. До того я років десять працював у торгівлі та не мав стосунку до військової справи. Але того ж 2018 року, коли почав служити, я доєднався до громадської організації LGBT Military, виходить, що на початку її заснування. Багато чим займався, але вже десь рік обіймаю посади заступника голови організації та голови виконкому.

Після строкової служби я вирішив не підписувати контракт, бо мене не задовольняла зарплатня – тоді контрактникам пропонували 10 000 гривень на місяць. А от мій тодішній хлопець контракт підписав. Ми з ним познайомилися ще на КМБ, тобто підготовці перед строковою службою. Наші стосунки тривали чотири роки. Але в грудні минулого року він загинув. Я пішов у військкомат у березні 2022 року, але через поганий зір мене не взяли у Збройні сили (за військовою спеціальністю після строкової служби, я маю наводити «Град», але в мене косоокість), тож я долучився до добровольчих формувань.

«Українські ЛГБТ-військові за рівні права»

Дискримінація, на жаль, є. І, на жаль, є такі представники ЛГБТ-спільноти, які наразі не можуть самі себе захистити. Бо в якийсь момент може бракувати моральних сил пояснювати 50 величезним агресивно налаштованим чоловікам, чому ти не такий, як їм би хотілося.

Але я навіть під час строкової служби розповідав, що я гей деяким людям, коли був впевнений, що людина адекватна. І абсолютно всім, по суті, було байдуже. Бо важливо, яка ти людина. Якщо ти в житті – гівно, то ця маленька тема ще сильніше погіршить відношення до тебе. Але якщо ти виконуєш свої бойові завдання, якщо ти нормальний побратим або хороша дівчина, то коли з’ясовується така деталь про тебе, це максимум плюс одна тема для жартів. І все.

Але є серед представників нашої організації люди, яких дискримінують доволі сильно. Є Павло, якого принципово не переводять у частину до його хлопця. Там, якщо послухати голосові повідомлення від командирів, можна прозріти. Якщо м’яко, це не статутне спілкування. Вони вживають неприпустимі слова і вирази.

Ще в нас була ситуація з Миколою. Микола – ветеран і не має руки ще з часів ООС. На початку повномасштабного вторгнення він домовився, щоб його взяли на службу в навчальний центр. Все було добре, але коли виплило, що він – гей, йому погрожували, хотіли понизити, замалювати шеврони, бо «в нас таких немає». Командуванню не бажано, щоб їх представляли у такому ключі.

Насправді ці партнерства охоплюють же не лише ЛГБТ-спільноту, бо не розписані хлопчик і дівчинка, які можуть бути давно разом, але не мати шлюбу теж не убезпечені. У випадку, якщо з одним із них щось станеться, другого так само не впустять в реанімацію чи не віддадуть тіло.

Чому на мою думку добре, що це не називають шлюбом? Бо для того, щоб упровадити шлюб для представників однієї статі, треба змінювати Конституцію. Під час дії воєнного стану це неприпустимо. Бо якщо змінювати в Конституції щось одне, то чому б тоді не переглянути й інші статті? Цим може скористатися ворог.

Ми наполягаємо на тому, що цю анкету треба коригувати, і процес опитування має бути дійсно анонімним. Можливо, через «Дію» чи хоча б у Google-формах. Ми вже готуємося до того, що отримаємо відповідь про неактуальність поданих даних, і що нібито нікому не потрібні ці цивільні партнерства. Але ми будемо продовжувати за це боротися. Ми маємо уповноважених представників у керівництві, які співпрацюють із нами.

До повномасштабної війни я працював у волонтерській ЛГБТ-організації «Захід Шанс» у своєму містечку в Івано-Франківській області. З часом закінчив курси психології та працював психологом.

На службу я потрапив добровільно. Вже в цьому місці навішуються всі ярлики, бо люди, які знали, що я гей, дуже дивувалися – навіщо я це роблю, мене ж там нібито будуть бити, ображати, я ж нібито нічого не зможу нормально виконувати по службі. А я така людина – мені палець в рот не клади, якщо хтось говорить, що я чогось не можу, то я зроблю все, аби довести, що це не так. Тож я пішов спочатку на строкову службу – прийшов у військкомат і сказав, що хочу піти служити. Хоча в мене є певні причини, згідно з якими я міг би уникнути служби. У мене хронічний нервовий тік, з таким не беруть в армію, але мене взяли. Щоправда, коли я захотів перевестися в інший підрозділ, до свого хлопця, я не зміг пройти ВЛК. Але тут справа не в здоров’ї, мені просто не дають цього зробити, якраз через те, що я – гей.

Я пішов служити, бо був невпевнений у собі, я переживав, чи зможу з цим впоратися, чи зможу я в разі чого вбити людину. Ще в «учебці» ми дивилися фільм про АТО, після якого в мене спитав хлопець, чи зміг би я когось вбити. У мене аж заболіло все всередині. Я плакав не тому, що не зможу когось вбити, а тому, що в мені боролися страх і злість. Мені було моторошно, що людина, яка питає про це, робить це так холоднокровно. Я дуже вразлива людина, мене можна образити якимось словом, але зараз я натренувався так, що мене неможливо нічим зачепити, я навчився відбивати всі образливі думки. Військо для мене виявилося такою собі школою для дорослих.

Усі знають, що я – гей, тому що по мені видно. Я легко запалююся, дуже емоційний. Колись питав у побратимів, як вони зрозуміли, і вони сказали, що я тільки зайшов, їм одразу стало ясно, що я – гей.

Я в багатьох інтерв'ю казав, що до мене командири добре ставляться, але це неправда. Я це говорив тільки тому, що мені погрожували, сказали, що якщо я буду скаржитися, мене вб’ють.

Нещодавно в мене сталася така ситуація. Ми сиділи з побратимами, до нас під’їхав хлопець з іншого підрозділу і з ним мій знайомий. Він кричить: «О, Паша, ти тут! Пацани, як ви з ним поруч можете сидіти, він же підарас». Мої пацани, благо, за мене заступилися, бо вони знали, що я хороша людина і немає сенсу проти мене щось говорити. Вони йому трошки заткнули рота, але сам цей факт говорить про ставлення загалом.

У квітні моїй мамі телефонували з незнайомих номерів і залякували її, казали, що спалять хату, якщо я не припиню займатися тим, чим займаюся – тобто бути ЛГБТ-активістом і «позорити Збройні сили». А на наступний день приїжджали люди, які ходили навколо дому і фотографували. Це дуже налякало маму, тому я, щоб убезпечити її, вивів це в медійну площину. Але ця ситуація вже вичерпала себе, погрози припинилися, але ми досі не знаємо, хто це міг би бути.

Дискримінація є від тих людей, які самі носять на собі якісь ярлики й намагаються їх навішати на всіх.

З побратимами проблем немає, ми нормально спілкуємося, бо вони знають, що я за людина. Я завжди включуся, завжди допоможу, тому тут жодних проблем. Мене ніхто не ображає. Мені одразу сказали, щоб я особливо не робив акцент на тому, що я гей. Бо якщо зловживатиму, зі мною «говоритимуть». Тому я на цьому особливо не наголошую. Я в першу чергу людина: реагую як людина, ухвалюю рішення і виконую свою роботу, як всі.

У деяких чоловіків є страх, що я до них залицятимусь. Зараз ми контактуємо по роботі з цивільними, і деякі з них дійсно питають: «Паша, а я тобі подобаюся?», «А ти мене хочеш?». Я завжди перепитую: «А ти хочеш усіх жінок, яких бачиш?». Це абсолютне нерозуміння часом дивує. Тут була одна дівчина, з якою ми добре потоваришували, але її хлопець страшенно ревнував, хоч і знав, що я гей. Однак, не хотів, щоб вона зі мною спілкувалася.

На службі я не зіштовхувався з іншими представниками ЛГБТ-спільноти. Тобто в мене є підозри і здогадки щодо деяких людей, але вони не відкриваються і не говорять про це.

Для мене це надзвичайно важливо, бо якщо я загину, і не буде моєї мами поруч, мій партнер не зможе забрати моє тіло. Тому що юридично я йому ніхто. Якщо мене ранять і мій хлопець захоче приїхати до мене в реанімацію чи в лікарню, у ті місця, де не будуть просто так впускати в палату, це також буде неможливо. До того ж я хочу узаконити ці стосунки, тому що це відкриває низку інших можливостей. Наприклад, я хочу мати спільне майно зі своїм коханим, в разі чого мати юридичний захист і могти це майно ділити, якщо буде в цьому потреба.

Добре, що зайшла мова за можливість створення цивільних партнерств. Але багато хто виступає проти, в тому числі й Міноборони. Вони цього не розуміють і вважають, що нас настільки мало, що це не варте уваги. Попросили нас зібрати тисячу підписів геїв і лесбійок на фронті. Я зараз точно не знаю, скільки людей підписало, бо маю велике навантаження, але те, що нас більше, ніж тисяча – це точно.

До початку повномасштабної війни я теж роздумував над тим, щоб взяти шлюб ще зі своїм колишнім хлопцем. Ми планували з ним їхати за кордон, але певні події в нашому житті не дозволили нам цього зробити.