За роки війни в Україні тисячі людей втратили найближчих. Ми вчимося заново жити, переживаючи горе втрати. Наше життя вже ніколи не буде колишнім, проте жити після трагедії ми можемо лише разом, підримуючи й розуміючи одне одного.

Фотографиня Катерина Москалюк створила фотопроєкт «Наодинці» спільно з платформою памʼяті Меморіал за підтримки Warchive. У проєкті зібрали розповіді й світлини пʼяти жінок із різних куточків України. Вони різного віку, професій, поглядів на життя, їх обʼєднує одне велике горе для нас усіх.

The Village Україна публікує історію Марії Онищенко з Києва. Побачити весь фотопроєкт можна в Києві з 27 по 30 квітня в Музеї Голодомору на вулиці Лаврській. Офіційне відкриття виставки – 27 квітня, о 15:00.

Марія Онищенко втратила чоловіка Андрія Онищенка 17 липня 2022 року. Він помер у лікарні внаслідок отриманих поранень під час боїв із російськими окупантами в районі села Дементіївка на Харківщині. Онищенко був командиром відділення в 5-й стрілецькій роті 241-ї окремої бригади територіальної оборони. Захиснику було 43 роки. У нього залишилися дружина й двоє синів.

«Після загибелі Андрія не було такого дня, щоб я його не згадувала. Андрій працював у міліції, потім кур’єром, водієм… Коли почалася повномасштабна війна, я його навіть не відмовляла йти боронити Україну. Знала, що не зможу втримати його вдома. У ньому постійно бушував адреналін: він професійно займався кікбоксингом, грав у футбол, з хлопцями бігав зранку. Андрій пішов на війну добровольцем.

Напередодні відправлення на лінію фронту в нього відкрилася п’яткова шпора. Дали два тижні на лікування. Андрія викликав командир і сказав, що не братиме його. Проте Андрій переконував, що не буде тягарем для інших. Зрештою домовилися: якщо пробіжить марш-кидок на пʼять кілометрів, його візьмуть. «Ми біжимо. Обертаюся й бачу, що Андрієві тяжко, у нього болить нога, але він біжить нарівні з усіма. Він сказав, що поїде захищати своїх і дотримав слова», – уже на похоронах розповів мені командир чоловіка.

Андрій із побратимами потрапив під обстріл 9 липня на Харківщині. Він пролежав у комі вісім днів. У нього весь час билося серце, він так хотів вижити…

Коли молодший син Микола дізнався про загибель батька, у нього почалася істерика. Микола дуже схожий на Андрія. Над ліжком сина висять наші сімейні фотографії, він на них дивився, і його неможливо було заспокоїти. Моя мама забрала його на деякий час до себе. Максим, старший син, також сильно плакав. Зараз у них залишилася лише я. Напередодні Нового року я прихворіла й пила на кухні таблетки. Микола це побачив і сказав: «Мамо, тримай водичку, мамо, одужуй, щоб ти тільки не померла, щоб ти нас не залишила».

В Андрія була складна ситуація в сім’ї. Батько залишив родину, коли Андрію було п’ять років. Чоловік завжди казав мені, що вдячний батькові за такий вчинок, оскільки тепер знає, яким не хоче бути. Андрій повторював, що ніколи не кине мене й дітей. Він знав, наскільки боляче й жахливо жити без батька.

Нам було добре разом удома. Не можу сказати, що були улюблені кафе чи місця для прогулянок, нас тягнуло додому. Купували собі вафлі, цукерки, шоколадки, сиділи на дивані й дивилися фільми. Нам хотілося бути поруч. Наприклад, готую щось на кухні, він обов’язково прийде й сидить коло мене.

Ми з першого дня знайомства були нерозлийвода. З ним навіть неможливо було посваритися, він завжди казав, що я права. Я не знала цін на продукти, оскільки все приносив додому чоловік. Коли є людина, яка тебе обожнює, то почуваєшся красивою й коханою. Зараз, коли прокидаюся зранку, діти кажуть: «Мамуся, ти така красива». Вони бачили ставлення чоловіка до мене. Переконана, що в майбутньому вони так само дбатимуть про своїх дружин, як Андрій піклувався про мене.

Про Андрія нагадує багато речей. Він дуже любив консервовані огірочки. На підвіконні спеціально для чоловіка стояла банка. Мама торік насадила огірків тільки через те, що їх любить Андрій. Коли його не стало, мама ходила на грядку з таким же жалем, як я на цвинтар…

Мені часто кажуть, що я молода і ще когось знайду. Мабуть, таке можуть бажати лише люди, нещасливі в шлюбі. Якби вони мали такі стосунки з чоловіком, які мала я, ніколи такого не говорили б. Вони розуміли б, наскільки неймовірно великою є моя втрата. Мені нічого не допомагає пережити цей біль.