Війна«Голос війни»: читайте 5 текстів, які написали українські ветерани

Перший бій

Розплющивши очі миттєво, прокинувся від шквалу вибухів і двиготіння землі. Переглянулися з побратимами, з якими мали спільне ложе, поділене чітко за карематами кожного з чотирьох. Дошки, на яких лежали матрац і спальники, завершувалися рядком подушок під стінкою тьмяно освітлюваного льоху.

Це не були далекі й нечасті прильоти. Це були прильоти, які, здавалося, ось-ось влучать у льох, і жодна підпірка, яку ми збудували задля безпеки, не допоможе. Усе навколо тремтіло, було помітно, як на стіні дріботять тіні від ліхтаря.

Щось незрозуміле для нас відбувалося. Через годину постійного обстрілу усвідомили, що це не просто, щоб покошмарити. Усі за командою почали одягатися й збиратися. Рація мовчить.

– Танк, – ствердно мовив «Березень».

– Та ні, не танк, схоже на касети! – заперечив «Грішний», сторожко позираючи крізь дірку ковдри, що слугувала шторкою замість дверей.

– Точно, касети. Забагато вибухів, – погодився «Березень» не так через правду, як тому, що не знав, що це було.

Хлопці намагалися не думати про можливі наслідки обстрілів, абстрагуючись розмовами про будь-що, навіть про сам обстріл.

Хвилини тягнулися надто повільно. Була вже шоста ранку, залунала хрипло рація: «Бойова готовність. Усім! Бойова готовність». Що робити?! Куди йти?! Як працювати самим без підказок на мінометі?! Ще через годину обстріли притихли, але не зупинилися. Ми почали виходити з льоху. Уже зовсім близько застрекотів кулемет, але чи наш він, чи ворога, невідомо.

Сонце вже зійшло й заливало все подвір’я своїм промінням, відблискуючи від крапель роси, кури спокійно ходили по подвір’ю, лише пси від кожного виходу, підібгавши хвости, бігли у свої схованки. Озираючись, усі намагалися вгадати, чи не сюди, бува, летить.

Пропоную йти до іншого розрахунку: разом зможемо краще тримати оборону. До того ж планшет у нас один на два розрахунки. Пробую переконати. Ніхто не підтримує, хлопці наполягають почати працювати, попри нестачу досвіду. Опанувавши себе, ми всі йдемо до міномета, отримуємо координати ворога – і сирітки пробігають по тілу.

Тримаю 16-кілограмову міну в руках, вкидаю її в міномет, присідаю і відчуваю, як здригнулася земля піді мною. Усі сумніви розвіюються, адреналін стискає серце, страх відступає, і захоплює азарт. Переглянулися, спіймали усмішки. Чути вихід – і за секунду влітаємо в шанець, з якого тепер лунає сміх. Вибухи зовсім близько, урятував окоп. Через кілька секунд ми, захоплені й натхненні, уже біля міномета, кожен виконує свою роботу. Нові координати, нові цілі, та ми вже знаємо, що робити. Свистить над головами, але ніхто не зважає, робота кипить, рація не замовкає, по обличчю стікає піт. Кілька годин – і ворожі обстріли стихають. Усі відразу сповільнилися, утома взяла гору.

Ось вона яка – війна! Така страшна й така захоплива. Розумієш завдання й бажаєш виконувати свою роботу, серце калатає від шаленого тиску крові, мозок фіксує небезпеку, звук снаряда, немає більше нічого – лише ти й смерть, а чия смерть, залежить також від тебе. Разом із тишею серце сповільнюється, а мозок починає думати: а що, якби...

Задоволено переглядаючись, маскуємо позицію: накрили шифером, навколо накидали сміття, згори має здаватися, що це купа брухту. Дякую всім за роботу, тиснемо гаряче один одному руки. Це наша перша битва, перша самостійна робота, що могла коштувати життя багатьох. Ми почали бій, подолавши свої страхи, і від того стали сильнішими та впевненішими. Після нього не було сумнівів щодо рішень. Після нього ми один механізм, одна сім’я.

Останній день в Ірпені

Бої в Ірпені добігли свого завершення. Я знав це затишне зелене містечко на околиці Києва ще з довоєнних часів. Саме тут поховані три мої побратими з уже наче далекої війни 2014-го, яку так довго наше суспільство намагалося не називати, яку хотіло не помічати в метушні повсякденних справ, яка спалахнула новою силою в лютому 2022-го.

Сьогодні останній день березня, російські окупанти тікають. У місті немає електрики, газу, зв’язку, водопостачання. Розтрощені, розграбовані магазини. Деінде на вулицях стоїть спалена російська військова техніка. Паркові зони міста щедро засіяні розтяжками та протипіхотними мінами.

Наші спостережні пункти розташовані в новому житловому кварталі. Десяток поранених бойовими діями п’ятиповерхівок, які ще місяць тому були престижними новобудовами. Випалені пожежами дахи та квартири верхніх поверхів, потрощені танковими пострілами стіни.

В усьому кварталі немає жодних уцілілих дверей: російські загарбники кожні вибили кувалдою. Мабуть, марудна й важка то робота – ходити з поверху на поверх і ламати сотні зачинених дверей. Якщо вони були міцні, орки пробивали прохід у квартиру просто крізь стіну.

У зґвалтованих оселях бардак. На підлозі кожної кімнати фарш із залишків сухпаїв військторгу Росії, домашньої консервації, одягу господарів осель і постільної білизни. Не пожаліли навіть дитячі кімнати.

Так не шукають щось цінне, так знищують. Усе, що не могли вивезти, побили, зламали, розтрощили. Жодного цілого телевізора: кожен екран розбитий прикладами орків.

Системність вандалізму й мародерства вражає. Орчий лайфгак: якщо з машини на стоянці треба злити бензин, то не возитися зі шлангами, намагаючись перехитрити техніку, а достатньо перевернути машину на бік і пробити бак.

Серед цивільного населення чимало зазнало катувань і знущань від російських армійців. Тимчасовий цвинтар тут зовсім поряд, на дитячому майданчику біля пісочниці.

Побите, обпалене, але не скорене місто. Тут ми зупинили навалу, дали гідну відсіч і відкинули загарбників назад. Побоюючись потрапити в оточення, орда орків відійшла від столиці.

Збираємося й ми. На наші позиції вже заходять сили територіальної оборони Києва, а наш підрозділ отримав такі бажані кілька днів перепочинку на базі. Майже всі речі зібрані, але є ще одна незавершена справа – знайдене у дворі під парканом водійське посвідчення. Мабуть, хтось із місцевих загубив у метушні зборів та евакуації.

Сьогодні вже тихо, тому біля вогнищ у дворах, де готують гарячі страви та чай залишенці кварталу, досить людно. Місцеві пси, які ще вчора гуртом тулилися ближче до військових, сьогодні вже кидаються одне на одного, обстоюючи своє ексклюзивне право бути погладженим конкретною людиною та ігноруючи водночас увагу всіх інших.

Біла з чорними плямами та пробитим від уламка міни вухом Бела від ранку заявила свої права на мене. Зустрічає під під’їздом, леститься, треться об ноги, вимагає ласки й голосно ричить на родичів, з якими ще вчора пила та їла з одної миски під обстрілами.

– Бело, ну будь трохи чемною дівчинкою, за мене так ще жодна сучка не сварилася.

Біля під’їзду помічаю незмінну куховарку й охоронницю дворового вогню. Незалежно від інтенсивності боїв і мінливої березневої погоди її багаття постійно горить, а закопчені чайники завжди повні окропом. Гаряча ранкова кава чи вечірній чай стали для бійців традиційною церемонією.

– Бабо Любо, ми тут у кущах посвідчення водійське знайшли. Може, хто з мешканців загубив? Візьміть собі, а як повернеться, віддасте.

Протягую до жінки картку. Старенька довго вдивляється в обличчя, тримаючи документ у долонях. Я вже збираюсь іти далі, але мене зупиняє перша фраза.

– Ой... Так його Володєю звали? Я ж усе бачила.

Обережно, ледь торкаючись тремтячими пальцями, протирає чи просто гладить фото.

– А я йому тюльпанчики поклала вчора ондо під балконом... Володєнька... Як ці звірі прийшли, так вигнали його з підвалу, руки й ноги скрутили, довго били, а я ж усе бачу... Володя...

Чи це мені так здалося, чи насправді кудись подівся весь веселий гамір двору. Навіть легкий вітерець, що гойдав за огорожею гілки сосен у парку, стих.

– Довго... Спочатку четверо ногами били, потім ще двоє прийшли. А як потомилися бити, так і кинули зв’язаного під балконом. Він у майці та спортивних штанах, а тут сніг пада, мороз же тоді був.

Баба Люба, не відриваючи погляду від посвідчення, змахує одним лише рухом скупу сльозу.

– Красива фотографія.

– Весь день лежав, годин шість. Я дивилася, усе бачила... Володя... А отам-о стояв нелюд і дивився, щоб ніхто не підійшов. А потім їхній офіцер прийшов, подивився мовчки й застрелив, і далі пішов... А я все бачила.

– Молодий був Володя. А я оце йому тут квіти ношу. І хлопців із підвалу попросила поховати, а росіян просила дозволити, а вони тиждень не дозволяли, а потім потеплішало, то й пожаліли мене стару, сказали, що можна.

– Володєнька... Так ми його ондо попід лісом і схоронили.

Я слухаю, дивлячись у чисте небо Ірпеня, бо дивитися в очі такій уже близькій за ці дні бабусі мені чомусь соромно. Так, відстояли, звільнили, але не вберегли.

– Ой піду я вже, хлопці, – несподівано завершує свій монолог старенька. – Не буде вам баба розмовами заважати. Вам своє робити. Отут-о й лежав. Треба ж іще табличку написати. Попрошу Марію з третього під’їзду: вона вчителька, усім нашим писала, гарно вміє... Володя...

– А ви по чайок чи каву приходьте, я чайник уже закип’ятила. Що ж мені з вами робити? Нічогісінько не їсте...

Мовчки дістаю цигарку, підкурюю. Така собі універсальна відповідь, коли сказати немає чого.

Збираємося. Гарний день сьогодні. Живий.

Соняхи

Вечоріло. Сонце червоним промінням світило понад горизонтом. А до обрію – соняхи. Що таке соняшники для учасника АТО? Місце, де ти ховаєшся, місце, де від тебе ховаються, місце, де може бути щось заховане, і місце, де ти можеш знайти щось на свою голову, тобто радше на свої ноги.

Вирішили тут заночувати. Умовно ми на нашій території, але лінія розмежування була дуже динамічною і відносною. БТР хитро заїхав задом ялинкою, зробивши в соняхах цілий лабіринт. Командир виставив секрети та спостережні пости, розповів про задум на оборону. Поївши, що було в «броні», наламали та підстелили собі стебел соняшників. Почали моститися, вкрились одним на трьох спальником. Три офіцери були поруч, як у землянці. Звикли якось вони один до одного.

Небо на заході сонця було чистим. Згодом почали виднітися зорі. Спочатку по одній, а далі великими гронами розсипалися по небу. Знаєте, яке небо в серпні? Скатертина всесвіту. У світі стільки всього прекрасного, а люди придумали війну.

Он Велика Ведмедиця – по ній він завжди знав, як стоїть батьківський дім: увечері влітку сузір’я було над сусідською хатою. Отам Кассіопея, Скорпіон, Андромеда. Незмінна Мала Ведмедиця, яка кінчиком свого хвоста вказує на північ – до омріяного холодного спокою, здавалося, вічного. Як же його тепер бракує. Десь по цьому небу рухається в чарівному танці з гнучкими вихилясами Північне сяйво. Воно панує десь там, за Тромсе, де стоять ворота в Арктику, де сніг і гори знімають чорно-біле кіно. Там, куди тягне його й манить його. Так би й побіг по цих зорях на північ. І як мореплавців приводили вони до їхніх портів сотні років тому, так і його колись приведуть до порту радості та мрії.

– Бодю, дякую за соняхи, – провалюючись у сон, промовив він.

– За що?

– За соняхи. Коли б я ще поспав у соняшниках під таким небом.

Посеред ночі він прокинувся від жахів і сахнувся: прямісінько над ним хтось стояв. Стояв з опущеною головою, стояв і мовчав. Вдавши сплячого, помалу потягнувся до автомата. Усі міцно спали. Кричати не було сенсу: можна зробити тільки гірше. Панікуючи, спросоння можна й постріляти один одного. «Що ж робити? Що робити? Думай, думай-думай-думай. Підтягну ближче автомат і перевернусь, якраз зніму із запобіжника». Поволі перевернувся. Різко дістав автомат. Серце калатало. Очі округлилися. Із-за хмар вийшов місяць, великий, майже повний. «Мля, соняшник. І не соромно тобі, товаришу старший лейтенанте? Соняшника злякався. Тьху».

Криваві ноші. Записки анестезіолога

Яку емоцію відчуваю найчастіше? Злість. На ворогів, на колег, що недопрацьовують, на військових, що, бува, лажають. Та найбільше – на себе. Достатньо закурити, коли вільна хвилина, примружити очі – і починається мій нескінченний серіал спогадів.

***

Боєць із пораненням голови, обидві зіниці широкі, пульсу немає. Потрібна серцево-легенева реанімація, але дефібрилятор та апарат штучної вентиляції легень – в операційній на другому поверсі. Втрачаю дорогоцінні секунди. Сука, моя помилка: треба було організувати протишокову палату на першому поверсі. Інтубую трахею та піднімаю бійця в операційну. Поруч цивільний медик, показую йому, як качати хлопця, водночас ставлю центральний венозний катетер і вводжу адреналін. Цивільний хірург почав нити мені під руку:

– Доку, подивися на цей отвір у голові. Пропоную закінчувати: у нього немає шансів.

– Су-у-ука, тут я реаніматолог! Лише я визначаю, коли починаються й закінчуються реанімаційні заходи. Ми качаємо, як треба, 30 хвилин. Якщо когось не влаштовує, пішли нах... з операційної.

Уперше ми завели серце на тридцять шостій хвилині. На жаль, травма виявилася вкрай тяжка – не витягли.

***

На руках занесли хлопчика років п’яти. Свідомість потьмарена, обличчя викривлене, страждальне. Не кричить, намагається, але відчуваю, що йому бракує сил навіть плакати.

Спереду, зліва від пупка, під шкірою пальпую уламок. Отже, внутрішня кровотеча. Поставили крапельниці на дві периферичні вени, знеболив морфіном. Малий тяжкий, але стабільний. Що далі? У мене немає дитячих трубок для інтубації. І я не ставив «центральних вен» дітям... Мозок гарячково згадує лекції з педіатрії, прямо чую коронну фразу своєї викладачки з Луганського медуніверу: «Якщо працює, руками не чіпати».

Хапаю телефон:

– Алло, Іванно Олегівно, це ваш студент. Потрібна порада...

Хлопчик вижив.

***

Я так давно на війні, значну частину свого дорослого життя. Вона для мене почалась 2014-го, а воювати почав 2015-го. За ці нескінченні роки працював не лише в госпіталі, був і в батальйоні: сам ледве напросився.

Якось після нічного бою підійшов до мене воїн «Полтава»:

– Слухай, мене вчора зачепило трохи, глянь, будь ласка. Тільки не кажи командиру, він мене вб’є.

Знайшов на ньому сліди трьох поверхневих уламків. Підготував інструмент, надіваю рукавички, маску, беру в руки пінцет і підходжу до нього. А він непритомніє. Що?!

Учора по його гнізду – п’ять прямих приходів. До того ж його кулемет ні хвилини не мовчав.

«Сашко, ти чого? Не думав побачити синдром білого халата саме в тебе».

***

Періодично приїжджали в гості медики підрозділів, які тримали оборону на нашому напрямку. Катя – симпатична жінка з чорнявим довгим волоссям, ретельно прихованим каскою. Для мене худі дівчата в амуніції, наче діти в батьківському одязі.

Цього разу вона надто бліда й наче трохи нежива. Зняла каску, стягла важкий бронежилет, сповзла на стілець.

– Ми втратили двох розвідників: один двохсотий, другого взяли в полон.

– Чому думаєш, що в полоні? – простягнув їй кухоль кави.

– Двохсотий перед смертю затиснув клавішу рації, тому чули, як другого беруть у полон.

Вона стиснула руками кухоль із кавою, дивилася так, що я обпікся тим поглядом.

За кілька днів привезли тіло того самого бійця, якого росіяни взяли в полон. Точніше половину його тіла, решту хлопці не знайшли.

***

Стіни лікарні почали дрижати, шибки мало не вистрибували з віконних рам. Дикий рев завершився потужним вибухом. Очікуючи наступного приходу, ми спустили цивільних із дітлахами в укриття. Подзвонили старшому хірургу, повідомили, що привезуть тіло.

– Зараз під’їдуть поліціанти, маємо піти в морг оглянути тіло. Підеш зі мною?

– Так, звісно.

У моєму університеті при вході на кафедру патанатомії було латиною написано: «Це місце, де мертві вчать живих». Тому я намагався оглядати й ретельно вивчати кожного полеглого воїна.

Ми на секційному столі побачили тіло в шоломі пілота. Запах паленого волосся. Трупне задубіння зафіксувало його праву руку біля лівого плеча. Пальці лівої долоні викривлені судомою. Обпечена шкіра на всьому тілі – жодного живого клаптика. Крізь окуляри шолома бачу мутні очі й роззявлений скривлений рот. З пропаленої кишені штанів випадає зарядка до телефона.

– Доку, маю зазначити причину смерті в протоколі. Від чого він помер?

Старший хірург мовчав, уважно оглядав тіло. Я вирішив припустити:

– Можливо, опіки? Я інших пошкоджень не бачу.

Він, ще помовчавши, відповів:

– Мені сказали, що перший пілот одразу катапультувався. Цей залишився в літаку, коли падав: пробував ще керувати. Коли горить літак, полум’я охоплює кабіну й моментально спалює передусім кисень. Отже, просто немає чим дихати.

– Ти хочеш сказати, що він горів живцем у тій йобаній кабіні, але намагався відвести літак від міста?!

– Не можу сказати напевно. Думаю, так.

– Не розумію, ну якби він упав тут, хіба великої шкоди наробив би? Чи варто віддавати своє життя?

– На літаку могли бути авіабомби, і пальне в літаках особливе. Якби він упав на нас, наслідки були б катастрофічні.

Я мовчки заповнював протокол. Чи можна записати «причина смерті – героїзм»?

You can read this story in English.

Віктор

Ми є люди, яких зустріли на своєму шляху

У далекому довоєнному 2008 доля закинула мене в провінцію в центрі України. Не просто закинула, а змусила там пожити та вплинула на моє подальше життя так, як навіть не міг уявити...

Опинившись у невеличкому місті, тоді ще районному центрі, у якому минуло моє дитинство та юність, я передусім зорганізував собі нормальне проживання. Виконавши всі побутові завдання, почав обживатися, налагоджувати зв’язки з місцевою публікою. Позаяк бомонд і люмпени мене не цікавили взагалі, я пішов у музей, бо сповідую правило життя: роби те, що любиш, а улюблена справа сама подарує тобі однодумців.

Коли спілкувався з директором музею про історію краю та коментував експонати, кільканадцять разів почув ім’я Віктор. Як виявилося, він був краєзнавцем, що обожнював козацьку добу й наповнював фонди музею власними знахідками та інформацією, яку здобував під час історичних розвідок. Легко отримав контакти цієї людини й вирішив, не гаючи часу, познайомитися. Коли набрав номер, у слухавці почув чистою українською мовою: «Алло, я вас слухаю». Сказавши, де взяв контакт і хто порадив, отримав запрошення познайомитись особисто, швидко й конкретно. Тож я вирушив назустріч новому життю й навіть не уявляв, що мене чекає безмежний простір незнаного минулого.

Першу нашу зустріч пам’ятаю, як зараз. У столярному цеху до мене вийшов кремезний чолов’яга з поглядом такого собі куркуля, як казали в тих краях. Це погляд одночасно суворий і добрий, а головне – допитливий. З перших хвилин спілкування сподобалися вихованість і привітність. Українська літературна мова й використання «ви» зробили свою справу: через кілька хвилин, перекочувавши з цеху в кабінет, я сидів перед Віктором і розповідав про себе. Про те, як народився й виріс у цьому місті, як ще підлітком у ярах і чужих подвір’ях збирав історію – відгомін війни. Згадував, як прилітало від діда за патрони й гранати і як він не раз викидав мої знахідки в дерезу й зарості терну, що бабця багато говорила про війну, на відміну від діда, який воював і пережив полон. Переповідав свій уже дорослий досвід дослідження Другої світової війни, про перепоховання бійців.

Він слухав довго й уважно, майже не перебиваючи, підживлював бажання говорити ще й ще. А потім було запитання, яке я запам’ятав на все життя: «Хто твої батьки?». Я почав розповідати про матір, трохи про батька. Віктор уточнив: «Вони ж місцеві, українці?». Не розуміючи, до чого він хилить, відповів, що так і все життя прожили тут. Наступне запитання: «А якою мовою вони говорять?». Сказав, що українською. І тут, дивлячись на мене з-під густих вій, чолов’яга спитав: «Чому ж ти не говориш рідною мовою? Не знаєш?!».

Мене заскочили зненацька, бо вперше підвели до питання самоідентичності так просто, що я аж зніяковів, став щось белькотіти. Зрештою він сказав: «Гаразд, ходімо надвір, покуримо».

Уже надворі він почав говорити й заглиблювати мене у світ козаччини, не даючи навіть можливості отямитися від того, що відбувалося в моїй свідомості. Його спокійний бас, наче думу, співав мені про край, де я виріс, про край, якого я не знав... Такої наповненої історичними знаннями людини я ще не зустрічав. Його ґрунтовна обізнаність вразила мене.

Потім Віктор дав мені до рук те, що я міг бачити тільки в музеї: козацькі люльки, кулелійки, ножі й реманент, а головне – шаблю, якій було щонайменше чотириста років. Про кожну річ він оповідав як про неоціненний скарб.

Запах свіжоструганої деревини назавжди асоціюватиметься з Віктором. Далі він запропонував поїхати копати, і я погодився, хоч це не була моя тема: «ходити по історії», як кажуть шукачі, мені, який роками «ходив по війні», було не притаманно.

– Прилад маєш? – запитав Віктор.

– Ні, не маю, – відповів. Ішлося про металошукач.

– Добре, дам свого. Маю два. Придбав синові, але він кілька разів виїхав та й закинув пошуки.

Ось так просто я опинився на місці Вікторового штурмана, напарника й друга.

Ми об’їздили наш район і сусідні, ви́ходили ногами тисячі кроків по землях Кодацької паланки Війська Запорозького Низового. Я почув сотні оповідей про історію рідної землі. Кожен наш виїзд ставав для мене подією, мені відкривався зовсім інший бік історичного життя малої батьківщини, ось воно – простягни руку й торкнися. Це були дні, наповнені радістю знахідок від епохи ранньої бронзи до пізніх радянців, справжнього чаю, який заварював Віктор, готуючись до виїзду (навчився, коли проходив строкову службу на кордоні з Афганістаном), сала, чорного хліба й цибулі. Вечори стали процесом самоосвіти й пізнання, систематизації та реставрації знахідок, їхньої ідентифікації.

Якось уже сталося, що Віктор подарував мені нове життя, захоплення, і тепер у мене є степ, наповнений подіями давнини, іноді такої далекої, що здається – нереальної. Відкриттям для мене стала різноманітність культур і народів, які свого часу населяли мою батьківщину. Знайшовши свого першого бронзового ножа, я радів, як дитина. Потім були пеньківська фібула й динарій, скіфські наконечники, а головне – знахідки козацької доби.

Коли ж він запропонував познайомитись із сучасними козаками, я погодився. І не пожалкував: це були патріоти, які живуть за звичаєм правдивих козаків, а не «золотопагонних».

Увійти в Коло справжніх стало честю, брати участь у вишколах, проукраїнських акціях – частиною мого життя. Настав час – і мене посвятили в козаки сучасного Війська Запорозького Низового. Стоячи перед могилою кошового отамана Івана Сірка, ми разом із Віктором давали обітницю боронити Україну й нашу православну віру. Саме тоді я усвідомив потребу готуватися до війни проти споконвічного ворога, який натоді майже узурпував владу в нашій державі.

Так сталося, що моя радикалізація була наче лагідною, але сильною та незворотною. Я згадав і заговорив рідною мовою всюди й завжди. Прийшло з дитинства ім’я Олекса, якого я не розумів і цурався свого часу...

Минуло кілька років, і я поїхав на чужину заробити грошей, щоби розбудувати своє життя. Зв’язок із Віктором не зник, просто перейшов у площину дзвінків та інтернету. Кожна моя відпустка була наповнена виходами в поля й виїздами на таборування. Ми мали плани на майбутнє: Віктор хотів написати книжку, а я – мати сина. Завдяки тобі, Вікторе, я знайшов коріння свого козацького роду, бо ти вивчав архіви запорізьких кошів на загал.

Згодом країна почала стрімко змінюватися. Відбулися події, які подарували Майдан – той Майдан, куди ти зі старшим сином і побратимами вирушив, не вагаючись. А я почав збиратися додому, сказавши друзям і колегам, що буде велика війна. Чи хто повірив мені? Ні. Але для мене то було неважливо: я їхав додому, до нашого війська. Ми стали до лав одного батальйону – нашого, місцевого.

Війна захопила нас у свій шалений світ, наповнила жагою боротьби, пробудила в нас генетичну пам’ять. Час і війна розкидали нас із Віктором у різні підрозділи, але ми були на витягнуту руку, зустрічалися на дорогах Донбасу, обіймалися й ішли далі...

Те, що ти подарував мені, допомогло вижити в неволі. Любов до степу та свободи дала сили не зломитися, а віра, підкріплена молитвою, – не втратити себе.

Потім були червоно-чорний прапор і поранення. Здавалося, що моя війна скінчилася, відчував пустку й біль, бо інші воюють, а я вдома маю зализувати рани. Було важко, але, виходячи в поля, я жив, подумки облітав ті місця, що ми пройшли, і згадував наші розмови про минуле. Ти виходив на зв’язок, казав, що ще повоюєш, бо змінився, бо хочеш і мусиш.

Лютий 2022-го в кожного був свій. Я не запитував, де ти, бо самому було що робити. Ти десь там, на сході, разом із сином, а я тут, у Києві та його околицях, бо цього разу ворог був майже всюди. Ми робили свою справу як могли. Знову поруч були ті, з ким став до лав у далекому чотирнадцятому році. Наче, як учора, але інакше.

Звільнення Київщини дало трішки часу передихнути, побачити сина й дружину, поїхати до мами. Туди, де мав бути ти, Вікторе. Мама зустріла радісними обіймами, було багато розмов і новин. Здавалося, що не був у неї вічність. А потім мама сказала: «Ти знаєш, що Віктор у полоні разом із сином?».

Переглядаючи відео, де ви в неволі, молюся, щоб ти не забув степу, пам’ятав, що він чекає тебе. Вірю, ви повернетеся додому!

Щоразу ступаючи до престолу, благаю Бога дати вам сил здолати випробування, які випали на вашу долю. Чекаю тебе вдома, Брате! Підемо в поля відновлювати твою душу...