ВійнаЯ фотографую похорони. Три історії людей, які знімають прощання з українськими військовими
Фотографи з Маріуполя, Києва та Львова – про найскладніші зйомки, важливість дистанції та фіксацію історії
«Хочеш цього чи ні – потрапляєш у зону чужої трагедії. І ця трагедія якоюсь мірою стає твоєю», – каже Іван Станіславський. Після 24 лютого він із фотографа, який знімає про футбол, став фотографом похоронів.
Катерина Москалюк, Іван Станіславський та Ольга Сошенко – троє фотографів, які після 24 лютого почали знімати похорони українських військових. Попри всі труднощі, вони переконані, що їхня робота важлива, адже історію кожної загиблої людини треба зберегти. І фотокамера допомагає це робити.
Текст: Володимир Мисан-Мілясевич
Текст підготований платформою пам’яті «Меморіал», яка розповідає історії вбитих Росією цивільних і загиблих українських військових, спеціально для The Village Україна. Щоби повідомити дані про втрати України – заповнюйте форми: для загиблих військових і цивільних жертв.
40-річна Катерина Москалюк – журналістка, фотографка-фрилансерка зі Львова. Співпрацювала з виданнями Geo, Bird in Flight, «Заборона» та The Ukrainians. Мала персональні виставки в Україні, США, Великій Британії, Японії, Вірменії, на Кіпрі тощо. Перший фотоапарат – плівкова Praktica, зараз знімає на Canon 5D Mark IV. До повномасштабного російського вторгнення похорони не фотографувала.
36-річний Іван Станіславський, – фотожурналіст із Маріуполя. Працював фотографом у футбольному клубі «Маріуполь». Після повномасштабної війни Росії проти України евакуювався до Львова. Зараз співпрацює з медіахабом «Твоє місто». Перший фотоапарат – плівковий ФЭД-3, тепер знімає на Nikon Z6. До 24 лютого похорони не фотографував.
41-річна Ольга Сошенко – фотографка-репортажистка та волонтерка з Києва. Професійною фотозйомкою займається сім років. Працює операторкою на «5 каналі» та фотографкою естонської газети Postimees. Перший фотоапарат – Canon Mark III, зараз знімає на Canon Mark IV. До повномасштабного російського вторгнення фотографувала похорони один раз – у грудні 2021 року, це було прощання із загиблою дитиною подруги.
«Підготуватися морально до першого похорону неможливо»
До повномасштабного вторгнення РФ Катя Москалюк була впевнена: якщо їй набридне документалістика, піде знімати весілля та похорони. За Катіними прогнозами, це мало би статися десь у наступному тисячолітті, а точніше – ніколи.
24 лютого Катя була вдома. Прокинувшись, побачила у вайбері повідомлення про те, що її дочці-четвертокласниці скасували заняття в школі. Зраділа. І лише потім, відкривши фейсбук, дізналася про повномасштабний російський напад.
«Я почала фотографувати на другий день – 25 лютого. Узяла до рук камеру й пішла на вулицю. Фотоапарат став спасінням від того, що відбувалося. Я знімала роботу волонтерів на залізничному вокзалі Львова, згодом – у тимчасових притулках для переселенців. Оскільки багато людей сприймають інформацію через картинки, мені було дуже важливо донести до світу те, що бачила», – каже Москалюк.
Катя опиралася фотографуванню похоронів. Була не готова наводити камеру на чуже горе, входити в цей інтимний персональний простір і фіксувати трагедію. Так було до середини квітня.
У квітні до Каті приїхав колега з Туреччини. Попросив допомогти фотографувати в гарнізонному храмі у Львові. І от 21 квітня Катя пішла знімати свій перший похорон. Це було прощання з Дмитром Сидоруком – військовослужбовцем 24-ї окремої механізованої бригади імені короля Данила, спортивним тренером національної збірної «Ігор Нескорених».
«Підготуватися морально до першого похорону неможливо. Це так само, як із війною: ти знаєш, що вона буде, але бути повністю готовим до неї неможливо. Я розуміла, що будуть емоції. І також розуміла, що саме через ці емоції можна буде достукатися й до інших людей, які живуть в інших країнах. Розповісти їм, що в нас гинуть люди, у них залишаються батьки й діти», – каже Катя.
Фотографка каже, що момент передачі прапора родичам загиблих є тим, що найбільше запам’ятовує з усіх похоронів. «Прапор дають родичам після того, як ховають загиблого. І от ці люди – або батьки, або дружина – стоять із прапором… І в той момент стають самотні-самотні. У їхніх очах німе запитання: у мене є прапор, але немає людини, як мені жити далі?» – ділиться спостереженнями фотографка.
«Хочеш цього чи ні – потрапляєш в зону чужої трагедії. І ця трагедія якоюсь мірою стає твоєю»
Іван Станіславський зустрів 24 лютого в Маріуполі. До останнього не вірив, що буде повномасштабний напад. Після бомбардувань кілька тижнів переховувався з родиною в підвалі сусіднього будинку. Житло Івана згоріло внаслідок обстрілів. 15 березня йому разом із рідними вдалося вирватися з оточеного міста. Вони їхали до Запоріжжя 26 годин, у мирний час цей шлях можна було би здолати за три години.
«У нас тривалий час не було зв’язку. І ми не знали, що відбувається навколо – чи є гуманітарні коридори для виїзду, чи немає. Їхали в нікуди. Лише зарядивши телефони, довідалися про те, що відбувалося з Маріуполем», – каже Іван.
Івану з родиною вдалося дістатися до Львова в кінці березня. Тут він пішов працювати фотографом у медіахаб «Твоє місто». Його першим завданням стала зйомка похоронів.
«Цей період загалом був непростий – чуже місто, постійний стрес. Треба було шукати житло. І тут – зйомка похорону військових. Це все наклалося… Морально було дуже важко. Першим я знімав похорон офіцера, який загинув біля Нової Каховки на Херсонщині», – каже Іван.
Цим офіцером був 38-річний Ігор Федорчик – військовослужбовець 80-ї десантно-штурмової бригади. Він загинув під час бою 25 лютого біля урвища Шилова балка. Тіло військового спершу не дозволяли забрати росіяни, які окупували Херсонщину. Поховати бійця вдалося 24 березня.
«Кожен погляд на фотографію людини, яка загинула, викликає мурашки. Дуже важкі спогади. Хочеш цього чи ні – однаково потрапляєш у зону чужої трагедії. І ця трагедія якоюсь мірою стає твоєю», – каже Станіславський.
Івану запам’ятовується кожен похорон, який він знімає – врізається в пам’ять якимось окремим епізодом. Але один, каже, запам’ятався найбільше. «Був лише я від ЗМІ, храм – майже порожній. Були почесна варта, працівники мерії, духівництво й одна жінка біля труни. Ховали мого земляка – уродженця Маріуполя Павла Ткаченка. Зазвичай, коли в храмі багато людей, я стою позаду всіх і фотографую. Тоді ж я опинився просто перед цією жінкою, яка сиділа біля труни. Вона дивилася мені в очі, і в мене було дуже дивне відчуття – ніби я прийшов не на роботу, а особисто поспівчувати її горю», – пригадує Іван.
«Знала, що буде важко»
За два дні до повномасштабного російського вторгнення Ольга Сошенко знімала мітинг під посольством Росії в Києві. У фейсбуці опублікувала фото, де усміхнена донька Руслана Боровика тримає український прапор із підписами військових ЗСУ. Ольга підписала зображення «Все буде Україна!» До останнього я не вірила, що буде війна, – каже Ольга. – Зрештою, так само не вірили й майже всі мої знайомі».
24 лютого Ольга була в Києві. Вона живе на 25 поверсі, каже – з вікна свого будинку бачила і прильоти, і вибухи, і роботу ППО. «25 лютого я забрала дитину й поїхала на захід України», – розповіла фотографка.
Три місяці Ольга волонтерила – мала можливість їздити до Словаччини та купувати там одяг і спорядження для українських захисників. Згадує, як у велетенських коробках і тюках везла все це потягами до Києва, а потім одразу назад – за новими партіями. Додому до столиці повернулася на початку травня. Тоді ж отримала прохання сфотографувати похорон військового. Ним виявився її знайомий – той самий Руслан Боровик.
«Морально до зйомок похорону я не готувалася, хоча знала, що буде важко. Я знала Руслана кілька років, ми багато разів перетиналися на зйомках. Знайомі попросили знайти його фото, і потім поставили його на хрест. А прапор, який 22 лютого на моїй світлині тримала в руках дочка Руслана, потім на кладовищі поклали йому на труну», – каже Ольга.
«На похоронах людям не до фотографа»
Під час зйомок похоронів фотокореспонденти мають бути максимально непомітними, кажуть Катя, Іван та Ольга. «Слід дотримуватися певних меж. Серед тих, хто знімає похорони, є певні неписані правила, – говорить Іван Станіславський. – Наприклад, якщо я розумію, що можу отримати гарний кадр, але водночас треба вилізти перед родичами, звісно, що я не фотографую».
Ольга Сошенко знімала три похорони військових. На всіх зйомках старалася тримати дистанцію, але разом із тим максимально знімати контекст – у цьому допомагав телеоб’єктив. «70 на 200. Ось що допомагає мені не лізти в очі людям і не порушувати їхню приватність. На похоронах людям не до фотографа. І коли він раптово вигулькує десь серед церемонії, його всі бачать, і він всім заважає – це вкрай непрофесійно», – каже Сошенко.
Катя Москалюк згадує – під час перших похоронів військових у Львові часто виникали непорозуміння з іноземними журналістами, які понад усе намагалися отримати гарний кадр. «Бувало, вони лізли з фотоапаратами мало не в труну. Це виглядало максимально дико й незрозуміло. Але потім узгодили певний протокол. Місце в храмі, де перебуває родина, огородили ланцюжками», – каже Катерина.
«Якщо над цим багато думати, то можна просто зламатися»
Знімати похорони важко морально, особливо якщо зйомки по кілька разів на тиждень, як-от в Івана Станіславського. Універсального рецепту відновлення після такої роботи немає, каже він. Дистанціюватися від людського горя не виходить, а емоційні гойдалки часом бувають дуже відчутними. «Якось було, що в графіку зйомок – спочатку похорон, потім день народження, а потім знову похорон. Такі мікси дуже важко усвідомлювати. Та і не знаю, чи варто взагалі це робити. Якщо над цим багато думати, то можна просто зламатися й усе», – каже Іван.
Катя Москалюк каже, що переживання залишає «на потім». Збирається, фотографує, може знімати кілька тижнів або навіть місяців поспіль. А далі потрібна розрядка. «У мене це йде напливами, треба час – можливо, день, можливо, кілька, коли я просто сиджу вдома, дивлюся в стінку та плачу. Дуже важливо мати можливість виговоритися. Я не люблю приносити роботу додому, особливо таку, але часом буває, що я говорю про зйомки похоронів навіть із рідними. Також моїм щитом є фотокамера, вона – наче бар’єр, який допомагає відгородитися й не думати, що саме я знімаю», – каже Москалюк.
Ховається за камерою й Ольга Сошенко, утім, увесь негатив техніка втримати не здатна. «У день похоронів, після їхнього закінчення я не спілкуюся ні з ким. Просто замикаюся в собі. Часом плачу, ховаючись за камерою. Моїх сліз ніхто не бачить, бо я закриваюся нею. Емоції іноді стримати неможливо, особливо коли дивишся на маму чи дружину загиблого. Але я однаково продовжую працювати. Бо це – історія людини, і її треба зберігати», – каже Ольга.
Іван Станіславський теж каже, що головне в його роботі – це зберегти пам’ять про людину, навіть якщо її героїчний учинок потім зведеться до кількох стандартних фраз чи біографічної довідки. Бо десятки тисяч загиблих не можуть розраховувати навіть на це. «Дуже багато моїх знайомих із Маріуполя загинули. І я не те що не мав змоги бути присутнім на їхніх похоронах, я взагалі не знаю, чи вони хоча б поховані. Для мене моя робота зараз – немов метафізика. Я не міг віддати останню шану своїм знайомим, тому віддаю останню шану іншим – незнайомим мені людям – за тисячу кілометрів від дому».
Катя Москалюк теж каже, що фотографує похорони задля збереження пам’яті про загиблих. «Коли війна й живі люди перетворюються на статистику, це найстрашніше, що може бути, – переконана Москалюк. – Ми повинні розповідати історії цих героїв, адже тоді рідні та близькі будуть знати, що про їхніх загиблих синів і доньок пам’ятають. Пам’ять – це головне».
Оля, Іван і Катя додають, що готові далі знімати похорони, але, йдучи на чергову зйомку, у душі вірять – війна от-от припиниться – і цей похорон буде останнім.