«Галю, у нас незахищений статевий акт», – кричить через коридор чергова лікарка. У багатьох лікарнях України є кабінети, де роблять ПкП-терапію (постконтактну профілактику від ВІЛ – це 28-денний курс високоактивної антиретровірусної терапії, який, розпочатий незабаром після незахищеного контакту з можливим носієм ВІЛ, може значно знизити ризик зараження). Таку терапію потрібно розпочати якомога швидше, але не пізніше 72 годин після потенційного контакту з ВІЛ. Таких кабінетів в Україні багато, але вони не працюють на вихідних. У суботу та неділю до таких кабінетів мають доступ чергові інфекціоністи, які знають, як призначити лікування, але не знають, як поводитися з людиною, яка стикнулася з насиллям. Загалом мало хто знає та розуміє алгоритм дій у випадку сексуального насильства.

Тому ми поговорили з Надією Волченською, психотерапевткою та співзасновницею фонду «Сильні», яка з початку повномасштабного вторгнення надає допомогу повного циклу людям, які зіткнулися із сексуальним насильством. Ми запитали в Надії, яким є алгоритм дій: як можна допомогти собі чи людині, яка стикнулася з насиллям.

Раніше ми писали про фіксацію воєнних злочинів сексуального характеру.

Цей матеріал підготували за підтримки наших читачів

Donate

Надія Волченська

співзасновниця фонду «Сильні», психотерапевтка

Чому війна – каталізатор насильства

Сексуальне або сексуалізоване насильство, сексуальна експлуатація та погроза насиллям – супутники будь-якої війни. Насильство може бути одним із видів тортур, способом домінувати для озброєних людей. Насильство є в побуті, армії, з боку окупантів, на окупованих територіях, у полоні. Кількість випадків зростає від безкарності. На деяких окупованих територіях, наприклад, немає навіть квазіполіції та жодних представників влади, люди перебувають у зміненій свідомості, є великий рівень напруги, фаталізм.

Коли постають питання виживання, психіка працює інакше. У людей зі зброєю та владою у таких випадках з’являється відчуття, що їм можна все. Також варто зазначити, що насильство може існувати й усередині армії – стосунки, які можуть призвести до примусу, присутні в будь-якій армії світу, де є представники двох статей.

Єдина «унікальність», яка є на цій війні – велика кількість інформаційних і технічних засобів, які допомагають фіксувати сліди цих злочинів: вебкамери, телефони, відеореєстратори. Тож хороші новини полягають у тому, що злочинців ідентифікувати й упіймати стало простіше.

Насильство – воєнний злочин

Ще в травні цього року на всю країну була заведена лише одна кримінальна справа з приводу зґвалтування, пов’язаного з конфліктом. Зараз (на кінець листопада) йдеться вже про 42 кримінальні провадження саме СНПК, кожне з яких може включати декілька злочинів і зґвалтувань. Але фактичних свідчень набагато більше, адже зовсім не кожна чи кожний, хто зазнав насилля, звертаються до правоохоронців.

Це обумовлено тим, що люди з міст, які пережили окупацію, не відчувають, що можуть до когось звернутися з цією проблемою, і тим більше не вірять, що їм можуть допомогти: покарати винних і навіть сплатити компенсацію.

Більшість людей не знають про свої права, не знають, що робити у випадку зґвалтування, а ще не знають, що зґвалтування під час війни є не лише кримінальним порушенням, а й воєнним злочином. Тобто це порушення правил війни. У зґвалтування, як і решти воєнних злочинів, немає терміну давності, провадження розглядають і через десять чи 15 років. За насильство під час війни передбачений трибунал. Про це часто не знають і ті люди, які коять насильство.

Доказова база у випадку зґвалтування з боку військового є набагато простішою, ніж у випадку «звичайного» сексуального насильства та зґвалтування. Позов можна подати впродовж будь-якого часу, навіть якщо вже не маєш ніяких слідів.

З досвіду фонду «Сильні», є люди, які пережили зґвалтування навесні, але тільки зараз почали звертатися по юридичну допомогу, і вони цю допомогу вже отримують.

Проблема висвітлення теми насильства

Проблема сексуального насильства в тому, що це дуже стигматизована тема. Про неї важко говорити, бо її висвітлюють або через «криваві труси» (жахливі історії з нікому не потрібними подробицями), як робила колишня омбудсменка Людмила Денісова, або про це не говорять узагалі.

Чому те, що робила Денісова – погано? По-перше, вона розповсюджувала неперевірену інформацію – чи то не проводився фактчекінг, чи викривлення було свідомим. По-друге, те, як ця інформація була подана, приводило лише до того, що люди панікували та лякалися ще більше. Це була інформація, яка викликала безсилля та лише додавала впевненості, що неможливо дати цьому раду, і після зґвалтування життя ніколи не стане нормальним. Особливо це тригерило людей, які зазнали сексуального насильства до цього, які просто читали ці заголовки про знівечених дітей чи дівчат.

У ситуаціях сексуального насильства є дуже велика проблема – людей, з одного боку, лякають деталі, але разом із тим вони хочуть цих деталей. Тобто для рейтингів розповідати про зґвалтованих маленьких хлопчиків – дуже добре. Але це викликає зворотну реакцію – подробиці настільки жахливі, що людям легко повірити, що цього просто не може бути: «Та ну, це неможливо».

Це сталося й після відсторонення Денісової з посади. Коли стало зрозуміло, що частина з фактів не були перевіреними, у людей стався відкат. Тобто люди поверталися до двох найгірших тез у випадку сексуального насильства: «Сама винувата» й «Такого не може бути». Це найстрашніші речі, які може почути людина, яка пережила насильство. На жаль, після історій, як із Денісовою, люди починають зневажливо ставитися до всієї теми: «Ну з цими зґвалтованими все, як зазвичай, журналісти роблять рейтинги, волонтери «пиляють» гроші. Нічого страшного в тому немає».

У професійних спільнотах із середини березня творилося щось жахливе, була купа фейкових запитів. До Денісової писали професійні листи, звернення щодо етики розповсюдження таких подробиць, але, наскільки мені відомо, вона не виходила на контакт із жодною професійною психологічною спільнотою.

Розповідати історії може бути неправильним, зокрема, з огляду на конфіденційність. Адже люди, які пережили насилля, – пережили досвід зневаги та знищення кордонів не тільки власного тіла, але й особистих. І якщо на таку людину налетять журналісти чи всі зацікавлені та почнуть розпитувати, вона може не відчувати, чи то їй нормально, чи ні – і, найімовірніше, не зможе відмовити. Такі розпитування та поширення інформації з подробицями лише продовжує ланцюжок насилля, і ніяк не допомагає ані потерпілим, ані тим, хто намагається допомогти їм.

Історії подробиць про скоєне над іншою людиною насилля можуть ретравматизувати, якщо в людини, яка це читає, також був подібний досвід, і він залишився безкарним. Також абсолютно немає сенсу говорити про насильство в контексті беззахисності.

Тобто немає ніякого сенсу розповідати про те, що насилля коїться та продовжує коїтися, якщо люди зараз перед цим безсилі та не отримують жодну інформацію про можливу допомогу, шляхи вирішення тощо. Перед тим, як говорити на цю тему й описувати випадки насильства, потрібно подумати, чи буде в цьому щось корисне, кому та чим це може допомогти.

Що відбувається з людиною після зґвалтування

Психологічно людина може мати один із двох станів:

1

Дисоціація – відділитися від свого досвіду. Тоді людині здаватиметься, що все це сталося не з нею. Деперсоналізація, дереалізація – базові психологічні захисти. Тобто навіть у процесі думаєш, що це відбувається не з тобою або цього взагалі не відбувається. Якщо людина після зґвалтування просто трохи заморожена, не вмикається на емпатичну реакцію, але загалом виглядає нормально – це найкращий варіант.

Що робити?

З такою людиною ми нічого не робимо, просто турбуємося про її фізичну безпеку, дізнаємося, чи потрібна їй допомога, чи треба комусь зателефонувати, чи комфортно, чи хочеться їсти та пити. Не потрібно влаштовувати допит, варто обережно поставити одне чи кілька з наведених вище запитань. Треба обов’язково запитувати в людини, чи можна її торкнутися, й озвучувати дії, які пов’язані з фізичним контактом. І не для того, щоб обійняти, а просто, щоб посадити в машину, одягнути на неї верхній одяг чи надати медичну допомогу. Ми запитуємо, чи можна торкнутися, незалежно від того, наскільки близькою є людина. Так ми повертаємо людині контроль над її тілом і нагадуємо, що вона сама вирішує, чи буде її хтось торкатися.

2

Якщо базовий психічний захист не спрацював, людина переживає зґвалтування як те, що точно сталося з нею, тобто як повне порушення її меж, і реагує на нього у формі, яка вже залежить від її уявлення про насилля, себе, досвіду підтримувальних стосунків у дитинстві (чи, навпаки, таких, у яких були постійні звинувачення) та дорослому віці, власних міркувань тощо.

Це може бути як варіант реакції, яку найчастіше показують у кіно: люди, які переживають це в афекті, наприклад, намагаються «змити із себе цю подію» до зняття верхнього шару епідермісу. Чи, навпаки, уникатимуть будь-якого обговорення й емоційного реагування на подію, у надії, що це допоможе забути скоєне якомога швидше. Також людина може «залипнути» на згадуванні деталей скоєного в пошуку ідей, як цьому можна було запобігти. Чи в самозвинуваченні. Треба розуміти – будь-яка реакція є нормальною на ці ненормальні обставини.

    В обох випадках людина переживатиме досвід стовідсоткового порушення своєї фізичної та психологічної безпеки. Людина почуватиметься приниженою, не почуватиметься собою, бо невідомо, де тепер її тіло, де воно їй належить, а де ні. До того ж людина відчуватиме різні оцінювальні судження: власні та збоку. Тут впливатиме й те, який досвід вона мала раніше, які в неї були батьки: чи релігійні, чи контролювальні, якою людиною вона є сама по собі. Якщо це перфекціоніст або людина, схильна до самоконтролю, вона може почати винити себе. На переживання досвіду насильства впливає те, який бекграунд людина мала до цього моменту.

    Також важливим чинником буде те, чи знала людина того, хто вчинив із нею акт насильства. Бо якщо це сталося, скажімо, у полоні – це ускладнене насильство. Якщо це було з людиною, яка була колись симпатичною, воно буде ускладнене іншим чином: виправданням чи звинуваченням цієї людини. Тобто з людиною, крім фізичних травм, відбувається багато складних процесів усередині.

    Зазвичай люди вважають, що після зґвалтування людині терміново потрібна психологічна допомога, але насправді це не зовсім так. Людині насамперед потрібна стабілізація: поспати, відпочити, поїсти, зігрітися. Після цього людина може дуже довго не звертатися по психологічну допомогу. А от медична допомога потрібна відразу, бо найчастіше – це незахищені статеві контакти, після яких потрібна ПкП-терапія, потрібно здати аналізи на захворювання, що передаються статевим шляхом. Також можна відразу звернутися за юридичною допомогою: проконсультуватися, що робити в майбутньому, або відразу подати позов у поліцію.

    Що робити, якщо ти пережив досвід насильства, але зараз перебуваєш на окупованих територіях

    На окупованих територіях коїться найбільше насильства. І тут немає різниці, чи це насильство було спричинене солдатом будь-якої армії, чи тебе зґвалтував сусід. Якщо це окуповані території, там не діє буква закону, а тому велика кількість людей почуватимуться безкарними.

    Алгоритм дій на випадок сексуального насильства чи сексуальної експлуатації:

    1

    Забезпечити собі безпеку. За будь-яку ціну піти з того місця, де це сталося, піти від людини чи людей, які скоїли насилля. Треба потрапити в безпечне чи відносно безпечне місце, навіть якщо зараз із тобою нічого поганого не роблять та обіцяють більше не кривдити. Звісно, не потрібно йти в ліс уночі по снігу від ґвалтівника, але можна попросити його, щоби він відвіз до лікарні, симулювати дуже поганий стан.

    2

    Не ініціювати конфліктів, не називати це зґвалтуванням, не згадувати того, що ти не давав чи не давала згоди, не використовувати тригерні слова: «незаконно» чи «з не згоди», «катування», «зґвалтування». Потрібно вдавати, що зараз тебе це не порушило, що ти почуваєшся достатньо окей, щоби далі з цим жити, і ніколи про це не згадати. Не підтримувати розмову, якщо людина починає запитувати, як тобі було. Сказати, що все було нормально. Намагатися якомога швидше закінчити спілкування. Поки ти перебуваєш біля гвалтівника, ти не знаєш, чи насилля вже закінчено.

    3

    Збирати докази. Потрібно думати про те, що те, що сталося – воєнний (якщо ґвалтівником був військовий) чи кримінальний (скоєний цивільним) злочин. І чи ти будеш щось робити з наслідками цього злочину. Потрібно запам’ятовувати всі деталі, за можливості фотографувати, коли цього ніхто не бачить. Фотографувати місце, де це було скоєно, номери автівок, одяг, телефони, що належать людині. Якщо є зв’язок, надсилати ці фото комусь і видаляти з телефону. Якщо нема кому надіслати, слати на пошту, ховати в замітках – зробити будь-що, щоб у випадку перевірки телефона там нічого не знайшли. Також записувати в замітки чи повідомлення номери автівок, позивні, адресу, де це сталося, номер військової частини, де служить боєць, чи місце роботи. Якщо були свідки, записати їхні імена та контакти. Навіть якщо зараз, в окупації, вони не говоритимуть, потім вони зможуть дати свідчення. Можна фіксувати це також у замітках чи повідомленнях і комусь відправляти. Якщо це замітки, треба поміщати дані всередину якогось тексту. Тобто зібрати весь інформаційний відбиток і спробувати зробити так, щоби він не зберігався в пам’яті телефону, якщо вам треба буде проходити фільтраційні табори.

    4

    Спакувати одяг. Коли ти опинився в безпечному місці, увесь одяг, який був на тобі, збираєш у пакет. Краще, якщо це буде новий зіп-пакет. Особливо варто зберегти одяг, на якому лишилися сліди рідин. Якщо є сліди, синці, порізи – це все варто сфотографувати. Навіть якщо ти перебуваєш на окупованій території, там має бути гінеколог, який може описати стан. Під час воєнного стану не треба робити медичну експертизу, але потрібен висновок гінеколога. Потрібно сфотографувати також і цей висновок.

    5

    Звернутися по допомогу. Якщо в місті, де ти перебуваєш, є представники влади, і ти розумієш, що вони є дружніми до тебе, можна звернутися до них. Якщо йдеться про забезпечення порядку, у фонду «Сильні» є кейси, коли дівчат ґвалтували, вони зверталися по допомогу, і їм допомагали навіть органи місцевого самоврядування. Дійсно відкривали карне провадження, у деяких містах є суди, що функціонують. Але тут треба зрозуміти, чи є хоча б якісь правоохоронні органи, які цим займаються (навіть якщо це квазівлада).

    Але якщо немає впевненості, що органи забезпечення порядку дійсно можуть його забезпечити (частіше це можливо на вже давно окупованих територіях), краще займатися лише своїм здоров’ям і своїм станом.

    Варто знайти когось з української сторони, хто може надати тобі допомогу.

    Якщо немає можливості виїхати з окупованих територій, можна звернутися по допомогу дистанційно. Для цього треба зателефонувати на одну з гарячих ліній:

    Гаряча лінія Нацполіції: 15-47

    Гаряча лінія уповноваженого Верховної Ради України з прав людини: 0 800 501 720

    Офіс Генерального прокурора: +38 096 755-02-40 (Viber, WhatsApp, Telegram, Signal)

    Гаряча лінія «ЮрФем»: 068-145-55-90

    Гаряча лінія фонду «Сильні»: 0 800 202 334

    Чи звернутися по допомогу онлайн у телеграм @sylni_ukraine

    Чи написати в Офіс Генерального прокурора [email protected]

    або Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини – [email protected]

    Загальний алгоритм дій у випадку зґвалтування

    1

    ПкП-терапія. Перше, що треба зробити – подбати про своє здоров’я. Фонд «Сильні» відразу шукає найближчий до людини кабінет ПкП-терапії. Там людині видають ліки, імунну терапію, яка на 99,9% захищає від ВІЛу. ПкП-терапію можна провести до спеціального огляду профільним спеціалістом, її може призначити черговий лікар чи черговий інфекціоніст. Ці ліки потрібно прийняти протягом 72 годин після незахищеного статевого акту. В Україні є державна програма, і таких кабінетів дуже багато, вони завжди перебувають на базі державних медичних установ.

    2

    Огляд гінеколога та захист від небажаної вагітності. Якщо незахищений статевий акт був реалізований, дівчина може випити morning pills. Це пігулки, які треба прийняти впродовж 36 годин після акту насилля, щоб захиститися від небажаної вагітності. Не завжди незахищений статевий акт призводить до вагітності, тому цей крок не є обов’язковим і його краще поєднати з візитом до гінеколога.

    3

    Юридична консультація або допомога. Важливо хоча б проконсультуватися та дізнатися про свої права, що робити та як поводитися.

    4

    Психологічна допомога. Коли людина готова говорити про свій досвід, їй варто підшукати психотерапевта чи соціального працівника. Зараз люди, які пережили насильство, можуть більше схилятися до онлайн-терапії, оскільки це дає більше відчуття захищеності: можна не показувати обличчя та розуміти що ти керуєш процесом – навіть в тому, що можеш у будь-який момент припинити спілкування та закінчити сесію.

    Як зібрати доказову базу:

    • Фотографуй усе, що тебе оточує, і сліди, які є на тобі (якщо ти на окупованій території, сфотографуй, надішли комусь і видали);
    • Якщо є річ із плямами фізіологічних речовин, запакуй її в прозорий пакет;
    • Запиши контакти людей, які були свідками. Навіть якщо зараз, в окупації, вони нічого не кажуть, після деокупації вони зможуть дати свідчення;
    • Запиши всі деталі, які ти пам’ятаєш зараз.

    Відновлення після зґвалтування

    Відчуття неспроможності пережити будь-яке сексуальне насильство пов’язане саме з безсиллям, базованим на тому, що минуле неможливо змінити, пережити інакше чи вплинути на саму подію.

    Але можливо вплинути на відновлення людини, яка зазнала насильства. Можна зробити так, щоби подія залишилася в минулому та не впливала на теперішнє й майбутнє.

    У фонді «Сильні» переконані, що кожен має силу пережити цей досвід і впоратися з наслідками. Основна мета – зробити все не тільки для допомоги, а й для того, щоб людина відчула в собі цю силу та змогла йти в майбутнє, не оглядаючись на те, що лишилося в минулому.

    Авторка: Ірина Виговська

    Редактор: Ярослав Друзюк

    Коректорка: Вероніка Пономаренко

    Ілюстрації та верстка: Анастасія Граб