16-річна ілюстраторка Христина Данько малює про втрати під час війни, каже: це допомагає їй упоратися зі своїми емоціями; 17-річна художниця Соня Лелюх мріє створювати стінописи, щоб вшанувати події війни й загиблих під час неї; 11-річний Максим Бровченко хотів продавати свої картини, щоб відреставрувати обсерваторію, але зараз продає їх, щоби зібрати гроші на допомогу ЗСУ. Це історії трьох юних українських митців, які після 24 лютого почали малювати воєнні реалії.
Авторка: Яна Ільків
Текст підготувала платформа пам'яті «Меморіал», яка розповідає історії вбитих Росією цивільних і загиблих українських військових. Щоб повідомити дані про втрати України, заповнюйте форми для загиблих військових і цивільних жертв.
«Я хотіла показати, що втрати – не якийсь загальний образ, а окремі люди. Їх хтось чекав і не дочекався»
16-річна Христина Данько з Києва. Навчається в художньому коледжі, малює і страшенно любить своє рідне місто. 24 лютого вона з сім’єю евакуювалася до села під Васильковим. Утім, через постійні вибухи й обстріли невдовзі перебралася до Ужгорода, де прожила наступні пів року. Перші тижні війни Христина переживала важко, нічого не могла робити, ні про що думати. А наприкінці березня різко повернулася до малювання, яким займається з 2018-го.
Коли у 2014-му розпочалася російсько-українська війна, Христині було вісім років. Дівчина розуміла, що відбувається, перед тим із мамою ходила на Майдан, а опісля мама пояснювала, що таке Росія і які вона має наміри проти України.
У січні 2022-го Христина думала, що, найімовірніше, великої війни таки не уникнути. Але, зізнається, й уявити не могла, що вона буде такою жорстокою.
«Наприкінці березня - на початку квітня почали з’являтися новини про Бучу… Тоді в мене ще й родичі були під Бородянкою в окупації. У мене було дуже багато емоцій, які треба було кудись подіти. Я почала спрямовувати їх у творчість», – каже Христина.
У червні вона намалювала й опублікувала в Instagram, який використовувала суто як архів, роботу, що одразу ж розлетілася мережею. Це була жінка, яка обіймає рукав порожнього кітеля.
«Я не думала, що малюнок так пошириться. Передусім я малювала для себе. Коли мене запитують, як створювала цю чи цю ілюстрацію, як підбирала образи чи кольори, я не маю чіткої відповіді. Малюючи, я просто виливала свої емоції. Я хотіла показати, що втрати – не якийсь загальний образ, а окремі люди, у яких була сім’я. Їх хтось чекав і не дочекався», – каже Христина.
Христина Данько має дві серії ілюстрацій на воєнну тему. Перша, «Сумую за тобою», про втрату близьких родичів; друга, «Втрата», – це більш розлога серія, яка включає втрати й матеріальні (наприклад, будинок, місто тощо). Назви цих серій – рішення спонтанні.
Конкретних прототипів у картин Христини немає. Утім, коли дівчина поїхала в табір від організації «Діти героїв» і зустріла там тих, хто втратили тата на війні, відчула, наче побачила людей, яких малювала.
«Сама я нікого не втрачала у війні, на щастя… Єдине, що я дуже прив’язана до Києва, а через війну пів року не була в місті… Тепер мені дуже боляче, коли на Київ летять ракети…», – говорить дівчина.
Серія «Сумую за тобою»; архів Христини Данько
Серія «Втрата»; архів Христини Данько
Христина каже, що її сприйняття війни дуже змінилося з початку повномасштабного вторгнення. Зараз вона відчуває менше страху, її емоції тепер – це більше про ненависть, злість… «І мистецтво дуже допомагає мені переживати все це», – говорить Христина.
З липня художниця малює на замовлення. На воєнну тему в дівчини замовляли ілюстрації до оповідань, як подарунки військовим. Також вона малює портрети, листівки на весілля, пейзажі тощо.
«Оце різноманіття мені теж допомагає, бо малювати лише воєнні ілюстрації дуже виснажливо морально», – зізнається художниця.
Після війни Христина мріє жити в Україні і ще більше творити. Прагне, зокрема, доносити правду про Росію. «Наразі я не знаю, якими способами можу це зробити, окрім малювання… Але нагадувати про злочини Росії треба постійно, щоб це все ніколи не повернулося», – каже Христина.
«Я намалював їх демонами з червоними очима»
11-річний Максим Бровченко з Бердянська. 1 квітня йому з сім’єю вдалося вибратися з окупації до Запоріжжя, що для хлопчика стало неабияким викликом ще й тому, що Максим – дитина з аутизмом. Згодом через обстріли міста родина переїхала, і тепер вони мешкають у Києві.
Раніше Максим малював космос і вигадані або гіпотетичні світи, що за межами нашої Сонячної системи, планету А, на якій ніколи не було війни. А тепер він малює про війну.
Початок великої війни для Максима не був несподіванкою, каже його мама Оксана Бровченко. Ще в серпні 2021 року він говорив, що це неодмінно трапиться. Максим із мамою тоді зайшли в мілітарі-магазин. Хлопчик попросив купити йому ручний протитанковий гранатомет або хоча б п’ять гранат, казав, що йому треба буде захищатися. Потім Максим намалював поле з соняшниками в диму й говорив мамі, що все горітиме. З вересня минулого року почав прокидатися серед ночі: йому снилася війна. З січня через ці думки хлопчик зовсім погано почав спати. Попри це, у сім’ї ми про війну майже не говорили.
«Я думаю, що ця тривога заклалася ще у 2014 році. Тоді я теж збирала речі, тривожну валізу… Мабуть, той тривожний настрій відбився на ньому», – пригадує Оксана.
20 лютого цьогоріч Максим намалював, як він каже, бога війни. На картині все було закривавлене. А коли 24 лютого в Бердянську пролунали постріли, хлопчик прокинувся й сказав мамі: «Це сталося».
Бердянськ росіяни окупували в перші ж дні війни. Перебуваючи в захопленому ворогами місті, Максим припинив малювати. Разом із мамою й іншими людьми він ховався від ворожих атак в укритті. І з часом почав втрачати чутливість…
«Для Макса все це було дуже складно. Йому здавалося, що нема, чим дихати. Перебої зі світлом, світломаскування, спускання в погріб дуже впливали. Його життєвий цикл і ритм були цілком порушені. Він став більш тривожним. А потім почав втрачати чутливість – з’явилися сенсорні проблеми. Коли 1 квітня ми виїхали до Запоріжжя, він майже нічого не відчував: ні голоду, ні холоду; казав: я не знаю, чи я є, чи мене нема», – пригадує мама Максима.
Поступово, з допомогою мами хлопчику стало краще психологічно. Він створив групу у Facebook, де описував цей період свого життя. А заразом повернувся й до малювання. За словами матері, спершу малюнки Макса були дуже темні, майже без кольору. Тоді він сказав, що в ньому самому немає кольору.
З часом роботи ставали яскравішими. Багато його картин про перемогу. Часто Макс звертається до синьо-жовтих відтінків.
«Я показую, що відбувається в моїй Україні та свої мрії… Я малюю те, що бачу у своїй душі. Показую свій світ і те, що зараз у моїй Україні. Мрію про перемогу», – каже хлопчик.
Про п'ять своїх робіт юний художник говорить детальніше, надсилаючи фото картин, описує, що вони розповідають.
На одній, яку називає «Молитва за ЗСУ», він зобразив українського військового з синьо-жовтим прапором, який нищить російських загарбників. «А їх я намалював демонами з червоними очима. Позаду – жінка, яка посилює молитву, – описує Макс. – А молитва летить енергією й ніби створює крила військовому. Військовий очищає землю від темряви», – описує Максим.
Наступна робота – «Перемога». «Вона несе відбудову й мир моїй Україні. Вона йде і звільняє наші міста», – каже Максим.
Інша картина, яку надсилає Максим, – рука українського військового. «А в руці – зернинка світла, – говорить він. – Руки військових роблять перемогу в Україні», – пояснює художник.
«А це перелякана рожа рашиста. Бо світло перемагає темряву, а добро перемагає зло», – каже хлопчик про наступну роботу.
Наступну картину, яку надсилає художник, він назвав «Відродження». «Тут – козак, він великий і сильний військовий. Обіймає свою дружину. У них буде дитя», – описує Максим.
Хлопчик може працювати над малюнком пів години, а може й кілька днів – залежить від його відчуттів. За словами матері, за час війни хлопчик створив близько 20–30 картин. Деякі з них продає.
Макс цікавиться також астрономією, мріє стати астрофізиком й про космодром в Україні.
«Я мріяв до війни продати картини й відремонтувати обсерваторію в Бердянську, щоб ми могли вивчати зоряне небо і щоб в нас була астрономія», – говорить він. Зараз Максим продає картини, щоб допомагати ЗСУ, «щоб настала перемога, усі повернулися додому й настав мир».
Максим каже, що він більше не відчуває тривоги. «Я лише злий на русню й ненавиджу їх. Ми жили в чудовому Бердянську, у нас усе було добре… Я не пробачу російським військовим те, що вони вбивають і мучать людей», – описує свої почуття 11-річний художник.
«Це не врятує людину від кулі, але це врятує мене від самої себе»
Соня Лелюх — 17-річниця художниця з Києва. Через повномасштабну війну Соні довелося переїхати до Німеччини. Звідти вона продовжує вести свою мистецьку діяльність. Хоч раніше вона практично не малювала про війну, та тепер чимало її робіт присвячені цій тематиці. Їх уже виставляли в Кельні, а 3 грудня буде виставка в Гамбурзі. Соня каже, що також намагається боротися з російською пропагандою за кордоном.
24 лютого Соня була в подруги за містом. Коли дізналася, що почалася широкомасштабна війна, поїхала до Києва збирати речі. Соня зізнається, що до 24 лютого, хоч і зростала вже під час російсько-української війни, і в її голові ніяк не вкладалося, що все це відбувається в Україні.
«Я багато думала про війну, моя мама чимало розповідала. Уроки в школі, на яких плели сітки й писали листи, подруги й кілька знайомих із Донецької й Луганської областей – усе це було в моєму житті, але не відчувалося, що війна поруч. Ніби це було в іншій країні», – каже Соня.
Раніше Соня вважала, що майже неможливо знайти виправдання тому, щоб воювати. Зараз свою думку змінила: якщо пішли на нас, то вибору не залишається.
«З кожним новим звірством росіян у мене було дуже багато негативних думок й агресії. Тепер це вже ніби скарбничка, де я накопичую, думаю, як можу бути корисною. До початку повномасштабної війни два роки я була в терапії. Моя психотерапевтка казала, що я вже знаю, як поводитися з війною всередині себе. І насправді з усім, що відбувалося, я справлялася набагато легше, ніж очікувала», – каже Соня.
Соня не стикалася з втратою рідних, однак із цим стикалися друзі, яких вона підтримує. «У мене є дуже сильне відчуття втрати домівки, але не у фізичному сенсі, бо вона ціла. А ще так зійшлося, що я дізналася про смерть своєї кішки, яка була в Ірпені, саме під час війни, хоч вона й померла раніше. Я взагалі дуже емпатична, і мені здається, що часто, коли я читала новини, то через інтенсивність емоцій теж ніби переживала те саме, що й люди з новин», – говорить Соня.
Мама Соні Наталія Лелюх залишилася в Україні волонтерити. Вона займається тактичною медициною, пересилає ліки для військових чи цивільних. Під час виїздів надає медичну допомогу.
«Спершу було складно, я не знала, чи мама в безпеці. Постійно намагалася контролювати, як і де вона. Зараз це стабілізувалося. Бо сидіти й увесь час тривожитися – погана ідея. Я неймовірно пишаюся своєю мамою, намагаюся підтримувати й допомагати їй емоційно», – розповідає Соня.
Мати часто ділиться волонтерськими історіями з донькою й надсилає фото. Її розповіді майже завжди якось вписуються в роботи Соні.
Соня каже, що немає якось конкретного стилю. Інколи вона продумує певну роботу, але найчастіше це потік свідомості.
До 24 лютого художниця більше творила про власні проблеми, поезію чи природу. Про війну практично не малювала. «Коли я була ще в школі, нас просили намалювати щось військовим. І в якийсь момент я навіть сказала: «Що, знову про війну?» – пригадує Соня. – Відправляючи листи, я завжди залишала свій номер. Одного разу солдат перетелефонував. Це в мені щось змінило, бо я подумала щось типу: «Вау, вони там, вони справді там». Утім, ставши дорослішою, до початку великої війни, я не працювала з цією темою».
Малювання — одна з тих речей, у якій Соня бачила великий сенс після початку широкомасштабної війни. «Я знала, що це не врятує людину від кулі, але це врятує мене від самої себе. Ця війна дала якийсь новий бустер моїй творчості – мені хочеться кричати про те, що відбувається в Україні. Це дає мотивацію робити те, що я роблю», – говорить художниця.
Коли Соня малює про війну, у її голові завжди виникає конфлікт: варто зображати символи насилля й показувати це в роботах, чи ні? «І щоразу я обираю якийсь один з цих двох варіантів», – говорить вона.
Малюнки із символами насилля; архів Соні Лелюх
Малюнки на воєнну тему без елементів насилля; архів Соні Лелюх
Зараз Соня навчається в університеті, працює над кількома проєктами. Перший – анімації, що розповідають про емоції й розуміння одне одного у війні. У другому Соня є ілюстраторкою документального проєкту про Харків. Також малює новорічні листівки для журналу з українською тематикою. Часом їй надходять й інші замовлення.
Після закінчення війни Соня хоче повернутися в Україну, а до того – накопичити досвід, який стане корисним у майбутньому.
«Я багато думала про те, як берегти пам’ять про людей, що загинули у війні, й одна з мрій – це намалювати багато стінописів на будівлях. Хоч і знаю тепер, наскільки вони крихкі, але чомусь мені дуже хочеться малювати стінописи по всій Україні, – каже Соня. – А ще думаю, що ми трохи втомимося дивитися на дуже криваві події, бо проживали це в моменті, і що ми більше звернемося до української культури як такої, щоб усвідомити її. Мистецтво нам дуже допоможе. Я майже впевнена, що буде створений не один музей, присвячений цій війні».