ВійнаЇх убила Росія. Історії чотирьох українських художників, які загинули за час повномасштабної війни

Авторка: Яна Ільків

Зі своєю нареченою Олею Артем познайомився в академії. Разом пара була півтора року. «Перша думка, коли я на нього подивилася: «Цей хлопець бачив смерть». Важко пояснити, це читалося в його погляді. Тоді я ще не знала, що він був в АТО…» – каже Клименко.

За словами Ольги, Артем був таким, якого неможливо не запримітити: русявий, татуйований красень двометрового зросту. Ользі він здався людиною, яка поважає й цінує себе, знає чого варта, але все це було не про самозакоханість.

«Я спостерігала, як він спілкувався з викладачами, як ставився до мистецтва, яким працьовитим був, – пригадує Клименко. – Він, як і я, ішов додому з майстерні останнім. Бо ми знали, навіщо мистецтво й що нам від нього потрібно».

Ольга каже: Артем добре відчував колір. А більшість часу в процесі створення картини витрачав на пошук теми, ідеї, розроблення композиції...

Артем Азаров залишив декілька ескізів, які через повномасштабне вторгнення так і не встиг реалізувати. Розпочате ним продовжує Ольга. «Це те, що я маю зробити, моя місія, – каже вона. – Усі мої мрії й плани втратили сенс, коли він загинув. Я довго не розуміла, навіщо залишилася. Потім, коли згадала нашу розмову, де він говорив про свої ескізи й мрії, я зібралась і почала реалізовувати їх», – каже Клименко.

Наречена Азарова разом із батьком Артема створили меморіальний сайт про нього. «Я вирішила зробити його, спираючись на смаки Артема, тобто таким, яким би його робив він», – каже Ольга.

Мешкаючи в Харкові, дівчина щодня боялася, що щось трапиться й вона не встигне з сайтом. Декільком людям періодично писала про те, як бачить виставки Артема, надсилала фото картин, які редагувала… «Мені було страшно не так через своє життя, як через те, що загину зі своїм ноутом і камерою, а світ не побачить, який він талановитий», – каже Ольга.

Деякі картини Артема треба реставрувати, каже Клименко. Наразі вона разом із його рідними збирають кошти на це. «Картини певний час зберігалися в приміщенні з високою вологістю, де були пліснява й павутиння. Це негативно вплинуло на них: на одних тепер дірки, на інших – тріщини, пилюка, прожухлості, різні деформації полотен і підрамників, – пояснює Ольга. – Після реставрації картини будуть зберігатися в належних умовах, орендую під це окреме приміщення. Зараз збираю кошти на реставрацію. Можливо, через брак зв'язків збір просувається дуже повільно. Та й у людей наразі інші пріоритети: у країні війна. Але все, що залишилося від Артема, – це картини й спогади… А на картини сильно впливає час».

В останні роки, окрім іншого, Артем писав і на військову тематику. Він це робив не тому, що йому так подобалося, а тому, що це була частина його життя, пояснює Ольга.

Андрій Кремінський – викладач комп’ютерної графіки й рисунку в Харківському художньому училищі, де Артем начався до академії. З Азаровим він познайомився за рік до вступу хлопця в навчальний заклад.

Кремінський розповідає, що Азаров був самоуком і спершу малював просто для себе. «Пригадую наше знайомство, тоді такий казус трапився. Я попросив його взяти планшет, маючи на увазі планшет для малювання. Але Артем був настільки далеким від професійної діяльності, що прийшов зі звичайним гаджетом, – каже Андрій Кремінський. – Та ми почали продуктивно працювати, і він дуже швидко зростав. Любив малювати портрети, а тому вступив на єдиний факультет, де цього навчали, – живопис. Його тоді відразу помітили викладачі. Розуміли, що він здібний».

Викладач пригадує, що Артем ніколи не сперечався з викладачами й завжди йшов останнім, його навіть охоронці інколи просили піти із закладу. «Він мав підхід максималіста. Дуже хотів бути хорошим художником, горів цим. І якби не пішов на війну, то досягнув би висот», – каже викладач.

Дружина Андрія Ірина Кремінська також добре знала Артема. Каже, що хлопець був дуже дисциплінований, інтелігентний і красивий. "Я, як на нього дивилася, то здавалося, що він наче скульптура, – пригадує Ірина. – А ще Артем був патріотом і доводив це не словом, а ділом. Артем ніколи не говорив «я люблю Україну» чи щось на цей кшталт. Але він любив, воював за неї».

З дружиною Іриною Святослав познайомився в Полтавській «політехніці». Разом вони навчалися на кафедрі образотворчого мистецтва. «Він мав бездонні сині очі й щиру вдачу. Вирізнявся з-поміж інших студентів умінням працювати з глиною на гончарному крузі. Уже тоді, будучи на першому курсі, він виконував складні роботи на рівні професіонала. Хтось каже, що це талант, але це було безмежне бажання займатися улюбленою справою помножене на працю, – каже Ірина. – Якби майстерню не замикали на ніч, він жив би там. Я ще ніколи не зустрічала людини, яка так була б закохана у свою справу: кераміка для нього була повітрям».

Дружина каже, що до Святослава завжди тягнулися студенти й однокурсники, поважали колеги й любили учні. У його майстерні було людно. Але найцінніші роботи чоловік створював наодинці. Любив працювати з глиною, використовував різні техніки, експериментував з матеріалами. «Міг зробити мініатюрний кавовий сервіз й об’ємну садово-паркову скульптуру, знав чимало технологій, секретів глини, способів її оброблення… – каже Ірина. – Його мистецтво було радше для того, щоб зробити наш світ кращим, більш гармонійним, навчити мислити й дивувати як видатних діячів культури, так людей, далеких від мистецтва. Він творив, навіть коли здавалося, що нічого не робить».

Святослав багато робіт дарував друзям, родичам, знайомим. Частина його спадку зберігається в Полтавському художньому музеї імені М. Ярошенка. Частину буде передано до Полтавського краєзнавчого музею. «Був також запит для передачі робіт за кордон, але цей момент ще не вирішено», – каже дружина Святослава Пашинського.

Протягом майже 20 років Святослав Пашинський працював у Полтавській дитячій художній школі. Ірина Конопля познайомилась із ним у 2016-му, коли стала там директоркою. «Він був перфекціоністом. Вимогливим і як митець, і як викладач. Вважав, що все потрібно зробити якнайкраще. Не любив, коли «тяп-ляп». А учні старалися, бо любили предмет і поважали Святослава Івановича. Навіть перебуваючи на війні, він спілкувався з дітьми. А ті чекали на нього, писали: «Бережіть себе й повертайтеся, бо вам ще розповідати нам про війну». Багато хто з учнів приходив прощатися з ним».

У школі, де викладав Святослав Пашинський, облаштували куточок пам’яті: там фото Святослава і його роботи.

В’ячеслав Бакулін товаришував із Михайлом Штиком понад 20 років. Часто зустрічалися на свята, днях народження в спільній компанії. Бакулін каже: Штик ніколи акцентував на тому, що він творча особистість, тож і знає його більше як підприємця, добровольця. «Він був надійним. Як їхали на риболовлю, то я сідав і ловив рибу, а він – і вогонь розвести, і про вечерю подумати. З ними не пропадеш… Про війну ми не говорили відверто. Якщо пішов на фронт, значить, він так вирішив для себе, а я йому в душу не ліз».

Донька Михайла Вікторія розповідає, що напередодні повномасштабної війни батько передав усі замовлення, забрав речі з приміщення, де працював із деревом. А з початком пішов у військкомат. Там йому відмовили. Тож попросився до товариша в лави Української добровольчої армії.

«Тато казав, що не буде «сидіти й чекати, поки москаль йому на грудину сяде». Йому було важливо докластися до цієї перемоги зі зброєю. Хоч він і не мав бойового досвіду, а раніше казав, що військова справа не його… До речі, батькові товариші розповідали, що він насправді сам себе не знав і що йому ця війна була ніби свіжий ковток повітря, на фронті він відкривався по-новому для себе», – розповідає донька.

Мистецтво для Штика було не професією, а життям. Чоловік виготовляв комоди, посуд, лави. До своїх замовлень ставився прискіпливо.

Для Вікторії кожна річ, яку змайстрував її тато, цінна. На одній із дощок, яку він спеціально підготував, Вікторія написала ікону. Жінка каже, що саме тато заклав їй мистецький стрижень.

«Він мене підтримував у всьому, що пов’язане з мистецтвом. Тато дуже зрадів, коли я вступила на сакральне в академію, – розповідає Вікторія. – Я завжди могла з ним поговорити на релігійні, політичні, філософські теми, поділитися роздумами про життя й усе, що має стосунок до мистецтва. Колись тато порадив мені «Моральні листи до Луцілія» Сенеки, ця книга стала дуже важливою в моєму житті. Тато взагалі дуже багато читав і тішився, коли вдавалося дістати якусь рідкісну книгу!»

Тепер донька планує влаштувати в Луцьку свою персональну виставку й присвятити її батькові. А також у планах Вікторії – домайструвати дерев’яні тарілки, які не встиг доробити тато. «Найбільше шкода, що тато загинув так рано, коли ще десятки років були попереду… Він дуже любив жити своє життя! – каже Вікторія. – Утім, знаєте: на останніх фото, які батько надіслав мені, він щасливий. І моя любов і гордість за нього більші, ніж біль».

Олеся Дьодерлайн знайома із Сергієм ще зі студентських часів: вони разом навчалися в Українській академії друкарства у Львові. Олеся пригадує, як наприкінці 1980-х Сергій захопився темою козаччини, почав цікавитися історією, тож перейшов із російської на українську мову.

«Це було в радянські часи. Такий жест патріотичності багато значив, – каже Олеся. – Сергій вивчав історію й почав малювати картини на цю тематику. Ідея, честь, любов до України, працьовитість – це все про нього. А якось він зробив повітряного змія. Ми вже були дорослі, а він повів нас на дах гуртожитка запускати того змія. Він, як собі задумував щось, то завжди реалізовував… Сергій був дуже чесний, ніколи не зрадив би. За ним – як за кам’яною стіною».

Наталія Пущенко із Сергієм, своїм майбутнім чоловіком, познайомилися у 2000-му. Подружжя прожило разом 17 років, у них народилися син і донька. «Те, що Сергій – непересічна людина, мені було зрозуміло одразу. Його життєва енергія, патріотизм, обізнаність в історії й мистецтві, принциповість, навіть якась войовничість – це все створювало неабияке враження», – пригадує Наталія.

За місяць після одруження Сергія й Наталії почалася Помаранчева революція. Чоловік був активним її учасником, чергував на Майдані, ночував у наметах, радів, що українці «пробудилися» й відчули свою силу. «Щиро кажучи, Сергій не дуже схожий на той образ художника, який часто уявляють, – говорить дружина. – З підліткового віку серйозно займався спортом, зокрема легкою атлетикою. Не вживав алкоголю, не курив. У Сергієві дивним чином уживалися і воїн, і митець».

Сергій був щасливий, перебуваючи у творчому процесі, згадує дружина: «Він часто мені казав: моя творчість – це моя казка, я собі придумав таку казку й живу в ній. Міг днями не виходити з дому, з ранку й до вечора малював. Інколи він міг намалювати портрет за дві години, а деякі картини писав роками. Він був дуже вимогливим і прискіпливим до себе. Передусім вважав себе художником, який малює козаків. Він кохався в цій темі – темі боротьби за волю, вільний дух; темі братерства й готовності до самопожертви заради свободи».

На війні Сергій теж малював, створював портрети побратимів, написав з натури більше ста живописних і графічних портретів. Ця серія отримала назву «Портрети добровольців на війні». Улітку 2022 року ці картини вдалося привезти з Харкова до Львова, у Будинок офіцерів.

До Львова також передали 100 робіт митця із серії «Козацькому роду нема переводу!», а на 2023 рік запланована відповідна виставка.

Востаннє Наталія розмовляла зі своїм чоловіком вдень 1 березня. Він повідомив, що їде в гарячу точку й сам зателефонує їй, але цього вже не сталося. «Україна втратила свого відданого сина. Він був видатною людиною, великим українцем і безстрашним воїном, який прагнув відродження величі України. І це не пафосні слова. Він усім своїм життям, творчістю, діяльністю це підтверджував», – каже дружина Сергія. У пам’ять про нього, додає Наталія, вона хотіла б написати книгу спогадів.