ВійнаЯк працює патронатна служба «Азову»: про звільнених із полону, загиблих і комунікацію з рідними

Ми зустрічаємося з Наталею Багрій, інспекторкою патронатної служби полку «Азов», біля одного з моргів Києва. Вона приїхала туди із сім’єю загиблого бійця. Його тіло вже впізнали, тепер починається процес оформлення документів і поховання.

Наталія прочиняє двері моргу, заходить усередину, ми проходимо через залу з тілом, яке готують до поховання, і труну із символікою полку.

– Це ваш боєць?

– Ні, це не наш. Нашого ховатимуть післязавтра. Ми лише готуємося.

Проходячи через приміщення моргу, Наталя пропонує вийти на двір покурити: «Раніше, коли приходила в морг, не розуміла, чому санітари або судмедексперти постійно із сигаретою в зубах. Тепер розумію. [сміється] У морзі специфічний запах, формалін. Зараз, щоправда, я залітаю і лише хвилині на десятій починаю його відчувати. Я його сприймаю вже як щось дуже звичне. Це насправді страшно».

На задньому дворі, де ми зупиняємося для розмови, стоять чотири великі рефрижератори. Це машини, у яких зараз у глибокому замороженні розміщені тіла бійців, евакуйовані з «Азовсталі». Розмову супроводжує гул цих рефрижераторів і плач родин, які тут-таки прощаються зі своїми полеглими синами.

Починаємо розмову з того, що прошу Наталю описати її день.

– Мій день починається зі слідчого управління. Я зв’язуюся зі слідчими – якщо маємо збіг ДНК у когось із бійців, домовляємося, коли приїжджають родичі. Вони впізнають тіла за фотографіями або тату. Нас рятує, що більшість наших «азовців» татуйовані. Коли почалися всі події, ми попросили батьків надіслати нам фотографії всіх татуювань хлопців, зібрали це в базу, передали до слідчого управління.

Потім ми отримуємо постанову в поліції, і далі, щоб не травмувати родину рутинами, я сама забираю документи, їду в морг, роблю лікарську довідку про смерть із висновком судмедексперта, а потім із цією довідкою роблю свідоцтво про смерть. І так, власне, проходить моя перша половина дня.

– Потім ми займаємося організацією поховання: зв’язуємося з Нацгвардією. Вирішуємо, де, коли і як це відбуватиметься, формуємо запит про те, що мені потрібно від них. Зазвичай це машина для перевезення тіла, форма для поховання, оркестр, почесна варта. Далі я зв’язуюся з хорунжою службою – вони відповідають за ідеологічне виховання нашого полку – з ними ми робимо церемоніал. Там обов’язково має бути Молитва українського націоналіста, яку хлопці зачитують завжди під час вступу на службу, також обговорюємо першу частину полкового прощання. Коли я передаю їм всю інформацію, уже залишаються деталі типу заяви на кремацію в прокуратуру. Якщо треба в крематорій, приїжджаю за пів години, усе там оформлюю. Ось і весь день.

Завдання патронатної служби – організувати процедуру та подбати про родичів, щоби вони були мінімально травмовані цим. Загалом служба займається не лише похованнями, а й пораненими та звільненими з полону. Ми забезпечуємо їх усім: від моменту поранення, коли боєць потрапляє в патронатну службу, ми кладемо в лікарню, домовляємося про обстеження, проплачуємо, за потреби переводимо з однієї лікарні в іншу, домовляємося за реабілітацію. До бійця приставлена людина, яка контролює документацію, бо у військовослужбовця не може бути пропущеного дня, наприклад, між переведенням з однієї лікарні в іншу.

Із загиблими в нас ніколи не було такого обсягу роботи, як зараз. Раніше, коли гинув наш боєць, була можливість забрати тіло, усе в спокійному темпі зробити. А тут ми опинилися в дуже складних умовах. По-перше, кількість загиблих. По-друге, тіла дуже довго перебували на «Азовсталі», потім обміни й, на жаль, тіла приходять у такому стані, що зовні їх упізнати майже неможливо. Хіба що тату, форма, шеврони, чи десь у кишені знайдеться документ.

– Ви присутні на обмінах тілами? Як це відбувається?

– Це відбувається на лінії розмежування, на передовій. Туди їдуть хлопці з організації «На щиті», це офіційна служба евакуації загиблих від Генштабу. Вони попередньо домовляються про певну кількість тіл, наприклад, 30 на 30. Усе відбувається дуже швидко. Вони перевантажують тіла з однієї машини в іншу та везуть у морг, де ми їх уже зустрічаємо й оглядаємо всі тіла. Ми приймаємо всіх, не лише «азовців». Нам дуже важливо знати, чи є серед цих тіл хоча б один наш боєць, тому ретельно оглядаємо кожне тіло.

– А де зберігаються тіла до обміну?

– З нашого боку – у спеціальній камері-рефрижераторі, у належних умовах. Як відбувається з тієї сторони, ми, на жаль, не знаємо. Нам приходять тіла іноді в активній стадії розкладання. Інколи можна зрозуміти, що тіло перебувало у вологому приміщенні.

Станом на сьогодні ми поховали 50 бійців з «Азовсталі». Вони були ідентифіковані за ДНК чи тату. Дуже багато в кого з них у висновках судмедексперта було вказано, що причину смерті встановити неможливо через сильні гнильні зміни. Якщо немає якоїсь частини тіла, то можна припустити, що то мінно-вибухова травма. А коли тіло ціле, але розкладене – дуже важко.

– І ви особисто тут ці тіла зустрічаєте? Як ви «вивозите»? Це ж ваші побратими, і ви постійно маєте фіксувати їхню загибель.

– Я не можу сказати, що воно мене сильно травмує чи шокує, я займаюся цим з 2014 року. Але в такому стані тіл ми, звісно, раніше не бачили. І коли була перша евакуація, я їхала сюди, у морг, у заціпенілому стані, бо не знала, як на це реагуватиму. На фото ми всі бачили вже рештки тіл, цього купа в інтернеті, але як це буде наживо?!

Коли ми відкрили рефрижератор [Наталя показує на великий автомобіль, поруч із яким ми сидимо], це був перший, найбільший обмін – 160 тіл. Я дивилася на них, але там важко зрозуміти, що це людина – у такому стані перебували тіла. Мені не було страшно й не було важко. Я в ці моменти перемикаюся та просто говорю собі, що треба це зробити.

У першому обміні було найбільше «азовців». Навіть коли приходили рештки тіл дуже хороших знайомих, я дивилася на них і нічого не відчувала. Це дуже страшно. Але нагрібає пізніше, на похованні, коли його опускають у ту яму. І тоді лише, як струмом пробиває від самого розуміння того, що «ось і все, отак от воно закінчилося».

Буває таке, що підходить клубок до горла від усього всього, бо розумієш, що це рідний підрозділ і бійці, з якими ти багато років був разом. Але поряд батьки, яким набагато гірше й важче, тому не дозволяєш собі проявляти якісь емоції. Щоправда, потім виникають проблеми з будь-яким виявленням емоцій, бо звикаєш у собі це блокувати.

Буває, що я ходжу, як прибита, і ні на що не реагую. Хтось жартує, щось каже, а все ніби проходить повз мене.

Але я не можу кричати, як би не хотілося (а іноді хочеться), це моя робота, я маю робити її професійно.

Про контракт в Маріуполі, звільнених полонених та реакцію сімей

Запитую в Наталі, як вона опинилася в «Азові» та чим займалася в мирний час. Виявляється, за освітою вона режисерка кіно, але нормально попрацювати так і не встигла. Коли їй було 18 років, відбулася Революція Гідності, вона доєдналася до полку, і обставини склалися так, що кіно довелося відкласти. За кілька років до повномасштабного вторгнення, коли роботи із загиблими майже не було, Наталя працювала асистенткою на зніманнях.

– Інколи я думаю, що мені ж 27 років, я не попрацювала за фахом, ніяк не реалізуюся професійно. Але є обставини, війна. Я не можу бути байдужою до цього. У січні мені запропонували піти на контракт до полку в Маріуполь. Я вирішила погодитися. Мала в лютому туди приїхати. Але в кінці січня мені зателефонував друг, який зараз перебуває в полоні, і сказав: «Давай ти приїдеш у березні, бо в нас тут дуже багато роботи». Запропонував відпочити, налаштуватися, бо «будемо фігачити».

І я полетіла в Ісландію, це була моя давня мрія. І ось я останній день в Ісландії починається війна. Перша моя думка – якнайшвидше летіти до України. На другий день війни я вже їхала затареною автівкою з Вільнюса з литовськими волонтерами. Ми приїхали на польсько-український кордон, мені було дуже страшно. Я зателефонувала другу, запитую, що мені робити. І він каже: «Не сци». І на цих словах я перетнула кордон.

У якийсь момент намагалася поїхати в Маріуполь, бо ж мала там бути. Доїхала до Запоріжжя, але мені заборонили їхати далі в тому напрямку. Так лишилася працювати в Києві.

– А що б ви робили в Маріуполі?

– Те саме, працювала б із загиблими. Неприємна робота, але це війна. Насправді можна було змінити свою спеціалізацію. У нас хлопці – штаб, кадровики – усі взяли до рук зброю. Бо ситуація була настільки критичною, що воювали навіть ті, хто, перебуваючи на службі, ніколи цього не робив і не вмів через свою специфіку роботи. Я навіть припускати не буду, що могло б бути, якби я тоді, у лютому, таки поїхала до Маріуполя. Я якось ляпнула другу: «Уяви, якби я там із вами сиділа на «Азовсталі». Він відповів лише: «Ага, сиділа б, звісно».

Я багато про це думала – цікаво, як би я реагувала, як би переживала, як би себе почувала. Але я не можу припустити – мене там не було.

Узагалі, я на стрес реагую дуже адекватно. Я не впадаю в такий стан, коли я не здатна щось робити. Але є люди, які по-іншому реагують. Тому, до речі, мені інколи буває складно з родичами загиблих, бо я розумію, що реагувала б не так.

– Це складно – спілкуватися із сім’ями?

– Хай мене пробачать усі родини, але, напевне, найскладніше – це комунікація з рідними загиблих. Тому ще є обставини, відсутність тіл. Є моменти, які я розумію, але пояснити батькам дуже складно. Через свій нестабільний емоційний стан вони часто сприймають усе так, наче ми щось приховуємо, якусь інформацію не хочемо донести, але це абсолютно не так. Я їм уже 100 разів казала, що якби я знала, що там сталося насправді, я би їм все розповіла, до деталей. Вони як ніхто заслуговують знати правду.

Цей процес очікування для родин – пекельний. Людська психіка так працює, що вони поки чекають, щось собі накручують, додумують, шукають винних.

– А як ви повідомляєте звістку сім’ям? З чого взагалі починається розмова?

– Ми намагаємося сповіщати одразу, за фактом того, як боєць загинув. По-правильному це має робити командир, необов’язково Денис Прокопенко, командир «Азову», командувач оборони «Азовсталі» в Маріуполі, але командир роти чи батальйону. Але оскільки хлопці були на «Азовсталі», зв’язку стабільного не було, «Калина» [Святослав «Калина» Паламар, заступник командира полку «Азов» – ред.] нам скидав список загиблих, контакти, і ми самі зв’язувалися із сім’ями. Бувало таке, що ми в день отримували 15 таких сповіщень. Коли завалило бункер – ще більше. Обставин – нуль. Вони не могли описати, що робиться. А ми мали швидко сповіщати, бо «Азовсталь» – дуже гостра та болюча тема. Батьки й так обривали гарячу лінію полку.

Схема така: ми телефонуємо, представляємося та говоримо стандартний текст: «Під час виконання бойового завдання загинув такий-то і такий-то…». У таких випадках краще вимикати всі емоції та сказати це дуже сухо. Бо все, що ти казатимеш потім, людина вже не почує. Дуже важливо вислухати рідних, бо багато хто реагує дуже емоційно, вони починають кричати, плакати, і в такий момент хочеться втекти, кинути слухавку, забутися. Але треба їх дослухати, бо після цього емоційного сплеску відразу йдуть запитання. Усі наші родини про те, що загинув їхній рідний, знали одразу. Найдовша затримка була – тиждень, бо список надавали не відразу через активні бойові дії.

Не всі тіла ще повернені, не всі ідентифіковані. Тіла розміщені в рефрижераторах, моргах, вони всі в глибокому замороженні. Біологічний процес іде, але дуже повільно. Тіла ще можуть зберігатися. У нас ще є час їх ідентифікувати.

– А якщо людина зникла безвісти, ви якось комунікуєте з близькими?

– У нас є дівчата, які працюють зі зниклими безвісти. Вони спілкуються з батьками, але також радять здавати ДНК. Бо в нас уже були історії, коли «безвісти зниклі» опинялися в моргах Києва.

– Хочеться трохи про живих. Хлопці та дівчата, яких звільнили з полону, який їхній стан здоров’я зараз? Ви їх бачили? Спілкувалися?

– Те, що ми бачимо зараз на прикладі бійців – захисна реакція психіки. Вони щиро раді бачити одне одного, бо в полоні вони були в ізольованих умовах, а під час обміну побачили своїх побратимів. Вони до сліз раді були бачити одне одного. У живому спілкуванні вони дуже активні, хочуть знати новини. Але в нас є головне правило в службі – не розпитувати. Родини загиблих дуже хочуть щось знати, але ми не радимо їм поки що спілкуватися зі звільненими з полону хлопцями. Має минути час.

Хлопці активно спілкуються, жартують, але ми не можемо знати, як вони почуваються на самоті. Особливо ті, хто були зовсім ізольованими, сиділи в окремих камерах. Це оманлива картина, та, яку ми бачимо. Ми намагаємося до них особливо не лізти, не розпитувати. Ми пропонуємо їм допомогу.

Стосовно інтерв’ю, які дають звільнені полонені, вони зараз у такому стані, що їм хочеться говорити та розказувати. Але воно не завжди правильно, бо таке траплялося, особливо після першого обміну, що хлопці потім трохи шкодували, що десь розповіли більше, ніж треба. Бо решта й досі в полоні, їм це може нашкодити.

– А про фізичний стан щось можете сказати?

– У багатьох із них зараз критична втрата ваги. Я не лікарка й не можу поставити діагноз «анорексія», але вони дуже худі. Багато в кого через недостатнє харчування й умови, у яких вони перебували, загострилися хронічні хвороби. Вони досі перебувають на обстеженнях, лікарі ще спостерігають за станом їхніх організмів. Про якісь висновки можна буде сказати пізніше.

– Можливо, запитували щось про Оленівку?

– Ми намагаємося не запитувати, але тут дійсно було кілька моментів. Ми досі не маємо офіційного списку загиблих там. Узяли в роботу той, який оприлюднили росіяни, але ми не знаємо, чи це правдива інформація. Дослідити, хто живий, а хто, на жаль, уже загиблий – важко. Зі свідчень звільнених полонених намагаємося робити якісь висновки. Про деяких вони точно знали, що цього бійця більше немає.

– А як із вашого боку працює обмін? Про когось конкретного просите? Як, наприклад, було з Мар’яною Мамоновою, яка народила за кілька днів після повернення з полону? Мабуть же, за неї особливо просили?

– Наскільки я знаю, окремо питання про вагітних полонених порушувалося. Але в законі про військовополонених не вказана ніяка пріоритетність. Тільки важкопоранені підлягають під першочерговий обмін, тобто люди, які мають безпосередню загрозу для життя. Але оскільки в нас опинилися там жінки, багато говорили про вагітних полонених. Мабуть, це повпливало.

Ми не знаємо, кого саме та чому звільняють, бо до самого моменту обміну ми не маємо списку. Наша командирка, коли їхала на обмін, не знала, скільки там буде «азовців», хто саме там буде. Список оприлюднили вже пізніше. Нам не повідомляють, кого ми заберемо цього разу. Ми нікого не обираємо.

Мій друг ще досі перебуває в полоні. Я жодного разу з моменту, як він потрапив туди, не чула й не бачила його. Тільки від хлопців, які вийшли з полону, я знаю, що він живий, схуд, але перебуває в більш-менш нормальному гуморі.

Женевська конвенція передбачає, що військовополонені час від часу мають виходити на зв’язок. Але ми знаємо, з ким ми маємо справу – жодні закони не працюють.

Про Меморіал захисникам Маріуполя, поховання і зв’язок із батьками загиблих

Поки ми говоримо, плач на задньому дворі стає гучнішим. Труну з бійцем вантажать в автобус. Тема сама собою знову повертається до полеглих.

– А як ви називаєте їх: загиблі, тіла, «двохсоті»?

– У морзі та поліції кажуть «труп» – це просто медичний термін. Але, звісно, між собою ми так казати не можемо. Найчастіше кажемо «загиблі». Командування – «полеглі». Але «двохсоті» не кажемо. Організація «Евакуація 200» тепер називається «На щиті». Хочеться для хлопців і дівчат максимум поваги, адже вони зробили для нас усе, що могли.

– Я чула, що ведуться перемовини з міською владою про проєкт меморіалу загиблим?

– Так, це буде меморіал захисникам Маріуполя. Проєкт його вже готовий, і ми визначилися з місцем, де хочемо це робити. Місце для нас дуже принципове – біля Батьківщини-Матері, на Співочому полі, на схилах Дніпра. Це місце, як на мене, дуже правильне для того, щоб створити там меморіал захисникам Маріуполя. Маріуполь на той момент узяв на себе найбільший удар. Їм тоді було найважче, і ми повинні зробити зараз для них усе. Там будуть поховані не лише «азовці», а й усі захисники Маріуполя: морська піхота, збройні сили, прикордонники, поліція, абсолютно всі.

Це буде військове поховання за американським стандартом. Для «Азова» ми, мабуть, якось інакше виділимо пам’ятники, щоб ми знали, де саме наші хлопці. Але це буде спільний меморіал.

– А якісь зараз є особливості в похованні «азовців»? Здається, ця ритуальність є дуже важливою.

– Узагалі, збройне формування, до якого належить той чи інший підрозділ, має повністю брати на себе відповідальність за поховання. Але оскільки є ми, ми знімаємо велику частину роботи з Національної гвардії, їхнє завдання – забезпечити почесну варту під час поховання бійця.

Ми зробили свої труни – ховаємо хлопців у труні із символікою полку. Ми кладемо їм форму з полковим шевроном. Коли відбувається саме поховання на кладовищі, ставимо прапор підрозділу. Також прапор підрозділу та шеврон вручаємо родині. Для нас це дійсно дуже важливий процес, ми повинні відзначити та подякувати родині за їхній внесок.

Зараз мені соромно перед тими родинами, які в мене були раніше, бо я їм приділяю набагато менше уваги. Але там у більшості процеси вже завершені. Я їм пишу раз на тиждень, що перепрошую, і, якщо їм щось треба, щоб дзвонили мені. А вони всі кажуть: «Це ти кажи, якщо ми можемо бути чимось корисними». Батьки загиблих, які це вже прожили, часто сильно підтримують інших. Вони ходять на мітинги, на поховання побратимів своїх дітей, зустрічаються, ділять своє горе. Гуртом це простіше прожити.

Вони, буває, пишуть:

– Наталко, може, вам щось треба?

– А що мені треба ?! Я ж жива.

До речі, за те, що жива, часом «прилітає». Один боєць зробив мені зауваження, що я дозволяю собі сміятися та публікувати щось веселе в соцмережах. Я його розумію, але не згодна. Якщо я не буду хоча б інколи проявляти позитивні емоції, я не зможу з цим упоратися.