ВійнаЇх убила Росія. 4 історії письменників, які загинули за час повномасштабної війни

Авторка: Яна Ільків

Артем – родом із Конотопа на Сумщині. Після навчання в університеті служив у Державній прикордонній службі України. І хоч 13 лютого в Довгополого закінчився контракт, він уже 1 березня повернуся до армії, щоб захищати Україну від російських загарбників. Робив це у складі 58-ї окремої мотопіхотної бригади імені гетьмана Івана Виговського. Був заступником командира взводу.

«Артем любив аналізувати художні твори, у яких головний персонаж поставав перед моральним вибором. Артем завжди брав активну участь в обговоренні цього вибору, його правильності», – пригадують у Сумському державному університеті, за коледжу якого навчався Артем.

Воїна та поета поховали на Загребельському кладовищі в Конотопі, неподалік від батьківського дому.

Військовий Артем Занора зі своїм тезкою Артемом Довгополим познайомився ще в юному віці – хлопці обоє з Конотопа.

«Пригадую, як ми подружилися. Гуляли з компанією, а він проходив повз. Підійшов привітатися. Виявилося, що в нас спільні музичні смаки, і він хоче навчитися грати на гітарі. Наступного вечора зустрілися та разом написали. А тоді вдвох почали вчитися грати. У той період нашого життя стали цікавитися літературою. Артем повів мене до літературної студії «Джерела». У тій атмосфері, що панувала там, неможливо було не почати писати», – розповідає Артем Занора.

Друг Довгополого каже, що Артем був справжньою людиною у всіх сенсах цього поняття. «І другом був справжнім… Ми завжди були на зв'язку. Це було нормально для нас подзвонити серед ночі та поділитися враженнями про фільм, книгу, альбом або прочитати одне одному щойно написаний віршик. Тепер часто, коли дзвонить телефон, думаю: чи раптом не він? А тоді наче холодною водою обливає усвідомлення, що так уже не буде… Під час останніх наших розмов він часто говорив, що не повернеться з війни. Наче знав, що йому недовго лишилося», – говорить Артем Занора.

За словами друга, Артем Довгополий серйозно ставився до творчості. А якось навіть спалив свої перші вірші. «Він був перфекціоністом, – додає керівниця конотопської літературної студії «Джерела» Ірина Козлова. – Артем стрімко дорослішав у творчості. Його вірші набували вагомості, глибини, метафоричності. Разом із тим зростала і його вимогливість до себе – він нікому не показував вірша, доки не був ним хоч якоюсь мірою задоволений. Ми могли довго обговорювати якийсь рядок, слово, зворот… Ламали списи або були одностайні – щодо класиків і сучасників».

Артем умів і любив грати на гітарі, хоч і рідко робив це на людях – знайомі кажуть, що через ту ж таки вимогливість до себе. «Якби в мене запитали, які асоціації виникають, коли я чую слова Артем Довгополий, я б відповіла: найперше – «шляхетність». Стикаючись із виявами непорядності, нечесності, обмеженості, дріб’язковості, він, здавалося, не стільки обурювався, скільки дивувався: як так? як таке може бути?».

24 лютого застало Баля в селі Мелекіне біля Маріуполя. Виїжджати чоловік не хотів. 18 березня росіяни прийшли з обшуком до його дому. Знайшли фото з українськими морпіхами, книжки. 78-річного Євгена Баля відвезли в селище Мангуш на Донеччині, де три дні катували, а потім відпустили. 2 квітня Баль помер унаслідок тортур.

Донька Євгена Наталія Рум’янцева каже, що після повномасштабного вторгнення батько поїхав вступати до лав територіальної оборони. «Але його не взяли, і татові стало зле. За добу констатували серцевий напад», – пригадує Наталія.

Донька каже, що вони часто з татом обговорювали його творчість, дискутували. «Він міг почати писати щось художнє, а тоді перемкнутись на аналіз, до прикладу, – пригадує Рум’янцева. – Тато їздив на творчі зустрічі з військовими, де ділився не тільки творчістю, а й військовим досвідом. Часом хлопці підходили до нього й радилися, що робити з військовою кар’єрою».

Євген Баль почав писати ще під час служби в армії. Це були вірші, жартівливі пісні.

Український письменник, журналіст Павло Кущ познайомився з Балем,

коли моряк зателефонував розпитати про те, як потрапити до Національної спілки письменників України, яку тоді очолював Кущ. «Він надіслав мені поштою книжки, я прочитав і зрозумів, що це, безперечно, та людина, яку треба до нас брати, ми таких шукаємо. Книги були публіцистичні, мемуари про морські подорожі. Але так цікаво, просто написані. Відчувалося, що автор – творча людина. Не просто статист, а письменник. Він був хорошим оповідачем, на зустрічах солдати слухали його, роззявивши роти!», – пригадує Кущ.

Євген Баль був патріотом, говорив українською мовою. «А якось разом із дружиною перефарбував автобусну зупинку в синьо-жовтий колір», – пригадує Кущ.

Перед початком повномасштабного вторгнення Євген Баль писав дитячі спогади, мав надіслати їх Павлові Кущу. Хотів видати автобіографічну книжку. «Євген часто казав, що він не фаховий письменник чи журналіст, а військовий. Тому постійно радився, давав на вичитку задуми чи розділи, вагався. Він хотів, щоби його робота була доброю, якісною. Цей сумнів свідчить про обдарованість – йому важливо було не штампувати. Так, він військовий, його життєвий шлях був різним, і це чудово, що він зберіг в собі цю спроможність писати», – каже Кущ.

Бережний був членом козацького товариства, головою літературної студії «Горицвіт». Працював стрільцем воєнізованої охорони «Придніпровської залізниці». І писав вірші. За життя видав чотири збірки. Нову – «Він злетить!» – не встиг оприлюднити. На війні Олександр теж писав – побратими передали дружині його блокнот зі збіркою «Харків. Вірші під обстрілами. Він і вона». Удова планує видати цю поезію, робота над майбутньою збіркою триває.

Знайома Бережного Світлана Грищук пам’ятає його як завжди спокійну, врівноважену та добру людину. «Ми давно не спілкувалися. А його вірші я побачила в травні, після того, як дізналася, що загинув…», – каже Грищук. За її словами, у поезії відчувається, що він дуже кохав свою дружину.

Тітка Олександра – Ніна Жукоцька – мала дружні стосунки з племінником. «Ми дуже близько спілкувалися. Він мені все розповідав, ділився, радився. Ніколи повз мій дім не проходив, хоч на хвилинку, але забігав спитати, як справи. Як служив, то дзвонив, коли мав час, щоби бодай кілька слів сказати. Востаннє ми говорили 2 травня. Олександр сказав, що все буде Україна. Що все буде добре. А 4 травня загинув... Він такою приємною людиною був, світлою. Душа компанії, бадьорий духом, патріот. Його ватажком називали. І так дивно: Олександра нема – це боляче, але мені хочеться усміхнутися, коли згадую його», – розповідає Жукоцька.

За її словами, Олександр цікавився творчістю з дитинства. Дописував у шкільні стінгазети. Каже, що був вимогливим до себе: іноді написав щось, а потім ходив, обдумував, переписував. «Останні вірші, які він творив на війні, я не читала. Але всі інші його збірки маю. Коли мені нудно чи прикро, то перечитую їх», – каже Ніна Жукоцька.

Він – один із ветеранів батальйону «Азов», дослідник українського добровольчого руху 20–21 століть, кандидат історичних наук, поет і письменник. Микола був співзасновником першого ветеранського видавництва «Орієнтир», започаткував літературний конкурс імені Анатолія Лупиноса, відзначення Дня українського коміксу та комікс-премію імені Леоніда Перфецького та відзнаку української Вікіпедії «Вікімеч».

Микола Кравченко сформував одну з рот Азовського ТРО міста Київ і відповідав за формування західнопівнічної лінії оборони Києва. Загинув 14 березня – від влучання в авто російського снаряда. Миколу кремували.

Дружина Ольга не поховала його, адже чекає на Азовський меморіал, де будуть спочивати воїни Азовського руху.

Дружина Миколи впевнена, що їхнє знайомство у 2004 році, – доля. «Ми познайомилися на фестивалі історичної реконструкції «Скандинавія-2004». Я туди потрапила випадково та сміливо можу сказати, що більше за жодних обставин ми б не змогли ніде перетнутися, адже проживали в різних областях, а фестиваль проходив ще в іншому місці. Я впевнена, що це була доля», – каже Ольга Кравченко. Разом пара – 17 із половиною років, з яких 14 із половиною — одружені.

«Напередодні загибелі Микола запропонував мені обвінчатися восени у храмі, на нашу річницю весілля. Та цього вже не станеться, – каже Ольга. – Микола був мені більше, ніж просто чоловік. Я провела з ним понад половину свого життя. А зараз – немов знову вчуся ходити. Виходить невдало, але треба навчитися та йти».

Микола займався літературною діяльністю все свідоме життя. Він писав художні твори, дитячі казки, робив літературний переклад віршів і писав власні. Мріяв видати збірку своїх казок, проілюстровану дружиною. Тепер одна з її цілей – реалізувати цю його мрію.

«Література для Миколи була невіддільною складовою життя. Він відпочивав так, що або писав, або читав, щоби поглибити свої знання. Творчих планів у Миколи було дуже багато: він вів списки того, що збирається написати чи видати за різноманітними категоріями, жанрах. Писав Микола абсолютно різноманітні тексти: від революційних листівок до докторської дисертації, яку, на жаль, не встиг захистити», – каже дружина загиблого.

Невіддільною складовою життя для Миколи також була боротьба за Україну. Він став на її захист ще у 2014-му, отримав позивний «Крук». Дружина пригадує: «У 2014-му, коли в «Азові» в бойових діях почали гинути бійці, саме він перший час сповіщав родичів про загибель, і позивний «Крук» виправдав себе, бо круки є зв’язківцям між світом живих і мертвих, у міфології – віщунами смерті».

Востаннє Микола Кравченко говорив з Ольгою 14 березня. Вона привітала чоловіка з Днем добровольця. А він сказав, що все робить заради дружини та дітей, заради майбутнього. І того ж дня загинув. «Микола займався ідеологічно-просвітницькою діяльністю в ключі національно-патріотичного виховання. Він виховав сотні справжніх патріотів України. Українська спільнота втратила не просто стороннього спостерігача-історика, який описує звитяги воїнів у боротьбі за незалежність, а людину, яка є безпосереднім учасником цих подій. Він часто повторював, що все, що робить – задля майбутнього власних дітей і тих, із ким вони пов’яжуть своє життя", – каже Ольга.

Данііл «Русин» Коваль — директор видавництва «Орієнтир», керівник відділу гуманітарних досліджень Інституту Національного Розвитку й аналітик Центрального штабу Національного Корпусу. З Миколою вони були друзями.

А свою працю сприймали, як спільну службу українській нації. «Микола задав вектор розвитку видавництва — українська військова мемуаристика й ідеологічні праці. «Орієнтир» першим в Україні почав системно збирати та видавати мемуари добровольців російсько-української війни. Література – це була зброя для «Крука». Слово – це така ж зброя, як і куля, хоч і діє не так явно та швидко», – каже Данііл.

У видавництві Кравченко планував випустити книжки про Григорія Сковороду, кубанських козаків, комікс про вуличних борців за справедливість тощо. Але найбільше хотів видати «Історію «Азову». Зараз над цим проєктом продовжують роботу.

«Із загибеллю «Крука» Україна втратила перспективного науковця, видавця, політика й отримала нову легенду українського націоналістичного руху. «Крук» був веселим і дуже працездатним! Він любив козацькі пісні, козацьку естетику, дійсно був козацького роду. «Крук» ніколи не опускав руки, якими б важкими не були обставини навколо. Він був прикладом вірного чоловіка, люблячого батька, відданого націоналіста та свідомого громадянина України. «Крук» вірив у перемогу України та наближав її всіма силами… У його серці палав вогонь боротьби».