Сергій Величанський пішов воювати в складі першої роти 130-го батальйону ТрО 24 лютого. Спочатку вони взяли під контроль аеропорт «Жуляни», потім вирушили в Ірпінь. Після деокупації Київської області хлопці захищають країну на сході. Зараз Сергій займається морально-психологічною роботою в роті, хоча офіційно за військовою спеціальністю він музикант.

Ми зустрілися із Сергієм у Києві, коли він перебував на реабілітації після травми коліна. Навіть перебуваючи кілька тижнів у столиці, Сергій не знімає військової форми. Ми розпитали його, чому, що відбувається з психікою в умовах війни і як почувається військовий серед цивільних у мирному місті, коли війна ще не закінчилася.

Цей матеріал підготували за підтримки наших читачів

Donate

– Сергію, розкажіть, будь ласка, ким ви були в мирному житті?

– Я навіть не знаю, з якого моменту почати. 2005 року я був барабанщиком у гурті «Ґринджоли», 2012 року – офіційним ведучим Євро 2012, 2015–2016 роки був англомовним журналістом на телеканалі «UA:Перший», 2017 року – ведучим у Євроклубі при Євробаченні, 2018 року – офіційним ведучим УЄФА жіночої Ліги чемпіонів. Також я один із перших людей, хто почав займатися комедійною імпровізацією в Україні й викладав в університеті різні програми розвитку через імпровізацію.

– Імпровізація – це щось про сцену чи стендап?

– Усі думають, що імпровізація – це виключно для акторів. Я, наприклад, викладав імпровізацію в університеті для менеджерів як інструмент трансформації. Це дисципліна, яка допомагає формувати особистості. Я є членом всесвітньої мережі прикладної імпровізації. Там професіонали-психотерапевти використовують імпровізацію як фактор реабілітації й роботи з психотравмами.

Зараз моя найбільша мета – розробити курс, який допомагатиме бійцям і волонтерам адаптуватися до мирного життя, навчитися перемикатися, оцінювати свій досвід і вміти з ним упоратися.

Бо у військових завищене відчуття справедливості, тому їм може бути складно – вони «закипатимуть» тут через дрібниці. А імпровізація – це такий безпечний формат, що тренує емоційний інтелект і знайомить із собою.

Загалом імпровізація підходить усім, хто пережив травми. А в нас ціла нація, яка має травматичний досвід.

– Ви пішли воювати в перший же день, як ви готувалися? Налаштовувалися? Не було страшно?

– Я почав тренуватися з територіальною обороною в січні 2022 року. Логіка була проста: я бачив багато інформації й фактів про ймовірність повномасштабної війни. Думав, що якщо нічого не станеться, це буде просто чергове хобі для великого хлопчика. Якщо таки почнеться війна, то я знатиму, з ким буду, що робитиму й хто навколо мене. На війні так виходить, що якщо тебе оточують люди, які краще треновані й більше знають, вони швидше зреагують на обставини, і водночас тобі допоможуть швидше адаптуватися. Якщо біля тебе будуть розгублені новачки, буде дуже важко.

24 лютого наша рота була єдиною боєздатною з усіх, тому ми одразу взяли під контроль аеропорт «Жуляни», а коли налаштували все там, вирушили в Ірпінь.

– Що відбувалося з вашою психікою саме в цей момент раптової трансформації у військового?

Зараз я жартую з цього, тоді було не смішно. Але військову «цноту» в Ірпені ми втратили дуже швидко. Треба бути чесним перед собою: було дуже страшно.

У кожного своя психіка й своя адаптація, але загальне правило таке: що швидше ти приймеш нові обставини незалежно від того, подобаються вони тобі чи ні, то скоріше зможеш адаптуватися.

Коли я потрапив у свій підрозділ, мені було набагато легше адаптуватися завдяки тому, що поряд були люди, які знали, що робити і як. Я не впевнений, що сам там щось зміг би. Але перше – це прийняття обставин. А друге – залишити соціальні зв’язки з мирним життям, якщо, звісно, там не суцільні проблеми. Бо якщо ти від свого цивільного життя тікав, усі зв’язки лише заважатимуть. Ми часто буваємо взагалі без зв’язку, бо це небезпечно, і це на початку дуже допомагало не відволікатися.

Трансформація у військового відбувалася так, що ми [військові] дійсно стаємо іншими.

У нас з’являється одна задача – вижити. І це одразу перший крок до складного повернення додому. Те, що допомагає вижити там, заважає насолоджуватися життям тут.

Ці зміни – це важкий процес. Якщо війна в активній фазі, ти весь час береш участь у боях і знаходишся під обстрілами, адаптуєшся до того життя дуже швидко. А от повертатися буде важче.

– Про що ці зміни? Ти стаєш менш чутливим? Тебе не цікавлять дрібниці? Відрізаєш себе від попереднього життя?

– Цей «новий» стан – це завищене відчуття справедливості й нижчий бар’єр до роздратування. Тобто військові можуть дуже швидко розсердитися, здавалося б, через дрібниці. Також ми стаємо прагматичнішими. Усе у військовому житті вимірюється двома категоріями: безпечно й небезпечно. Інші відтінки зникають.

Зі своїми побратимами ти спілкуєшся однією мовою, їм не треба нічого пояснювати. Люди, які оточували тебе в цивільному житті, навпаки, не розуміють тебе, вони не знають, що тебе оточує. Через це дуже складно підтримувати зв’язок, бо ти не можеш усім своїм друзям і знайомим пояснити, що і як відбувається з тобою зараз. Це забирає купу ресурсів, ти дуже втомлюєшся від цього.

Також є багато моментів внутрішнього пекла, про які також неможливо всім розповісти.

З одного боку, ти стаєш занадто сентиментальним, сльози катяться часом самі собою, а з іншого боку, робишся черствим у проявах емоцій.

У кожного це відбувається по-своєму, але потрібно пропрацьовувати такі нюанси: одразу виявляти, які тригери на тебе спрацьовують, які емоції вони викликають. На фронті також є речі, про які ти жалкуєш, але не можеш повернути назад. Є певні стани, які в собі не відчуваєш, наприклад, коли кажуть, що ти герой, а ти так не думаєш. Там ціла купа внутрішніх болей, які складно швидко проаналізувати. А в умовах активних бойових дій у тебе просто немає на це ресурсу й ти все носиш у собі.

– З цього скидається, що спілкуватися з людьми з попереднього, цивільного життя настільки складно, що простіше відрізати ці контакти?

– Це не просто, але я сподіваюся, що ніхто не вирішить відрізати спілкування з близькими, навіть якщо це рішення здається зараз найкращим. Насправді соціум і близькі – це перші, хто тебе підтримає. Вони знають тебе до, знають тебе різного. Але їм знадобиться багато терпіння, звісно. Це не означає, що людина точно прийде з війни геть іншою, але перший час у поведінці точно проглядатиметься щось незвичне й незрозуміле людям, які не були на війні чи не мають подібного досвіду виживання в критичних ситуаціях.

Особливо складно спілкуватися, якщо люди, які не воювали, починають знецінювати те, що ми, військові, робимо. Коли говорять статистичними даними чи намагаються нам, людям, що пройшли Ірпінь, розповісти, що там усе було не так. Чи коли кажуть: «Ну там ще не так страшно було…» чи «А в інших ситуація була ще гірше…» Це дійсно дуже ранить.

– Якщо досвід спілкування з людьми може бути травматичний, то що тоді підтримує?

Для мене підтримкою є подальше навчання – пошук нових можливостей для розвитку. Поки я лікувався [під час бойового завдання отримав травму коліна – ред.], вступив на аспірантуру в Інститут психології за спеціальністю «Медична психологія». Плюс приєднався на деякі курси, щоб поглиблювати свої знання у вивченні психотравм. Заразом багато справ я поставив на паузу, бо вимагав від себе більше, ніж дійсно можу. Добре, що усвідомив це.

Найкраще зараз для військових – мати, крім війни, ще якісь компенсаційні дії: спорт, навчання, хобі.

За можливості під час ротації перемикатися, виїжджати за місто, приділяти увагу заняттям, які любив до війни. У мене вийшло на кілька днів поїхати з міста. Це гарний досвід усвідомити все, що відволікає. Він допомагає зрозуміти, що зараз ти в безпеці, усе нормально, можна на якийсь час вимкнутися й не почуватися так, ніби й досі стоїш на чергуванні. Важливо дати собі за можливості поспати, погуляти, поспілкуватися, навіть розважитися. Звісно, у межах адекватного.

Бо мені, наприклад, легко в тому, що не вживаю алкоголь і для мене це не стало засобом втечі від реальності, але я сподіваюся, що інші не будуть також це використовувати, бо це шлях в один бік і набагато важче звідти потім повертатися.

– А вас щось бісить у цивільному житті?

– Є багато нюансів, але вони для мене секундні. Коли бачу щось, що мене дратує, я переводжу фокус уваги на хороше. Наприклад, мене пригощають у закладах, бо я військовий, роблять знижки. Дуже вдячний стоматологині, яка безкоштовно полікувала мені зуби, які всі місяці вторгнення були проблемою. Я заплатив тільки за матеріали. Мій друг дав свою машину, щоб я їздив, куди мені треба. Ці вияви уваги дуже приємні.

Але дратує, коли люди вже розслабилися, забули, що в країні війна й на блокпостах починають їздити по смузі для спецтранспорту. Коли ти їздиш у справах роти, і тобі треба відвезти речі прямо зараз, бо рота виходить на «нуль», а тут хтось перед самим блокпостом намагається в’їхати на смугу для спецтранспорту… Ти один раз комусь щось пояснюєш, другий. Але бачиш, що люди не розуміють. У них зараз немає війни. Їм здається, що блокпости – це вже якийсь рудимент.

Багато людей не стежить за тим, що відбувається. Не дивляться новини. Можна зрозуміти, що вони втомилися від війни, але хлопці й дівчата на «нулі» теж втомилися.

Перша реакція на таке – бісить. Але постійно бісити воно не може, тому плавно переходить у розчарування. З цим відчуттям я повертаюся додому. Тут багато людей, які абстрагуються від війни: для них це занадто – так довго жити таким життям. У Києві нічого не помітно, люди не зважають на сирени, бо наше ППО працює. Але в Харкові містяни більше й довше відчувають на собі війну.

Але знову ж таки я намагаюся довго про це не думати й по-філософськи до цього ставитися. Цього не виправиш. Є різні люди. У мене є своє завдання, я концентруюся на ньому. Мені потрібно повернутися на передову в налаштованому стані, не розклеєним, а вмотивованим, бо це моя безпека.

– А як відбувається момент «перемикання»? Відчуваєте, де у вас цей тумблер, який переналаштовує з київського настрою на боєздатний?

– Насправді якогось перемикача в мене немає. Я вже зараз, за кілька днів до відправки, налаштовуюся, поки пакую речі. Якщо дуже відверто, я не сильно перемикався на настрій Києва, бо коли приїхав, майже не носив цивільний одяг. Це «пунктік».

Поки я в камуфляжі, я зібраний.

Не міг повністю розслабитися, тому й не переодягався.

Постійно присутнє відчуття, що ти не маєш права видихати. Ти завжди в бойовій готовності. Адже в будь-який момент може прийти команда «бойова тривога», і треба буде дуже швидко повертатися. І так уже кілька разів було. Тож, якби я сильно розслабився й мене раптово висмикнули, це могло б бути травматично. Тож на реабілітації в Києві я міг одягнути якісь цивільні елементи одягу, але вбратися повністю у своє «довоєнне» не виходило.

– Чи є у вас щось, що мотивує й демотивує? Чула від інших військових, що їх, наприклад, демотивує те, що героїзують полеглих, а не живих.

– Мене мотивує, наприклад, велика кількість нових пісень і музики, які з’явилися під час повномасштабної війни. Подобається, що люди продовжують створювати. Мотивують люди навколо, які дуже швидко реагують на будь-які потреби й запити. Це відчуття, що ми не самі й нас підтримають за будь-якої нагоди, дуже тримає. Зараз я щасливий, що ретельно ставився до свого оточення. У мене класна «бульбашка», яка в моменти кризи допомагає. Якщо в людини немає такого рафіновано сформованого кола однодумців, їй важче.

Демотивувати можуть люди, які продовжують жити якимось своїм життям, без огляду на війну. Але таких людей бачу лише в соцмережах і просто позбуваюся їх там. Як і казав, я маю своє завдання й не можу витрачати сили на те, що мене демотивує.

– А якщо людина щиро цікавиться вашим військовим життям, але не пропонує допомогу, а просто пише, як у старі-добрі цивільні часи: «Привіт, як справи?» Це як відчувається? Більше дратує чи підтримує?

– Тут по-різному. Дратує, коли хтось пропонує щось, не подивившись, де я знаходжуся. Щось хочуть від мене, але не дивляться на обставини (хоча б на мою аватарку).

Коли хтось зі знайомих цікавиться станом моїх справ, я не факт, що зможу одразу знайти час, щоб на це відповісти.

Але якщо, коли я відповідаю, людині все ще актуально, то ми можемо поспілкуватися. Якщо гарна жінка пише, то, можливо, я швидше знайду час відповісти. [сміється] Можливо, ми були друзями, а тепер вона закохалась у мене у військовій формі, і тоді це вже цікавіше.

– Тобто навіть у чорно-білому світі на пере довій, де все ділиться на категорії «безпечно / небезпечно», є місце для гарної жінки й нових стосунків?

– Якщо я на чергуванні чи на завданні, то місця жінці, звісно, немає. Але якщо я відпочиваю й у мене є можливість вийти на зв’язок, то флірт ніхто не забороняв. Це, навпаки, трохи змінює настрій, це класно на гормональному рівні. Головне, щоб не було качель і «розборів польоту». Бо в таких випадках простіше заблокувати людину, ніж пояснювати, чому я зараз це не вивожу. Усі образи відволікають. Але якщо це позитивне спілкування, то чому б ні.

Але тут і жінкам одразу скажу, що треба бути відповідальними. Якщо це самотній військовий, він може закохатися, і якщо дівчина дає всі сигнали, то коли він повертається у відпустку, а виявляється, що вона нічого не планувала, це для військового може бути сильним розчаруванням. А розчарування військового – це знову ж таки питання його безпеки.

– Які почуття у військових переважають зараз? Ви могли б щось виділити?

Усе залежить від того, як давно вони служать. Наприклад, у тих, хто воює вже шість місяців, усі власні межі давно розмиті. Вони вже звикли до цього. Новобранцям із цим складно. Ми допомагаємо їм швидше адаптуватися. Часом людям тут потрібно побути на самоті. Ми намагаємося давати таку можливість.

Поки ми розмовляли, Сергію принесли склянку з прохолодною колою в подарунок від закладу. Він ніяковіє.

– Цивільним хочеться бути дотичними, вони не знають, як вам віддячити, тому роблять такі жести доброї волі. Як, до речі, було б правильно виявити вдячність? Підійти й сказати «дякую»?

– Я розумію цивільних. І такі моменти, як зараз, – це насправді приємно.

Розумію, що люди хочуть бути вдячними, але бояться бути нав’язливими. І це правда, не всі військові будуть готові, щоб до них хтось підсів і щось сказав.

Або це може бути штабний працівник у формі, який не воював і він не хоче встрягнути в конфузну ситуацію. Його робота теж важлива, але якщо подякувати йому за участь у бойових діях, йому може стати ніяково. Він може відчути себе недостатньо героїчним, і це вже знову про пекло всередині.

Важливо подякувати так, щоб це не стало тригером, але тригери у всіх різні, тому це складне завдання. Важливо, щоб це не було формально. Бо колись запускали флешмоб «Завдяки тобі», коли ти прикладаєш руку до серця, якщо бачиш військового, але, як на мене, це не дуже працює. У великих містах дуже багато військових, і ти не знаєш, хто вони й за що їм дякувати. Або є військові, які ходять тут без форми. Або волонтери в камуфляжі.

У мене була ситуація якраз після Ірпеня, коли повз проходила мама з дівчинкою років семи-восьми. І дівчинка почала кричати: «Мама, мама, це ж військовий, він нас захищає». І я сиджу, швидко одягаю окуляри, бо сльози вже неконтрольовано течуть. І дівчинка підбігла мене обіймати, а мама не знає, як їй реагувати. Вона думає, що дитина нав’язується. Мамі не зручно. Але такі моменти будуть, тут кожен має пройти свій шлях.

Якби до мене підійшли й спитали, чи можна вас пригостити, то я, розуміючи мотиви людини, дозволив би це. Я вчуся бути вдячним. Це не тому, що мені це потрібно, а тому що розумію, що цій людині важливо висловити свою вдячність. Але не всі військові вміють це робити. І не тому, що вони погані. Їм може бути приємно, але вони мають свої комплекси. І їм важко приймати допомогу, бо вони думають, що їх намагаються пожаліти. Але це може й образити людину, яка хотіла висловити подяку, бо тоді їй здається, що військовий черствий і невдячний. Тож у цьому питанні потрібне суспільне обговорення таких тем і пошук алгоритмів, які можна дати як поради. Потрібно постійно обговорювати це з військовими, волонтерами, цивільними. Пояснювати, що відбувається з психікою людей, які зараз перебувають у різних контекстах.

Я думаю, що першочергово треба звернути увагу на тих військових, яких ви знаєте. Якщо кожен із нас візьме шефство над кимось, кого знає особисто: військовими, переселенцями, цивільними, які постраждали, – у нас не буде проблем із почуттям провини перед усіма військовими чи переселенцями, яких ми бачимо на вулиці.

Звісно, якщо ти їдеш по дорозі й бачиш, що вздовж дороги йде військовий у формі і з наплічником, варто зупинитися й запропонувати його підвезти. Це простий вияв турботи. І в такі моменти людина може бути щиро вдячна.

– Ми багато говоримо про те, що цивільні повинні розуміти роль військових. Але у військових є якась емпатія до цивільних? Чи в таких умовах це звучить дивно?

– Військові, коли приїжджають у місто й бачать, як тут багато людей, їм здається, що вони всі гуляють. Але насправді це теж не так, ми ж не знаємо, що кожен із цих людей проживає, скільки волонтерить, як утомлюється. Хто з них біженець, кого вони втратили, де ховалися перші тижні чи місяці. Цього не видно.

Тому, коли військові думають однобоко, це теж ускладнює й посилює початкові етапи формування ПТСР.

Одним зі своїх завдань як людини, яка займається емоційним станом людей на фронті, я бачу якраз те, щоб показати бійцям інший бік. Бо часто чую: «От вони там у ресторанах відпочивають, а ми тут сидимо в окопі».

У таких випадках військовому треба на його мові пояснити, що, якщо ти зараз поїдеш додому, ти теж захочеш відпочити в ресторані. Ти хочеш, щоб усі навколо ходили в камуфляжі? Щоб дівчата постійно горювали через нас? Тоді дай собі відповідь, чого ти хочеш. Що тебе не влаштовує? Бо перший посил «вони нас не розуміють». Але й ми їх не намагаємося зрозуміти.

Ця робота має відбуватися в підрозділах. Ми робимо збори, де намагаємося обговорювати все, що турбує. Треба за можливості розставляти акценти по-іншому, ставити людям питання, заходити з іншого боку. Щоб військові не занурювалися занадто глибоко в себе, у пекло, яке вирує всередині. Щоб вони були мобілізовані, зібрані, але могли дивитися не лише чорно-біло.

Але, звісно, якби мені дівчина писала, що в неї тут проблеми, немає вільного віконця на манікюр, я щиро не зрозумів би її. Тож варто все ж рахуватися з контекстом.