Станом на 3 квітня Україну покинуло понад чотири мільйони людей через повномасштабне вторгнення росії. Але, окрім цього, в Україну продовжують повертатися не лише чоловіки для того, щоб захищати Батьківщину, а й жінки, які виїхали після 24 лютого та з різних причин не захотіли залишитися за кордоном.

79% людей, які вимушено виїхали з України, планують повернутися після закінчення війни.

Розповідаємо історії чотирьох дівчат, які повернулися в Україну.

Анна, 20 років

місто Львів

24 лютого прокинулася від гучного сповіщення з не менш гучним текстом: «Ранок недобрий, почалася війна». Ніколи не відчувала таких емоцій, коли не розумієш, що тобі робити, узагалі. Цього дня в мене був вихідний, сиділа на кухні, писала батькам, друзям, паніка, почали вмикати сирени. Ті перші сирени взагалі не описати словами. Скролю новини, вибухи по всій Україні, ухвалила рішення зібрати екстрений рюкзак, хоча я нікуди ще їхати не збиралась.

Наступного дня зранку батько з моїм хлопцем вирішили все за мене та сказали, що я їду за кордон, бо їм так буде спокійніше.

Зі мною ще виїхали дві подруги: одна з Києва, інша теж зі Львова. Нас відвіз батько на піший кордон зі Словаччиною, бо там була найменша черга. Виїхали ми зі Львова о 13:00, приїхали до кордону о 22:30, хоча в звичайний час дорога тривала 3–4 години. Ну і далі найцікавіше – 14 годин на морозі. Нас не пускали, усі люди агресивні, кричать, діти плачуть, бо хочуть додому, бо голодні, у туалет не відійти, про поїсти теж мовчу, стоїш напівсонний, волочиш ноги по тих сумках, усі штовхаються, одним словом – суцільний жах.

На кордоні зі Словаччиною заснули на валізах. Коли перейшли кордон, словаки нас нереально люб’язно зустрічали. Коли мені дали сухпайок і чай, я так гірко розплакалася, бо це був не сон, а реальність. Нас забрали наші друзі, звичайно ж, у машині ми відключилися, як тільки сіли. Перші дні в Словаччині ми лякалися від кожного звуку, чи то був телевізор, чи машина. У горлі клубок сорому, не можеш їсти. Далі – найгірше, ми звикли до цього стану апатії. День складався з волонтерства, скролінгу новин і шерингу інформації для іноземців. Постійно на зв'язку з рідними. Ти не знаєш, як довго ти ще тут будеш, що взагалі буде далі. Депресивний стан не проходить, бо постійно накручуєш себе.

І ось начебто у Львові спокійно, відновлюється робота, усе гаразд, вирішуємо їхати додому.

Навіть те, що прилетіло в Яворів, нас не зупинило, бо бажання бути вдома, біля сім’ї значно сильніше.

Повернулися ми в Україну без проблем, навпаки, прикордонники дуже здивувалися

І ось цей день, коли тебе зустрічає коханий на порозі квартири, ти бачишся з батьками, друзями, колегами – найкращий день у моєму житті.

Емоції переповнювали. І начебто все встало на свої місця, але сирена, яку ти чув лише в перший день, повертає тебе в реальність. А ці три тижні за кордоном були як сон. Зараз я щаслива, бо я вдома, але моя тривожна валіза стоїть на порозі зібрана, бо це, на жаль, наша реальність сьогодні.

Даша, 23 роки

комунікаційниця та менеджерка в студії Makhno, місто Вінниця

25 лютого, на другий день війни, о 07:00 ми з хлопцем і нашим собакою виїхали з Києва до батьків у Вінницю. І там протягом тижня мої батьки вмовляли мене виїхати за кордон, а точніше, вивезти маму та сестру, які не розмовляють іноземними мовами та ніколи не були за кордоном самі. 6 березня, на 11-й день війни, о 07:00 ми виїхали автобусом до Польщі. Я погодилася, щоб мама та батько перестали плакати.

Ми поїхали до Польщі, адже там був знайомий мого тата. Більше ніде за кордоном у нас нікого немає. Автобус привіз нас у місто Ополе, а звідти нас забрали у Варшаву. Перші дні ми жили в маленькому містечку, де було дуже тихо, наче нікого довкола нема. Потім ми знайшли житло у Варшаві за найбільш адекватною ціною, але це однаково було дорого.

Прикасова зона у супермаркеті в малому містечку під Варшавою
Мої щоденні зідзвони з улюбленим псом

Я від самого початку не хотіла нікуди їхати з дому, а залишати в небезпеці кохану людину та улюбленого пса й поготів.

Моя позиція – якщо щось трапиться, то нехай із нами обома, бо жити я без нього не зможу. Але основною причиною стало те, що й мама сильно скучила за татом, і він не міг жити без неї

За 24 роки шлюбу батьки розлучалися лише раз на один тиждень приблизно 2000 року, коли мама відпочивала зі мною 2-річною в Криму.

Черга на автобус В Україну (так, багато хто вертався)
Наш автобус додому 

Ані секунди не шкодую, що повернулася. Я щаслива бути зі своїм коханим, дбати про нашого пса та наш маленький заклад у Вінниці. Зараз у нашому місті багато нових людей, які змушені були виїхати з Харкова, Києва, Маріуполя. Наша «Аудиторія» працює, щоб їм тут було комфортно. Ми багато розмовляємо, людям це зараз необхідно.

Я в тому настрої, що зараз потрібно цінувати кожну хвилину життя. Усі про це казали завжди, але зараз по-справжньому це усвідомили

Я хочу проводити час із хлопцем, із батьком, мамою, у нашому кафе, яке ми створювали самі та вкладали душу. А не виплачувати шалені неадекватні суми за брудне житло серед чужих людей

Юля, 23 роки

Редакторка, з міста Краматорськ, зараз живе в Києві

2016 року я переїхала в Київ, коли вступила в університет. У 2014 моє місто було під окупацією чотири місяці, і ми все це пережили, нікуди не їхавши. Вирішила поїхати 25 лютого з Києва, бо майже всі кудись тікали. Коли приїхала на вокзал із друзями, це було щось страшне. Ніхто навіть не знав, яким потягом вдасться виїхати. Ми планували якось потрапити в Польщу через Львів. Але на два потяги до Львова не змогли потрапити, бо місць уже не було. І тут якимось дивом прийшов потяг Київ – Варшава, я до останнього не вірила, що зможу потрапити на нього. Було всього три вагони, і їхало ним 300 людей. Нас у купе було семеро, з них – троє дітей.

Ми їхали цілу добу, тому що потяг усю ніч змінював напрямок через обстріли в регіонах. Їхали без світла, щоб нас ніхто не зміг помітити. Коли перетнули кордон, там нас зустрічали безліч поляків із гуманітарною допомогою. Нагодували, видавали якісь необхідні речі для мам, діток

Це були дуже вразливі кадри, як бабусі та дідусі навіть через віконечко потягу передавали ковдри та цукерки дітям.

Там з’ясувалося, що я забула взяти із собою закордонний паспорт, переплутала його вдома з трудовою книжкою. Але проблем із цим не було зовсім. І ось уже після приїзду у Варшаву нас зустріли подруги, які там живуть. Ми поселилися в них. Спочатку дуже сильно відходили від усього. Після першого тижня переїхала до інших знайомих

Але однаково постійно було відчуття, що я всюди чужа, і дуже хотілося додому.

Тоді ще було повертатися небезпечно, і я вирішила полетіти вже без друзів у Латвію до родичів. Там жила два тижні в Юрмалі. Звісно, там було безпечно, і життя з комфортом.

Але я ніби не могла існувати там, де всі люди живуть своїм життям.

Мама з бабусею залишися в Краматорську, і я дуже сильно хотіла бути з ними хоча б в одній країні. Я намагалася боротися з відчуттям провини, бо розуміла, що це абсолютно нормально – бути в безпеці. Але життя наче не життя було зовсім. Постійні очікування з дня на день що це вже ось-ось закінчиться.

І якось я зрозуміла, що ніхто не знає, скільки ще доведеться чекати. Через те, що в 2014 році я це все вже переживала, мені здалося, що я звикну до такого життя в Києві та зможу чекати на весь цей кінець у себе вдома, зі своїми співвітчизниками.

Звісно, мене ніхто не підтримував у рішенні повернутися додому.

Я і сама розуміла, що повертатися може бути не дуже безпечно. Але я так люблю Київ і ніколи не хотіла його проміняти ні на одне місто у світі. Здавалося, навіть війна не повинна нас із ним розлучити. Тому сіла на літак до Польщі, а там на потяг Варшава – Київ. Таких контрастів у житті ніколи не зустрічала, бо їхало нас у вагоні три людини до України, а на весь потяг – 15. Було навіть якось лячно від цього, ніби я якась ненормальна: ніхто ще не повертається, люди, навпаки, їдуть звідти.

У Києві я одна, усіх друзів розкидало по всім куточкам України та сусідніх країн, мама з бабусею не хочуть кидати свій дім і їхати до мене у відносну безпеку, порівняно з Донецькою областю. Але мені однаково тут краще. Стало легше, ніби я вже не тікаю, я в себе вдома.

За кордоном усі ставилися з великим розумінням, готові були допомогти з будь-чим. Я вдячна тим, хто допомогає всім нам якось пережити це все. У Польщі я була перший раз в житті, і тепер мені здається, що ця чудова країна назавжди буде в мене асоціюватися з цим періодом життя, з постійною тривогою та бажанням кудись бігти, від когось рятуватися,

Зовсім не шкодую, що повернулася, адже на своїй рідній землі зовсім інше життя, хоча воно й не завжди в безпеці

У Києві зараз не страшно, на вулицях багато людей, усі намагаються повернутися до життя. П’ють каву і дарують усмішки одне одному.

Для мене було би дуже сумно пропустити київську весну. Тому я рада, що в мене вистачило сил повернутися в улюблене місто, попри все.

Василина, 22 роки

бренд-аналітикиня, місто Івано-Франківськ

4 березня я в компанії молодшого брата та двох тіток із дітьми вирушили в Польщу. Там живуть родичі хрещеного, вони нас запросили до себе. Дорога була дуже важкою через те, що довго стояли на кордоні, майже дві доби, і було холодно, але Мальтійська служба допомоги та волонтери на кордонах рятували ситуацію.

Життя за кордоном було комфортним, адже ми були у своїх людей.

Але це не дім

Провели там три тижні загалом, за цей час ні з чим неприємним не зіштовхнулись, поляки дуже гарно всюди приймали та допомагали.

Але врешті я з братом (інші діти залишилися там) повернулася додому. Тому що дуже важко в такий час бути порізну із сім’єю.

Страшно, що коли щось трапиться з ними, мене не буде поряд, або якщо тата заберуть у військомат, то ми навіть не попрощаємося.

Також ми об’єктивно усвідомлювали, що Франик – досить безпечне місце, у нас є тут дім і не було суттєвої причини виїжджати з країни взагалі. Тож батьки дали добро, і ми повернулися.

Зовсім не шкодую, що повернулася. Шкодую, що кудись виїжджала взагалі.

Ілюстрація: Анна Шакун