Прокурор САП і детектив НАБУ, а після 24 лютого – військовослужбовець 128-го батальйону 112 бригади територіальної оборони: Ігор Семак відомий розслідуванням справи Миколи Мартиненка, а також своєю відмовою від участі в конкурсі на заміщення голови САП. Після повномасштабного вторгнення частина відділу САП утворила окремий підрозділ, який ніс службу спочатку в Києві, а потім на Харківщині.

У продовженні серії матеріалів про фіксацію воєнних злочинів у російсько-українській війні спільно з ІСАР Єднання ми запитали в Ігоря Семака, чи допомагає професійний погляд під час військової служби, що змінилося в роботі САП після призначення керівника та що важливо під час фіксації російських воєнних злочинів.

«Революція Гідності була для мене входом у воронку, яка просто затягла, і це відбувається дотепер»

«Революція Гідності була для мене входом у воронку, яка просто затягла, і це відбувається дотепер»

Ігор Семак активно брав участь у подіях на Майдані 2014 року. У самий розпал Революції Гідності, 18 лютого, він отримав поранення – у живіт потрапив осколок від гранати, яку кинув «беркутівець».

– Революція Гідності для мене, як і для багатьох, була входом у воронку, яка просто затягла, і це відбувається дотепер.

Тоді довелося лікуватися в Польщі. Після реабілітації та зміни режиму в Україні Семак за порадою товариша став помічником одного з народних депутатів від нової фракції в парламенті. Також працював помічником юриста в цивільних справах.

Коли у 2015 році почув про конкурс у новостворений орган Національне антикорупційне бюро, то з «ідеалістичних міркувань, які тоді були ще живі», вирішив податися на конкурс (для цього довелося повторити кримінальне право, яким раніше не займався). Крім справи Миколи Мартиненка, Ігор Семак також розслідував провадження щодо Вадима Альперіна, якого називають «королем контрабанди», депутата Олександра Юрченка, підозрюваного в хабарництві, та колишнього очільника поліції Одеської області Дмитра Головіна.

Через три роки Семак залишив посаду детектива НАБУ та за конкурсом перейшов працювати до Спеціальної антикорупційної прокуратури. Каже, продовжував працювати з тими самими людьми й із тими самими справами, але робота стала більш юридичною, ніж слідчою та детективною. Саме на цій роботі й зустрів лютий 2022 року.

«Грищук розклав на столі автомати та почав нас учити їх збирати та чистити»

– Ще в перші тижні лютого керівництво почало складати умовні списки: хто буде залишатися в Києві, а хто буде виїжджати, – згадує Семак.

Своєю чергою він також проговорював із батьками можливі сценарії – вони живуть на півночі від Києва, в Іванківському районі:

– Товариші, які займалися військовою аналітикою, припускали, що росіяни можуть піти через Іванків, і, як мінімум, Київ буде оточений, доведеться тримати оборону в облозі. Розуміння, що повномасштабна війна почнеться, уже було, хоча до кінця ніхто остаточно не вірив.

Ще до вторгнення антикорупційна прокуратура почала вивозити матеріали кримінальних проваджень на захід країни. Пізніше НАБУ, САП та антикорупційний суд перемістилися до Львова, Апеляційна палата суду – до Закарпаття.

Семак розповідає, що вранці 24 лютого попросили вийти на роботу о восьмій ранку, за розкладом.

– На той момент команди на евакуацію від генпрокуратури (САП – самостійний підрозділ Офісу генпрокурора) не було. Кілька працівників почали вивозити родини ще до 24 лютого. Хтось нервував і не чекав вказівок, а вже після наради поїхав. Але здебільшого чекали. А виконувач обов’язків керівника САП Максим Грищук був налаштований зустрічати росіян у лавах Збройних сил. Грищук уже мав звання старшого сержанта, брав участь у боях за Донецький аеропорт. Його сім’я також залишалася в Києві.

У більшості не було військового досвіду: він був лише у керівника та в одного з колег із Луганської області

Після наради о дев’ятій-десятій годині почали вантажити матеріали справ до автомобілів, щоб евакуювати їх. Для цього сформували спеціальний конвой. Щодо працівників, то спочатку в Києві лишилося лише три людини із сорока:

– Залишилися лише я, Грищук і ще один колега. Але до кінця тижня повернулося ще дев’ятеро людей: вони відвезли сім’ї в безпечні місця та владнали всі свої справи. Тобто можна сказати, нас залишилася третина. Наступного дня цим складом ми записалися до територіальної оборони Дніпровського району, усі в один підрозділ. Власне, ми цей підрозділ і сформували.

Того ж дня ми познайомилися з командиром роти, на ніч нас відпустили. Ми прийшли до кабінету Грищука та розклали на столі автомати, і він почав нас учити, як їх розбирати, збирати та чистити.

Грищук став командиром, тож у плані організації нічого не змінилося, ми просто з однієї роботи перемістилися на іншу. У більшості не було військового досвіду: він був лише в керівника та в одного з колег із Луганської області. Від основної роботи ми були умовно відсторонені (застосовують термін «увільнення»), тож не мали прокурорських повноважень.

«Насправді добре, що не було досвіду»

«Насправді добре, що не було досвіду»

Перші кілька тижнів ми вчилися по відео з інтернету чи з досвіду колег

– Ми стояли неподалік від станції метро «Лісова», на виїзді до Броварів. У кінці лютого – на початку березня кілька разів нам оголошували бойову тривогу, думали, що росіяни будуть іти на прорив.

Тоді не було навіть гранатометів, тож ми збиралися зустрічати російські танки пляшками із запалювальною сумішшю. Відчайдушна річ, але на той час це здавалося адекватним. Я не розумів, що таке танк, навіть не чув, як стріляє автомат, тому страху було менше.

Якби досвід був, ми б зовсім по-різному сприймали ситуацію. Насправді добре, що його не було. Командир навіть жартував про те, чому ми всі досі сухі (усміхається – ред.).

Перші кілька тижнів ми вчилися за відео з інтернету чи з досвіду колег. Коли отримали гранатомети, самі влаштували собі тренування біля «Лісової», зробили собі невеликий полігон. Протягом тижня чи двох після вторгнення також сформувалася медична служба: проводила тренінги, стежила, чи забезпечені всі аптечками.

Пізніше почали проводити заняття з військової топографії, наприклад, нам розповідали, як нам треба рухатися в різних ситуаціях. Розповідали й про психологічну допомогу. Ті, хто мав працювати зі специфічним обладнанням – кулеметники, снайпери – займалися по своїй лінії. Також до нас приходили цивільні з дронами: з дозволу командування стояли з нами на позиціях і допомагали оглядати територію. Далі ми й самі почали записуватися на курси аеророзвідки.

«Ми стояли на півдорозі від Харкова до Ізюма»

– У травні частина батальйону залишилася в Києві, а кілька рот, зокрема й моя, перемістилися до Харківської області. Ми зайняли довгу смугу від Салтова й аж до Балаклії, через Чугуїв, здебільшого в селах і полях. Це на півдорозі від Харкова до Ізюма. Наша база була десь за кілометрів 15 від лінії фронту. Неподалік було село, де залишалися 100 тисяч людей. А вже за три кілометри було інше село, яке тимчасово окупували російські війська.

Основний вид нашої роботи – чергувати по дві-три години. Потім чотири-п’ять годин дають на відпочинок, і знову потрібно заступати. На початку ми також копали позиції.

Також я займався аеророзвідкою. Зараз такий підхід – аеророзвідка має бути не окремим підрозділом, а навпаки, кожен підрозділ повинен мати свого дронщика. Після запуску дронів фахівці переглядають відео, формують звіти та надсилають їх до аналітичного центру штабу.

Усі ці люди одне одного знали, й ми тоді жартували – як швидко розходяться чутки. Не можна недооцінювати цей спосіб отримання інформації

З дронів також можна скидати маленькі бомбочки: протипіхотні ВОГи або наступний рівень – кумулятивні заряди, що вражають бронетехніку (але для цього треба мати більш потужні дрони). Крім того, аеророзвідники коригують вогонь артилерії, повідомляють про цілі для ураження.

Звісно, росіяни вели радіоелектронну боротьбу, зв’язку як такого не було, хоч у селі й була вежа. Навіть якби він й був, то ми б ним не користувалися, бо телефони легко виявити за місцеперебуванням. Тому майже повністю покладалися на Starlink.

Також до нас приходили місцеві, деякі працювали кухарями в нашому підрозділі. Ми з ними обмінювалися їжею: вони давали щось нам, а ми з ними ділилися олією, маслом, бензином. Кілька разів вони навіть намагалися нам давати інформацію про можливе розташування російських військ, але ця інформація не підтвердилася. Усі ці люди одне одного знали, ми тоді жартували – як швидко розходяться чутки. Не можна недооцінювати цей спосіб отримання інформації.

«Ракета прилетіла за двісті метрів від нашої бази»

– Пам’ятаю, як уперше почув свист міни. Уже потім згадував, що насправді злякався. Як я дізнався потім, коли міна свистить – це добре, значить, вона досить далеко. Найбільше росіяни докучали своїми мінометами, а також авіацією: вони відстрілюють свої ракети й опускаються, тож є на все про все 15 секунд.

Загалом у нас було хороше забезпечення, бракувало хіба що бронетехніки чи іншого важкого озброєння. А якщо чогось не було, то можна було «намутити» завдяки контактам. До речі, у нашому батальйоні служив Майкл Щур.

Інтерв’ю Щура

Загалом були три невдалі атаки на сусіднє місто. Офіцери казали, що нам бракує координації, іноді люди відмовлялися виконувати накази. Але ж тим самим вони «підставляли» тих, хто ці накази виконував. Наприклад, в атаку мусять іти дві роти. В одній із них поранили командира, і весь підрозділ фактично розсипався, не зміг рухатися далі. Тому інша рота не змогла закріпитися на зайнятому рубежі та зазнала втрат, а потім була змушена відступити.

Напередодні Дня Незалежності сталася подія, яка викликала у всіх сильне емоційне збурення: ракета прилетіла за 200 метрів від нашої бази, що розташована на нульовій лінії. Так, коли на першій лінії стріляють, то ти до цього готовий, але коли ракети запустили по нульовій, то розумієш – знали, куди цілилися (хоч і промазали).

До мене прийшло усвідомлення – окей, у нас тепер багато гранатометів, але зустріти танк особливо нічим

Один чи два рази, коли я мав звільнення, то їздив до Харкова. Місто справило гнітюче враження: у центрі все заколочене фанерними дошками, заклади закриті. Це було 18–20 серпня, коли обстріли були особливо активні.

Під Харковом танки справляли вже зовсім інший ефект, ніж у лютому чи березні. Коли в червні командування попередило, що за п’ять кілометрів розташовується колона російських танків і, можливо, буде атака в нашому напрямку, до мене прийшло усвідомлення – окей, у нас тепер багато гранатометів, але зустріти танк особливо нічим. У лоб ним не вдариш, а пробратися збоку складно.

Тоді нам не довелося зустрічати російські танки, але атака була на ділянці неподалік, 500 метрів від нас. Там інший рельєф, ближче до мосту та дороги й, на жаль, були втрати. За час перебування під Харковом до кінця серпня наш батальйон втратив п’ять людей, точну кількість поранених не скажу.

«Не переживайте: статистична ймовірність, що потрапить саме у вас, досить мала»

«Не переживайте: статистична ймовірність, що потрапить саме у вас, досить мала»

Хтось казав: «Я на це не підписувався», але однаково виконував накази

– Зараз ми вийшли на ротацію для відпочинку та навчання. А після цього плануємо ще щонайменше тур назад, найімовірніше, на ті самі позиції або більш південні – важко сказати, ситуація швидко змінюється.

Ми розуміємо, що на наше місце вийшли люди, вони втомлюються, тому потрібні ротації. Хоча під Бахмутом на Донецькому напрямку можуть служити три місяці й довше, як розповідав мені один із колег. Там така щільність обстрілів, що військові просто змирилися з тим, що вони можуть померти – міни залітають прямо в окопи.

Під кінець серпня багато моїх колег втомилися. Хтось казав: «Я на це не підписувався», але однаково виконував накази. Додавалися побутові умови – жити треба було всім разом, без електрики, без води, часто – у наметах на землі. Навіть улітку температура вночі може опускатися до +10°C. Для мене це було не так погано, бо я займався гірським туризмом, мав багато обладнання, зокрема й зимового.

Поки я збираюся служити та сподіваюся, що мені вдасться якнайбільше прислужитися країні. Юридичний фах допомагає розставляти пріоритети. До того ж я державний службовець, а держава зараз у пріоритеті.

Щодо морального стану, то розумію, що страхи – ірраціональні. Пам’ятаю, як під час служби я втішав жінку, яка скаржилася на те, що не може заснути: «Не переживайте: статистична ймовірність, що потрапить саме у вас, досить мала. Не більше, ніж імовірність потрапити в ДТП». Я сам себе так заспокоюю, розраховуючи, наприклад, розліт уламків. Кажу собі, що, найімовірніше, нічого не станеться.

«Після деокупації Київщини могло бути 50–60 допитів за день. Кого «недопитали», могли викликати ще раз, знову ятрити рани та спогади»

– Люди, які стали свідками російських воєнних злочинів, здебільшого перебувають у шоковому стані. Добре, якщо в цьому стані вони зможуть зафіксувати щось на фото та відео, задокументувати злочини, але я більше звернув би увагу на роботу правоохоронців. Від товаришів я знаю, що після деокупації Київщини та Чернігівщини могло бути 50–60 допитів за день. Кого «недопитали», могли викликати ще раз, знову ятрити рани та спогади.

Як правило, під впливом емоцій очевидець починає казати швидше про свої враження та ставлення до подій. До того ж пам’ять працює часом досить дивно, свідчення можуть змінюватися під впливом часу, навіть якщо їх дає одна й та сама людина. Це може поставити під сумнів певність свідка, тому за можливості очевидцю краще відразу занотувати, що він бачив.

Звісно, правоохоронцям не обійтися без відкритих запитань на кшталт «Розкажіть, що відбулося?», але краще – формалізовані опитувальники з чіткими запитаннями. Так очевидець подій не губиться, а розуміє, що від нього хоче правоохоронець. Відповідно, будуть зібрані більш точні дані, які можна потім застосувати в міжнародних інстанціях.

Як правильно фіксувати артилерійські та ракетні обстріли: для цивільних на тимчасово окупованій і на вільній територіях

Фіксувати воєнні злочини, пояснює Семак, складно ще й тому, що здебільшого російські військові ведуть обстріли з артилерії. «Фіксація артилерійських та ракетних обстрілів залежатиме від місця перебування цивільних – на тимчасово окупованій чи на вільній території», – зазначає Семак.

Для тих, хто перебуває на вільній території. Крім дати, часу та місця події, варто зафіксувати, звідки вівся обстріл. Зазвичай постріли з РСЗО чи ствольної артилерії можна почути за 10–15 кілометрів, не кажучи про танки чи міномети, які стріляють із відстані в кілька кілометрів.

Під час визначення напрямку, звідки відбувся постріл, важливо пам’ятати, що він може «чутися» не звідти, де насправді розташоване його джерело. Для точного визначення напрямку, варто відразу після пострілу, поки ще чути звук, змінити положення голови (просто нею покрутити, вловлюючи звук під різними кутами).

Крім того, слід за можливістю визначити та запам’ятати характер пострілу та вибуху для приблизного визначення виду зброї. Досить хоча б приблизно розрізняти:

  • стрільбу міномета (з характерним свистом міни)
  • ствольної артилерії та РСЗО зі звичайними типами боєприпасів (без такого свисту)
  • касетних боєприпасів (коли чуєте один вибух у повітрі, а через деякий час десятки дрібних вибухів у різних місцях на певній площі, що тривають протягом кількох секунд)

Також важливо запам’ятати, чи були поблизу будь-які військові цілі – як у день обстрілу, так і до того. Фіксувати наслідки обстрілу найкраще на місці, знімаючи відео, і проговорювати на камеру щонайменше дату, час, населений пункт, особу, яка знімає.

Якщо українці перебувають на тимчасово окупованій території, відеозйомка може бути небезпечною. Тому основним засобом фіксації обстрілів буде їхнє запам’ятовування. Крім звичайного набору фактів (що сталося, з ким, коли, як), варто зосередитися на деталях, які допоможуть надалі ідентифікувати зловмисників. Це можуть бути розмови між ними, їхні нашивки, номери на броне- й автомобільній техніці, службова документація (якщо вона раптом впаде в око, наприклад, на місці проживання). Ці деталі можуть допомогти з ідентифікацією винуватців під час розслідування російських воєнних злочинів.

Цей матеріал підготовлений у рамках проєкту «Термінова підтримка ЄС для громадянського суспільства», що впроваджується ІСАР Єднання за фінансової підтримки Європейського Союзу. Зміст цього документа є виключною відповідальністю видання The Village Україна і не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу.