Таня Камєнєва – харків’янка, засновниця благодійного фонду Shields Ukraine, що почав допомагати військовим з перших днів повномасштабної війни. На момент заснування фонду Тані було 25 років. 

 Ми розпитали Таню Каменєву про те, якою вона бачить благодійність в Україні, чи очікує чогось від держави і як бачить розвиток фонду у майбутньому. 

Як почався мій шлях у благодійності

Я працюю в благодійності офіційно з 2019 року. У нас із партнером був ресторан у Харкові, де працюють люди з ментальною інвалідністю: з аутизмом, із синдромом Дауна, з комплексними порушеннями. Після цього я працювала charity-менеджеркою на «Куражі». Потім була невелика пауза, і почалася повномасштабна війна. У критичній ситуації я починаю робити те, що вмію – займатися благодійністю. Так усе почалося і з Shields. 

Якщо підійти здалеку, я з дитинства обожнювала дивитися соціальну рекламу. Ця сфера мені завжди подобалася. Я читала книгу Ненсі Мак-Вільямс «Психоаналітична діагностика», де описані типи особистості. Там я побачила свій тип особистості. Насправді в людях, які системно займаються благодійністю, лежить багато почуття провини. Я це усвідомлюю, я знаю, що той досвід, який я мала, привів мене сюди, але мене це дуже наповнює зараз. Мені цікаво це досліджувати.

Перший збір

Перший збір повномасштабного вторгнення був на броню. 24 лютого ми з моєю родиною й родиною моєї найкращої подруги виїхали у Львівську область. Родина подруги з 2014 року допомагала військовим, тому в нас було багато перевірених контактів захисників, які потребували допомоги. Тоді всі просили броню. 

Цей перший збір я відкрила від себе, просто як Таня Каменева. Швидко зібрала гроші, бо отримала дуже великий донейт у криптовалюті, і зробила допис у фейсбуці, що шукаю броню. Мені написав власник «Української броні». Я тоді не знала, що це за компанія. Він сказав, що вони везтимуть якісну броню, бо багато років цим займаються. І я просто на довірі скинула йому велетенську суму коштів на рахунок. Потім з'ясувалося, що цей хлопець – співзасновник фонду Kolo. 

Як усе перетворилося на фонд

Поштовх фонду дав найбільший донейт. Його зробив хлопець моєї одногрупниці з дитячого садка, Ростик. Ростик перевів мені сотні тисяч доларів. Мені здається, це були його накопичення, які він збирав тривалий час. Він мені відправив їх, сказав, що знає, що я можу ними гарно розпоряджатися. Я буду вдячна цьому хлопцю все життя. Бо це дало мені розуміння, що я маю робити фонд і рухатися далі. 8 березня 2022 року вже почав свою діяльність фонд Shields Ukraine.

Зараз у команді фонду десять людей. Є я, моя молодша сестра Соня, яка у фонді займається пошуком всього необхідного по світу й закупівлями; Артем, мій партнер, який займається комунікацією з військовими й активно досліджує потреби; є Денис і Кирило, які з перших днів війни й досі працюють у Харкові на складі. Спочатку вони розвозили їжу на позиції військовим, потрапляли під обстріли, відвантажували допомогу. У нас є комунікаційниця Сандра, фандрейзерки Катя й Оленка. Є волонтери, які допомагають нам у вільний від роботи час. І є підрядники, які допомагають із текстами й відео. 

Якось я спілкувалася з великим фондом, вони були вражені, що ми так ефективно використовуємо гроші й ресурс команди. Але я як керівниця, певно, створила для нас такі умови. Я ніколи не працювала з необмеженим бюджетом десь у корпорації. Тому я намагаюся максимально ефективно розпоряджатися тим ресурсом, який ми маємо. 

Зараз ми всі отримуємо зарплатню, але це гроші не з донейтів. Зарплату нам платить компанія мого партнера Артема, вони ж покривають і витрати на маркетинг. Попри те, що до цього ми понад рік працювали на волонтерських засадах, у нас узагалі немає змін у команді. Ми як зібралися, так і продовжуємо рухатися. 

Для мене цінно, щоб команда отримувала зарплатню. Бо ми всі робимо велику кількість завдань, і, якби ми робили їх у вільний від основної роботи час, ми б точно не були такими ефективними. 

Станом на зараз ми зібрали близько 150 мільйонів гривень. Але зараз у нашій команді з’явилися фандрейзерки, ми плануємо підходити до зборів системніше. До цього часу це були мої стихійні ідеї.

Мотивація команди

Мій партнер Артем для мене приклад розумної благодійності. Для нашої команди він меценат-філантроп, бо він єдиний у команді не отримує гроші, приділяє фонду дуже багато свого часу й платить усім нам зарплатні. Це дає змогу нам і зростати, і працювати, і приділяти цьому час.

Ще до повномасштабного вторгнення я розвивала думку, що третій сектор економіки – благодійність – це повноцінна робота. Мені дуже подобається ідея волонтерства, але це зовсім інше. Волонтерство – це щось, що ти можеш робити, а можеш і не робити, якщо, наприклад, втомився. А системна благодійність – це повноцінна робота. Люди тут витрачають свій час, свій ресурс. І класний благодійний менеджер повинен коштувати як класний комерційний менеджер. Бо він робить ту саму роботу. Він продає послугу, грубо кажучи. Тому, щоб це працювало в довгу, цих людей треба підтримувати. 

Мені здається, що благодійність – це стовбур держав. Вона є в усьому світі.

Це не показник того, що десь держава «не допрацьовує». Ми, благодійний сектор, помічники й посередники між народом і державою. Ми створюємо інструменти. Народ ними користується. Якщо вони класні, то наше завдання – інтегрувати їх у якісь державні процеси. Тобто ми всі не вороги, ми всі друзі. Ми всі за одне.

Куди прагнути

Мені дуже подобаються «Таблеточки» своїми підходами. Вони для мене – абсолютний орієнтир. Бо вони не просто лікують дітей від раку. Вони ще й навчають українських лікарів і змінюють всю екосистему навколо дитячої онкології. 

Я є прихильницею теорії прив'язаності, яка включає чотири етапи розвитку. Її можна застосувати до всього: до людини, родини, системи, компаній і церкви. Перший крок – співзалежність, коли ти не можеш узагалі нічого зробити сам. Другий крок – контрзалежність, коли ти, навпаки – намагаєшся від усіх відгородитися. Третій крок – незалежність, коли ти почуваєшся самостійним і хочеш рухатися вперед. І четвертий крок – взаємообмін. Коли працюєш у благодійності, ти потрапляєш в середовище людей на четвертій стадії розвитку. Ці люди готові віддавати. 

І якщо говорити про якийсь рівень громадянського суспільства, до якого слід прагнути, це суспільство, у якому більшість людей усвідомлюють, що благодійність – це частина нашого буденного життя. Мені б дуже хотілося, щоб ми глобально прийшли до тієї точки, де для нас це щось дуже зрозуміле. Де це один із аспектів життя. Але війна серйозно нам у цьому допомагає, бо сколихнула розвиток благодійності й громадянського суспільства. 

Що змінилося з 2022 року

Спочатку ми багато займалися особистим захистом, бо фонд народився з бажання допомогти нашим знайомим. Але що більшими ми ставали, то більше було відповідальності. Ми зрозуміли, що захист надає держава й почали купувати масштабніші речі. 

Перша хвиля була – броня й засоби зв'язку. Потім ми багато займалися машинами. Після цього були дрони. А зараз це РЕБи. Звісно, у нас залишаються запити на машини, ми закуповуємо модулі під кулемет «ШаБля». Але якщо прослідковувати глобальний тренд, усі просять РЕБи. Вони постійно змінюються. 

У нас є список бригад, яким ми регулярно допомагаємо. Ми з ними завжди на зв'язку, і вони нам пишуть, що їм потрібно. Завдяки цьому ми можемо розуміти, що відбувається, які є потреби, і від цього формувати збори. Тобто, коли всі просять РЕБи, ми розуміємо, що наш наступний великий збір буде на РЕБи.

У нас є декілька бригад, яким ми намагаємося не відмовляти. Це бригади, з якими ми спілкуємося на рівні комбрига, і ми розуміємо важливість їхніх запитів. У нас завжди є вільний бюджет на термінові машини, дрони чи якісь складні інженерні рішення типу РЕБів для танків і БТРів. Загалом ми отримуємо запити від близько 30 бригад. Але долучатися можуть й інші. 

Де брати гроші

Зазвичай у нас є центральний збір – на ті потреби, про які ми заявляємо. Орієнтовно це 7–10 мільйонів. Є мільйон на місяць від компанії-партнера – це і є наш вільний бюджет. І постійно є сторонні збори, наприклад, Міша Кацурін і Антон Птушкін зробили епізод «Їжі Києва» й зібрали на РЕБи ще мільйон. Або звертаються люди з ідеєю відкрити, наприклад, збір на свій День народження. І ми можемо запропонувати їм, на що збирати.

Також упродовж місяця в нас постійно відбуваються різні івенти. Наш основний бюджет зараз – те, що ми збираємо публічно через соцмережі з окремих людей: приватні особи, дрібні донейти, власні банки.

Але зараз ми будемо рухатися в напрямку комерційних донейтів, тому взяли в команду фандрейзерок. До цього ми жодного разу системно це не робили. Увесь цей час ми оброблюємо потік довіри, який є. Ми хочемо робити це більш стало, тому об'єднуємо український бізнес і налаштовуємо системні донейти. 

Найуспішніший кейс 

Улюблений кейс нашої команди – збір на колеса для БТР. Цей збір вражає ідеєю й ефективністю. Бо ти збираєш на 100 коліс і на рік повертаєш автопарк трофейних БТР, які до цього просто стояли в ангарі. Такі колеса раніше виготовляли лише в Росії й Білорусі, а цей аналог для нас розробила українська компанія. 

Ми з українськими жінками зібрали на 100 коліс і повернули техніку, що коштує по півмільйона доларів за кожну бронемашину. Для цього збору фотограв Роман Пашковський зробив фотокартки дівчатам, кожна відкрила свою банку, і це подарувало фонду, крім донейтів, ще й багатьох нових друзів. 

На що збирати найважче 

Мені найважче збирати на машини й на щось малозрозуміле, наприклад, «ШаБлі». Це один із наших найтриваліших зборів. Бо автоматизована підставка під кулемет – це не щось, про що всі знають. Це не FPV, які у всіх на слуху.

Легше збирати на щось цікаве, типу величезних «крил». Але мені дуже подобається, і я дуже вдячна за це нашій команді, що ми дуже часто випереджаємо тренд. Коли ми почали наш великий збір на РЕБи на сім мільйонів, нам було непросто не лише збирати. Багато військових тоді не користувалися цим. Ми розповідали нашим підписникам, що таке РЕБи, як вони працюють. І за це я теж вдячна команді, адже вони дізнаються дуже багато, щоб доступно розповісти про це. РЕБи ми «загорнули» в красиву історію про купол, який захищає захисників. І коли ти розповідаєш таке, воно працює.

Ми багато досліджуємо, часто зводимо військових та інженерів, щоби вони разом придумували якісь рішення, що будуть дійсно ефективно працювати. 

Українська розробка

Уся розробка, усе, що зараз є на фронті, окрім важкої зброї, яку нам дають партнери – українська розробка. Ніхто, крім нас, зараз не може бути актуальним у розробці, бо ситуація на фронті змінюється дуже швидко. 

Українські інженери зараз в екстрено-швидкому режимі вносять корективи в усі розробки. У нашого фонду є певні підрядники, які роблять для нас дрони та РЕБи. Ми тісно співпрацюємо з цими інженерами, фінансуємо деякі розробки. Наприклад, у нас є команда, разом із якою ми розробили прально-душові комплекси, враховуючи всі потреби війська.

Українські розробники неймовірні. Я думаю, що на українську військову розробку чекатиме весь світ. Навряд чи хтось може позмагатися в якості й швидкості рішень, що є зараз. Бо завдяки цим винаходам змінилася війна. 

Відгуки військових

Для нас дуже важлива якісна комунікація з військовими. Але є один відгук, що вразив мене до самого серця. Один мій знайомий сказав, що спочатку почав волонтерити, тому що я його надихнула. А потім це стало його шляхом до мобілізації. Два роки він волонтерив, а тепер долучився до війська. 

Звісно, нас як людей дуже заряджає вдячність. А військові щирі на вдячність, тому ми відчуваємо цей потік. Благодійність – це колообіг добра. Ти постійно бачиш, як це працює. Коли пишуть «Привіт, ми сьогодні не померли, тому що в нас був РЕБ від вас». Звісно, нам це дає сили рухатися далі.

Співпраця з державою

Я від початку розглядаю нас і всю благодійну сферу як помічників держави. Ми ніколи від держави нічого не очікуємо. Ми робимо ту частину роботи, яку ми собі визначили як нашу роботу.

Класно, що тепер міські бюджети можуть виділяти гроші, наприклад, на дрони. Але це вже робота військових частин. Вони приходять до громади, просять гроші, громада їх виділяє. Добре, що така можливість тепер є юридично.

Ми точно стикаємося десь із державою, але я не можу сказати, що ми десь відчуваємо перешкоди. Я не маю ідеї ідеальної держави – усюди працюють люди. Ми чомусь хочемо, щоб нам наші помилки вибачались. А ми не все хочемо державі пробачити. Тому нас я бачу помічниками держави. 

Звісно, мені хотілося б привернути увагу до корупції. Але, мені здається, що це не питання до держави як до апарату. Це питання про направлення уваги в усьому світі. Ми бачимо, що якась робота робиться. Але далі це наша спільна робота. Бо держава – це всі ми. 

Один раз у житті мені запропонували «відкат». Я спочатку здивувалася, а потім щиро написала, що мені це бридко читати і я таким не займаюся. У мене перепросили й більше ніколи не пропонували. Я не соромлюся про це говорити, і думаю, коли кожен із нас говоритиме про це щиро, таких випадків буде менше. 

Військо +1

Щоразу, коли ми питаємо у військових, що їм потрібно, спершу вони говорять, що потрібні люди. Я думала, як ми можемо тут бути корисні. Величезна кількість моїх знайомих цивільних думає про військо, думає, куди вступити. І багато є бригад, які не дуже вміють медійно шукати людей.

Виходить, що є бар'єр – страх цивільних, пов'язаний із тим, щоб іти до військових. І є військові, яким потрібні цивільні. Тож ми створили такий місток – проєкт «Військо+1», який знімає величезну кількість питань. 

Ми обрали п'ять військових частин, яким ми довіряємо за критеріями від документообігу до готовності розмовляти з цивільними з повагою. І зводимо кандидатів із частинами. Уже є люди, які завдяки нам мобілізувалися. Для мене це дуже цінно. Я всіх записую у блокнотик і молюсь за них. [посміхається] Бо це така відповідальність. 

Але я спілкуюся з багатьма військовими. Дуже багатьма. І я знаю, що втрат багато, ми бачимо в стрічці соцмереж некрологи, але помирають не всі. Більшість усе ж не помирає. І це дуже важливо усвідомлювати.