ВолонтерствоПро донати та вигорання. Чим займаються волонтери на цьому етапі війни та які в них нові виклики

Після початку повномасштабного вторгнення в Україні створили понад 1700 громадських об’єднань, і це лише ті, які займаються наданням гуманітарної допомоги. На перших етапах великої війни волонтерство здебільшого було схоже на «допомогу всім із будь-якими запитами», розповідають у «Солом’янських котиках». Тепер багато об’єднань інституціоналізувалися, обрали собі нішу, поставили конкретні цілі та готуються до тривалої роботи.

Розпитали чотири організації, які після початку повномасштабного вторгнення організували волонтерські штаби в Києві, чим вони займаються на цьому етапі війни, чи стало менше донатів, чи відчувають у команді вигорання та що збираються робити далі.

Спойлер: донатів у всіх стало менше, а роботи – більше.

«Зграя» з’явилася у 2014-му, тоді ми організувалися як реакція на Майдан. Ми ніяк не були оформлені юридично – просто група друзів, які зібралися в пабі «Горький» на Антоновича, там була наша нічна варта. Звідти виходили на Майдан щоночі, займалися допомогою, доставляннями, кухнею, охороною, багато чим. Після того, як Майдан закінчився та почалася війна, ми почали допомагати в зоні проведення АТО. Багато наших хлопців пішли туди добровольцями. І поки була активна фаза АТО, ми їздили та допомагали з різними запитами військовим, інших напрямів не було.

«Зграя» функціонує як об’єднання людей, які реагують на значні й термінові суспільні виклики. Коли активність у зоні АТО зменшилася, ми потроху повернулися до роботи, інших соціальних проєктів, реагували на щось велике та важливе. Наприклад, коли у 2020-му були пожежі в Чорнобилі, ми допомагали ДСНС та іншим залученим їх гасити. Щойно почалася нова фаза війни, повномасштабне вторгнення, ми, звісно, організувалися, зібралися та почали знову активно працювати.

Зараз діяльність «Зграї» сконцентрована на трьох великих напрямах. Перший – це допомога Збройним силам. Ми забезпечуємо військових екіпіруванням, медикаментами, харчовими продуктами, технікою – будь-чим, що вони замовляють. Другий великий напрям – допомога лікарням. Ми закуповуємо для них обладнання та медикаменти. І третій напрям – допомога цивільним: одягом, засобами гігієни, продуктами, тобто всім, що потрібно вимушеним переселенцям і людям, які опинилися в скрутному становищі, наприклад, на деокупованих територіях або на територіях поблизу зони бойових дій. Раз на тиждень наші волонтери, декілька екіпажів, їздять у Донецьку та Харківську області, а також до Миколаєва й околиць.

У нас кілька складів: медичний (із нього отримують допомогу і військові, і лікарні, і цивільні), продуктовий (та сама історія), гуманітарний, де ми сортуємо одяг, постіль і всю гуманітарку, яка може знадобитися цивільним і лікарням, а також мілітарний.

Запитів від військових не стало суттєво менше. Можливо, на 10-15% знизилася загальна їхня кількість. Але речі зношуються, техніка ламається. Зараз багато техніки ми намагаємося забирати на ремонт і повертати – тепловізори, термінали Starlink, дрони. Крім того, змінюється сезон: у лютому всім була потрібна зимова форма – тепер просять літню, антимоскітні засоби, полегшені спальники.

Наша команда, як порівняти з 2014–2015 роками, дуже зросла. Коли була активна фаза в Києві, коли під Києвом були окуповані населені пункти, були перебої з продуктами, медикаментами, у нас були задіяні приблизно 3000 волонтерів. Це волонтери пішохідного доставлення, яке в нас називається «Добросусідка». Це водії: авто-, мото- та велокур’єри, загалом їх приблизно 400–500 людей. Ще є наш штаб, координатори, їх десь від 40 до 50 людей, волонтери на складах, які сортують, приймають, носять, вантажать, пакують.

Отож, під час активної були орієнтовно 3000 людей. Згодом, коли Київщину деокупували, звісно, люди почали повертатися до звичайного режиму. Команда знову зменшилася, думаю, що активних волонтерів і координаторів зараз приблизно 200–250.

Ентузіазм людей дійсно зменшився, як порівняти з початком повномасштабної війни. Обсяг донатів у нас впав десь у три-чотири рази. Це стосується й України, і надходжень з-за кордону.

Активність спала, і це стосується не тільки донатів, це показує й статистика перегляду новин про війну, про Україну. Думаю, що не тільки в нас така ситуація. Донати ще є, і це класно, ми їх досі отримуємо. Але звісно, нам не вистачає на всі наші потреби. Якби вистачало на всі, ми би просто вже всіх військових забезпечили необхідним, але, на жаль, ні. Не вистачає.

«Солом’янські котики» створені на базі спільноти громадських активістів: випускників, студентів і викладачів двох найбільших університетів Києва – КПІ та НАУ. Спочатку спільнота займалася покращеннями в університетах, освітніми, аналітичними, спортивними проєктами. Пізніше стали займатися урбаністичними проєктами в Солом’янському районі й у місті загалом, проєктами Громадського бюджету, допомагали організовувати «Марш за Київ».

У перший день повномасштабного вторгнення спільнота зібралася у Солом’янському хабі (приймальня нардепа Романа Грищука та депутатки Київради Ксенії Семенової, співзасновників «Солом’янських котиків»). Вирішили далі працювати як волонтерська спільнота. Перший час ми допомагали військовим, захисникам, лікарням та всім цивільним, хто до нас звертався. Спочатку підтримували ТрО Солом’янського та Шевченківського районів, потім через «сарафанне радіо» про нас дізналися багато людей, ми створили колл-центр та намагалися точково допомагати із амуніцією, медициною, харчуванням усім, кому могли. Фокусувалися на Києві та області, але іноді вдавалося допомагати і сусіднім містам.

Так було приблизно перші 50 днів війни. Після цих 50 днів, коли в Києві дещо спала напруга, ми подумали, що треба продовжувати, але змінити формат. Вирішили, що допомагати всім за всіма напрямами – це вже буде якесь неправильне волонтерство. Треба фокусуватися на окремих нішах і допомагати там, де ми маємо найбільше експертизи.

Зараз ми створили фонд і працюємо у двох напрямах – тактична медицина та розмінування. Медицину обрали тому, що до повномасштабної війни ми навчали людей надавати домедичну допомогу, займалися проєктом «РеаніМетро» (дефібрилятори в метро), тож мали певний досвід у цій сфері. За цим напрямом ми навчаємо військових тактичної медицини та забезпечуємо їх нормальними аптечками.

Другий напрям – розмінування, це буде актуально ще з десяток років. Наприкінці першого нашого етапу волонтерства ми отримали запит від саперів, спробували його виконати, і це дуже сподобалося команді. Тож ми розвивали свою експертність у цьому, а тепер допомагаємо рятувальникам, поліції, саперам, забезпечуємо їх наборами для розмінування: металошукачами, підривними машинками й іншими інструментами.

Додатково займаємося інформуванням населення, особливо школярів. Значна кількість дітей повертаються на деокуповані території, і вони повинні знати, що їм робити, якщо раптом побачать міну. Тому ми почали разом із представниками поліції та ДСНС проводити уроки мінної безпеки. Уже провели три, плануємо ще декілька в Києві, а потім і в інших областях, які були деокуповані.

Як на мене, це правильне волонтерство, коли не всі займаються всім, а є різні організації, які фокусуються на різних напрямах, спілкуються між собою та скеровують запити одне до одного. Наприклад, коли до нас приходить запит на харчування, ми кажемо, що є «Київ Волонтерський», коли на ліки – скеровуємо до «Зграї», ще є Влад Самойленко, який допомогає евакувати людей та доставляти гуманітарну допомогу у складні регіони. Якщо це якісь тепловізори, то радимо йти до «Повернись живим», дрони – до Притули. Тобто волонтерські організації почали останнім часом фокусуватися на чомусь конкретному й одне одному перенаправляти запити. Фактично це те саме, що було до війни в громадському секторі, коли різні організації взаємодіяли між собою та в синергії робили великі проєкти на користь міста.

Поки ми не стали фондом, у нас була команда з основним складом приблизно 20 людей і ще приблизно 200–300 волонтерів, які приєднувалися в різний час до різних проєктів.

Зараз ми структурувалися. Окрім п’ятьох засновників фонду «Солом’янські котики» [Андрій Єрофєєв, Геннадій Новіков, Валентин Майданюк, Ксенія Семенова, Роман Грищук], є ще 15–20 постійних менеджерів. Мережа волонтерів, яку ми зібрали, залишилася. Коли ми потребуємо допомоги великої кількості людей, то запрошуємо їх.

Звісно, фінансові ресурси потроху у всіх вичерпуються, донатів тепер не так багато, як раніше. Щоб і далі залучати кошти, ми стараємося придумувати нові формати, більш інтерактивні. Наприклад, аукціони.

Бо фінансування потрібне. Окрім потреб щодо медицини та розмінування, до нас іще час від часу звертаються військові підрозділи з точковими запитами. Якщо ми бачимо, що можемо допомогти, допомагаємо. Так, нещодавно запустили збір на пікап і дрон для підрозділу «Гонору».

За півтора місяця існування фонду ми вже навчили понад 7000 військових тактичної медицини, видали їм нормальні аптечки. І ми точно знаємо, що для них ці аптечки будуть не просто аксесуаром, що вони знатимуть, як надати собі допомогу.

Також ми видали понад 150 наборів для розмінування, щодня отримуємо фото та відео від саперів, які кажуть, що це дуже допомагає та прискорює роботу їхніх підрозділів.

«Київ Волонтерський» виник як об’єднання ресторанів і кафе, зараз ми зосереджені на допомозі цивільному населенню. На початку повномасштабного вторгнення здебільшого готували гарячу їжу, пакували продуктові набори для різних груп постраждалих, для військових, лікарень і госпіталів, для літніх і самотніх людей. Розвозили їжу, доставляли гуманітарну допомогу в Київську та Чернігівську області. Наш максимум – був 15 000 порцій гарячої їжі на день. Також закривали низку запитів військових по всій лінії фронту.

Тепер у КВ більше напрямів діяльності. Ми продовжуємо готувати гарячу їжу, але в менших обсягах. Більше сконцентрувалися на допомозі продуктами тим районам, що постраждали від окупації та бойових дій. Також доставляємо медикаменти, забезпечуємо ними цивільних у Києві та Київській області, доставляємо в гарячі точки, де постраждали цивільні, а також на деокуповані території. Ми швидко реагуємо на ситуації. Так, наступного дня після трагедії в Кременчуці повезли медикаменти туди.

Разом із нашим партнером, благодійною організацією Onuky, ми забезпечуємо продуктовими наборами внутрішньо переміщених осіб, родини з дітьми, літніх людей, людей з інвалідністю.

Кількість внутрішньо переміщених осіб у Києві дуже зросла. Ми розуміємо, що в перспективі перед нами постануть ще більші виклики. Тому ми вже плануємо освітні проєкти, які допоможуть розв’язати низку проблем. Наприклад, із працевлаштуванням.

На момент виникнення «Києва Волонтерського» в команді було до 20 людей. З часом наша організація розширилася до 500 людей: це 27 закладів і три пекарні, штаб КВ, автоволонтери й усі волонтери, що допомагали на кухні та точково на різних напрямах.

Зараз кількість людей зменшується, оскільки частина закладів перезапустилися та припинили волонтерську діяльність. У штабі ми оптимізуємо всі процеси, кількість людей також зменшується, однак ми стаємо навіть більш ефективними.

Більшість із нас поєднує волонтерство з роботою. Водночас є люди, для яких волонтерство зараз – це основна діяльність.

Перші три місяці ми «гасили пожежу»: швидко реагували на всі запити про допомогу. Через це, зокрема, були випадки вигорання: ти працюєш 24/7, майже не маєш часу відпочивати та відновлюватися.

Зараз ми систематизували роботу. У кожного волонтера та волонтерки є щонайменше один вихідний на тиждень.

Ми не звикли говорити прямо, що почуваємо себе виснаженими, розгубленими чи самотніми. Тому ми почали проводити опитування для наших волонтерів про те, як вони себе почувають, що їх турбує та чи можемо ми їм якось допомогти. Крім того, уже майже місяць у наших волонтерів є можливість безоплатно займатися спортом тричі на тиждень. Двічі на тиждень ми проводимо сесії з ментального здоров’я, також наші волонтери можуть безоплатно відвідувати психолога. Разом із командою ми кілька разів виїжджали на тимбілдинг за місто, час від часу проводимо вечори разом і спілкуємося.

«Район #1» ми заснували у 2018 році, щоб реконструювати Рейтарську вулицю в Києві. Кошти на доброустрій збирали від івентів Block Party, які організовували місцеві бізнеси. Після повномасштабного російського вторгнення вирішили трансформувати проєкт у благодійний фонд.

Спочатку допомагали з постачанням гуманітарної допомоги та ліків. Приблизно через тиждень після деокупації Київської області ми разом із партнером за фондом Андрієм Копиленком вирішили поїхати в область і подивитися, чим можемо бути корисними там.

Почали з розбору завалів у Гостомелі, проводили герметизацію будівель, де були вибиті вікна або зруйновані дахи, готували їх до повноцінних ремонтних робіт. Ми працювали з приватними будинками, садочками, лікарнями, робили виїзди в Бородянку, Ірпінь, Макарів тощо.

Зараз наш фонд займається не тільки прибиранням завалів чи герметизацією. Ми відкрили нові напрями, як-от оцінка пошкоджень, розробка архітектурних проєктів реконструкції та, власне, реалізація цих проєктів, ремонт. Ми масштабуємося й уже працюємо над відновленням інфраструктури.

Людей, які безпосередньо займаються менеджментом, у нас в команді приблизно 20, а волонтерів, які приєднуються до окремих проєктів – понад тисяча. За три місяці роботи в нас кардинально змінилося уявлення про команду й тих, хто повинен бути залучений до діяльності фонду.

Зараз практично 70% команди витрачають 100% свого часу на фонд, і я не уявляю, скільки ми всі могли б протриматися без глобального фінансування. Зараз ми вже на шляху до того, щоб його отримати. Ведемо перемовини з великими іноземними й українськими фондами, тому що без 100% занурення в роботу фонду ми не зможемо реалізувати наш план із відновлення України після війни.

Не знаю, як це працює, але ентузіазм людей не згас. Навпаки, зараз до нас почали приєднуватися більш досвідчені люди, які приходять не на один день.

Зараз ми вже не могли би існувати лише на донати, адже наші проєкти стали дорожчими. Тому шукаємо великих донорів за кордоном.