ПодорожіМи подорожували Африкою 5 місяців за 1600 доларів та заробляли на оголених фото через Patreon

Ми звільнилися з офісних робіт і вирушили в довгу подорож

Вікторія: Ми з Тетяною дружимо ще з п’ятого класу й у житті завжди разом. З Оксаною познайомилися через подругу, а роззнайомилися в десятиденній подорожі Мальтою й Італією. Дівчата подарували мені мандрівку на день народження, ми поїхали туди разом і під час подорожі зрозуміли, що між нами є «конект». Згодом створили своє ком’юніті для подорожей і вечірок Come With Me Trip.

Таня: У той період ми ще багато працювали на офісних роботах. Я була маркетологинею в аграрній ІТ-компанії, Вікторія працювала в громадській організації, що займається політичною аналітикою, а Оксана була дизайнеркою інтер’єрів в архітектурній студії. Ми багато подорожували втрьох, а також час від часу збирали компанії людей, ходили в походи в Карпати, їздили на море на острів Джарилгач і Кінбурнську косу.

Під час карантину ми працювали дистанційно, постійно сиділи вдома й у якийсь момент зрозуміли, що так більше не може продовжуватись. Ми вирішили змінити своє життя та поїхати в довгу подорож, щоб у майбутньому придумати, як перетворити наше захоплення мандрівками на роботу й мати з цього дохід.

Оксана: До поїздки ми готувалися приблизно рік і відкладали гроші. Але Африка не була нашою метою від початку. Так просто сталося.

Вікторія: У нас є друзі, які живуть в Індонезії, тому спочатку розглядали той напрямок – це проторена стежка, місце, де є багато знайомих. Але через незрозумілу ситуацію з перетином кордонів і необхідність бізнес-віз почали розглядати варіанти Латинської Америки й Африки. Вирішили, що Африка яскравіша та взяли квитки туди.

Першою країною обрали Уганду, бо летіти туди було найдешевше. Далі планували пересуватися між країнами через наземні кордони.

Щеплення від жовтої лихоманки, візи та переліт

Таня: Аби потрапити в деякі країни Африки, зокрема в Уганду, потрібна вакцина від жовтої лихоманки. Ми обдзвонили всі клініки України, але вакцини тимчасово ні в кого не було. Тож вирішили летіти через Стамбул і зробити щеплення там.

Квитки з Києва до Стамбула коштували 30 доларів із людини, а зі Стамбула до Ентеббе – 250 доларів. Назад ми їхали із Замбії з пересадками в Найробі та Дубаї. Дорога зайняла 26 годин, а квитки обійшлись нам по 410 доларів із людини.

Також необхідно було заздалегідь оформити візу East African Visa, з якою можна потрапити в Уганду, Кенію та Руанду. Вона коштує 100 доларів і дозволяє трохи зекономити. Цю візу ми відкрили онлайн заздалегідь, але після приїзду в більшість африканських країн візу можна придбати на місці. Візи в Танзанію та Замбію коштували по 50 доларів кожна.

Лише в Найробі нам казали, що маску треба надягати навіть на вулиці. Але за спеки +30 градусів це було неможливо, тому в Найробі ми надовго не затрималися

Вікторія: Ми планували завершити мандрівку в Кейптауні в ПАР, але оскільки наша підготовка до поїздки в Африку тривала тижні два, ми не дізналися, що візу потрібно було оформлювати в Україні в посольстві. Зробити це онлайн або з іншої країни неможливо.

Для в’їзду в Туреччину, Уганду й інші африканські країни потрібно було здавати ПЛР-тести. Але ми робили це тільки дорогою в Уганду та із Замбії повертаючись в Україну, для пересування країнами Африки просто підробили результати тестів у Photoshop. Жодного разу проблем на кордонах не було. В Замбії тести були безкоштовні. Результати нам так і не видали, просто записали щось у свій журнал, дали маленький папірець і пропустили.

Власники житла надурили нас, але розповіли все про місцеву культуру

Таня: Щойно ми вийшли з аеропорту, зрозуміли, що потрапили на іншу планету. Земля там помаранчевого кольору, люди теж іншого кольору, взагалі все інакше.

Там не було високих будинків – суцільне село, суцільний ринок. Усі щось несуть, продають, перевозять. І повно комарів. Щойно ми вийшли з аеропорту, нас одразу ж обсіли комарі, а спрею від них ще не було. Хотіли купити засіб в аптеці, але в наявності його не було, потрібно було чекати.

Забігаючи наперед, спрей від комарів ми так і не купили. Нас кусали, але на малярію ми не захворіли. Узагалі для місцевих малярія – це як застуда. Починаєш кашляти, йдеш в аптеку, купуєш пігулки, п’єш три дні – і здоровий. Іноземці складніше переносять хворобу. Інкубаційний період малярії 6 місяців, тож за порадою місцевих ми купили в аптеці тести й пігулки та привезли їх додому в Україну.

Оксана: Наша подорож почалася з того, що нас надурили з житлом. Ми нечасто бронюємо помешкання через Airbnb, але вирішили, що після тривалого перельоту краще мати заброньоване місце, де можна перепочити. Обрали житло в селі, яке власники описали, як «ком’юніті артистів». На нас мало чекати бунгало з душем, танці вечорами та затишна атмосфера – все це за 15 доларів на добу, що для Уганди дуже дорого (про це ми дізнались пізніше, орендувати кімнату на місці тут можна за 4 долари).

Вікторія: Ми приїхали, а бунгало там і близько немає, це був просто гараж. На сайті було вказано, що на нас чекає кондиціонер, Wi-Fi, гарячий душ, але насправді там навіть холодної води не було. Щоб помитися, треба було набирати воду з колодязя. Вода жовтого кольору. Від побаченого я ледь не заплакала. Спочатку ми хотіли сваритися із власниками й шукати нове житло, але були настільки втомлені, що вирішили все-таки лягти поспати.

Через декілька годин я прокинулась, вийшла на подвір’я й бачу, що дівчата вже разом із власниками п’ють банановий самогон і бананове пиво, жують листя ката (працює, як легкий амфетамін, тому далекобійники часто жують його разом із жуйкою за кермом, аби не заснути) та слухають музику.

Оксана: Власники надурили нас із житлом, виставивши фейкові фото, але зрештою вони виявились привітними людьми, які познайомили нас із місцевою культурою. Власниця будинку – в минулому популярна артистка з Південної Африки. Її кар’єра закінчилась і зараз вона цілими днями сидить удома, п’є пиво та жує листя ката.

Їли за 50 гривень на трьох і жили в умовах екстремальної економії

Таня: Ми не зупинялися в туристичних готелях і не їли в ресторанах, хоча все це там є. Ми були дуже бюджетними туристами: жили за каучсерфінгом, їздили автостопом і дуже рідко на автобусах, тому не витрачали гроші на житло та транспорт. Їли там, де місцеві, іноді мали повноцінний прийом їжі лише раз на день. На харчування й цигарки ми вдвох із Вікторією витратили за місяць 50 доларів. А на всю 5-місячну подорож – 1600 доларів разом з авіаквитками та візами. Для нас це був спортивний інтерес і дослідження себе. Було цікаво спробувати виживати в таких умовах.

Для місцевих білі туристи = гроші

Таня: Оскільки ми жили за каучсерфінгом і пересувалися переважно автостопом, то багато спілкувалися з місцевими й запитували в них, що тут варто подивитися, куди поїхати. Відповідно до рекомендацій складали маршрут. В Уганді нас цікавили озеро Вікторія, річка Ніл і національні парки, де можна побачити диких тварин – зебр, жирафів, левів, гіпопотамів, слонів.

Виявилось, що в Уганді одні з найдешевших національних парків. Квиток коштує 40 доларів із людини й на час карантину ціну зменшили вдвічі. А в Кенії й Танзанії за вхід потрібно платити 60–90 доларів. Окрім плати за вхід, потрібно також орендувати авто з водієм або гідом для сафарі, адже пересуватися там дозволено лише автомобілем. Тож кінцева сума може доходити до 300–600 доларів.

Через місцевих знайомих ми знайшли людину, яка зможе нас підвести дешевше. Нам пообіцяли, що за 70 доларів за нами приїде велика машина з відкритим дахом. Але біля входу в Національний парк королеви Єлизавети нас чекав дідусь на седані, з якого точно через кущі не побачиш тварин.

Вікторія: Ми сказали йому, що не хочемо, аби він нас віз, бо нас обманули. Але він переконував, що менш ніж за 200 доларів ми нічого не знайдемо. Рейнджери з парку побачили, що ми довго стоїмо біля воріт і не заїжджаємо, та запитали, що сталося. Ми пояснили їм ситуацію, і вони запропонували нам свою класну сафарі-машину з гідом за 70 доларів. Аби заробити на туристах, там готові запропонувати будь-яку суму.

Також ми зрозуміли, що торгуватись там треба постійно, бо щойно вони бачать білих туристів, завищують ціни. Від суми, яку називають, можна легко скинути 40%.

Всі дуже орієнтовані на туристів, навіть лікар може в будь-який момент побути гідом для іноземця

Оксана: Це стосується навіть супермаркетів. На товарах там часто немає цінників, тому на касі можуть назвати яку завгодно суму.

Таня: Для більшості африканців, яких ми зустрічали, біла людина = гроші. Коли тобі потрібна допомога, вони її надають, а потім хочуть за це плату. У них просто в голові не вкладається, що ти можеш бути білий і без грошей.

Вікторія: Особливо складно було з дітьми. Часто вони довго йшли за нами вулицею та кричали: «Мамо, дай грошей!». Одного разу ми були дуже стомлені, голодні та хотіли пити. Сіли біля дороги, а місцеві почали до нас підходити та просити грошей. Ми намагалися пояснити, що в нас самих нічого немає, але вони не розуміли, як це можливо.

Оксана: До нас почали сходитися натовпами та нависати над нами. Ми почали їх знімати на камеру, а вони стали тікати й запитувати, навіщо ми знімаємо. Але коли ми запитали, чому вони над нами стоять, вони нічого не змогли відповісти.

Вікторія: Якось ми стопили машину, щоб проїхати 10 кілометрів до сусіднього містечка. Зупинився чоловік, який виявився лікарем із місцевої лікарні. Він запитав, куди ми прямуємо та з радістю погодився підвезти безкоштовно. Але дорогою постійно пропонував нам варіанти можливих екскурсій і подорожей, які він, лікар, може нам організувати. Вже порахував, скільки треба буде закинути за бензин і про кузена згадав, який теж може щось там показати. Всі дуже орієнтовані на туристів, навіть лікар може в будь-який момент побути гідом для іноземця. Ми із ввічливості взяли контакт, але з приводу екскурсії так і не подзвонили. Інколи було дуже складно витримати постійний тиск місцевих, які хотіли нам щось продати.

Платити треба там за все – за вхід у будь-який парк чи до водоспаду. Навіть у найбільш забитому селі чи поселеннях племен є людина, яка говорить англійською й усе тобі покаже та розкаже. Та після цього попросить грошей.

Оксана: Але були й люди, які від щирого серця хотіли нам щось показати. Переважно це люди, які вже побували у Європі чи Америці.

Таня: Люди там дуже емоційні, вони постійно з тобою комунікують. Кожен, хто проходить повз, обов’язково запитує, як справи, звідки ти та куди прямуєш. У тебе абсолютно немає особистого простору, тому іноді хочеться заховатися від усіх. Але з часом ми просто звикли до цього, зловили дзен і почали ігнорувати місцевих, коли не хотіли з ними спілкуватися. Також звикли казати «ні» на їхні пропозиції. А от для них це було дуже незвично й незрозуміло, мовляв, я тут до вас звертаюся, а ви мене не чуєте.

Вікторія: Пам’ятаю, коли ми тільки приїхали в село, я йшла ринком і намагалася всім посміхатися й усім своїм виглядом показувати, що не маю поганих намірів і не хочу конфліктів. Річ у тім, що угандійці дуже імпульсивні й спершу може здатися, що вони проявляють агресію до тебе. Насправді це не так, це просто їхня манера спілкування.

Таня: У нас не було проблем із житлом за каучсерфінгом, нам траплялися лише прекрасні люди. Але знайти хости можна не скрізь. Зазвичай ми відправляли їм наше стандартне повідомлення про те, хто ми та куди їдемо, змінюючи лише ім’я хосту. Намагалися обирали тільки господарів із великою кількістю відгуків. У великих містах завжди вдавалося знайти житло.

Вікторія: Цікава ситуація була в Танзанії в Дар-ес-Саламі, де досить сильний уплив ісламської культури. Декілька разів чоловіки погоджувалися нас прийняти, але знімали для нас хостел. Вони були не проти поспілкуватися, кликали нас на вечерю та на прогулянки. Один хлопець навіть запросив нас на вечерю до себе додому, але потім ми мали піти ночувати в хостел. Схоже, в них не заведено залишатися з жінками вдома на ніч.

Оксана: У Дар-ес-Саламі взагалі цікава ситуація з каучсерфінгом. Таке враження, що вони всі одне одного знають. Коли ми зупинялись в одного каучсерфера й казали, що далі переїжджаємо до іншого, вони запитували нас, хто це, і зідзвонювались.

Вікторія: Декілька разів ми ночували в Танзанії просто на пляжі. Погода для цього комфортна, та й із гігієною проблем не виникало. Ми могли вільно зайти в будь-який готель, сходити в душ і взяти гарячої води. У персоналу не виникало до нас питань, адже ми білі.

Доводилося чекати годину, поки хтось погодиться підвезти нас безкоштовно

Таня: В Уганді ми намагалися їздити автостопом, але лише один раз нас безкоштовно підвіз чоловік, який переїхав з Австралії. Місцеві білих людей безкоштовно підвозять неохоче. Їм незрозуміло, як це – ти так далеко приїхав і не маєш із собою грошей?

Тому в Уганді ми переважно їздили автобусами. Вони дуже дешеві, за кілька доларів можна було проїхати кількасот кілометрів.

Вікторія: Звісно, умови там жахливі. У 12-місному бусі їде 30–35 людей із купою дітей, курей і речей. Усі навалюються на тебе й сідають на голову. Проїхатись в автобусі – це вже ціла пригода.

Таня: У Кенії, Замбії й Танзанії ми подорожували лише автостопом безкоштовно. Коли люди чули, що в нас немає грошей, дехто починав сміятися, бо думав, що це жарт і знущання. Іноді доводилось чекати годину, поки хтось погодиться підвезти нас не за гроші. З цими людьми ми спілкувалися, обмінювались контактами та продовжували підтримувати зв’язок. Іноді вони запрошували в них переночувати.

Вікторія: Труднощів додавала наполегливість таксистів і водіїв маршруток. Коли вони бачили, що ми намагаємося зловити машину, просто оточували нас, загороджували шлях і переконували їхати з ними. Доводилося брати в руки рюкзаки й переходити в інше місце.

Оксана: Нам було не принципово їздити безкоштовно, але ми не знали, скільки ще пробудемо в Африці, тому жили в режимі суперекономії. Ми взяли ноутбуки, щоб мати можливість підробляти віддалено, але це було майже неможливо через відсутність інтернету.

Таня: У порівнянні з дикою Угандою, Найробі був справжнім мегаполісом: там багато дорогих готелів, гольф-клуби, охайні парки. А люди на вулицях узагалі не звертають на тебе увагу.

Вікторія: В Уганді нам казали, що в Найробі люди злі, їх треба остерігатися, інакше нас обкрадуть і переріжуть горло. Але нічого такого ми взагалі не помітили. Кенійців не дуже люблять у сусідніх країнах, можливо, це через те, що вони є шовіністами, це відчувалося у спілкуванні з ними. Річ у тім, що Кенія зараз – це країна, яка чи не найшвидше розвивається серед усіх африканських країн.

Таня: У Найробі ми жили за каучсерфінгом у гетто під містом. Коли наш знайомий кенієць, із яким ми познайомились через Instagram, про це дізнався, він був шокований і попросив свого друга-айтішника, щоб той поселив нас у себе на три дні. Хлопці з нами тусили, показували нам місто, всюди підвозили, годували, показували свій стиль життя.

Вікторія: У Кенії дуже відчутний уплив американської культури: вони слухають американську музику, копіюють стиль одягу, спілкування.

Не можу ще не розказати про секс-туризм на південному узбережжі Кенії. Коли ми приїхали в Момбасу, то просто потерпали від уваги темношкірих хлопців, які пропонували нам секс-послуги. Там існує поняття beach boy – це хлопець, який і надає секс-послуги, і може провести екскурсію, і за купівлями сходить. Так само працюють і дівчата. Там це вважається нормальним і навіть престижним. Тому в Момбасі, а особливо на Діані Біч, часто можна побачити двадцятирічного темношкірого хлопця, який прогулюється за ручку із сімдесятирічною білою жінкою.

Одне з найсильніших вражень – день із племенем збирачів-полювальників

Оксана: У Танзанію до мене приїхав хлопець, тому ми з дівчатами розділилися й подорожували країною окремо. Танзанія насичена неймовірно красивими природними місцями, 80% країни – це національні парки. Зайти туди безкоштовно неможливо, але ми із хлопцем намагалися за навігатором знайти лазівки. Якщо ж нас знаходили місцеві рейнджери, ми говорили їм, що з туристичної агенції та розвідуємо маршрут, аби потім привезти сюди туристів. Так нам робили велику знижку.

Одного разу ми взяли в оренду велосипеди й відправилися на рожеве озеро Натрон із засоленими мертвими птахами. Маршрут до озера пролягав біля національного парку «Нгоро-Нгоро» та мав зайняти приблизно два дні. Але через спеку вже за годину в нас здулися шини на велосипедах. Людей поруч не було, навколо – савана.

Таня: Одне з найсильніших вражень у Танзанії у нас із Вікторією – це відвідування племені збирачів-полювальників Хадза, де від цивілізації були хіба що шорти. Через знайомих з автостопа ми знайшли гіда, який підвіз нас до племені та розповів усе про них. Ці люди живуть у кущах, вони постійно пересуваються, тому їхнє житло – це шалаші з гілок, вони сплять на землі й розпалюють багаття паличками з допомогою тертя. Їдять те, що зловили, а якщо нічого не зловили, харчуються ягодами, грибами та медом

За відвідування представники племені нічого не отримують. Гроші з туристів ідуть гіду й державі. Вона своєю чергою консервує їх територію існування, дозволяє так жити й полювати, хоча загалом полювання у країні заборонене. Ми помітили, як гід розраховувався із представниками племені величезним пакетом марихуани. Їй вони були дуже раді, а гроші не розуміють.

Ми заробляли, знімаючи оголені фото для Patreon

Таня: Коли ми приїхали в Туреччину, стали отримувати купу брудних повідомлень від турків: нас запитували, скільки ми коштуємо, пропонували платити нам гроші. Тоді ми подумали, що на такі повідомлення можна було б просто відповідати посиланням на ресурс для збору коштів. (сміється)

Ми зробили акаунт із можливістю підписки на 5 та 15 доларів і стали розповідати там усе про Африку. Жоден турок так і не підписався, але це зробили деякі наші друзі. Перший місяць ми дуже старалися детально описувати подорож, усілякі лайфхаки, бюджет. Потім зрозуміли, що це складно робити системно в умовах, коли постійно переїжджаєш, утомлюєшся й немає стабільного інтернету.

Вікторія: Одного разу в Танзанії ми з Танею вирішили робили оголені фото на красивому скелястому пляжі. Потрапити туди можна було через сходи. Поки ми фотографувалися, до сходів почали сходитися рибаки. У той момент я була гола, тому мені стало дуже некомфортно перед цими людьми, але вони проходили повз мене, навіть не звертаючи увагу. Ми дуже здивувалися, але попросили одного з них попозувати й удати, що ми з ним разом ідемо сходами. Він погодився. Так ми зробили декілька оголених фото з рибаками.

Ми розуміли, що Instagram такий контент цензуруватиме, але поділитись ним хотілося. Тому вирішили, що будемо створювати подібні фото для Patreon і зробили для цього рубрику Into the wild. За 15 доларів патрони отримували доступ до нашого артпроєкту.

Якось ми навіть сфотографувалися голими із представниками дикого племені збирачів-полювальників. Спочатку провели з ними пів дня, а потім запитали гіда, чи нормально буде їм таке запропонувати. Він запитав про це в них і відповів, що ті не проти. Вони попросили нас лише відійти від жінок і дітей. Наші українські підписники не могли зрозуміти, як нас там не з’їли, а ми взагалі не відчували жодної небезпеки – спокійно домовилися та сфотографувалися.

Якщо спочатку ми заробляли на Patreon десь 150 доларів на місяць, то згодом нам стали донатити до 400 доларів. Це допомогло нам покрити вартість квитків додому.

Вікторія: Той досвід, який ми отримали в Африці, не для кожного. Там постійно потрібно було думати, де їсти, ночувати, як доїхати. Часто було незрозуміло, дістанемось ми сьогодні до місця призначення чи ні, буде в нас їжа чи ми доїдатимемо хлібці. Для мене найбільша цінність Африки в тому, що вона навчила шукати вихід із різних ситуацій. Це допомогло дуже сильно прокачати фізичну та психологічну витривалість. Тепер побутові проблеми в Києві більше не здаються такими серйозними.