Камера спостереженняКамера спостереження: недосконалість та абсурд Києва на фото Станіслава Ясинського

  Тато подарував камеру, коли мені виповнилося шість. Це була «Смена-8», я знімав усе, що впадало в очі, аж поки не побачив по чорно-білому телевізору в бабусі, як дядько десь у Швейцарії фотографує квіти. У кінці 80-х він використовував гнучкі світлодіодні світильники, маленькі прожектори та фантастичні камери, і його фотки були як класичний живопис. Тоді я почав розуміти, що не все так просто. І от це позбавлення простоти позбавило мене радості. Я лишив «Смену» і попросив купити мені «Зеніт».

Тепер я розумію, що «Смена» була нічим не гіршою, ніж мої нинішні камери. Із виставок найкраще пам’ятаю тільки свій щенячий захват від того, що мою фотку 30 на 40 якийсь відчайдух витягнув зі скляної рами в кафе «Дзиґа» – і вкрав.  Найбільший успіх художника – не коли купують роботи, а коли їх крадуть.

На щастя, я ніколи не був професійним фотографом. Тож спокійно міг дозволити собі знімати для власного задоволення. Мало кому випадає таке щастя. Єдина проблема – у мене не виходить перейти на цифру. Я намагався, але на фотках щось зникає. Тож маю постійно мати запас плівки. Із року в рік те саме – друзі везуть бобіни Ілфорда з Нью-Йорка, де ця плівка набагато дешевша. Знімаєш, проявляєш, скануєш, дивишся, як на камері прибувають подряпини, як дорожчає плівка. Але це такий витончений наркотик, що зітрибнути з нього не вдається.