Спецпроєкти10 безглуздих відмовок, аби не розвиватися

У 2017 році я організувала краудфандингову платформу для оплати витрат останнього семестру в Німеччині. І це було ніяково. Я не люблю просити про допомогу й завжди це відкладаю. Та побороти всі страхи й сумніви мене змусив прорахунок «найстрашнішого» сценарію: що, як мені ніхто не перерахує кошти?

У результаті я не почула жодного висміювання цієї ідеї. Навіть навпаки, однокурсники часто цікавилися, як ідуть справи, хвалили за відважність. А подруга надто часто пригощала вечерями, я все це помічала й досі дуже ціную. Я вважаю, що всі ми люди й буваємо в абсолютно різних ситуаціях.

Звісно, мені не подобається, коли людям не заходять мої ідеї. Проте професія архітектора нерозривно пов’язана із критикою з боку колег, керівників проєктів, будівельників і замовників. З часом я навчилася сприймати все більш об’єктивно. У цьому допомагає розуміння співрозмовника, його мотивів. Якщо ж на початкових етапах я бачу абсолютне неприйняття своїх ідей – припиняю нашу співпрацю.

Після близько 4 років в одній із найкращих юридичних фірм України – «Василь Кисіль і Партнери» – я звільнився та пішов працювати в урядову структуру UkraineInvest. Там я координував напрям із розв’язання проблемних питань інвесторів з органами влади в реалізації інвестиційних проєктів в Україні.

Було страшно йти зі стабільної роботи у приватному секторі, де панують зрозумілі та логічні правила гри. Та ще й потрапляти в середовище, яке є доволі ворожим до нового. Але я розумів, що жалкуватиму, якщо не спробую. Наважитися на зміну сфери роботи мені допомогло чітке усвідомлення, що ніхто, окрім мене самого, не несе відповідальності за те, яким буде мій життєвий шлях. Додавала впевненості також підтримка батьків і друзів.

Перші пів року в уряді було непросто. Я ніби потрапив у якийсь інший всесвіт зі своїми законами та порядками. Часом було важко зрозуміти логіку та мотивацію вчинків людей. Я собі тоді казав, що якщо вдасться досягати результатів у таких умовах, то, у принципі, у цьому житті взагалі нема чого боятися.

Найважливіше, що я отримав у той період, це масштаб проєктів і можливість упливати на позитивні зміни у країні. Одразу зрозумів, що мені необхідно швидко поглиблювати експертизу в різних галузях економіки й права, навчитися краще розуміти інших людей, розвивати навички комунікації, розбиратися, як влаштована та працює система – і все це одночасно. Довелося багато працювати та розвивати в собі культуру «бери й роби». Хоча я більше не працюю в уряді, цей досвід є надзвичайно цінним. І йдеться не суто про здобуті професійні навички, а радше про дуже різних людей, з якими пощастило взаємодіяти, і життєві ситуації, у яких ми опинялися разом. Іноді мені здається, що у свої 26 я вже готовий написати мемуари або збірку спогадів про ці два роки урядової роботи.

Понад 13 років я займаюся захистом прав людей з інвалідністю та є лідеркою Громадської організації «Група активної реабілітації», де ми надаємо послуги людям, які отримали складні ураження спинного мозку й пересуваються на колісному кріслі. У травні цього року виповниться 15 років, як я сама пересуваюся на колясці.

Моя багаторічна дружба з Ukrainian Fashion Week привела до ідеї проєкту Fashion Inclusia. Уже протягом трьох сезонів майстрині візажу готують моделей до показів, а на останньому UFW до нас також долучилася дівчина-фотографка. Це лідерки «Активної реабілітації», які живуть повноцінним життям і мають інвалідність. Ми плануємо розширення, і тому я подалася на грант мобільності від House of Europe, який виграла, і завдяки якому відвідала тиждень моди в Парижі.

Я люблю йти назустріч своїм страхам. Але, звісно, перед програмою були деякі переживання. Мені важливо знайти доступне місце проживання, а це не завжди легко та дешево. Крім того, треба прокласти зручний маршрут у новому місці. До речі, за кордоном Google Maps за запитом wheelchair user видає маршрути, якими можна пересуватися на колісному кріслі. В Україні були та є спроби створити подібне, але тотальна недоступність робить мапу дуже обмеженою. У Парижі також можна зручно пересуватися громадським транспортом, особливо наземним, його легкодоступність просто вражає. Інший варіант для пересування за кордоном, це таксі, яким ми користувалися завдяки гранту.

У 2015 я вступила на магістерську програму в місті Дессау. Я змогла поїхати на навчання завдяки фінансовій підтримці батьків і, за законом Німеччини, цих грошей вистачило б лише на рік. Проте з грантами «Еразмусу», літніми стажуваннями, власними проєктами та постійним режимом економії я розтягнула ці кошти на 2,5 роки.

Не скажу, що фінансові складнощі були сюрпризом, швидше були звичними для студентських часів і мотивували викручуватись. Тому я зважилась вести власні курси графіки, поки була на канікулах у Києві. А коли не мала часу працювати під час диплому – організувала краудфандинг для оплати витрат останнього семестру в Німеччині.

Це була авантюра, змішана з відчаєм. Я не отримала гранту від університету й поставила мету – зробити сайт із краудфандингом, аби профінансувати мій останній семестр. Концепцію платформи я сформулювала навколо порівняння, яке висловив архітектор Філіп Джонсон: професія архітектора подібна до проституції, адже нам усім платять за те, щоби ми реалізували чиїсь бажання. Якщо хтось хотів, щоб я намалювала якусь непристойність на фінальних планшетах на захисті – без проблем, заплатіть, і я зроблю це! На моєму сайті також можна було замовити архітектурні листівки з моїми кресленнями. На жаль, німецькі грантодавці, яким я надіслала лінк на сайт, виявилися без почуття гумору.

У мене завжди була цікавість і потреба розширювати свою картину світу, краще розуміти суспільство. Весною 2014 року я був волонтером штабу Лесі Оробець, разом ми їздили мікрорайонами Подолу та спілкувалися з виборцями. Тоді я зрозумів, що не розумію проблем місцевих жителів і буквально не знаю, що відбувається навколо. А для демократичного суспільства дуже важливо розвивати культуру добросусідства та локальні ком’юніті.

Так, у серпні 2014 року народилася спільнота сусідів Подолу «Подоляночки», де зараз 5000 активних учасників. Це ефективний інструмент для групового зв’язку та взаємодії між сусідами. Наприклад, люди можуть організуватися на захист проти знесення історичної пам’ятки.

Коли «Подоляночці» було пів року, народився публічний простір «Самосад». На його місці був пустир із будівельним сміттям площею десь 100 метрів квадратних. Референсом для нашого проєкту стала берлінська ініціатива «Сад принцес» із рослинами в дерев’яних ящиках. До реалізації долучалися всі: одна сусідка шукала бокси на «Житньому», хтось приносив розсаду та ґрунт. Ми створили простір за мінімальний бюджет і в короткий термін 2015-го року. Я реалізую ці проєкти, бо мені дуже подобається допомагати людям. Такі ініціативи допомагають перетворити людей із residents у citiezens або ж із мешканців у свідомих громадян.

«Самосад» – це гарний приклад публічного простору, по-справжньому партисипативного проєкту. Люди є співтворцями проєкту, вони ж стають його майбутніми захисниками. Це також простір для нетворкінгу та зустрічі сусідів, навколо нього почала формуватися спільнота. Саме там перезнайомилося багато молодих батьків, які тепер допомагають дивитися за дітьми одне одного.

У процесі створення «Самосаду» були моменти втоми від роботи. У 2016 році, наприклад, була посуха й виникли проблеми з водою. Та завдяки тому, що ми пережили труднощі й не кинули ідею, у нас збільшилося вікно можливостей. Як відомо, швидко – це повільно, але кожного дня. Ще важливо не забувати, що краще зробити проєкт сталим, а не відразу дуже красивим.

Я народилася в селі Мрин Чернігівської області. Навчаюся на аспірантурі в Інституті фізики напівпровідників ім. В.Є. Лашкарьова. Моя спеціальність – «Прикладна фізика та наноматеріали». За сумісництвом викладаю на кафедрі «Фізико-математичних наук» у НаУКМА: навчаю першокурсників проводити експерименти.

Я працюю над дисертацією, для якої необхідні наукові дослідження. На жаль, з певних причин деякі з них неможливо провести в Україні. Але мені пощастило: я виграла грант мобільності «House of Europe» та на 28 днів поїхала в Хемніцький технічний університет у Німеччині.

Я сумнівалася, чи моя заявка на грант узагалі пройде конкурсний відбір. До того ж були сумніви щодо рівня знань і можливого мовного бар’єра. Але я весь час мала підтримку зі сторони свого наукового керівника в Україні, тимчасового наукового керівника в Хемніцькому університеті, зі сторони колег і близьких. У період найбільших сумнівів це додавало сил не здаватися.

Аби отримати максимум від цього досвіду, ми з науковим керівником чітко визначили завдання, які потрібно встигнути виконати за період перебування в Німеччині. Я наперед знала, що отриманий закордонний досвід знайде своє застосування в Україні.

У результаті я дослідила оптичні властивості нанорозмірних об’єктів у різних полімерах (для моєї наукової роботи). Отримала досвід роботи в інноваційній закордонній лабораторії й побачила, як влаштований сучасний освітній процес. Мене вразила технічна база університету, доступність і відкритість лабораторій і приладів: мене, незнайому людину, швидко навчили всім користуватися та дали вільний доступ до обладнання. Вразило й те, що кожного тижня мій університетський відділ влаштовував семінари для аспірантів і дипломників, на які треба було приносити короткий звіт із роботи за тиждень.

Я займаюсь графічним дизайном близько 15 років. Працювала в Києві в дизайн-студії Artemov Artel, потім поїхала з чоловіком у Дублін, де два роки працювала в IT. Після цього ми переїхали в Лондон, де я рік пробувала себе у флористиці. Тоді я стала асистенткою крутого книжкового дизайнера Міші Анікста. Коли ми повернулися до Києва, у мене народилося троє дітей, я перейшла на фріланс, а ще навчалася у школі урбаністики Canactions, зайнялася урбаністикою та почала викладати в Харківській школі архітектури.

І так, я дійсно нічого не встигаю. Але я себе заспокоюю тим, що все встигнути не можливо. Якщо ти багато працюєш, то мусиш змиритися, що вдома «срач» і ти постійно не висипаєшся. І що дітей можна погодувати в Novus.

Був час, коли я подумала, що треба кинути роботу й займатись дітьми та побутом. Але мені стало шкода все кидати, такий спосіб життя навряд чи зробить мене щасливою. Тому я вирішила, що варто розділити робочий та особистий час і не брати в руки телефон після 20:00.

Усе почалося з почуттів. Я закохалася в іноземця, єдиною спільною мовою в нас була англійська. Яку я, звісно, не знала. У школі мені здавалося, що вона мені не потрібна та я просто ніколи не зможу її вивчити. І так до 21 року, поки не сталося кохання й моє життя змінилося. Я дуже соромилася розмовляти, мені було дивно говорити із хлопцем англійською, якої я не знала. У результаті я писала слова в Google-перекладачі та показувала йому екран. Звісно, було дуже багато непорозумінь, нічого не виходило. Але я запам’ятовувала ті фрази з Google-перекладача: як вони пишуться, вимовляються, читаються.

Так, крок за кроком, я якось вивчила англійську. І почала подорожувати, тому що перестала боятися, що в іншій країні мене не зрозуміють чи я не зможу попросити допомоги в екстреній ситуації. Так я вперше поїхала в Бангкок, а звідти на Пхукет у Таїланді. Там ми з друзями вирішили відкрити свій бар. У мене вже був досвід – до того я п’ять років працювала в київському барі. Для нового проєкту ми орендували приміщення, знайшли перекладача з англійської на тайську та почали бізнес. Нагадую, що англійську ні я, ні мої друзі досконало не знали. Але бажання досягти нашої мрії перемагало всі страхи, бюрократію та непорозуміння.

У новому барі я не могла, як у Києві, «перекинути» гостя на іншого бармена через незнання мови. Переді мною сидів гість, мій хліб, який п’є мій коктейль і хоче добре провести час. У подібній ситуації мене ніхто не врятує: я маю сама «піднатиснути», напружити свій мозок і постійно вчити мову. Крок за кроком.

Я пішла в декретну відпустку, коли народився мій онук. Він підростав, а я вже морально не змогла повернутися на своє попереднє місце роботи. За час декрету мою посаду скасували, я мала стати звичайним клерком, який вчить молодь писати накази. Мене це не влаштовувало, я звільнилася.

Я намагалася зрозуміти, чим хочу займатися й почала з англійської. Для мене це, звичайно, було проблематично. У 51 рік мені не дуже хотілося знову вчитися, але моя родина підштовхнула мене одним-єдиним питанням: «А що ж робитимеш далі?». Так почався мій шлях до вивчення мови, створення каналу «Бабушка 2.0» та власних проєктів.

Спершу я ходила на курси, але мені не підійшов їхній жорсткий графік. Тому ми з подругами почали проводити онлайн-зустрічі у Скайпі, де разом читали, дивилися фільми та розповідали про них англійською. А потім три роки я ділилася досвідом із вивчення англійської мови з нуля в «Життєлюбі». Найстаршій моїй учениці було понад 80 років.

У мене є особистий проєкт «Кейс із Ніною Дрозд», який я веду вже другий рік. Це терапевтична десятиденна ініціатива в закритій групі в Facebook, де ми виконуємо певні завдання. Наша компанія учасників, десь 10–12 людей, дуже тісно спілкується. Ми разом подорожуємо, виходимо у прямі ефіри, робимо zoom-вечірки.

На ютуб-каналі «Бабушка 2.0» я разом із 73-річною подругою започаткували рубрику SmartШкола 60+. Знімаємо ролики, ділимося своїм досвідом із цифрової грамотності, розбираємося з різними функціями смартфонів. Адже сучасне життя без девайсів уже неможливе. Моїм ровесникам теж потрібно вміти в селфі зробити, і в TikTok ролики розміщати, і до лікаря записатися, і комунальні сплатити.

Моя місія – ділитися тим, що я знаю й через що пройшла сама. Звісно, у мене теж були сумніви, коли я вперше ставала перед камерою. Але зараз я отримую величезне задоволення від прямих ефірів.

Я працюю вчителькою англійської мови в невеликому містечку Новомиколаївка Запорізької області. Люблю свою роботу, постійно в пошуках способів вдосконалення професійних здібностей. Для вчителя іноземної мови найкращий шлях розвитку – це спілкування з носіями мови. Тому я завжди мріяла про подорож до Великої Британії, але озвучувала її як жарт, бо це здавалася мені нереальним.

Якось я натрапила на оголошення від House of Europe, у якому йшлося про надання гранту на освітню подорож! Звісно, я вже не змогла пройти повз. Декілька днів я все перечитувала, виписувала необхідні умови, ретельно аналізувала свої можливості. Розпочався період сумнівів, але моє бажання було сильнішим, я вирішила все детально спланувати.

Почала з найскладнішого для мене – вибору школи англійської мови. З невеликого переліку доступних узимку курсів я обрала мовну школу Inlingua в Единбурзі, Шотландія. Зв’язалася зі школою, спланувала подорож. Анкету для гранту я заповнювала в останні хвилини останнього дня!

Про позитивне рішення щодо моєї заявки я навіть не думала. Емоції переповнювали, а ще було нерозуміння, що робити далі? Я почала планувати вже реальну поїздку й зіткнулась з усіма справжніми труднощами. І перше – це віза. Я навіть і не замислювалась, подаючи заявку на грант, що Велика Британія вимагає візи для в’їзду. І отримати її не так і легко: великий список документів, немаленька вартість і ризик отримати відмову.

І тут я дуже вдячна своєму сину та доньці, які не дали мені зійти з цього тривалого шляху до цілі. Вони мене підштовхували, говорили, що все в мене вийде. Я також не мала досвіду в роботі з іноземними сайтами: зібрати документи для візи, забронювати житло, літак, автобуси. І в цій частині мені дуже допоміг мій син.