Кожен із нас у дитинстві читав казки й знає, що у фіналі справедливість обов’язково переможе. Злочинці будуть покарані, на відважних захисників чекатиме пів королівства, а закохані обов’язково будуть разом до кінця своїх днів. Але в житті все не так просто і за справедливість потрібно боротися.

Щоб історії реальних людей мали щасливий фінал, міжнародна правозахисна організація Amnesty International щороку проводить Марафон написання листів – подію, яка об’єднує мільйони небайдужих людей у всьому світі. Цього року марафон присвячено молоді, що змінює цей світ на краще і чиї права опинилися під загрозою.

The Village Україна спільно з Amnesty International вирішили пофантазувати, як виглядали б реальні історії людей у світі казок. Написати їх нам допомогла дитяча письменниця Таня Поставна.

Усі наші казки об’єднує одне – недописаний фінал. І кожен з нас може вплинути на те, як закінчаться ці історії: долучіться до марафону своїм голосом.

1.

Хлопчик, що любить співати

казка з Південного Судану

кщо взяти в руки глобус, знайти на ньому Україну, а потім спуститись поглядом трохи нижче – уздовж 29-го меридіану – то можна потрапити в Південний Судан. Саме там живе хлопчик на ім’я Маґаї.

кщо взяти в руки глобус, знайти на ньому Україну, а потім спуститись поглядом трохи нижче – уздовж

29-го меридіану – то можна потрапити в Південний Судан. Саме там живе хлопчик на ім’я Маґаї.

Із самого дитинства Маґаї любив співати. І не абиякі пісні, а надихаючі госпели – пісні про бога. Йому подобалось, що, коли люди співають госпели, вони завжди в доброму гуморі. Це був його маленький секрет: коли немає настрою чи трапилось щось сумне, варто просто заспівати. І навколо стане світліше.

Маґаї з родиною жили дуже бідно. Так само жили їхні сусіди, та й узагалі майже всі, кого Маґаї тільки доводилось зустрічати в Південному Судані. Навіть у їхній школі було так бідно, що учні деколи сиділи прямо на підлозі. Маґаї так хотілося зробити життя простих людей щасливішим, що, коли йому виповнилося 15 років, він зібрав батьків і сказав таке: «Коли я виросту, то обов’язково стану президентом, щоб допомагати людям!». Це була мрія дитини з добрим серцем.

Та одного дня все змінилось. Маґаї застав удома небезпечну суперечку між його двоюрідним братом і сусідським хлопцем. Він намагався зупинити бійку, але сусід дістав зброю і почав погрожувати братам. Маґаї не на жарт перелякався. Тоді він взяв татів пістолет і вистрелив кілька разів у землю, щоб налякати і зупинити хлопця. Та сталося непередбачуване: одна з куль відскочила від землі й поранила його брата. Лікарі робили все, що могли, але брат Маґаї покинув його.

Маґаї був у розпачі. Він навіть не встиг попрощатися з братом, бо хлопці у формі схопили його під руки й кинули до в’язниці. Ще вчора він спав удома з мамою і татом, а тепер все, що у нього було, – це холодна підлога і залізні ґрати. Та погані новини не ходять поодинці, скоро Маґаї довелося почути найстрашніше – вирок судді.

«Маґаї Матіоп Нґонґ засуджується до страти через повішення».

«Це нещасний випадок! Мені всього 15!..» – кричав Маґаї, але його ніхто не слухав. Тоді навколо залунали й інші голоси:

Як так?!

Хіба можна засудити до смертної кари дитину?

А як же закон? Права людини!

Чому хлопцю не дали адвоката?..

Ці питання лунали так голосно, що їх почули всюди: від Франції до Канади, від Австралії та Бразилії і навіть далі. Голосів ставало все більше й більше, вони лунали все голосніше й голосніше, та влада Південного Судану так і не скасувала свого жорстокого вироку. І ось уже два роки поспіль Маґаї зустрічає свій день народження в порожній тюремній камері, чекаючи на страту. Він і далі співає госпели. Бо це його маленький секрет – секрет, який допомагає йому жити.

Допиши закінчення цієї казки разом із Amnesty International!

Допиши закінчення цієї казки разом з Amnesty International!

2.

Дванадцять посмішок для Оксани

казка з України

іколи не можна наперед сказати, де і коли виникне нова казка. Наприклад, ця казка трапилась зовсім поруч, по сусідству з одним із нас. У мальовничій країні під назвою Україна. І почалась вона з того, що одного дня Оксана зустріла Самуїла.

іколи не можна наперед сказати, де і коли виникне нова казка. Наприклад, ця казка трапилася зовсім поруч

по сусідству з одним із нас. У мальовничій країні під назвою Україна. І почалася вона з того, що Оксана завітала недільного ранку до церкви.

Оксана навіть не підозрювала, що цей день назавжди змінить її життя. Щойно їх погляди перетнулись, стало зрозуміло: вони обов’язково будуть разом. Так і сталося. Вже за кілька днів Самуїл з букетом червоних троянд прийшов до батьків Оксани, аби просити її руки. А менш ніж за рік Оксана і Самуїл побралися.

Першою в подружжя з’явилася донечка Ганнуся. Слідом за Ганнусею народилася Лія, а потім Єфрем, Єва та Іосиф. Життя мами-Оксани стало у п’ять разів важчим, але й у п’ять разів щасливішим. Вона прокидалася на світанку, щоб встигнути приготувати всім сніданок, зібрати дітей у школу, а після занять відвести малечу на заняття музикою і живописом. Вечорами вона мало не падала від утоми, але коли дивилась на усміхнених дітей, що тихенько спали у своїх ліжечках, то сили з’являлися знову. Вона знала: якщо Бог дав діточок, то дасть і сил їх виховати. Урешті-решт, вони із Самуїлом завжди мріяли про велику родину. Саме тому пізніше Оксана народила іще сімох дітей! Двох чудових хлопчиків і п’ять дівчат.

Так вони й жили. Діти вчилися, малювали та грали на музичних інструментах. Час від часу до них навіть приїздили журналісти, щоб на всю країну розповісти про їхню велику і дружню родину. Але було дещо, чого так і не показали журналісти у своїх телесюжетах, – як за зачиненими дверима Самуїл б’є Оксану.

Двадцять років Оксана не наважувалася про це заговорити. Вона з дітьми страждали від психологічного, економічного і фізичного насилля з боку Самуїла, яке почалося вже за місяць після весілля. Протягом усіх цих років Оксані було так страшно, що сама думка про те, аби піти в поліцію, здавалась їй загрозливою і небезпечною. А коли вона нарешті знайшла в собі сили розлучитися з чоловіком і зізнатися про все в поліції, її так ніхто й не захистив. Попри заборону суду наближатися до родини, Самуїл і далі живе з Оксаною і дітьми під одним дахом. Вона з дітьми стали ще сильніше боятися і ще тривожніше спати. Насилля продовжується, а поліція і далі ігнорує звернення Оксани й не робить нічого для виконання рішень суду.

Сотні разів в Оксани опускались руки. Але було дещо, що давало їй сили продовжувати боротьбу. Це підтримка сотень людей, громадських організацій і, найголовніше, дванадцять щирих посмішок її дітей. Сьогодні Оксана налаштована дуже рішуче, вона мріє допомогти не лише собі та дітям, а й іншим жінкам, що опинилися в скрутному положенні. Вона хоче зайнятися психологією і написати книгу. І, звісно, Оксана мріє про те, щоб посмішки завжди сяяли на обличчі її дітей. Заради них вона боротиметься далі. І кожен з нас може їй у цьому допомогти.

Допишемо цю казку разом!

Допишемо цю казку разом!

3.

Одного разу на острові Лесбос

казка з Греції

еякі казки починаються на суші, але ця казка почалась прямісінько посеред Егейського моря. І почалася вона з того, що шторм розхитував маленьку шлюпку, у якій сиділа відважна дівчина на ім’я Сара.

еякі казки починаються на суші, але ця казка почалась прямісінько посеред Егейського моря.

І почалася вона з того, що шторм розхитував маленьку шлюпку, у якій сиділа відважна дівчина на ім’я Сара.

Ще задовго до того шторму в Сари було просте і щасливе життя: вона навчалась, зустрічалася з друзями і мріяла допомагати людям у рідній Сирії. Але сталося найстрашніше – у країні спалахнула війна. Повітря враз сповнилося запаху вогню та пороху, і стало страшно. Рятуючи свої життя, дівчина разом із сестрою та ще шістнадцятьма, такими ж наляканими, людьми скочили в шлюпку і попливли світ за очі. Це була дуже небезпечна подорож! Та коли вітер нарешті стих, вони побачили на горизонті грецький острів Лесбос. Човен уже ледь не потонув, коли відважна Сара із сестрою дотягнули його до берега. Так дві тендітні дівчини врятували вісімнадцять життів.

Та на цьому казка не закінчилась. Вона продовжилася на грецькому острові Лесбос, де Сара зустріла Шона. Але давайте все за порядком.

Переживши небезпечну втечу з країни, Сара зрозуміла: таких, як вона, мільйони. І всі ці люди потребують допомоги. Тож вона вирішила стати волонтеркою, аби допомагати тим, хто тікав із рідної Сирії на грецький острів. Шон також був волонтером. Він, як ніхто інший, розумів почуття Сари, адже його батько колись так само плив морем з рідного В’єтнаму, рятуючись від війни. Болісне минуле привело їх обох на прекрасний острів і об’єднало у найвідважнішу команду рятувальників, яку тільки бачив світ.

Їхня робота була не з легких. Мало не щодня їм доводилось витягати з води повні шлюпки людей, які назавжди покинули свої домівки в пошуках притулку. Вони не хотіли більше дивитися, як човни просто розбиваються і ніхто нічого не робить. Сара і Шон вирішили зробити все можливе, щоб врятувати якомога більше життів. О скільки людей вони врятували! У тих човнах були і дорослі, і діти, і молоді подружні пари, що лише починали своє спільне життя. Завдяки зусиллям Сари та Шона десятки людей тепер мають змогу прокидатися вранці й радіти новому сходу сонця. Нехай і за тисячі кілометрів від рідної землі.

Сара і Шон дуже раділи з того, що їм вдалося врятувати так багато човнів! Але їхня радість у мить закінчилась, коли влада Греції затримала їх за допомогу біженцям. Молодих волонтерів звинуватили у шпигунстві, контрабанді людей і належності до злочинної організації, адже саме через них десятки людей незаконно перетнули грецький кордон. Сто днів довелося провести їм у в’язниці, доки їх відпустили під заставу. Зараз Сарі та Шону загрожує до 25 років позбавлення волі. За те, що вони рятували людські життя.

Допишімо цю казку разом! Бракує саме твого голосу

Допишімо цю казку разом! Бракує саме твого голосу

4.

Ясаман дарує квіти

казка з Ірану

я історія трапилась на Близькому Сході. Там, посеред піску, розкинулось місто Тегеран. На його ринках продавали золотий посуд і солодкі фініки, а дівчата покривали голову хусткою, що називалася хіджаб. У цьому місті жила прекрасна дівчина Ясаман.

я історія трапилась на Близькому Сході. Там, посеред сонця та піску, розкинулось місто Тегеран. На його

ринках продавали золотий посуд і солодкі фініки, а дівчата покривали голову хусткою, що називалася хіджаб. У цьому місті жила прекрасна дівчина Ясаман.

Із самого дитинства Ясаман вирізнялась з-поміж інших дівчат. Вона мала дуже волелюбний характер і обожнювала гуляти під дощем без парасолі. Більше за будь-які іграшки вона любила відчуття, коли вітер грається з її темними косами, а прохолодні свіжі крапельки торкаються волосся та обличчя. Якби ви її тільки бачили! У цілому Ірані не було дівчинки щасливішої за Ясаман під дощем!

Минуло чимало років, і Ясаман перетворилася на справжню східну красуню. Вона, як і раніше, любила дощ, але тепер вона також знала, що після дев’яти років дівчата в Ірані не мають права виходити на вулицю без хіджабу. Про те, аби насолоджуватись вітром у волоссі, не могло бути й мови. Таким був закон. Усе це дуже засмучувало Ясаман. Тож одного разу дівчина вирішила подарувати всім жінкам Ірану надію на те, що в майбутньому в них буде право вибору й вони самі вирішуватимуть, носити їм хіджаб чи ні.

Одного святкового дня Ясаман разом зі своєю мамою вбралися, розчесали волосся і спустились у метро з кошиками, повними прекрасних білих квітів. Широко усміхнені, вони ходили по жіночому вагону, вітали пасажирок зі святом 8 березня і дарували їм квіти.

«Настане день, і кожна з нас буде вільною. Ми самі будемо обирати, що нам одягати... І колись ми зможемо йти поруч: я без хіджабу і ти в хіджабі»

Це було чудове святкування 8 березня! Здавалось, що у вагоні виріс чарівний сад із білих квітів. Жінки дякували й обіймали Ясаман та її мати. Годі було вигадати кращого святкування дня боротьби жінок за свої права і міжнародний мир. Саме цього так хотіли Ясаман і її мама. Миру та рівності.

Та цій історії не судилося завершитися так просто. Наступного ж місяця Ясаман опинилась у в’язниці.

Доки дівчину допитували кілька днів, погрожували і змушували «покаятися» у своїх вчинках, мати Ясаман не знаходила собі місця, бо й гадки не мала, куди поділася донька. Та вже за кілька днів усе стало зрозуміло, коли маму Ясаман також посадили до в’язниці. Вирок шокував весь світ – 16 років ув’язнення. Довгі шістнадцять років життя за ґратами через білі квіти, теплі обійми та волосся без хіджабу.

*    *    *

Чим завершиться ця історія та коли Ясаман зможе знову гуляти під дощем без парасолі та хіджабу – залежить від нас.

Долучайся до марафону. Допишемо цю казку разом!

Долучайся до марафону. Допишемо цю казку разом!

5.

Майрініша пише листи

казка з Китаю

уває таке, що казка долає тисячі кілометрів, перш ніж дістатися до читача. Ця казка саме з таких. Вона почалась у Єгипті, продовжилася в далекому Китаї, а завершиться у Туреччині. Та й хто знає, чи завершиться вона взагалі? А почалося все тоді, коли Їліясицзян закохався в Майрінішу.

уває таке, що казка долає тисячі кілометрів, перш ніж дістатися до читача. Ця казка саме з таких.

Вона почалась у Єгипті, продовжилася в далекому Китаї, а завершиться у Туреччині. Та й хто знає, чи завершиться вона взагалі? А почалося все тоді, коли Їліясицзян закохався в Майрінішу.

Майрініша була ще зовсім юною, коли вперше зустріла Їліясицзяна. Вона щойно вступила до університету в Єгипті й зовсім не планувала закохуватись. Та коли побачила на навчанні цього юнака, то одразу відчула, як метелики лоскочуть їй живіт. Це був початок великого кохання. Зовсім скоро Майрініша та Їліясицзян побралися і здавалось, що немає на світі подружжя щасливішого за них. Коли Майрініші виповнилося 18, у них народилась перша дитина й це була така радість, що годі було бажати чогось іще. Молоді батьки продовжили навчатися і мріяти про те, яким довгим і щасливим буде їхнє сімейне життя. Але одного дня все змінилося. Навколо почали зникати люди.

Далека і могутня країна Китай попросила вислати з Єгипту кілька сотень уйгурів, щоб повернути їх на батьківщину. Майрініша дуже злякалась! Адже її чоловік Їліясицзян також був уйгуром.

Хіба це можливо? Хіба можна просто 
забрати батька із сім’ї?

Де всі ці зниклі люди? Чому про них ніхто нічого
більше не чув?

Навіщо Китай створює концтабори? І що там
роблять з людьми?

Майрініша втратила сон. У новинах розповідали про репресії Китаю проти уйгурів: про страшні умови в таборах, куди влада Китаю відсилає уйгурів на «перевиховання», про зниклих і замучених. Це було так страшно, що Їліясицзян і Майрініша вирішили не чекати, доки прийдуть і по них. Вони надумали покинути все, що у них було, і втекти з Єгипту назавжди. Та сісти в літак Їліясицзяну вже не вдалося. Майрініша саме чекала на другу дитину, коли її коханий зник.

Відтоді Майрініша живе в Туреччині. Вона народила другу дитину, але Їліясицзян так і не побачив, як схожа на нього його донечка. Вже два роки Майрініша пише листи. Пише по всіх усюдах, аби тільки хтось допоміг повернути її чоловіка. Вона досі не знає, де він, але поки у світі не закінчиться папір, чорнило і марки, вона не втрачатиме надії. Майрініша й далі писатиме листи, щоб маленька донечка колись побачила тата.

*    *    *

Пишімо листи разом, і ця казка обов’язково закінчиться добре.

Приєднуйся до марафону листів від Amnesty International!

Приєднуйся до марафону листів від Amnesty International!

AMNESTY INTERNATIONAL – це міжнародна незалежна організація, що фінансується коштом членських внесків і не залучає для своїх кампаній фінансування від урядів. Amnesty International проводить кампанії, вимагаючи від урядів та корпорацій кроків з дотримання прав людини.

Марафон написання листів – найбільша глобальна правозахисна кампанія, що відбувається одночасно в майже 200 країнах. Марафон проводять напередодні Міжнародного дня прав людини, він об'єднує мільйони небайдужих людей у всьому світі. Цього року марафон присвячено молоді, що змінює цей світ на краще і чиї права опинилися під загрозою.

Матеріал підготовлено за підтримки