СпецпроєктиНайбільша дюна, охряне місто
чи острів-фортеця: що дивитися
у Франції, крім Парижа

Алебастровий берег Нормандії рівною білою стіною тягнеться вздовж Атлантичного океану. Рибальське село Етрета (назва означає «хутір призахідного сонця») виникло в одному з розривів на невеликому відрізку крейдяної скелі. Весь Алебастровий берег виглядає ефектно, але Етреті пощастило найбільше.

Минулого літа багато знайомих їздили до Етрети, і мене дуже вразили фото звідти. Вирішила, що коли полечу в Париж наступного разу, то обов’язково відвідаю це місце. Їхала до Етрети з Парижа автобусом FlixBus. Дорога займає чотири години і в обидва боки обійшлася в 22 євро. Також до міста можна дістатися потягом з паризького вокзалу Сен-Лазар. Проте найкращий варіант, звісно, їхати автомобілем, тому що останній автобус на Париж вирушав о 16 годині, і на саму прогулянку в мене було лише п’ять годин.

Головна особливість Етрети – високі білосніжні скелі на березі
Ла-Маншу. Природа, яка надихала письменників та художників. Наприклад, у кінці ХІХ століття тут провів багато часу за роботою мій улюблений французький художник Клод Моне. Гострі скелі та природні арки натуральних відтінків на тлі бірюзової води мене вразили найбільше.

Сюди варто приїхати, щоб помилуватися природою, влаштувати пікнік на набережній, зустріти захід сонця та прогулятися тихим рибальським містечком, де проживає всього півтори тисячі людей.

Мені не вистачило п’яти годин, щоб насолодитися містом і природою сповна. З кожним кроком відкривалися краєвиди, що захоплювали дух. Я зупинялася і думала, що ось він – момент абсолютного щастя, але за кілька метрів картинка вражала ще більше.

Навесні та восени сюди варто приїжджати на повноцінний день, а влітку краще на 2-3 дні, щоб мати змогу відпочити на пляжі, зіграти в гольф на великому полі, яке було збудоване в 1908 році, і повечеряти в місцевих ресторанчиках.

Обов’язково варто відвідати ландшафтний сад Les Jardins d’Etretat. Він поділений на зони, кожна з яких оспівує красу всього узбережжя Етрети. Тематичні зони переходять одна в одну. На території саду також розташована вілла «Роксолана» – названа на честь французької актриси Мадам Тібо, першої господині будинку. Поруч із садом є каплиця Нотр-Дам де ла Гард (La Chapelle Notre-Dame de la Garde), присвячена святій Діві Марії. Вона була зруйнована під час Другої світової війни та знову відбудована 1950 року. Біля неї є класний оглядовий майданчик, де можна зробити панорамні фото.

Селище Руссільйон легко впізнати за кольором – воно розташоване у центрі гірського масиву Люберон, що відоме найбільшими покладами вохри у світі. Усі відтінки жовтого, червоного та бургунді можна побачити на вулицях Руссільйона та навколишніх скелях. Але Руссільйону пощастило навіть більше – поселення заховалося у серці історичного Провансу, з його вином, сонцем і смаком до життя.

Про Руссільйон я дізналася з книжок Пітера Мейла, автора цілої серії історій про Прованс. Я обожнюю усі його книги про цей регіон: подобається, з яким талантом і смаком він його описує. У мене була мрія поїхати шляхом Мейла, що я і зробила. Тепер вважаю, що Прованс – найкраще місце на землі.

Від Руссільйона я нічого особливого не очікувала, але коли приїхала, була вражена. Я знала, що це буде теракотове село, але не очікувала, що настільки яскраве. Сюди варто їхати просто заради цього кольору – будинки, урвища, стіни та дахи теплого цегляного відтінку. Це справжня кольоротерапія.

Руссільйон – невелике селище, тут проживає близько тисячі осіб. Його можна обійти за кілька годин: піти вгору, спуститися, пообідати в центрі міста. Як і в будь-якому селі у Провансі, в Руссільйоні особливий стиль життя місцевих мешканців. Сюди варто раз потрапити, аби зрозуміти, як люди вміють отримувати задоволення від простих речей: смачної їжі, кількості сонячних днів у році, спілкування під час ланчу. Повітря буквально наповнене задоволенням від життя. Не уявляю взагалі, як провансальці працюють, здається, це взагалі не їхня стихія.

Тут точно варто зустріти захід сонця на майданчику з панорамою на урвища, аби побачити, як сонце заливає теракотові скелі та місто. А найкраще місце для фото, на мій погляд, це будь-які яскраві двері, звісно ж, доповені стіною кольору вохри.

У Руссільйоні я також рекомендую сходити на ланч. Час на обід у Провансі – це святе. Він починається о 12:30 і триває дві години, коли все зупиняється. Місцеві вміють смачно готувати практично з усього: від м’яса та риби до кісток і мізків. Я рекомендую спробувати комплексні обіди, або plat du jour – набір страв дня від шефа. Зазвичай, це салат, основна страва і десерт. І у вас буде максимум два варіанти наборів на вибір. Ланч у комплексі коштує близько 19 євро. Додайте ще 2-3 євро за бокал розе та отримуйте неймовірне задоволення. Тут готують так смачно, що хочеться облизати всі тарілки та попросити добавки.

Місто та однойменний муніципалітет Провансу – Грасс добре відомий усім, хто читав твір Патріка Зюскінда чи дивився фільм «Парфюмер». Грасс заснували ще в ХІ столітті, згодом воно стало центром французької парфумерії. Грасс – це вузькі середньовічні мури, а околиці міста – величезні лавандові поля.

У Грассі я була під час весільної подорожі. Ми з чоловіком придумали дуже цікавий маршрут через весь південь Франції під кодовою назвою «від Ніцци до Біарріца». Фактично, від Лазурового берега до Атлантичного океану. Грасс я обрала, бо розуміла – воно буде сильно відрізнятися від класичних міст Рів’єри. Мене привабив уже перший опис – «старовинне містечко на горі». Плюс була надія, що там буде спокійніше та менше людей, ніж у Ніцці. Власне, ми не помилилися.

Грасс, звісно, унікальний своєю парфумерією. Тут особливий запах, не схожий ні на Лазуровий берег, ні на Прованс, ні на великі міста. У місті на кожному кроці продаються парфуми, тут їх виробляють, а ще є тематичні музеї. Навіть події у «Парфумах» Зюскінда відбувалися саме тут. Хоча, можливо, все сприймається яскравіше через замкнутий простір міста.

Мене найбільше зачепила атмосфера вузьких вуличок-сходів, по яких доводиться весь час підніматися чи спускатися. А на горі відкриваються дуже красиві панорами. Цікаво, що туристів було вкрай мало, хоч ми й приїхали у самий розпал сезону – у серпні.

Ми жили на віллі ХІХ століття, яка належить класичній місцевій сім’ї – вони переробили одне крило маєтку під номери для туристів. Усі дні в нас було відчуття, що ми приїхали на дачу до родичів. Увечері господарі збиралися на сімейну вечерю: з келихом вина за довгими спокійними розмовами. Саме так, як ми уявляли собі життя класичних французів.

А ще Грасс здивував там, де я цього не чекала. Наприклад, місцевий кафедральний собор Нотр-Дам-дю-Пюї – начебто невеликий собор, затиснутий на старовинній площі. Заходиш усередину, а це величезний храм із трьома полотнами Рубенса. І це просто шок. Вхід, до речі, безкоштовний. У соборі також є орган, нам вдалося потрапити на концерт – це неймовірні відчуття, дуже рекомендую. А трохи вище Нотр-Дам-дю-Пюї можна знайти місце з чудовою панорамою на місто. Місце для вечері в Грассі ми не шукали заздалегідь, просто вибрали brasserie біля красивого фонтана.

Це місто вражає своєю атмосферою, розслабленістю та тишею. Грасс начебто і туристичний, але немає відчуття, що вся інфраструктура крутиться навколо туристів. Є автентичність, що найбільше й тішить.

Національний парк Каланки з його білими скелями займає частину Середземного узбережжя Франції недалеко від Марселя. Це перший парк у Європі, що охоплює одночасно периферії міст, а ще території суші та моря. Каланки – це також скелі, острови, печери та вузькі ущелини-затоки зі смарагдовою водою. А в деяких печерах парку навіть збереглися наскельні малюнки часів палеоліту.

Відвідати Каланки нам із хлопцем порекомендувала пара з Марселя, у якої ми жили два дні. До них ми завітали наприкінці нашої 37-денної велоподорожі Швейцарією та Францією. Ми мисливці за краєвидами, тому хотіли побачити щось незвичне. Олів’єр і Катя розгорнули перед нами мапу та впевнено вказали на таємний пляжик між стрімкими скелями. Не вагаючись, ми вирішили побачити цей секретний закуток, де найменше людей. І не помилились. До національного парку ми поїхали на велосипедах. Каланки – це справжній заповідник із чудернацькою незайманою природою і мінімальною кількістю людей. За машини чи намети – штраф.

Шлях до пляжу – це крута кам’яниста стежина. Ми спускалися близько трьох годин. І, «докотившись» до запланованої місцини, зрозуміли, що воно було того варте. Ми побували на багатьох курортах Франції, але цей шматочок ідеально прозорої води між скелями виявився найрозкішнішим з усіх. Уже на місці наварили макаронів із морської води, скупалися, і настав час «котитися» назад – вгору.

Незайманість природи і геть дикі пляжі – це сподобалось у парку найбільше. А ще цикади. Оскільки тут немає гулу машин та інших звуків людської діяльності, від гучності цих комах просто закладає у вухах. Це місце, де розумієш: ти усього лишень маленька комашка, а справжні господарі парку – цикади.

У Національному парку Каланки можна сміливо гуляти тижнями, оскільки його площа на суходолі становить 85 квадратних кілометрів. Тут варто відвідати всі каланки чи фіорди, а також орендувати каяки й поплавати вздовж берега. Однак жити доведеться у якомусь із готелів поруч, оскільки розбивати табір на території парку заборонено. Ми ж виїжджали на велосипедах за територію парку та ночували у наметі в лісі. Територія поруч густо населена, тому поставити намет ближче до моря доволі складно.

Моя головна порада тим, хто хоче відвідати парк: візьміть дуже багато води. А ще навіть не думайте кататися там автівкою чи залишати її на території – це вам дорого обійдеться. Велосипед теж не найкращий транспорт, якщо хочете дістатися різних потаємних куточків. Ну й найважливіше: макарони на морській воді – це зло.

Місто-фортеця у регіоні Бретань – старовинні мури центру Сен-Мало (місто назвали на честь монаха Мало) витримали напади норманів, англійців та Другу світову. А ще Сен-Мало розташоване на березі Ла-Маншу та живе згідно з графіком припливів, інтервал між якими близько шести годин. Припливи досягають свого піку під час повного та молодого місяця.

Я ніколи не планувала потрапити до Сен-Мало чи Мон-Сен-Мішель самостійно, і лише раз бачила ці місця у тревел-шоу. Але батьки допомогли організувати всю поїздку, і ми разом з мамою поїхали відкривати провінцію Бретань і Нормандію. Це дуже класна можливість побачити іншу, нетуристичну Францію.

У Сен-Мало мені сподобалося те, що це дуже спокійне, відокремлене від інших місто. Воно одразу полонило мене красою своєї архітектури, безліччю затишних кав’ярень та спокоєм. Але найголовніше – це безкраї простори затоки. Містечко розкинулося уздовж узбережжя Ла-Маншу, і гуляти вздовж берега можна годинами. Я завжди любила міста з виходом у відкрите море чи океан, а тут ще й можна спостерігати унікальне явище – найвищі в Європі припливи.
Аби контролювати припливи, є спеціальні календарі, які щодня допомагають відстежувати активність сонця і місяця та їхній вплив на рівень підняття води. Найвищі припливи – до 13 метрів – припадають на серпень і вересень. Звісно, прочитавши самі цифри, важко оцінити ефект – це варто побачити на власні очі: ось вода на твоїх очах за лічені хвилини затоплює території, де зовсім недавно ходили люди.

Уздовж берега поряд із центром Сен-Мало стоять високі дерев’яні стовпи, за якими можна легко побачити, наскільки високо піднімається вода. А сусідні невеликі острівці практично повністю йдуть під воду під час припливів, тому мандрівникам наполегливо рекомендують перевірити розклад припливів у день візиту. Якщо вже так сталося, що ви застрягли на острові, не переживайте – рятувальним службам в Сен-Мало завжди є чим зайнятися. Деякі туристи спеціально забираються на верхівку пагорба та перечікують там, поки піде вода.

У такому маленькому місті, як Сен-Мало, мимоволі замислюєшся, чим тут займаються місцеві. Загалом усе приблизно так: люди працюють у кафе, у порту, рибалки ловлять свіжу рибу з ранку, старше покоління засідає в ресторанчиках.

Франція – гастрономічний рай для любителів морепродуктів. А якщо ви ще й у місті-порту – просто неможливо не об’їстися свіжої риби, устриць і мідій. У Сен-Мало їх продають на вагу, також можна поласувати морепродуктами у місцевих ресторанчиках. Одна з протестованих нами локацій – Le Café de Saint Malo. Також у місті повнісінько кондитерських і млинцевих Crêperie. Сміливо заходьте в будь-яку, не пошкодуєте!

Найкраще помилуватися на Сен-Мало можна із сусіднього острова Гранд-Бе, з якого відкривається чудовий краєвид. Але будьте пильні, якщо не хочете провести ніч на острові, оточеному водою – перевірте розклад припливів заздалегідь.

Мон-Сен-Мішель – немов ілюстрація до фантастичного фільму. Це невеликий острів-фортеця, зі старовинним абатством у центрі. З кожним океанічним припливом, коли вода відходить приблизно на 18-20 кілометрів, острів залишається повністю ізольованим від суші. Населення Мон-Сен-Мішелю – усього 40 людей, а туристів на рік – кілька мільйонів.

Мон-Сен-Мішель – приголомшливе місце, яке просто необхідно відвідати, якщо ви подорожуєте Нормандією чи сусідніми провінціями. На сьогодні абатство Мон-Сен-Мішель, мабуть, є одним з найпопулярніших місць у Франції. Добиратися до міста дуже зручно на автобусі або на машині із Сен-Мало. У нас було всього чотири дні на обидві локації: достатньо, аби оглянути повністю Сен-Мало, сусідні острови та Мон-Сен-Мішель. Я дуже рекомендую захопити обидва міста у маршрут – вони розташовані дуже близько один від одного.

Я побувала в багатьох місцях Європи й не тільки, мене рідко щось вражає настільки, що аж дух захоплює. Мон-Сен-Мішелю ж вдалося полонити моє серце назавжди. Тут дуже помітні сильні припливи та відливи: дорога, яка веде до острова, повністю зникає під водою, а потім – знову з’являється над поверхнею. У періоди припливів Мон-Сен-Мішель стає повністю відірваним від материка. А в періоди, коли відходить вода, можна роздивлятися дно океану та покинуті човни.

Із самого початку я не очікувала від цього міста чогось надзвичайного – вважала, що, крім Парижа, у Франції і дивитися більше немає що. Від цього вау-ефект був настільки сильним і щирим, що мені хотілося кричати від захвату. Це просто неймовірне відчуття: стояти ввечері у променях західного сонця на причалі й спостерігати, як вода підступає до берега. Я уявляла себе немов на краю землі.

Рекомендую дочекатися відпливу та зайти на території самого Мон-Сен-Мішелю. Вхід на острів безкоштовний, а на територію монастиря коштує 10 євро для дорослих і 8 євро для студентів. Перед поїздкою в абатство ми завбачливо наготували бутерброди – це економно та зручно. Адже всі заклади у місті зачиняються о 21:00. А найкраще місце для фото та локація для спостереження за припливами\відпливами – це оглядовий майданчик на вершині пагорба самого міста. Звідти відкривається неймовірна панорама.

У житті мене ніщо ще так не захоплювало. Я б хотіла ще не раз відвідати ці унікальні місця та бажаю побачити на власні очі це диво природи і те, що тут створила людина.

Білосніжна дюна Піла, або Пілат (Pilat), вважається найбільшою в Європі. Вона має висоту 108 метрів і тягнеться уздовж узбережжя понад три кілометри. Ширина піщаного бархана – близько півкілометра. Оточена водами Атлантичного океану та віковими сосновими лісами дюна Піла лежить тут уже вісім років: піщані пагорби утворилися на узбережжі в результаті взаємодії сильних вітрів, припливів і відливів. З кожним десятиліттям дюна рухається все далі в глиб континенту, поступово витісняючи лісові хащі, дороги та приватні будинки; в середньому вона сунеться на п’ять метрів у рік.

Я відвідала дюну Піла під час своєї першої подорожі Францією з моїм майбутнім чоловіком-французом. Їхали автівкою з Парижа з ночівлею по дорозі в готелі. Для відпочинку обрали регіон мису Кап-Ферре, тому що там багато спокійних місць – рибальські селища, устричні ферми та дике узбережжя океану неподалік.

Дюна вражає величезною кількістю піску. З верхівки відкриваються прекрасні краєвиди на безкінечну прибережну лінію і природний заповідник Банк-д’Арген. Селища всипані типовими для регіону будиночками на палях, а місцеві плавають на човнах із пласким дном, щоб можна було ходити по затоці.

Найбільше мені запам’ятався вітер в обличчя, відчуття простору, неймовірний захід сонця і пікнік на узбережжі, під час якого можна спостерігати щохвилинне наближення води під час припливу. Ще можна валятися на піску і скочуватися клубочком до самого низу.

У регіон мису Кап-Ферре можна сміливо їхати на кілька днів. Це не ті місця, де треба поспішати оббігати всі музеї та пам’ятники. Навпаки – варто сповільнитися і насолодитися плином життя.

Щоб не об’їжджати всю затоку, скористайтеся поромом, який довезе вас до мису Кап-Ферре. Краще приїжджати в будень, тому що у вихідні та свята на дюні дуже багато людей. Подбайте про пікнік, у ресторанах поруч не завжди є місце, і їжа може бути не найкраща. Прихопіть із собою взуття, в якому зручно рухатися по піску, і одяг від вітру – він там буває часто.

Компанія Air France здійснює регулярні перельоти з Києва до Франції зі стиковкою в Парижі. Разом з авіакомпанією відкривайте для себе 23 французьких міста: від Ліона та Марселя до Ніцци та Біарріца. Заповнюйте форму та отримуйте промокод на знижку в розмірі 35$ на квиток з Києва до Франції, придбаний на сайті Air France.