Отже, ти на місці — перед очима розлога будівля Житнього ринку. Згадуєш, як колись тут проводили вечірки з гучною музикою і світловим шоу, а друзі жартували, що ця споруда переживе навіть апокаліпсис. Хто ж знав, що такі слова будуть пророчими. Більша частина фасаду вистояла, навіть моторошний монумент корові біля входу стоїть. Йти, звісно, потрібно тихо, на вулиці світає — найтихіший час дня. Нормальної їжі ти не бачив уже чотири дні.

Пам’ятаєш, як ми скаржилися, що на Подолі купа закладів, а поїсти немає де? Ось тепер тут справді з харчами проблема. Єдиний шанс знайти їжу — місце, куди ти ходив лише по четвергах за дешевими фермерськими овочами. У головному залі немає чого ловити, прилавки там спустошили ще в перший день паніки та евакуації. Були чутки, що знаменита шаурма біля Житнього працювала ще цілий день після апокаліпсису — це місце не могли віднайти навіть зомбі.

На першому поверсі продуктового знаходиш веганські сосиски. Добре, що ми живемо в країні м’ясоїдів, — псевдоковбаску із сейтану ніхто брати не захотів. Наостанок вирішуєш чекнути касу. Але стій, що це? В касі серед монет хтось залишив шматок комунального платежу. На папірці олівцем нашкрябано: «Всі живі — на футбол». Напис свіжий, інакше графіт вже стерся б. Це послання. НСК Олімпійський. Табір живих. Тобі треба рушати туди.

Місія 2:

Поділ — найтрендовіший район міста, — казали вони, — коктейльна карта вражає. От би зараз допити свій old fashioned, викликати Uber до готелю і задрімати в номері з видом на Парк Слави. Наприклад, у готелі «Салют». Але люди там не збираються, відколи туди припинили постачати воду. Твоя ціль — НСК Олімпійський, але скоро сідатиме сонце і ліжко з теплим матрацом не завадить. «Якщо в Салюті не ажіотаж, є шанс зарезервувати люкс», — думаєш ти.

Запаси води при тобі, підземний маршрут тунелів урядового кварталу вивчений. Доведеться робити гак через Львівську площу, спускатися повз Оперний, пересуватись тунелями Київської міської адміністрації й Головпоштамту. Київська перепічка досі стоїть — хтось нещодавно спробував відкрити занедбану пекарську точку знову і працювати підпільно, але людям не вдалося відтворити той самий рецепт. А ви досі питаєте, чому це культове місце столиці.

До «Салюту» ще зовсім трохи. Порожня футуристична будівля виглядає непривітно, ліфти не працюють, але можна скористатися круговим підйомом навколо ліфтової шахти. На третьому поверсі вікна забиті дошками, але ти відволікаєшся на ледь чутний звук музики поверхом вище. Крадешся коридором четвертого поверху — в номері 410 хтось тихенько слухає Софію Ротару. Можна привітатись, пригостити сейтановими сосисками, запитати, де вони взяли електроенергію, аби слухати музику. Може, вдасться зарядити телефон. І чому Софія Ротару? Тихо стукаєш у двері. Далі — тиша, обережні кроки, двері повільно відчиняються.

Місія 3:

Місія 4:

Давай начистоту: лівий берег ти не надто любив у часи, коли найкращі кав’ярні, раменні й дайнери були зосереджені на правому. Але наразі ти вже три дні на Лівобережці, тому що бабусин борщ найсмачніший, особливо коли решта світу доживає на консервах. На стадіон вона йти відмовляється: «Не люблю футбол». Її почуття гумору здатне заряджати не гірше за сонячні батареї. Каже, що тут збирають команду людей, аби рушати на Русанівку — до острова, жоден зомбі туди не дістанеться. Певно, у її віці сховатися в надійному укритті — краще, ніж проходити квест із підземними водоканалами.

Ще одна прогулянка сталінським метро — і ти навпроти ботсаду імені Гришка. «Треба було дочекатись кінця світу, аби нарешті сюди знову вибратись» — думаєш ти і прокладаєш маршрут так, аби потрапити до ділянки з магноліями у південній частині парку. Тим часом кількох зомбі вдається засікти з пагорба — вони сновигають біля оранжереї із сукулентами – на тропіки тягне мерзотників.

Вибравшись з парку, знаходиш вже знайомий прокат великів. «Я обов’язково заплачу пізніше» — зриваєш фіксатор з колеса, далі – містом і швидко, поки сонце не сіло. У напівтемряві вдається розгледіти Олімпійський, люди з табору живих патрулюють східне і західне крило. Потужний спалах — ти у світлі прожектора і, ймовірно, під прицілом вартових стадіону. Треба дати якийсь знак, що ти не зомбі, щось прокричати. Але раптом відволікає шурхіт позаду. Ти не сам, мертві тягнулись увесь час за тобою, ти привів їх у лігво живих. Крути педалі щосили і сподівайся, що ворота відкриють! Очі сліпить чи то від прожектора, чи то від адреналіну. «Жоден зомбі не здатен керувати великом, — думаєш ти, — сподіваюсь, вартові це зрозуміють».