«Обійми батьків – те, що стоїть зараз між дитиною і війною». Як змінюється життя підлітків в Україні

«До останнього я переконував викладачів нашої школи в тому, що війни не буде. Що це безглуздо та не має сенсу», – розповідає Олег Попов. Останні тижні перед повномасштабним вторгненням було дуже важко працювати, колектив спирався на підтримку директора.

Тоді ж, зранку 24 лютого, від імені школи батькам учнів зробили розсилку про те, що канікули починаються вже зараз. За цей тиждень «канікул» у школі змогли підготуватися й одразу розпочати онлайн-навчання.

«У перші тижні важливо було надати дітям можливість спілкуватися, заспокоюватися, щоб вони могли побачити однокласників та адаптуватися до нових реалій. Учні розлетілися по всій країні та світі. Школа залишилася єдиним, що збереглося в них із мирного життя. Тут були ті самі люди, графік, завдання, плани на майбутнє. Ця стабільність дуже підтримувала наших дітей».

У перші тижні важливо було надати дітям можливість спілкуватися, заспокоюватися

У перші тижні важливо було надати дітям можливість спілкуватися, заспокоюватися

Для вимушено переміщених школярів, які опинилися в таборі для переселенців в Ужгороді, учителі школи MIDGARD запустили навчання для трьох вікових груп. У таборі проживає приблизно 200 осіб, чверть із яких діти. Тепер у їхньому розкладі є щось радісне. Вони поспішають на уроки. До того ж не пропускають важливу інформацію, яку б мали опанувати. «Тримаємо освітній фронт», – каже Олег Попов.

Розчулений і патріотично налаштований Олег назвав новонародженого сина Байрактаром. Щоправда, його жінка наполягає на іншому імені. «Поки що він Байрактар, коли мама спить», – розповідає Олег. Він удруге став батьком на 39 день війни.

«Від початку війни наші будні надихалися криками новонароджених українців, що лунали на весь пологовий будинок. Це нагадувало нам, що життя триває. І ми не можемо опустити руки».

Тетяна Шинкарук не готувалася до війни. 24 лютого її розбудив телефонний дзвінок за 10 хвилин до будильника. Вона мала збиратися на роботу. Тетяна відразу схопилася і, коли вийшла в під’їзд, побачила щось, що нагадувало кінець світу: люди з дітьми та тваринами носилися сходовими майданчиками. Дорога до роботи, яка зазвичай займала 30 хвилин, тривала три години.

Потрібно було організувати, де жити людям, що їсти, облаштувати комфортні умови для пологів у бомбосховищі. Навіть у таких умовах медики створювали індивідуальні пологові зали, щоб жінки і їхні новонароджені діти почувалися комфортно та, наскільки це можливо, безпечно. «Ми не мали права здатися чи злякатися. Ми мали допомагати людям. Тривога медперсоналу дуже передається породіллям, а від них – дітям. Цього допустити ніяк не можна».

Перші пологи під час війни Тетяні добре запам’яталися. Красива жінка Вікторія не просто народжувала, вона ще й підтримувала медичний персонал, переконуючи, що все буде добре. Після пологів вона на певний час залишилася жити в лікарні.

Ще одна жінка прийшла до пологового будинку пішки з Ірпеня на 40 тижні вагітності за руку зі старшою дитиною. Коли почалася війна, вона вийшла в бік лікарні, щоб точно встигнути. І щасливо стала мамою вдруге.

Тетяна також допомагала приймати пологи через телефон. Вона консультувала чоловіка, який зателефонував на гарячу лінію: його дружина почала народжувати прямо в машині дорогою в більш безпечне місце.

«Ці історії, які добре закінчувалися, давали ресурс і сили на подальшу роботу».

До нового досвіду медиків додалися навички відео- та фотозйомки. Тепер у пологах часто зустрічаються майбутні мами, які зараз далеко від своїх чоловіків. Вони просять знімати відео чи фото, щоб це було підтримкою й оберегом для майбутнього тата. Це дуже розчулює та додає відчуття єдності.

«Відчуваємо, що ми всі на одному боці, боронимо свою землю. Кожен робить те, що вміє найкраще».

Але, звісно, досвід, який пережили маленькі та дорослі пацієнти та медперсонал, дається взнаки. З колективом має постійно працювати психолог. Попереду ще багато роботи, потрібно зустрічати нових людей, адже життя ніколи не поступиться смерті.

«Нам найбільше запам’ятався малюнок майже 5-річного Зака. Він намалював родину в будиночку: мама Пончик, малюк Пончик, тато Морозиво (бо тато Пончик помер) і малюк Веселка». Таня й Ігор із перших тижнів війни почали проводити безоплатні онлайн-заняття для дітей з усієї країни, де читали казки, обговорювали їх, малювали та гралися.

До війни в них була студія в Києві, де на постійній основі займалися орієнтовно 70 дітей. Це були театральні та художні заняття, направлені на розвиток образного мислення та пізнання дитиною себе. Таня – художниця, багато років була віддана живопису та театру, поки не відчула, що їй хочеться працювати з дітьми, а Ігор – актор театру ляльок за освітою й учасник музичного проєкту TseSho. Обоє вони сертифікуються на дитячих психотерапевтів. У їхніх мріях – створити великий простір для дітей і батьків, а можливо, навіть садок і школу.

«Ми за потреби говорили з дітьми про війну. Дехто з них казав, що їм страшно. У групах від 9 років була відчутна тривога. Ми читали про художників, які творили під час війни, говорили про можливість нападу росії в історичному контексті».

24 лютого Таня й Ігор прокинулися зі звуками винищувачів і віддалених вибухів. Новини були жахливі. Страх посилювався. Вони спробували облаштуватися в «найбільш безпечному місці» в Києві, але страх переміг – і вони сіли на потяг до Львова.

«У перші дні в новому місті ми телефонували в шелтери, дізнавалися, чи можна провести там заняття для дітей. Але нам казали, що діти з батьками приїжджають утомлені, перепочивають та одразу на Польщу. Тоді ми вирішили робити онлайн».

Таня й Ігор ні секунди не припиняли думати про дітей, про те, що їм потрібна підтримка. Спочатку до онлайн-занять долучилися діти, які ходили до студії в Києві, а згодом – малюки з різних куточків України.

Уже два місяці Таня й Ігор проводять офлайн-заняття для дітей-переселенців у Львові. 

зараз для них важливо прожити війну за допомогою гри

зараз для них важливо прожити війну за допомогою гри

«Досі не можемо звикнути до словосполучення «діти війни», але це наша реальність. Тепер діти грають у війну, будують різноманітні захисні об’єкти, кидають вигадані бомби. Зараз для них важливо прожити війну за допомогою гри. Такі ігри надають їм відчуття захисту та сили. Для нас уже звичним стало чути від дітей про ракети, смерть путіна та росію. Але щоразу однаково шукаєш у собі нові слова та сили, щоб відповісти, розповісти про свої кордони та держави. Відповісти на дитячі запитання так, щоб вони формували розуміння війни та теперішньої ситуації у світі, але не агресію до людей загалом».

Діти по-різному реагують на сигнали повітряної тривоги. Є ті, хто боїться, ті, хто імітує звуки сирен і вибухів. А один п’ятирічний хлопчик на занятті нещодавно сказав: «О, сирена. Але це не для нас, бо ми малюємо».

Олеся – спеціальна педагогиня-тифлопедагог, консультантка з питань дорослішання та статевого розвитку осіб, які мають комплексні порушення розвитку. Вона засновниця школи соціалізації для підлітків, які не можуть відвідувати звичайну школу. А ще вона мама Матвія, підлітка з інвалідністю.

«Перші дні Матвій був ніби заморожений, дуже тихий. Увесь час тулився до мене.

А потім його прорвало. Днів 10 він кричав, кусався, дряпався. Особливо він не розумів, чому ми маємо виходити в коридор, коли лунає сирена. Після сильної істерики, що тривала кілька годин, у коридор ми більше не виходимо. Уночі, під час повітряних тривог, я накриваю його ковдрою. Можливо, у разі чого, це допоможе від уламків. А може, й ні». Олеся підсумовує, що це важкий період і важкі рішення.

«Війна – сильний стрес для кожного. Для дитини з інвалідністю це стрес, помножений на 10 000». Дитині з інвалідністю часто нереально пояснити, чому потрібно ховатися чи покинути дім, щоби кудись їхати. Діти з комплексними порушеннями розвитку важко переносять відсутність звичного режиму. Майже у всіх дітей з інвалідністю зараз відкат – емоційний, фізичний та інтелектуальний.

Щоб підтримати дітей і сім’ї, що, крім трагедії війни, мають ще власні труднощі, школа соціалізації підлітків з інвалідністю також адаптувалася до воєнного часу. Команда Олесі об’єднала всі проєкти, що були до війни, в один онлайн-проєкт підтримки підлітків від 12 років і молоді з комплексними порушеннями розвитку. Ці заняття допомагають усім учасникам відчути себе в безпеці та підтримати одне одного. У проєкту є стала команда, режим і розклад, до якого молодь звикла в минулому. Також Олеся з командою започаткували онлайн-супровід для родин, що виховують дитину з інвалідністю в умовах воєнного стану. Допомагають адаптуватися в новій країні або місті, налагодити емоційний стан і пристосуватися до нових умов проживання. Допомагають із логістикою, контактами, ліками, продуктами. Щотижня проводять зустрічі для родин, організовують онлайн-супровід для вчителів, які проводять зараз уроки та заняття для дітей з особливими освітніми потребами.

Війна всіх зробила голими, і тепер я бачу, що команда нашої організації – це надлюди

Війна всіх зробила голими, і тепер я бачу, що команда нашої організації – це надлюди

Щоразу до занять і зустрічей долучаються нові люди. З дня на день консультацій і допомоги потребує все більше сімей. Це не дає опускати руки. «Війна всіх зробила голими, і тепер я бачу, що команда нашої організації – це надлюди». Кожен із ГО «Бачити серцем», попри щоденні консультації, ще волонтерить на місцях, готує їжу, займається гуманітаркою та поливає квіти людей, які виїхали.

«Зараз робота займає 80% усього мого часу. З планів на майбутнє – працювати ще більше», – говорить Катерина Пуха. Уже 16 років вона працює з дітьми, підлітками та батьками, але зазначає, що зараз час учитися нового – роботі з травмою та посттравматичними синдромами. «Найближчі роки психологічна та психотерапевтична підтримка будуть дуже актуальні».

Дітям зараз найбільше болить тема страху. Велика кількість дітей учиться жити з панічними атаками. Усі вони багато говорять про смерть. Діти, які виїхали за кордон, страшенно хвилюються за батьків і близьких, які залишилися в Україні. Усі переживання точаться навколо безпеки рідних і спроб справлятися з неконтрольованою тривогою.

«Мене вражає стійкість дитячої психіки і її здатність відновлюватися. Ми навіть не уявляли, наскільки діти сильні. Зараз багато хто з них стає підтримкою для своїх батьків». Катерина розповідає, що після занять із нею діти діляться набутими знаннями з батьками, тренуються разом із ними контролювати свій стан за допомогою психологічних технік. Кажуть, що батькам стає легше.

«Дітям України довелося раптово стати сильними. З хороших новин: здебільшого вони добре до цього адаптуються. Але сумно, що зараз вони не мають можливості бути дітьми. Українські діти безповоротно загубили відчуття базової безпеки. Переживання досвіду війни – не найкращий факт біографії для дитини. Те, що вони зараз переживають, – це різке, вимушене дорослішання. Це точно відбиток на кожній дитині.

Мене засмучує, що діти не можуть безпечно зростати, вести звичне життя, вони втрачають соціальні контакти, змушені навчатися в інших країнах. Це велика втрата для майбутнього України та колосальний стрес для дітей».

Дітям України довелося раптово стати сильними

Дітям України довелося раптово стати сильними

До війни дітей і підлітків цікавив розвиток soft skills, вони здебільшого запитували, як налагоджувати стосунки з батьками й однолітками. Тепер усе, про що вони говорять, – страх. Наша мета допомогти їм якнайшвидше знову відчути себе в безпеці. Відчути себе дітьми.

Анна Алієва – мати п’ятьох дітей. Найменша її донечка, Мирослава, народилася в окупації. Анна – фельдшерка і, хоча вона вже певний час працювала в приватному медичному закладі в столиці, для односельців однаково лишилася «урачихою».

В один із перших днів у двір, де вона проживала з п’ятьма дітьми та чоловіком, в’їхав ворожий БТР. А на город прилетіло два снаряди «Смерчу». Жоден із них не здетонував. Анна пояснює це тим, що їй треба було народжувати, таким способом її щось берегло.

До окупантів на БТРі Анна вийшла майже відразу. «Діти кричали, тримали за руки, а я відчувала, що треба йти. Казати, що я лікарка та показувати живіт». Чоловіка заховали в будинку, замаскувавши під диван, на якому сиділи діти. Понад 30 днів окупації він не мав можливості вийти з дому. Надвір виходила тільки Анна. Вона змайструвала на вулиці грубку, де на вогні готувала їсти для сім’ї та гріла каміння. Ним опалювали будинок, бо ні світла, ні газу від початку бойових дій не було.

Анна розповідає, що єдине, чого весь час учила дітей, – тримати мир у серці.

«До мене кілька разів зверталися по допомогу. Я тут єдиний лікар. Одного дня покликали до дівчини з кульовим пораненням у живіт. Я прибігла та побачила найстрашнішу картину у своєму житті. У неї вже блідли губи, була сильна крововтрата. Усе, що я могла зробити, – уколоти їй знеболювальне. У мене досі перед очима її обличчя, сповнене надії. Я стою, дивлюся на неї та розумію, що вже нічим не зможу зарадити. Навіть якби одразу на операційний стіл, вірогідність урятувати її була невисока. 26 років. Ніколи не забуду ті очі».

Наступного дня Анна вп’яте стала мамою. Пологи сталися раптово та мали цілу низку ускладнень, з якими Анна впоралася сама. Коли вже після виведення військ вона потрапила до лікарки, та вклонилася жінці й сказала, що не кожен акушер-гінеколог зможе зробити те, що сама для себе та своєї дитини зробила Анна. «Я розуміла, що, якщо не народжу, помру. А мені помирати не можна: у мене ще четверо дітей. До того ж я лікарка. Хоча б когось маю врятувати».

Тепер у дворі Анни лунає дитячий сміх, із землі стирчать снаряди, що не спрацювали, а на землі, перекопаній БТРом, сім’я посадила полуниці.

До війни Юлія займалася приватною психотерапевтичною практикою. Зазвичай люди приходили з проблемами та запитаннями, пов’язаними зі стосунками в сім’ї, вихованням дітей, віковими й екзистенційними кризами. Зараз коло психологічних проблем змінилося: людям потрібна або термінова консультація, пов’язана з гострою травматичною ситуацією, або психотерапевтична допомога, пов’язана з утратами, горем, пережитим насильством. Юлія від самого початку війни намагається допомогти всім, хто звертається. Особливо дітям і підліткам.

На початку повномасштабного вторгнення в Києві лишилася ледь не третина населення. Юлія тоді почала щодня фотографувати світанок із вікна, вид на Північний міст, і публікувати його в соцмережах. На знак того, що життя продовжується. Потім дізналася, що для людей, які покинули свої домівки, ці фото були вкрай терапевтичними та знижували рівень їхньої тривоги.

Залишаючись у Києві, Юлія відправила своїх дітей до Львова. «Що краще: відправити дитину без батьків у безпечне місце чи залишитися разом десь, де ви ризикуєте, – складне запитання. Таке рішення потрібно намагатися ухвалити не емоційно, а виходячи з того, що найважливіше наразі. Найважливіше життя та здоров’я дитини, а вже потім її комфорт. Звичайно, добре було б потурбуватися про те, щоб біля дитини був хтось зі знайомих надійних людей».

Психіка дитини дуже залежить від її віку та специфіки нервової системи. Сприйняття реальності в різних дітей також буде індивідуальне. Хтось із дітей легше пройде через травматичні події, хтось – важче. Важливо пам’ятати, що, якщо дитина не ділиться переживаннями чи не плаче, це не означає, що вона не травмована. Дуже важливо спостерігати за її поведінкою, помічати, що змінилося: ігри, малюнки, сон, мова.

Батьки підлітків у кризових ситуаціях схильні дивитися на них, як на дорослих, й очікувати дорослої поведінки. Але водночас не надавати їм достатню свободу вибору. З підлітками можна говорити, вони вже можуть сформулювати думку, розповісти, що не так. Тому важливо, щоб у підлітка була якась надійна довірена особа. І це не завжди хтось із батьків. Юлія зазначає, що зараз цією людиною може бути психолог.

Обійми та спокійний голос батьків – це те, що стоїть зараз між дитиною та війною

Обійми та спокійний голос батьків – це те, що стоїть зараз між дитиною та війною

«Психологічна травматизація особливо небезпечна для підліткового періоду. Адже особистість ще не сформована до кінця, не сформовані вольові центри мозку, психіка дуже вразлива, а кожен удар сприймається як удар усесвітнього масштабу. У підлітковий період відбувається вибір «ким, яким і з ким я буду». А тут війна».

Юлія нагадує батькам, що діти повністю від них залежні. На дітей впливає стан дорослих. Якщо дитина бачить і відчуває розпач, розгубленість і страх дорослого, вона втрачає опору й орієнтир.

«Обійми та спокійний голос батьків – це те, що стоїть зараз між дитиною та війною».