СитуаціяЩо з будинком на Лобановського, куди влучила ракета. Запитуємо мешканців і бізнес, які повернулися

Російська ракета влучила в житловий будинок на Лобановського, 6-А, на третій день повномасштабної війни, 26 лютого. Унаслідок обстрілу загинули двоє людей, шестеро були поранені. Ракета пробила в одній із секцій будівлі діру із 17-го по 21-й поверхи.

У травні мешканці вирішили почати відбудову за свій кошт. Зібрали 1,5 мільйона гривень, які витратили на розбір завалів і підсилення зруйнованих поверхів, щоб не було обвалу. Потім до справи долучилася КМДА, стало зрозуміло, що для відновлення будинку доведеться розбирати всі верхні поверхи, які нависають над діркою від влучання ракети. На ділянці зі сторони проспекту Лобановського обладнали будівельний майданчик, там щодня працюють будівельники, виконують демонтаж.

Поспілкувалися з мешканцями й бізнесом, які повернулися, про те, як можна жити й працювати в будинку одночасно з демонтажними роботами. Запитали, на якому етапі відновлення й скільки це коштуватиме, чи буде в будинку опалення до зими і як ця історія вплинула на сусідську спільноту.

Ми виїхали з будинку 25 лютого, за день до обстрілу. Їхали на захід, а наступного дня вранці мене розбудила подруга, яка зателефонувала й сказала, що в наш дім влучила ракета. На початку червня вирішили повертатися, на той момент уже зробили стабілізацію в будинку, на яку ми, мешканці, збирали гроші. Представники керівної компанії сказали, що можна заселятися.

Ми доволі рано почали турбуватися про будинок, тоді ще не було інформації про те, коли й скільки грошей може нам надати на відновлення місцева влада. Вирішили не чекати й робити щось своїми силами. Ініціативна група мешканців створила благодійний фонд, ми через нього збирали гроші й самі складали з розрахунку 100 гривень на квадратний метр житла. До збору долучалися незалежно від того, чи було зруйноване житло. Ми взагалі орендуємо квартиру, але коштами складалися разом із власником помешкання.

Щодо дискомфорту ми переймалися: у чаті будинку попереджали, що буде дуже гучно, брудно, радили кудись з’їхати, якщо буде така можливість. Але нам дуже не хотілося чергового переїзду, ще й із котами, тому ми залишилися й вирішили подивитися, як воно буде.

Як жити в цьому будинку

Наша квартира розташована на 13 поверсі, з іншого боку від місця влучання ракети. Тому ми майже не стикаємося з якимись незручностями. Є трохи шуму, але це можна порівняти із тим, як хтось із сусідів десь подалі від тебе робить ремонт. Буває, відчуваємо вібрацію, коли плити відрізають. Але коли ти розумієш природу цих вібрацій, то звикаєш і не переймаєшся. Із незручностей, напевно, будівельний пил, який летить на машини, але й це можна пережити.

Деякий час у будинку не було світла, це ми зрозуміли за холодильником, коли повернулися. Зараз комунікації всі працюють, ліфти працюють. Ще жодного разу відтоді, як ми заїхали, не вимикали світло або воду. Зруйнована секція вище 17 поверху закрита, її розбирають, але на інших секціях люди зараз живуть і на 24 поверсі.

Що змінилося після ракетного удару

Коли ми поверталися на початку червня, у будинку вже жили десь 30 сімей. Із нами на поверсі з шести квартир зараз заселені тільки дві. Час від часу зустрічаємо сусідів, усі вітаються, бажають одне одному хорошого дня. Є таке відчуття, навіть коли ти просто кажеш «добрий вечір», що ви в одному човні, чимось об’єднані. Бувало таке, що в ліфті з кимось можеш поспілкуватися: «А з якого ви поверху?», «А чи пошкодило у вас щось у квартирі?» Хтось із сусідів прихистив консьержку, у якої будинок у Гостомелі. Словом, з’явилося якесь тепле почуття до сусідів, коли ми всі опинилися в цій ситуації. Зникла настороженість, яка навіть була в перші дні через усі ці повідомлення про ДРГ. Думаю, так поміж усіма українцями зараз, просто в нас ще є своя локальна історія.

Загалом можна й далі жити в будинку так, ніби нічого не відбувається. Під час повітряної тривоги виходимо в коридор.

На початку квітня ми зібрали невелику ініціативну групу з тих, хто був у Києві. Зокрема, залишилися наш головний інженер, він мешканець і за сумісництвом працював в організації, що обслуговувала наш будинок, а також власник однієї зі зруйнованих квартир, будівельник. Ніхто не розумів, чого очікувати, але всім було очевидно, що потрібно розбирати частину будівлі, щоб вона далі не просідала. Ми запропонували зібрати кошти в чаті будинку, і люди підтримали ініціативу.

У нас було багато нарад, були фахові будівельники. Головна проблема полягала в тому, що були зруйновані несучі конструкції. А якщо вони зруйновані, будинок просідає. Я якраз займалася тим, що пояснювала мешканцям: будинок – це єдиний організм, і якщо десь буде проблема, то проблема буде в усіх, наприклад, не буде опалення. Тому зрештою десь 70% людей долучилися до збору.

Потрібно було прибрати, по-перше, завали. Ми вивезли все: залишки стін, стель, меблі, усе, що було зруйноване. Десь місяць це тривало. Далі хотіли встановити кріплення на кшталт етажерки, щоб трималися зруйновані поверхи. Інженер-конструктор, який проєктував наш будинок, почав робити креслення.

Як роблять демонтаж

Десь на початку травня вже прийшла комісія, яку найняла міська адміністрація. Вони почали робити експертизу, з’ясовувати, у якому стані стані будинок і що можна з ним зробити. Було два варіанти: підсилювати конструкції й будувати або зносити всі поверхи. На жаль, так сталося, що будівля відчутно просіла, попри всі наші зусилля. Ми навіть розвантажили верхні поверхи, які нависали над дірою, але це не допомогло.

Державна експертиза тривала місяць, зрештою вирішили, що потрібно розбирати верхні поверхи. Із початку літа почався демонтаж, тому зараз ми живемо частково на будівельному майданчику. Іноді страшно, коли чуєш, як стіна якась падає, але звикаєш.

Демонтаж – це насправді дуже складна робота. Будівельники ріжуть плити й потихеньку кранами все спускають донизу й вивозять.

Коли все це приберуть, будуть виганяти нові поверхи. Загалом у нас будуватимуть 16 нових квартир: вісім були зруйновані на чотирьох поверхах і ще вісім демонтують.

Обмежень щодо заселення у квартири немає. Перший місяць після влучання в будинку жили п’ять людей у трьох квартирах, не було опалення. Тепер є світло, вода, із незручностей хіба що шум. Я, наприклад, із травня живу в тій секції будинку, яка була частково зруйнована, на 14 поверсі. Звикла до шуму, а що робити? Хочеться таки вдома жити.

Загалом будинок заселений відсотків на 30. Але напевне складно сказати, тому що люди то приїздять, то знову їдуть звідси, дехто ще боїться тут жити.

Встигнути до опалювального сезону

Думаю, що до початку опалювального сезону роботи не завершать. Навіть з огляду на те, що цього року сезон, очевидно, почнеться пізніше. У нас є котельня в будинку, ми її запустимо, як тільки буде можливість. Кажуть, із листопада, а до цього можна обігріватися кондиціонерами. Скільки ще часу займе демонтаж, сказати складно, бо це доволі непередбачуваний процес.

У фонді, куди ми збирали кошти на відбудову, зараз близько 600 тисяч гривень. Й оскільки місто нам пообіцяло все відновити, ми думаємо ці гроші віддати мешканцям, які залишилися взагалі без нічого. Звичайно, про все відзвітуємо.

Фахівці, яких найняло місто, підрахували, що відновлення нашого будинку коштуватиме 57 мільйонів гривень. Ця цифра збіглася із нашими власними підрахунками, які робили раніше.

Ми насправді дуже вдячні, бо, чесно кажучи, у нас не було надії на допомогу від держави. Тому, власне, і збирали кошти. Ми ж розуміємо, що міський бюджет обмежений і є інші пріоритети.

Ми навіть ОСББ зробили за цей час. П’ять років не могли, а тут зробили. Певно, потрібна була нам діра в домі, щоб це таки сталося. Люди надсилають згоди з-за кордону. Тому що справді потрібне ОСББ, у нашому випадку так точно. Тож на питання «чи реально створити ОСББ під час війни?» можемо відповісти, що так, можна. Та й узагалі, якщо всі стають разом, то можливо все.

22 квітня ми першими з бізнесів повернулися в будинок і почали відновлювати роботу. Наш центр розташований на третьому поверсі нежитлової прибудови, над нами – ще два поверхи. У день обстрілу частина ракети впала на дах прибудови. П’ятий поверх – це тренажерка, її пробило повністю, і вона досі не працює, на ремонті.

У нас, на третьому поверсі, повиривало батареї, потекла стеля, коли гасили пожежу, шматочок її відвалився. Ми відремонтували все буквально за день своїми силами, вирішили не чекати «кращих часів». Прийшли з працівниками, з маляркою, батереї прикрутили. Нам просто потрібно було знати, що будинок не аварійний і що там можна працювати.

Було таке, що власник приміщення щодня повідомляв якусь нову інформацію, тому що приходило багато комісій і всі вони робили різні висновки про те, якою буде доля будинку, чи можна його реконструювати, чи він аварійний, чи ні. В один момент нам сказали, що рік туди точно не можна заходити, що можемо вивозити обладнання. Ми вже встигли «попрощатися» з приміщенням, аж раптом наступного дня нас повідомили, що за два тижні можемо вже заїхати.

Зараз працюємо у звичайному режимі. Спочатку нас налякали, сказали, що буде дуже багато шуму й пилу. Але будівельники все роблять акуратно, не можу сказати, що це якось заважає нашій роботі. Є хіба що одна проблема: як усі бізнеси, що працюють у нежитловій прибудові, ми не можемо користуватися головним входом з боку проспекту Лобановського, бо зараз там будмайданчик. Але в нас принаймні є доступ до чорного входу, тож тепер клієнти заходять до центру із двору.

Як це – працювати в цьому будинку

Коли наприкінці квітня ми тільки почали відновлювати роботу, здавалося, що будинок ніби втратив усю свою енергію. Але зараз усе оживає, повернулися люди, інші бізнеси. Уже працюють стоматологія, ательє, нотаріус, манікюрний салон.

Клієнтів у нас зараз менше, ніж до повномасштабної війни, але набагато більше, ніж ми очікували, коли відновлювали роботу. Якщо в цифрах, до 24 лютого ми за місяць проводили приблизно 1600 терапевтичних занять, зараз це десь 1200. Первинних консультацій майже так само, як і було раніше.

Досі залишилося відчуття, що кожного дня можна чекати якогось сюрпризу. Усе ніби й гаразд, комунікації є, будинок розбирають потроху, люди живуть… Але не виключаю, що будуть ще перебої. Водночас про переїзд ми не думаємо. Оскільки працюємо в медичній сфері, на нове приміщення мали б отримати новий санітарний акт, ліцензію. Це складніше, ніж просто офіс перевезти. Тому для нас дуже важливо, що ми залишилися.