Ситуація«Спадок у руїнах»: чому в Києві руйнуються десятки історичних будівель

Десятки будівель у центрі Києва перебувають в аварійному стані попри історичний статус. Серед них – історичні будинки на вулицях Щекавицькій, Грушевського та Андріївському узвозі, а також садиба Мурашка на Малій Житомирській, «Замок барона» на Ярославовому Валу й будинок Терещенка на бульварі Шевченка.

«Спадок у руїнах» – це проект програми «Схеми: корупція в деталях», присвячений 24 будівлям, які руйнуються в центрі Києва. Ми запитали в авторки розслідування Валерії Єгошиної, чому понад два десятки будинків перебувають у настільки поганому стані і хто за це відповідальний.

– Ви випустили «Спадок у руїнах» на початку 2017 року. Але історії більшості будівель у фільмі досі актуальні, чи не так?

– Думаю, більша частина інформації досі актуальна. Власне, я відстежувала долі кількох будинків із нашого списку – три будинки за цей час горіли, один будинок повернули в комунальну власність (будинок на вулиці Сагайдачного, 20/2, – ред.). Але загалом майже нічого не змінилося. Це можна помітити, просто пройшовшись вулицями Києва.

– «Схеми» здебільшого розповідають про великі корупційні історії. Як виникла ідея фільму про архітектурні пам’ятки в Києві?

– На початку 2016 року на вулиці Богдана Хмельницького завалився будинок, загинули двоє людей, які проводили на об’єкті ремонтні роботи. Усі шукали, хто винен. Ми як журналісти-розслідувачі визначили, хто був власником будівлі. Подумали, що таких будинків у Києві забагато, тому вирішили зробити окремий проект. Спочатку вибрали 50 будівель, але врешті скоротили список до 24 найцікавіших.

– Як саме обирали будівлі?

– Первинний перелік ми сформували на основі інвентаризаційного списку з кількох сотень будівель, його склали за указом Віталія Кличка після випадку на Хмельницького. Ми обирали пам’ятки архітектури, щойно виявлені об’єкти культурної спадщини, а також історичні будівлі, які за певними причинами не віднесли до перших двох категорій. До того ж ми обирали тільки будинки, що перебувають у приватній власності. Якщо з будівлями в державній чи комунальній власності більш-менш зрозуміло, хто винен, то за споруди в приватній власності відповідальність несуть конкретні власники.

– Тому, наприклад, будинок Сікорського на Ярославовому Валу ви не внесли в список?

– Так, це будівля, яка постійно змінювала форми власності, щодо неї йшли судові процеси.

– Зрозуміло, що в кожної з понад 20 будівель своя історія. Але, грубо кажучи, сюжет у більшості такий самий: певним чином будинок перейшов у приватну власність, власник повинен був стежити за його станом, але натомість вирішив зачекати, поки він зруйнується (або допомогти йому зруйнуватися), аби пізніше побудувати на дорогій ділянці в центрі міста новий.

– Приблизно так. Тому розповідь про кожну будівлю ми структурували таким чином, щоб пояснити її важливість. Умовно ділили кожну історію на чотири частини. По-перше, це пояснення, чому будинок має історичну цінність. Для цього залучали експертів – істориків, києвознавців, екскурсоводів. Наприклад, про історичне значення будинків на Андріївському узвозі нам розповідали Владислава Осьмак (керівниця Центру урбаністичних студій Києво-Могилянської академії – ред.) та екскурсовод «Музею однієї вулиці». По-друге, ми розслідували, яким чином будинок перейшов у приватну власність. По-третє, з’ясовували плани власників – що вони збираються робити з будівлею. По-четверте, плани влади.

Найцікавіша була третя частина: ми розшукували власників усіх цих будівель і спілкувалися з ними. Головне, що ми помітили під час цих контактів – люди не усвідомлюють, яку відповідальність на себе взяли. До будинків вони здебільшого ставляться як до чергового активу. Купили автівку на майбутнє, купили квартиру чи гектар землі – і так само прикупили пам’ятку архітектури.

– Водночас власник може навіть не знати, що таке охоронний договір.

– Так, це показовий випадок із власником будівлі на Тургенєвській. Проблема полягала в тому, що влада не знала, кому належить будинок. У жодному з реєстрів не було згадки про власників. До того ж там стіна до стіни стоять дві будівлі, й одна з них є пам’яткою, а друга – ні. Визначити право власності вдалося тільки через кадастр: подивилися, що земля під будинком належала товариству «Українська індустріальна група». Товариство непримітне, але, як ми з’ясували, засновниками була родина Едуарда Ставицького (міністра енергетики та вугільної промисловості часів президентства Януковича – ред.).

Ми вирішили поїхати за адресою реєстрації товариства в промзону на Видубичах. Уявляєте, навколо сіра промзона, а в офісі – позолота й ліпнина. Нас зрештою впустили до директора. Він якось невпевнено поводився, тому я запитала, чи він точно директор. Він відповів, що є директором, але запросив до кабінету. Спочатку я його не впізнала, але це був офіс Михайла Гріншпона, фігуранта розслідувань, пов’язаних із розкраданнями в державному підприємстві «Укркосмос». На всі запитання про жахливий стан будівлі відповідав, що в них немає грошей і що вони чекають, поки ситуація в країні стане сприятливою. Наостанок я запитала в нього про охоронний договір на будинок – зобов’язання власника доглядати за пам’яткою. На це запитання він сказав: «Охоронний договір? Це типу щоб охорону найняти?».

– Притому, що охоронний договір у цій системі – чи не єдина можливість притягнути власника будівлі до відповідальності за її стан. Нехай за це були передбачені та смішні штрафи.

– Кілька років тому ці штрафи підвищили, але до цього максимальний штраф за руйнацію пам’ятки архітектури був від 1 700 до 17 000 гривень. Тобто, якщо будинок завалиться, власник заплатить 17 тисяч гривень штрафу. І це за землю в центрі міста, яка може коштувати й 4 мільйони доларів.

– І таких історій, як із власником будівлі на Тургенєвській, у вас було багато.

– Ще цікава реакція власника була у випадку з будинком Підгорського на Ярославовому Валу, який називають «Замком барона». Олександр Лойфенфельд був депутатом київської ради, а до того у 90-х скуповував тут квартири і врешті отримав власність на всю будівлю. У 2000-х цей будинок виключили з реєстру пам’яток. Ви ж пам’ятаєте, який він має вигляд? Це одна з найкрасивіших будівель Києва. І її прибирають зі списку пам’яток.

– Чому?

– Виявляється, будинок просто забули перенести з реєстру радянських пам’яток у сучасний реєстр. Суд за позовом Лойфенфельда постановив, що через це будинок не є пам’яткою, чим створив небезпечний прецедент своєрідного трактування законів. Але у 2014 році на це звернули увагу, торік його внесли в реєстр.

Коли були чутки, що будинок можуть зруйнувати, я зателефонувала Лойфенфельду й запитала про це. Він сказав, що такого не буде. Додав, що, коли матиме гроші, він відреставрує будівлю – «що вона буде ще красивішою». Я уточнила, чи не непокоїть його те, що будівля руйнується, поки влада намагається відібрати її в нього. Він відповів: «У єврея відбирати взагалі нічого не можна. Нікому. Ні єврею, ні росіянину, ні українцеві, не можна нічого відбирати за законами релігійними. Не можна створювати євреям проблеми. А якщо нам створювати проблеми, то будуть і проблеми в держави».

– А дерев’яний будинок на Боричевому Току з 200-річною історією?

– Так, це напівзруйнована будівля. Що мене вразило в цій історії – ще за часів Омельченка землю під цим будинком передали приватній особі. Згодом виявилося, що ця жінка – Галина Лосєва, мати колишньої депутатки Оксани Калетник. Причому передали ділянку з формулюванням «для особистого садового гаражного або дачного будівництва». Ми писали запити про це, шукали Омельченка, щоби запитати, як землю під одним із найстаріших будинків Подолу могли передати під гаражно-дачне будівництво. Ніхто на ці запитання не відповів.

На Боричевому Току є ще один будинок з нашого списку, який належав сестрі тієї ж Оксани Калетник Ользі. Це представниця родини, пов’язаної із Комуністичною партією. Що цікаво, в Ольги Калетник є нерухомість у Лондоні, яку вона здає в оренду. І двоповерховий будинок на Боричевому Току вона також, можна сказати, здає. Коли ми відвідали цю будівлю, побачили, що там є «орендарі»: її дали кільком безхатченкам, просто для того, щоби ті підтримували будинок у якомусь стані. Наскільки я розумію, вони досі там живуть.

– Наскільки нам відомо, нічого не змінилося й у випадку з будинком Терещенків на бульварі Шевченка.

– Не знаю, чому я досі це пам’ятаю, але власник – фірма «Центрелеватормлинбуд». У засновниках – Тимур Міндич, друг і бізнес-партнер Ігоря Коломойського. Там на конкурсі конкурували між собою дві споріднені фірми з чотирьох – «Центрелеватормлинбуд» та «Укрнафта». Обидві – пов’язані з Коломойським. Причому врешті в конкурсі переміг учасник, якого виключили із попереднього раунду, тому що «Укрнафта» передала інвестиційні зобов’язання «Центрелеватормлинбуду».

– Ви записували з цього приводу Мішеля Терещенка, нащадка родини, яка зводила будинок.

– Це був непростий запис, Терещенко розповідав, що в цьому будинку народився його дідусь. Він повернувся до України з Франції, де за пам’ятками архітектури стежать. Тому для нього стан будівлі був шоком.

– Ми перераховуємо ці випадки: будинок опиняється в приватній власності, і власник допускає, щоби ця власність руйнувалася. Постає запитання: чому влада не вирішує цю проблему, повертаючи будинок у свою власність?

– В Україні закони про приватну власність цінуються більше, ніж закони про охорону пам’яток. Комунальні служби навіть не можуть перевірити стан будівлі без дозволу власника. Процес повернення пам’яток у державну чи комунальну власність не визначений: зараз його регулює закон «Про охорону культурної спадщини». До 2007 року в законі була норма, яка визначала процедуру примусового відчуження. Але у 2007-му цю норму скасували. Натомість ввели норму про примусовий викуп. Наприклад, влада звертає увагу на аварійний стан будівлі, подає позов до суду. Та єдине, що може постановити суд у такому разі – примусовий викуп пам’ятки позивачем.Вартість викупу суд встановлює за постановою експертизи – зазвичай це та вартість, яку власник свого часу заплатив за приватизацію будинку.

– Тобто для того, щоби врятувати пам’ятку від недобросовісного власника, держава чи місто повинні повернути йому кошти?

– Так. Людина завдає збитків держави – можна порахувати фінансові збитки, неможливо порахувати моральні збитки. А потім ця людина ще й повертає свої інвестиції. Але є й інший досвід. До прикладу, у Дніпрі рік тому затвердили систему примусового відчуження за набувальною давністю. Після інвентаризації будинків мерія встановила не всіх власників. Для тих, кого не знайшла, розвісили оголошення всіма доступними методами. У травні спливає відведений рік для того, щоби вони з’явилися. Якщо не з’являться – мерія через суд буде повертати їх у комунальну власність.

– У КМДА водночас кажуть, що головна проблема – фінансова.

– У міській владі мені казали, що можуть дозволити собі повертати в комунальну власність одну-дві пам’ятки на рік. А тільки в нашому списку їх понад двадцять.

– І більша частина з них в аварійному стані й точно не переживе двадцять років затримки.

– А власники кажуть, що вони чекають на кращі часи й «покращення інвестиційного клімату». Можна дуже довго чекати на це. Але кращого часу, ніж зараз, не буде – ані для власників, ані для міської влади. Будинки просто зруйнуються.