У жовтні в Україні стартував перший масштабний навчальний проєкт з інклюзивного статевого виховання «Сексуальна освіта для дітей із ментальними порушеннями». Його розробили спільно з «Фондом Олени Пінчук» і ГО «Бачити серцем». 

Організатори проєкту розповідають, що, за статистикою, по всьому світу діти з інвалідністю майже в чотири рази частіше стають жертвами насильства, ніж діти без інвалідності.

Ми вже розповідали про важливість сексуальної освіти для дошкільнят і школярів. Тепер розбираємося, чому це питання так гостро стоїть для сімей, де виховують дітей, підлітків і молодь з інвалідністю. Чому це важливо та з чого почати – розпитали Олесю Яскевич, засновницю ГО «Бачити серцем», школи для підлітків з інвалідністю та центру соціалізації молоді з інвалідністю, а також маму підлітка з комплексними порушеннями розвитку.

Олеся Яскевич

   

«Навіть якщо в них ніколи не буде фізичного контакту, вони мають знати, що з ними відбувається»

   

«Тема сексуальної освіти, особливо для дітей з інвалідністю – це першочергово про безпеку, оскільки діти з інвалідністю часто стають жертвами насильства, часом навіть не усвідомлюючи цього», – розповідає Олеся Яскевич. За статистикою найчастіше дітей з інвалідністю ґвалтують люди з найближчого оточення: працівники шкіл і центрів, де вони навчаються, або навіть родичі. 

Олеся розповідає історії підлітків з інвалідністю, яких схиляли до інтиму викладачі в школі, а також тих, чиї батьки займалися з ними оральним сексом, притому, що дитина думала, що це така гра й елемент нормального життя. 

Також тема статевого виховання для дітей і підлітків з інвалідністю – це про повагу. Яскевич ділиться випадком, коли на занятті в майстерні, де соціалізується молодь з інвалідністю, 22-річний хлопець на навчальному курсі «Все про мене» здивувався, бо не знав, що є люди, у яких немає пеніса. «Ми з ним говорили про те, як влаштоване наше тіло, чим ми відрізняємося одне від одного, що в нас спільного, і коли ми розглядали на картинках статеві органи, він довго на це дивився й наприкінці заняття запитав: «То в тебе не він?» А хвилин за десять повернувся й перепитав: «І в мами не він?» Слово «пеніс» він навіть не міг вимовити, бо не чув його раніше. А йому 22 роки», – ділиться Яскевич. Олеся розповідає, що батьки часто не думають, що це важлива для дітей інформація, оскільки в багатьох із них ніколи не буде фізичної близькості з іншою людиною. Так, діти й підлітки, які пересуваються в кріслах колісних, наприклад, можуть не уявляти, як виглядає їхнє тіло. 

Ольга Кутова, мати семирічного Артема, який через онкологію має суттєві порушення розвитку, додає: «З власного досвіду можу сказати, що батьки дітей з інвалідністю дуже зосереджені на реабілітації, лікуванні, соціалізації, адаптації в побуті. Тому питання сексуальної освіти відсувається кудись на задній план, ти навіть не думаєш про це. І немає кому про це тобі нагадати». 

Олеся Яскевич додає, що кожній дитині, незалежно від її стану здоров’я, важливо ідентифікувати себе як дівчинку чи хлопця, знати, як влаштовано тіло, які процеси відбуваються, коли дорослішаєш, як називаються інтимні частини тіла, хто може, а хто не може їх торкатися. 

«Настає час Х, коли дитина, якій нічого не пояснили, почне проявляти небажану поведінку»

   

«Якщо підліток з інвалідністю почне мастурбувати в магазині, то, найімовірніше, люди навколо подумають, що він – збоченець, хоча це просто дитина, якій вчасно не пояснили, що відбувається з її організмом і яка поведінка є неприйнятною», – ділиться Олеся Яскевич. 

Дитині важливо пояснити ще на етапі препубертату (9–10 років), що в її тілі відбуватимуться зміни, що є соціальні норми: коли й за яких обставин можна себе торкатися, а за яких – ні. Знімати фізичну напругу шляхом мастурбації – це норма для всіх, однак діти з інвалідністю можуть не одразу збагнути, як правильно це робити. Тому їх важливо не присоромлювати, а підтримувати та пояснювати багато разів, що торкатися інтимних зон можна лише за зачиненими дверима, коли тебе ніхто не бачить.

«Коли п’ять років тому я починала писати про тему сексуальної освіти для дітей з інвалідністю в соцмережах, думала, що мене спалять на багатті, як відьму. А зараз багато батьків нарешті приходять до того, що, дійсно, це важливий аспект, про це треба говорити. Але ніхто не знає, як говорити, коли говорити, з ким говорити. Учителі не знають, як себе поводити. Батьки червоніють, соромляться», – ділиться Яскевич. 

Для дітей з інвалідністю основним джерелом знань є їхні батьки та викладачі. Якщо нормотиповій дитині вдома не розповіли про статеве дозрівання, вона, найімовірніше, дізнається необхідну інформацію з розмов однолітків у школі, на гуртках або побачить в інтернеті. Про це розповідала тренерка зі статевого виховання Галина Лисяна: «Навіть якщо конкретна дитина не була на занятті [із сексуальної освіти], вона так чи так буде в курсі того, що там відбувалося. Інші діти їй про це розкажуть. Тобто інформаційне поле зробить свою справу. Якщо в середовищі є сексуальна культура, то навіть якщо дитина не відвідувала цих занять, вона перейме її».

З дітьми з інвалідністю це так не працює через їхню переважну вимушену ізольованість – вони здебільшого не навчаються в загальноосвітніх навчальних закладах і майже не спілкуються з нормотиповими однолітками. Тож уся відповідальність на батьках, опікунах і викладачах.

Саме тому курс сексуальної освіти для людей із ментальною інвалідністю почали з підготовки спеціалістів. Це психологи, лікарі та фахівці, які працюють із батьками дітей із ментальною інвалідністю й самими підлітками. «Ми маємо будувати культуру, у якій люди, й, зокрема, підлітки з ментальними порушеннями, будуть сприйматися як повноцінні члени суспільства», – додає Ольга Сердюк, директорка «Фонду Олени Пінчук». На курсі навчаються 30 спеціалістів, хоча заявок було кілька сотень.

«Батьки приходять на консультації, коли дітям уже 15–17 років»

   

«Діти з інвалідністю в більшості випадків (особливо якщо ми говоримо про дітей з інтелектуальними або комплексними порушеннями розвитку), сприймають тільки ту інформацію, яку їм дають. Дати її можуть лише батьки. Але вони років до 15–17 не звертаються по допомогу, бо навіть не думають про це і приходять на консультацію, коли дитина вже почала мастурбувати, або плаче, що в неї стаються полюції чи менструація. Деякі діти думають, що вони вмирають», – розповідає Яскевич.

Олеся ділиться історією дівчинки, якій бабуся, коли вона побачила прокладку, сказала, що її мама хворіє, і коли в дівчинки почалася менструація, вона дуже перелякалася, бо думала, що тепер хвора, так само як і її мама. Яскевич каже, що дуже важливо дестигматизувати цю тему. Адже ми розповідаємо дітям, чому в них можуть текти соплі, то чому не пояснити їм про менструацію чи полюції.

«І це ми ще не порушили тему інтернатів», – каже Яскевич. За її словами, там немає сексуальної освіти як такої, надвисокий рівень насилля, яке майже не фіксується, високий рівень абортів і навіть стерилізації. Попри те, що з 2018 року в Україні офіційно не можна стерилізувати недієздатних осіб. 

Яскевич розповідає, що невтішною є статистика у правовому полі, оскільки, на жаль, людям з інтелектуальними порушеннями рідко вірять. Якщо немає фізичних доказів, дуже важко довести, що відносно цієї людини скоїли насилля.

Олеся підкріпляє це історією дівчинки, яка навчалася в спеціалізованій школі. Одного дня вона попросила маму «погладити її так, як гладить Василь Петрович». Виявилося, що вчитель фізкультури схиляв багатьох учениць до петингу, але мамі дівчинки з інвалідністю ніхто не повірив. Учитель працює у школі й досі, у той час, як дівчинку зі школи забрали. 

Як говорити про статеве виховання з підлітками з інвалідністю

   

Усі правила, які мають знати будь-які діти, мають знати й діти з інвалідністю. Можливо, деякі з них матимуть більш пізнє статеве дозрівання, однак теми залишаються тими самими: дитині слід пояснити, що таке інтимні зони, коли слід і не слід їх торкатися, варто розповісти про межі: свої й інших людей.

Для цього дитині, особливо з інтелектуальними порушеннями, варто регулярно називати всі частини тіла. Наприклад, дітям з інвалідністю часто кажуть, що в них є голова, руки, ноги, а інтимні частини тіла не називають, але так у їхньому сприйнятті ніби посеред тулуба велетенська чорна діра. І якщо діти, які не можуть говорити, ще й не чують, як називаються їхні органи, вони їх просто не усвідомлюють. 

Яскевич розповідає про підлітка з аутизмом, який під час уроку в школі збудився, але не зрозумів, що з ним відбувається, оскільки це ніколи не проговорювали батьки. Він кричав, плакав і кусав себе, оскільки він не говорить. Школа спільно з батьками розробила стратегію та протягом семи-восьми місяців випрацювала алгоритм дій, який допоміг хлопцю реалізувати збудження.

«Коли він відчував збудження, він показував нам картку, після чого йшов до вбиральні, де є фіолетовий кружечок, щоби він розумів, що не в будь-якому туалеті можна мастурбувати, а далі була покрокова інструкція», – розповідає Яскевич. З часом хлопець не лише міг ідентифікувати свій стан, а й зрозумів, що в школі не варто мастурбувати, це краще робити вдома після уроків.

Дітям із важкими формами ДЦП і збереженим інтелектом варто допомогти дослідити своє тіло. Наприклад, поставити дзеркало в душі, щоб дитина могла побачити, як виглядають її інтимні частини тіла. Такі діти не відчувають свого тіла й можуть навіть не усвідомлювати, що в них є груди, вульва чи пеніс.

«Знати своє тіло – це питання безпеки. Оскільки дитина, яка не знає, наприклад, що таке мошонка, не зможе повідомити, якщо відчуває там біль. Вона буде кричати та битися головою, але не зможе пояснити, що з нею відбувається», – додає Яскевич. 

У дитини з інвалідністю варто питати дозвіл і попереджати її про те, що ви будете її торкатися. Навіть якщо це дитина, яка пересувається на кріслі колісному, й батьки замінюють їй підгузок, вони мають питати: «Можна я заміню тобі підгузок?» Дитина може не відповідати, якщо вона є невербальною, але на інстинктивному рівні вона має розуміти, що для того, щоб торкнутися її тіла, треба спитати дозволу. Будь-яка дитина має розуміти, що вона є власником чи власницею свого тіла. І це вона вирішує, чи буде її хтось торкатися. Навіть якщо з гігієнічною метою. 

«Різниця між нормотиповою дитиною й дитиною з інтелектуальними порушеннями лише в тому, скільки знадобиться часу для того, щоб вона це засвоїла. Комусь буде достатньо року чи двох, а комусь треба п’ять чи десять», – додає Яскевич. 

Але важливо, щоб ці правила були в рутині та повторювалися всіма людьми, які комунікують із дитиною. Так поступово дитина засвоїть, що вона може впливати на те, що відбувається з її тілом, їй може щось не подобатися. Це дуже складно напрацьовувати, якщо дитину мовчки носять, переодягають і миють, не коментуючи ці процеси.

Також для сексуальної освіти підлітків з інвалідністю важливо використовувати візуальні матеріали, картки та покрокові інструкції. Наприклад, як прийняти душ чи як замінити прокладку, візуальні нагадування про те, що слід щодня змінювати спідню білизну. Ці картки мають бути розміщені по дому: у ванній, вбиральні, спальні.

Яскевич рекомендує питати про дозвіл торкатися й розповідати про те, що інтимні частини тіла слід прикривати якнайраніше. Підкріплює це власним досвідом: її сину 17 років, вона розповідає йому про статеве дозрівання з трьох років. І тільки зараз він почав проговорювати, що інтимні частини тіла ніхто не має бачити, і сам прикривається рушником після душу.

Щопівроку Яскевич проводить курс сексуальної освіти для батьків підлітків з інвалідністю. Діти ж вивчають окремі теми на уроках біології в онлайн-школі. Але перед кожною темою в батьків обов’язково питають про дозвіл.

Курс для батьків

   

«Батькам ми намагаємося передусім пояснити, що таке сексуальна освіта, бо багато хто плутає терміни», – розповідає Яскевич. Є статеве виховання, яке починається від народження, й освіта – знання й інструменти про те, як пояснити чи розповісти про певний процес в організмі.

Батьків навчають спочатку тому, у якому віці зазвичай відбуваються якісь зміни в організмі і як пояснити це різним дітям. Далі поступово переходять до теми самоідентифікації й того, як пояснити дитині її діагноз, і те, як він буде впливати на її подальше життя. 

За словами Яскевич, батьків особливо хвилює, що робити, якщо вони розуміють, що в дитини точно не буде фізичного контакту з іншою людиною, але фізіологічно їй потрібна розрядка. Якщо підліток не має фізичної можливості мастурбувати, наприклад, у нього складна форма ДЦП, це в жодному разі не повинні робити батьки. Адже так розмивається батьківська роль. Для цього необхідно підібрати гаджети, мастурбатори, які допоможуть упоратися з фізичною напругою.

Батькам дітей з інвалідністю важливо розуміти, що їхні діти дорослішають, навіть якщо залишаються нефункціональними. Тобто спання тривалий час в одному ліжку чи миття мамою хлопця-підлітка може призвести до того, що мама може сприйматися як сексуальний об’єкт. Яскевич каже, що часом батьки готові терпіти спроби їхніх підлітків з інвалідністю впоратися зі збудженням за допомогою батьків, бо вважають, що це єдиний вихід. Але так не має бути. 

Яскевич розповідає, що до початку повномасштабного вторгнення разом із секс-шопом і простором сексуальних знань Lovespace вони планували робити освітні зустрічі для батьків, щоб ті могли в спокійній обстановці познайомитися з гаджетами, які б допомогли їхнім підліткам з інвалідністю зняти напругу. 

Поки що навчання базується на тому, що з дітьми та підлітками з інвалідністю починають говорити про базові зовнішні прояви, на кшталт якого кольору в тебе очі або волосся, і поступово переходять до складніших тем. Вчаться захищати свої межі, повідомляти, коли ти не хочеш, щоби тебе турбували, а також вивчають фізіологію. Ці курси не погоджені з МОН та орієнтуються на європейські стандарти. Однак діалог із Міністерством освіти й науки все ж відбувається, каже Яскевич.

ФОТО: Серж Хуцану для The Village Україна