Воєнні злочиниЯк Чорнобильська АЕС допомогла ЗСУ виграти битву за Київ: чому слід переглянути фільм «Чорнобиль 22»

«Чорнобиль 22» – це документальний фільм українського режисера Олексія Радинського про тимчасове перебування Чорнобильської атомної станції в російській окупації. Короткометражна стрічка заснована на свідченнях працівників ЧАЕС і зони відчуження, а підготував матеріали для неї Радинський під час роботи в проєкті з документації воєнних злочинів РФ The Reckoning Project: Ukraine Testifies («Україна свідчить»).

Прем’єра «Чорнобиль 22» відбулася на фестивалі короткометражних фільмів у німецькому Обергаузені, де фільм нагородили головним призом. Українську прем’єру запланували на фестиваль Docudays UA, що відбудеться в Києві 2–8 червня. Під час фестивалю він також буде доступний онлайн на території України на сайті.

Головний редактор The Village Україна Ярослав Друзюк переглянув фільм і поговорив із Олексієм Радинським про процес знімань у Чорнобилі й те, як ЧАЕС стала важливим чинником у перемозі Збройних сил України в битві за Київ.

– У тебе була теза про те, що для того, щоб зрозуміти сучасну Україну, треба зрозуміти Чорнобиль, і для того, щоб зрозуміти, чому провалилася київська операція російських окупаційних військ, також треба зрозуміти Чорнобиль. Чому?

– Фільм базується на довгій, великій роботі, яку ми робили в Чорнобильській зоні з документацією воєнних злочинів. Що передусім вразило мене й нашу дослідницьку групу [The Reckoning Project «Свідчить Україна»] – є дуже багато підтверджень тому, що росіяни під час вторгнення керувалися якимись абсолютно фантастичними уявленнями про Україну. Не просто фантастичними, а міфологічними, колоніальними ідеями, які настільки не мали нічого спільного з реальністю, що…

Одним із чинників провалу повномасштабного вторгнення, особливо на перших етапах, стала ця самоомана щодо того, що вони знайдуть в Україні, що вони побачать в Україні та конкретно в Чорнобильській зоні. І це підтверджують свідчення очевидців, які ми зібрали.

Проявлялося це на дуже багатьох рівнях. Для мене показовий момент, коли російські генерали тріумфально оголосили колективу Чорнобильської АЕС, що варта станції переходить під їхній контроль, і керівництво ЧАЕС було змушено з ними розмовляти. Їм доводилося це все пояснювати: «По-перше, ми хочемо вас виправити, ви перебуваєте не на атомній електростанції, а на післяаварійній атомній електростанції». А це абсолютно інший об’єкт.

– Це все-таки місце техногенної катастрофи.

– Саме так. І така от деталь: росіяни самі зізнавалися, що операцію з окупацією Чорнобильської АЕС вони відпрацьовували на Курській АЕС, яка є двійником ЧАЕС. Вона є двійником в усьому, крім того, що там немає радіоактивного зараження території. [сміється] І зрозуміло, що захоплення електростанції також передбачає такі речі, як розставлення блокпостів та окопування території навколо. На Курській станції вони придумали, де будуть окопуватися, так само окопалися навколо ЧАЕС. Саме так вони, судячи з усього, опинилися в Рудому лісі. Вони просто думали, що все буде, як в Курську, а вийшло трошки інакше.

Ще одна деталь: росіяни використовували в Чорнобильській зоні дуже старі мапи, [випущені] ще до 1986 року. Вони реально казали, що не розуміли, куди потрапили. І, думаю, це ж можна сказати про всю територію України, куди їм вдалося зайти. Керуючись своєю колоніальною логікою, вони не могли просто фізично отримати інформацію, яка потрібна була їм для того, щоб хоч щось здобути.

– Просто на продовження твоєї тези: у Сергія Плохія [у книзі «Чорнобиль. Історія ядерної катастрофи»] та частково в серіалі HBO «Чорнобиль» є припущення про те, що Чорнобиль – це передусім трагедія бездержавності.

– Звичайно, це частина цього. І вона в цьому фільмі, і в текстах, які я пишу про це. Я намагаюсь, особливо в цьому фільмі, наскільки це можливо, побудувати якусь паралель між тим, що відбулося в 1986 році та що відбулося у 2022-му…

– Ти буквально починаєш фільм із синхрону про те, що один із героїв каже: «До війни», але він має на увазі 1986 рік.

– Було цікаво дізнатись, що на сленгу чорнобильських атомників «до війни» означає «до 1986 року». Вони називали це тоді війною, адже ліквідацією займалася радянська армія. Але, оскільки зрозуміло, що ця війна є колоніальною, а залежність України від Радянського Союзу була колоніальною залежністю, – попри всю специфіку й особливість у якійсь ситуації, – не дивно, що є ці паралелі.

Але щодо аварії як [наслідку] української бездержавності – це не зовсім вичерпно описує ситуацію. Мені здається, що в Плохія теж трохи складніша картина. Усе-таки це не просто трагедія бездержавності, це трагедія колоніальної адміністрації України. Тобто все-таки існувала УРСР. Оскільки до побудови АЕС [на території України] СРСР це робили тільки росіяни на своїй території, тоді в них була одна ієрархічна структура й субординація. Коли ж почали будувати ЧАЕС в УРСР, одразу почався повний хаос. Це Плохій дуже гарно описує, і не тільки він, що раптом різні республіканські структури почали між собою сваритися й конкурувати.

Київська адміністрація, – тобто радянська, колоніальна адміністрація в Києві – хотіла це використовувати для владних ігор. У результаті весь процес будівництва АЕС став однією великою потенційною аварією. Однією з причин є те, що це вже був пізній радянський час, ця колоніальна адміністрація була недолугою.

– У тебе ще було влучне визначення про Чорнобильську зону відчуження як про зону створення нових образів. Я просто повертаюся до цих візуальних образів, коли ми всі побачили російські танки на ЧАЕС. Розкажи, як це було для тебе?

– Я виходжу з того, що це якийсь режим виробництва візуальних образів. ЧАЕС за останні 30 з чимось років стала джерелом постачання цих образів катастрофи, образів апокаліпсиса.

Але, як на мене, ця історія із захопленням ЧАЕС і миттєвою публікацією цих образів онлайн, яку самі росіяни організували, – це була частина їхньої шокової медійної тактики. Тобто це була спроба застосувати доктрину шоку в перші дні, щоб максимально залякати суспільство України та світ. Танки на ЧАЕС – це образ, який, за їхньою стратегією, мав би стати одним із провідних [у цій стратегії].

– Це ще один прояв ядерного шантажу.

– Абсолютно. Це навіть юристи так визначають. Я не пам’ятаю якогось шоку від того, що побачив. Ну тобто був загальний стан розчарування, навіть смуток чи туга: «Ну, вони дійсно це зробили. Вони дійсно не розуміють, куди полізли».

Водночас, мені здається, танки на ЧАЕС не стали таким медійним образом, як окопи, які росіяни викопали в Рудому лісі. Можливо, ті з нас, хто не бачив цих зйомок, не дуже уявляють собі, як це виглядає. Але насправді цей медійний артефакт розійшовся значно потужніше. Тобто цю битву за образи вони теж програли. Символом окупації врешті стали окопи в Рудому лісі, а не [російські танки].

– Тобто їхня тупість, а не цей початковий медійний бліцкриг. Очевидно, що ти почав фіксувати це на відео вже після деокупації, ти приїхав у Чорнобильську зону пізніше. Але коли загалом [після 24 лютого] в тебе з’явився цей інстинкт фіксувати все відео?

– У мене був не те щоб інстинкт… Це більше стосувалося того, щоб, як і ми всі в той час, почали застосувати свої навички, щоб це приносило якусь користь. Спочатку я займався трохи іншим: колеги долучили мене як режисера монтажу до проєкту «Кінодопомога», я там був із перших днів. Я не знімав сам, а отримував матеріали й монтував їх.

Темою Чорнобиля я займався ще раніше, незадовго до вторгнення ми планували зовсім інший проєкт там робити. Тобто це не була для мене нова тема. Вона просто заграла, так би мовити, новими фарбами.

Фільм [«Чорнобиль 22»] почався з того, що мене запросили до команди The Reckoning Project. Вона займається масовою документацією воєнних злочинів по всій Україні, але фокусується на конкретних історіях, які колективу здаються найбільш важливими, показовими чи характерними. І це не просто медійний проєкт, а ініціатива, яка співпрацює з юристами для підготовки свідчень воєнних злочинів РФ, які зможуть використовуватися на судах і трибуналах.

Невдовзі після деокупації Чорнобильської зони ми почали записувати глибинні інтерв’ю зі свідками окупації, передусім працівниками станції. Тоді ми робили це не в Чорнобилі, але спілкувалися з цими людьми, з деякими по кілька разів. Отримали, звісно, значно більше матеріалу, ніж увійшло у фільм. Зібравши цей масив свідчень і зрозумівши, що відбулося, з чим люди там узагалі стикнулися, ми поїхали в зону, щоб побачити це все на місці.

– Розкажи окремо про логістику, тому що в перші місяці в Зону відчуження потрапити було непросто. Віталій Дейнега з «Українського свідка» нам детально розповідав про те, наскільки складно було зняти перший сюжет із ЧАЕС. Наскільки я розумію, ви приїздили вже трохи пізніше?

– Ми приїхали в зону в липні, тоді вже стало легше пересуватися. Але зараз, на жаль, зона закрита для відвідування майже будь-кого, є винятки лише для журналістів. Я вважаю, що нам пощастило, для нас зробили такий виняток завдяки Максиму Шевчуку з Державного агентства з управління зоною відчуження. Він одразу зрозумів важливість нашого проєкту, буквально з першої хвилини розмови, й ми отримали доступ. Пересуватися основними дорогами тоді вже було досить безпечно, уже якесь розмінування відбулося.

– І ти показуєш ці наслідки у фільмі: і розмінування, і прямі наслідки перебування на станції російських солдатів, і знищення архівів.

– У цій сцені йдеться про архів «Екоцентру» Чорнобильської зони – наукової установи екоцентру, яка відповідає за всі заміри та дослідження флори, фауни, ґрунтів і так далі. Там не просто зруйнували архів, вони викрали або зруйнували майже все обладнання екоцентру – абсолютно унікальне, воно коштувало дуже багато грошей.

На Чорнобильській станції, як ми знаємо, загалом вкрадено дуже багато всього, обладнання й так далі.

– Наприклад, системні блоки [комп’ютерів].

– Системні блоки вивозили, так. Згідно зі свідченнями, вони взагалі крали все, що змогли. Тобто просто пощастило, що життєво важливе обладнання ЧАЕС виявилося для них занадто габаритне. А такі речі, як комп’ютери, вивезли.

– Крім того, що «Чорнобиль 22» – це про свідчення, фіксацію воєнних злочинів і їхніх наслідків, це ще й така історія про професіоналізм [команди станції] за безпрецедентних обставин.

– Так. Дійсно, якось так нам вдалося зануритися в цей світ станційників, це така особлива спільнота чорнобильських атомників, це дійсно феноменальні люди. Не лише тому, що вони це витримали – велика частина з них ці 35 днів провела без відпочинку, нормального сну на окупованій атомній станції.

Думаю, ми всі ще не зрозуміли, що це була за ситуація і як ці люди повелися. Це заслуговує на пошану. Хоча є різні думки з цього приводу: що ці люди працювали в окупації, були змушені співіснувати з окупантами. На жаль, це виникає через нерозуміння взагалі того, що це взагалі за місце.

По-перше, вони діяли згідно з усіма і міжнародними, й українськими законами. Вони поставили атомну безпеку та фізичне виживання цього об’єкта вище за все інше. І вони сказали окупантам: «По-перше, ви маєте тут виконувати закони України. Якщо не будете, то помрете».

– Як там була цитата: «Кожен відвідувач, навіть окупант, має виконувати правила [ЧАЕС]».

– Вони провели з військовим керівництвом [окупаційних сил РФ] інструктаж із техніки безпеки, тому що це їхній обов’язок за законодавством – провести інструктаж із будь-яким відвідувачем зони, і для окупантів винятку нема. Тобто окупанти теж потрапили в цей кафкіанський світ української бюрократії, де їм почали розказувати, що їм можна робити, а що не можна. [сміється]

По-друге, [працівники станції] не мали можливості вести відкритий опір. Бо вести на станції відкритий опір, як сказав один з інженерів ЧАЕС, це «один із двох гробів: або свинцевий, або цинковий».

– Хоча один із героїв казав, що, можливо, доведеться їх «проводжати» якось.

– Там були різні думки в персоналу, особливо під кінець. Але не маючи можливості чинити опір, вони чинили щось те, що називається «італійським страйком». Вони максимально ускладнювали життя окупантам, водночас не ставлячи під загрозу функціонування дуже небезпечного об’єкта.

Я не хочу виділяти нікого особливо, але начальник зміни станції Валентин Гейко і провідний інженер служби фізичного захисту Валерій Семенов… Сказати, що це герої – нічого не сказати. Щобільше, у тому, що відбулася деокупація не лише ЧАЕС, а й Київщини насправді дуже велика роль Чорнобильської атомної станції і її персоналу. Я це можу стверджувати, базуючись не лише на свідченнях працівників станції.

Я намагався, наскільки це можливо, дослідити роль ЧАЕС у битві за Київ, узагалі деокупації Київщини. Адже коли досліджують битву за Київ, в основному згадують те, що відбувалося поблизу Києва або в зоні безпосередніх бойових дій. Те, що відбувалося в тилу, зазвичай залишається поза увагою. Наприклад, ЧАЕС була в глибокому тилу, але вона зіграла дуже важливу роль. Після знеструмлення ЧАЕС керівництву станції вдалося переконати росіян живити всю станцію їхнім дизелем, дизель-генератором. Тому росіяни постачали туди абсолютно неймовірну кількість тон дизельного пального.

– Щонайменше 90 тонн?

– 30 тонн на добу протягом трьох діб.

– Тобто, грубо кажучи, це паливо, яке могло піти в танки, але не пішло.

– Самі росіяни казали, що після трьох днів станція поглинає половину пального, яке має [група окупаційних військ на Київщині]. Це робота для майбутніх істориків: це все порахувати, оцінити, яка роль цього. Але ми знаємо, що в росіян уже були дуже великі проблеми з логістикою в середині березня, коли це сталося.

Ми не знаємо, з чого починається ефект метелика, але, думаю, що все це разом стало чинником. Ну і мінус 90 тонн пального – це, думаю, нормально так ускладнило завдання окупантів.

– Команда The Reckoning Project зібрана з людей різних спеціальностей: зрозуміло, здебільшого з медійним бекграундом, але там було багато людей із різним досвідом. Мені цікаво, як твій досвід як режисера, твій досвід із документальним кіно допомагав тобі в цьому процесі. Бо зрозуміло, що документація воєнних злочинів за всіма алгоритмами й правилами – це трохи про інше за метою [ніж документальне кіно]. Розкажи, як ти з цим працював?

– Ну, по-перше, мені було важливо, що ми всі пройшли тренінг зі спілкування зі свідками, узагалі процесу документації саме воєнних злочинів. Але загалом мені тоді здавалося, що в мене є певні навички, які можуть бути корисними тут. Тобто не те щоб ця робота сильно відрізняється від того, що вимагає від тебе режисура документального кіно.

Ми повинні вміти брати інтерв’ю, грубо кажучи. Але в нашому випадку брати його так, щоби це виглядало як сцена з життя. У цьому відмінність від просто журналістики, з усієї поваги. Плюс це відкритий процес, ми не знаємо, куди він нас приведе. Але головне в цьому проєкті, у чому я вважаю його не просто важливість, а й певний привілей, – ми мали можливість зануритися в тему. Цим він відрізняється від більш традиційної медійної роботи.

Я не вважаю, що репортаж як жанр, чимось гірший чи нижчий за документальний фільм, просто в цій ситуації потрібні свої жанри й тут була можливість просто вийти за репортажні рамки. Зануритися в цей світ станційників на іншому рівні, а також дослідити безпрецедентний воєнний злочин – захоплення АЕС. Це сталося вперше в історії. Я дуже вдячний команді проєкту за те, що в нас була можливість приділити цьому таку кількість уваги, яку вимагає масштаб цих подій. І це також дало смисл роботі в жанрі документального фільму.

– Ну й основна відмінність тут – мета, з якою ти це знімаєш. Грубо кажучи, у медійному матеріалі – розповісти історію; а тут у вас мета – чітко довести, що це воєнний злочин і дати докази для судових процесів майбутніх. Як це впливає на твою роботу як режисера?

– Особливість цього проєкту полягає в тому, що ми працюємо паралельно у двох напрямах. Тобто ми збираємо свідчення про воєнні злочини, документуємо їх і з цим масивом даних ми потім працюємо двома способами. Усі ці дані потрапляють до аналітиків, юристів та аналітиків юридичних даних (це люди, які працюють із Міжнародним кримінальним судом у Гаазі й не тільки). І, грубо кажучи, той масив інформації, який ми зібрали, ми використовуємо для двох речей. Юристи роблять свою справу, а ми, документалісти, робимо свою справу.

Просто коли ти береш інтерв’ю в інженера, який пережив окупацію на ЧАЕС, ти не знаєш наперед, чи отримаєш від нього якусь унікальну інформацію, яка стане в пригоді в суді. Або отримаєш від нього інформацію, яка не стане зовсім у пригоді юристам, але яка допоможе розповісти всім масштаб цієї події.

Під час роботи над цим фільмом треба було на якийсь час забути про створення фільму, забути про потреби художнього вираження та перевтілитися в дослідника, який збирає дані. А потім уже, коли ми далі працювали над фільмом, уже цим даним потрібно було знайти якусь форму вираження в кіно.

– Але мені цікаво, що навіть у цьому форматі можна помітити такі ознаки твого стилю. Маю на увазі, наприклад, ці трекові шоти.

– Я постійно працюю з оператором Максимом Савченком, якому належать ці кадри. Ну і взагалі нам вдалося, власне, всю нашу групу, з якою я постійно працюю, залучити до проєкту. Це, по-перше, продюсерка, Люба Кнорозок, вона продюсерка всього The Reckoning Project. Також я працював із нашим постійним звукорежисером Андрієм Борисенком, який створив досить унікальний саунддизайн.

– Для тебе була якась розвилка умовно: або робити суто проєкт про фіксацію воєнних злочинів, або документальний фільм? Чи ідея зі створенням фільму – це в процесі було органічне рішення?

– Мені було цікаво зробити це органічно. Зробити документальний фільм, який не просто документує воєнні злочини, а й описує контекст того, що сталося. І в принципі можна сказати, що це документальний фільм, який є ближчим до журналістики, якщо порівнювати з іншими, які я робив раніше.

Але я вважаю, що взаємодія між цими двома сферами може бути дуже плідною. Може, тут і був сенс робити якийсь більш мистецький фільм, але мені було цікаво саме зробити гібрид цих двох [форматів]. Тобто дослідження воєнних злочинів, яке має певний формат – передусім інтерв’ю зі свідками.

Це також робота з матеріалами: збір доказів, у тому числі медійних. Нам усім пощастило, тому що один з анонімних працівників зони відчуження знімав усе, що міг зняти, на телефон, усі пересування російських військ. Ми отримали доступ до його архіву. Тобто це речі, які лежать десь між документальним кіно та судовим збором свідчень. Ці матеріали як кінематографічні образи дуже цікаві, але вони потенційно могли би просто бути використані як свідчення в суді.

– Ти згадував про сам факт захоплення станції як воєнний злочин. Я розумію, що ця війна постійно кидає нам якісь безпрецедентні історії, які не зрозуміло, як трактувати, просто тому, що такого не було раніше. Не очікую від тебе фінальної відповіді, але розкажи загалом про цю юридичну частину: як The Reckoning Project доводитиме, що сам факт захоплення станції – це вже воєнний злочин?

– Це дуже важливе запитання. З одного боку, з юридичної точки зору, перевагою цього розслідування є те, що тут в принципі нічого не треба доводити. Тому що, по-перше, росіяни це зробили відкрито, самі все визнали; щобільше, самі назвали виконавців і нагородили їх званнями героїв Росії. Тобто тут доводити те, що захоплення АЕС – це злочин, не становить проблеми для будь-якого юриста, тому що це прописано просто в міжнародних протоколах, які регулюють атомну індустрію.

Тобто, з одного боку, це безпрецедентне явище, такого ніколи не було. Але захоплення атомної електростанції, взяття й утримання заручників – це те, що вже просто на поверхні лежить. Як буде розвиватись цей позов, у якому суді й так далі я, на жаль, не можу говорити. Цим займається юридична команда проєкту.

Але є одна важлива деталь: наскільки я знаю, майже жоден з інших злочинів, якими займалися дослідники [The Reckoning Project], не мають настільки чітко визначених виконавців: їх не потрібно встановлювати, бо вони самі себе ідентифікували. Я маю надію, що це може бути одним із найбільш гучних, але й швидких та ефективних процесів, тому що росіяни зробили все настільки тупо й відкрито, що вони зробили це за нас роботу. Наприклад, відомо, що генерал Сергій Бураков керував захопленням ЧАЕС. А як саме це буде відбуватись, буде це in absentia чи в якомусь суді – це вже інша справа.

– Ти закінчуєш фільм титром про те, що зберігається загроза повторного нападу на Чорнобиль. Водночас ми знаємо, що досі окупована росіянами Запорізька АЕС. Чому було важливо зробити цей акцент у фіналі?

– Ну, по-перше, тому що так і є. Зараз це, звичайно, здається все менш ймовірним. Але ми завершували цей фільм узимку, коли було дуже багато розмов про можливість повторного наступу з півночі.

Насправді [ця загроза] нікуди не подінеться, на жаль. Зрозуміло, що вони не зможуть найближчим часом наступати, але вони тримають цю загрозу для стягування наших військ, для того, щоб там Україна тримала оборону. І там, дійсно, дуже багато військових. Ми фактично бачимо й будемо далі бачити дедалі більшу мілітаризацію зони.

Так само й з укріпленням українсько-білоруського кордону. Там справа навіть не лише в кількості військових. У розмовах із ними та місцевими ставало щоразу спокійніше, коли ми приїжджали в Чорнобиль, бо нам казали, що там робиться з укріпленням кордону. Судячи з усього, там дійсно провели дуже велику роботу. Звісно, тепер це буде воєнізована територія.

І, звісно, ядерний терор, ядерний шантаж нікуди не поділися, не лише в плані загрози повторної атаки, а й в тому, що робиться на Запорізькій АЕС. У нас із командою The Reckoning Project були плани також дослідити ситуацію на ЗАЕС. Але поки що, на жаль, це виявилось дуже туманно. Така робота, яку ми провели на ЧАЕС, буде можлива вже після деокупації ЗАЕС.

– Сподіваюсь, що в нас буде така можливість.

– Буде, мабуть.