Фонова архітектура, як можна зрозуміти з назви, є тлом для пам’яток архітектури. Утім ця рядова забудова формує пейзаж вулиць і дає зрозуміти, де проходили старі вулички. У будівлях фонової архітектури жили не видатні постаті, а «пересічні містяни», які також творили історію Києва.

В одній із будівель фонової архітектури, флігелі садиби Солтанова, що на вулиці Хорива, 18/10, активісти ГО «Спадщина» облаштували громадський простір. Вони орендували будівлю в комунальній власності, за місяць привели до ладу й із Cutout Collage Art Project відкрили тут виставку «Більше, ніж будинки», присвячену фоновій архітектурі.

Редакторка Віледжа Вікторія Кіхтенко розпитує активістів спільноти «Спадщина», чому важливо досліджувати фонову архітектуру і як будівлю колишньої двірничної перетворили на громадський простір.

Що таке фонова архітектура і які будівлі на Подолі до неї належать

Крім флігеля садиби Солтанова, до фонової аріхтектури, зокрема, відносять:

– садибу Маліна, яка отримала пам’яткоохоронний статус більш ніж за місяць після руйнування; 

– зруйнований під час комендантської години будинок на Ярославській, на місці якого хочуть звести чотириповерховий апарт-готель; 

– колишні лазні купця Бубнова на Набережно-Хрещатицькій, які Київрада передала під забудову;

– найстаріший збережений будинок вулиці на Жилянській, який належав до території пивзаводу Бродського;

– будинок Продаєвича-Лунєва, який формально з 2010 року перебуває на реставрації, але насправді руйнується. У грудні 2023 року в будівлі сталася пожежа з кількома осередками загоряння, що може свідчити про умисний підпал.

Садиба Маліна після руйнування

Про це можна дізнатися з історичної довідки, яку активісти повісили на вході до флігеля садиби Солтанова. Деяких із будівель, перерахованих вище, уже не існує. Деякі входили до Списку історичних будівель, які потребують додаткового захисту, також відомому як «список Кличка» (такі будівлі заборонено реконструювати). Утім будівлі фонової архітектури здебільшого не мають саме охоронного статусу, тобто статусу пам’ятки історії чи архітектури (а цей статус може захистити будівлю від зазіхань забудовників). Однак такі будівлі можуть бути розташовані в історичному ареалі або в зоні пам’ятки археології, пояснює активістка Свєтослава Милорадович, яка колись прийшла на пам’яткоохоронний семінар до Дмитра Перова в хабі «Цегла» й продовжує захищати історичні будівлі.

Віднайти докази цінності певної будівлі буває доволі важко. Як приклад Милорадович наводить кейс Рейтарської, 37: «Як визначити, у якій саме частині будівлі мешкав [громадський діяч і письменник] Микола Шаповал? Поділ на дві окремі будівлі й дві різні адреси був штучним, з основного корпусу навіть немає окремого входу. Давайте тоді просто «відпиляємо» частину будівлі, бо там «жила челядь», це дослівна цитата».

Рейтарська, 37. Фото: Дмитро Перов

Ще один аргумент, який зазвичай знецінює подібні будівлі: їхнє існування нібито невиправдане з комерційного погляду, каже учасник спільноти «Спадщина» Анатолій Погорілий: «Додана вартість вимірюється не лише кількістю квадратних метрів, а якістю проводження часу в цих квадратних метрах. Позитивний приклад – двоповерховий Kyiv Food Market на Арсенальній. Якщо ефективно використовувати площі, додавати туди класних сенсів, то прибуток буде більший, ніж, наприклад, у багатоповерхових офісних будівель, які будують поруч».

Цінність будівель фонової архітектури визначає радше культура їх сприйняття, додає Погорілий: «У соціокультурному плані цінність таких садиб навіть більша, ніж пам’яток архітектури. Простий приклад – Маріїнський палац. По факту, це символ імперської окупації, домінації російського дворянства над українцями. А якраз типове житло, де мешкали саме українці, – це одно- чи двоповерхові садибні будинки».

Зі знесенням таких будівель втрачається справжня історія, вважає він: «Радянська влада через власні стереотипи визначала, що було міщанське, а що ні. І виходило, що зносили якраз садиби селян, а залишали дворянські будівлі. Цінність непримітної спадщини не в естетичній насолоді, а в тому, що ти можеш доторкнутися до історії». 

Радянська парадигма в сприйнятті фонової архітектури й досі існує: «Певні представники консультативної ради не асоціюють себе з українцем, вони асоціюють себе з дворянами. Для них культурна спадщина – це помпезні палаци. Але здебільшого наші предки не жили в таких палацах, і треба цінувати те, що вони мали, – вважає Анатолій Погорілий. – Якщо ми подивимося на представників скандинавських країн, то їхні предки жили в маленьких дерев’яних будиночках, і вони їх чомусь не перебудовують у псевдоісторичному стилі. Вони якось змирилися з тим, що їхні предки жили в компактних будинках без особливого декору. Ось свіжий приклад: один представник будівельної компанії як приклад пам’ятки наводив триповерхову будівлю в Амстердамі. А така сама будівля в Києві для нього – це сарай. Певно, це про сприйняття через меншовартість».

Демонтаж будівлі на Ярославській. Фото: Катерина Бутко

До того ж розвиток Києва могли штучно зупиняти ще за часів існування генерал-губернаторств, каже Погорілий. Як приклад він наводить метрополітен, який міг з’явитися ще на початку 20 століття, тобто раніше, ніж у Москві чи Санкт-Петербурзі: «Київські бізнесмени ще наприкінці 19 століття бували в Лондоні й хотіли займатися метрополітеном у Києві, але генерал-губернаторство не дозволило цього». 

Багато житлового фонду (фонової архітектури) було знищено під час двох світових війн, чимало садибної забудови  неподалік від станції метро «Тараса Шевченка» знесли пізніше. Крім Подолу, фонова архітектура збереглася на вулиці Саксаганського, Солдатській Пріорці, Солом’янці, каже активіст.

Садиба Солтанова і її флігель

У пошуках входу до флігеля можна ненароком обійти будівлю й побачити Подільське управління поліції. Але щоби потрапити в простір, треба зайти в один із київських двориків. Флігель – це найстаріша частина садиби Солтанова. У дворі можна побачити, що деякі елементи будівлі не співмірні: десь вікна не потрапляють у ритм, десь збивається орнамент. Так вийшло тому, що поміщик Солтанов хотів максимізувати прибуток і наприкінці 19 століття забудовував більше, ніж було дозволено, добудовував додаткову площу у дворі, пояснює активіст «Спадщини» Анатолій Погорілий.

Дворик садиби Солтанова. Фото: Дмитро Перов

Загалом комплекс будівель садиби включав три флігелі й головний наріжний будинок. Він сформувався в 1900–1901 роках. Саму садибу Солтанова в стилі неоренесансу спроєктував київський архітектор Мартін Клуг. Комплекс будівель був розташований ніби напівколом, у формі п’ятикутника. Їх будували за принципом інших дохідних будівель такого типу: спочатку зводили одну будівлю, отримували з неї прибуток, а потім за тою самою адресою будували іншу, вже в глибині, і так далі, поки не лишався лише внутрішній дворик, вільний від забудови, пояснює Анатолій.

Головна будівля садиби; wikimapia

Спочатку флігель, де зараз облаштували громадський простір, був дерев’яним, але на початку 20 століття його обклали цеглою. У 1896–1903 роках будівля була частиною заводу з виробництва штучних мінеральних вод, а пізніше на першому поверсі була лавка. Раніше тут також була двірнична і складські приміщення. Наприклад, зберігали сіль для посипання доріг на вулицях чи інструмент для збивання льоду. Разом із києвознавцями активісти «Спадщини» також виявили, що в приміщення був окремий вхід із фасаду, який у радянський період зробили глухим. Пізніше будівлю передали у власність керівній компанії.

У 2022 році ТОВ «Езон» хотіла надбудувати тут півтори поверхи, видаючи це за протиаварійні й реставраційні роботи. Водночас компанія не мала дозволу від Мінкульту, МУО на будівельні роботи й збиралася їх проводити на ділянці, яку не надавали їй у користування, кажуть у «Спадщині». Завдяки місцевим й активістам садибу відстояли. З початком повномасштабної війни забудовник відмовився від своїх планів, а приміщення повернулося в комунальну власність.

Біля будинку встановлюють паркан. Фото: Святослав Торопов

Коли в «Спадщині» дізналися, що приміщення можна орендувати на аукціоні Prozorro, то вирішили в нього «вдихнути життя». «Вулиця Хорива трошки відлюдькувата, віддалена від більш жвавих подільських вулиць. Приміщення виставляли двічі, і вперше кандидатів не було. Фото були просто жахливі, усе мало такий вигляд, наче тут живуть безхатьки. Як сказали нам друзі: «Це, напевно, найгірше приміщення в Подільському районі, яке можна було взяти в оренду». Але ми хотіли показати, що навіть найстрашніше приміщення можна було взяти в оренду в комунальників і зробити його цікавим», – розповідає Анатолій Погорілий.

Активісти орендують простір із серпня 2024 року. Тож локація уже була, коли вони вирішили взяти участь в «Ідеатоні» в Urban Space 500. Там і познайомилися з мультидисциплінарною мисткинею Оленою Морозовою, яка допомогла облаштувати в просторі виставку з Cutout Collage Art Project, де взяли участь 23 українські мисткині під кураторством Каті Ситої. Разом отримали грант на реалізацію проєкту від Ґете-інституту, тож простір треба було довести до ладу всього за місяць (виставку відкрили 22 листопада). 

На відкриття прийшла така кількість людей, що вони не поміщалися в трикімнатному приміщенні й стояли надворі попри мокрий сніг. «До нас у простір приходять містяни, які жили в сусідніх приміщеннях ще тоді, коли там були комуналки. Вони розповідають історії про те, як вони тут мешкали з батьками, дідусями й бабусями до 80-х чи 90-х років. Це теплі спогади, людям потрібен цей контакт з історією своєї родини. У них було щире захоплення, що цей простір ожив. Так, це звичайне приміщення, одноповерхова маленька хатка, але вони мають до неї доступ, можуть доторкнутися до стін, яким майже 160 років, побачити гарну виставку, поспілкуватися з друзями про мистецтво», – коментує Погорілий.

Відкриття простору на Хорива. Фото: Олена Морозова

У просторі хочуть проводити не лише виставкові проєкти, але й просвітницькі події (уже провели першу лекцію про Кудрявець). «Перше, про що в нас починають говорити, – це саме боротьба за культурну спадщину, бо її зносять. Чому? Напевно, недосконале законодавство, не завжди діє. А чому воно не діє? Немає суспільного запиту на жорстке покарання для людей, які знищують культурну спадщину. Чому на це немає запиту? Бо немає консенсусу щодо цінності. Тобто люди мають бути в курсі, що є така спадщина й чому вона цінна, а для цього треба займатися просвітництвом. Тоді громада буде стійкою до викликів: якщо в їхньому дворі почнуть демонтувати будівлю, це викличе резонанс», – вважає Анатолій Погорілий.

Крім лекторію, проводитимуть і практичні семінари, наприклад, навчатимуть, як аналізувати паспорт об’єкта й дозвіл на будівництво, коли саме викликати поліцію і як написати заяву, якщо побачили руйнування пам’ятки.

Оренда приміщення, а також комунальні витрати зараз обходяться до 10 000 гривень на місяць. Якщо знижки на оренду не буде (такі пільги Київрада може надавати ГО), то орендувати приміщення може бути вдвічі дорожче. У «Спадщині» розглядають різні варіанти отримання коштів: від продажу кави й мерчу до отримання грантів під певні проєкти. Також не виключають: якщо буде важко, шукатимуть інші громадські організації, які збігатимуться за цінностями й будуть згодні орендувати простір 50 на 50. Підтримати простір також можна за посиланням.

Екскурсія простором 

Крізь галерейні двері заходимо в першу кімнату флігеля, яку, за словами Анатолія, привести до ладу було найважче. Загалом у всіх кімнатах буквально сипалася шпаклівка, звідси вивезли 30–40 мішків сміття. Багато знайомих допомогли активістам не так із грошима, як із матеріалами.

Вхідна кімната простору до прибирання. Фото: Анатолій Погорілий

«Підлогу не було видно від грязюки, навіть просто відчистити її було важко. Тут була газова плита, труби ми прибрали, бо вже давно немає газу. А отут стояла страшна шафа, просто збита з дощок. Ми сюди привезли автентичну з простору «Цегла», – розповідає Погорілий.

Крім того, у приміщенні не було води. Для того, щоби вона з’явилася, довелося переробити сантехніку й привезти 26 метрів труб. Дах, що вже починав провалюватися, оперативно залатали. Дерев’яний санвузол, схожий на туалет на вулиці, зібрали заново, перевернувши старі стіни з дранки на інший бік.

Помічаємо табличку з написом «провулок Миргородський». Її приніс хтось із відвідувачів простору: «У «Цеглі» в нас була табличка «бульвар Перова», а тут така. Провулку Миргородського вже не існує, тому це символічна табличка: зникають не лише будинки», – каже Свєтослава Милорадович.

Із «Цегли» сюди також принесли піаніно, яке ще треба реставрувати, велику валізу 40–50-х років і бюст, імовірно, Цицерона. Раніше він «мерз» на балконі, а тепер стоїть під ялинкою, яку Свєтослава на момент нашої зустрічі починає прикрашати іграшками із солоного тіста.

У кутку найбільш дальньої кімнати зібрали частини історичних будівель Києва, які називають «артефактами»: цегла із садиби Уткіна, напівзгорілий шматок паркана з дачі Брадтмана чи навіть жовта цеглинка, яка підпирала рекламний банер і яку зайшли буквально три дні тому, «буквально під ногами». Подібна виставка була й у «Цеглі», але її щоразу доповнюють новими «експонатами».

Серед «артефактів доби» також жартома називають великий плакат із рекламою концерту Олександра Розенбаума, плакат Ірини Аллегрової, який висів у туалеті, і плакат Ані Лорак, який досі не прибрали на вході.

В усіх кімнатах тут були радянські блакитні шпалери. Після консультації з реставраторами їх зняли, лишивши й закріпивши частину розписів. До стелі з дерев’яним перекриттям поки що не дібралися, але сподіваються, що це таки вдасться зробити, залучивши грантові кошти. Опалення тут ще немає.

У цій кімнаті також довелося вирівняти підвіконня й залатати наскрізну тріщину, яка виходила надвір. Жовті штори поки що зняли, бо вони не вписувалися в концепцію виставки: коли виставка закінчиться, їх обіцяють повернути. Клаптик штори став частиною одного з колажів.

Клаптик штори на одному з колажів. Фото: Олена Морозова

В іншій кімнаті було пічне опалення, тож на стелі видніється пляма від сажі. Кут, де була пічка, сиріє, там потрібна гідроізоляція, але це вже серйозні роботи, які потребують погодження проєктної документації на консультативній раді. 

Поки що ремонт не закінчений, але простір намагалися довести до такого вигляду, щоби він залишався функціональним і туди могли приходити люди. «Дехто із сусідів із дальньої частини будинку поставився з недовірою. Із тими, хто до нас ближче, ми ведемо комунікацію, вони задоволені, що тепер тут хтось є, прибирає», – каже Анатолій.Загалом за рік–півтора будівлю хочуть відреставрувати повністю з мінімальними змінами й збереженням атмосфери. Подібні простори також хотіли б відкривати і в інших районах Києва. 

Про що виставка колажу 

Виставка «Більше, ніж будинки» починається ще у вхідній кімнаті біля радянського рукомийника з дзеркалом, вмонтованим у стіну. Робота імітує круглі форми дзеркала. 

«Колаж як мистецька форма вираження дозволяє поєднувати різні елементи, створюючи новий контекст і глибину. Ця форма є вдалою для розповіді про фонову архітектуру, бо дозволяє звернути увагу на деталі, які часто залишаються поза межами сприйняття. Колаж також дозволяє створювати емоційні, символічні образи, які привертають увагу до проблеми зникнення архітектурної спадщини», – розповідає співорганізаторка, учасниця виставки й мультидисциплінарна мисткиня Олена Морозова.

Для виставки тут змонтували професійне освітлення. Художниці, які брали участь у виставці, назвали стіни простору «такими, як у The Naked Room» за характерним кольором. 

На колажах – чорно-білі фото зруйнованих київських будівель і конкретні приклади фонової архітектури, як-от будинок Маліна або Уткіна. Є навіть колаж, виконаний на манер медичної картки, – «Пацієнт ще живий?»

Будівлі називають «тихими свідками Києва, які бачили перехід від губернського міста до сучасного мегаполіса» й асоціюють їх із бабусями (Old but still hot) чи навіть зі зникненням горобців, які більше не гніздяться на знищених будівлях.

Колажі не лише розвішані на стінах: одна з робіт у формі будиночка стоїть на піаніно, а ще одна буквально стає частиною стіни, маскуючись під неї кольором. Це заєць, із яким можна взаємодіяти. «Будівлі живуть, коли з ними контактують, і помирають, коли людина перестає їх використовувати», – описує експонат його авторка Ярослава Школьна.

Простір на Хорива працює в другій половині дня в п’ятницю й на вихідних з обідньою перервою. Однак можна приходити і в інший час за попередньою домовленістю, якщо написати в директ «Спадщини».